Дата публікації допису: May 13, 2013 6:18:36 PM
Шановна редакціє!
Журнал "Київ" у 6-му числі 1991 року опублікував повість «Сторінки мого життя» єврейського письменника, члена СПУ, Йосипа Бухбіндера, в якій він фальшиво описав Кенгірське повстання в 1954 році, що мене обурило. Я не можу собі уявити, як така освічена людина, що, згідно з його спогадами, бачила і пережила цю страшну трагедію, так описала цю історичну подію, обпльовуючи своїх товаришів по нещастю і називаючи борців за свободу, за права людини злочинцями, заколотниками, а якщо десь і називав повстанцями, то це слово брав у лапки.
Дати початку повстання – невірна, причина – вигадана, тривалість – скорочена на десять днів, а про криваву бойню, яку вчинили кати над сотнями в'язнів, автор згадав лише, що земля була всіяна старими чобітьми і подертими куфайками.
Після повстання, згадує він, умови стали невпізнанно кращими, наглядачі – ввічливими, а начальник режиму, якого поза очі називали «шакалом», обернувся на «голуба». До речі, від цього «голуба» я мав можливість відчути на собі «голубину» ласку. Дійсно, умови в деякій мірі покращали, але ж це коштувало сотень жертв і моря крові.
Так що Кенгірське повстання автор описав неправдиво.
Є один момент правдоподібний, де він зазначає, що під час «сабантуя», як називали повстання, зберіг вірність своїй дружині…
Отже, подаю коротку інформацію про цю подію. Причиною повстання були нелюдські життєві умови в'язнів, важка праця, погане харчування, хижацьке ставлення табірної адміністрації і нестерпна та безвідповідальна поведінка конвою. Приводом стало вбивство охоронником на об'єкті невинного в'язня. 16 травня був оголошений страйк, спочатку на 2-му лагпункті, який перекинувся на 3-й – штрафний та 1-й жіночий. Вони були ізольовані один від одного. Вирішено було об'єднатися. Спочатку об'єднали другий з третім, для чого треба було під обстрілом охоронників розбити мур і прорвати два ряди колючого дроту, що й було зроблено. Далі об’єднали другий з першим, між якими був господарський двір, так що під кулями пробивали два мури і чотири ряди колючої загорожі.
Комісія на чолі з офіцером Кузнецовим (в'язнем), утворена з представників різних національностей, керувала повстанням. Було організовано бойові дружини, споруджено барикади. Перед адміністрацією поставили вимоги про покращення життєвих умов, перегляд справ, звільнення невинних людей, на що адміністрація не погоджувалась, а вимагала припинення страйку та виходу на роботу.
У таборі була заведена строга дисципліна, і всі в'язні активно підтримували повстання, крім стукачів та різної наволочі, якої ніколи й ніде не бракувало.
Найактивнішими були українці і литовці. Перших було найбільше, як і в кожному таборі. На переговори з комісією приїжджали представники уряду з Москви, але до згоди не дійшли. Табір оточили війська, і на сороковий день всередину увірвалися танки і автоматники. Всіх загнали в один кут, і почалося пекло. 500 безборонних людей було розчавлено гусеницями танків. Решту вигнали в степ і сортували, звичайно, не без інформації стукачів: одних у тюрму, других у зону. Так більшовицькі кати розправилися з в'язнями, які вимагали елементарних людських прав.
Я, Ярослав Малицький, колишній політв'язень сталінських таборів, якого доля в тому ж році закинула в Кенгірський табір після придушення повстання, зібрав цю інформацію від в’язнів – учасників і очевидців – Фартушка Івана, Козака Володимира, Маршалка Петра та десятків інших людей і підтверджую її з повною відповідальністю.
Спілка політичних в'язнів України, членом якої я є, після обговорення й аналізу опису Кенгірського повстання в документальній повісті «Сторінки мого життя» Йосипа Бухбіндера, на своєму великому зібранні 5 вересня 1991 року вирішила запропонувати редакції журналу «Київ» надрукувати нашого листа.