ДЗВІН САЛІНИ. Частина V. (Автор: Прокопець Марія)

Дата публікації допису: Apr 15, 2015 7:35:32 PM

ЧАС МОВЧАННЯ МИНУВ...

1990 р.

За матеріалами газети "Прикарпаття".

Ще зранку колона хирівчан із національними синьо-жовтими знаменами, хоругвами вирушила в похід у напрямку Добромиля. По дорозі до неї приєднувались люди з навколишніх сіл. У мирний похід пішли всі, кому дорогі пам'ять, історія нашого багатостраждального народу.

В колоні крокують люди різного віку: дідусі, чиї скроні посріблила сивина, чоловіки і жінки, яким довелося пережити лихоліття війни, наші ровесники і діти з віночками квітів, яким і не снилися криваві жертви сталінських репресій. Тріпочуть на вітрі синьо-жовті прапори з чорними, траурними стрічками. 49 років минуло після тих кривавих подій, коли, здавалося, все давно забуто, та греблю мовчання прорвано!

Людський потік зупиняється перед Добромильською міською ратушею. Погляди присутніх звернені до будинку, де нещодавно встановлено меморіальну дошку: чорний хрест і юнку на мармурі, обмотану колючим дротом.

У цьому будинку знаходилось НКВД, де реброруби сталінського вишколу мордували людей.

До присутніх із промовою звертається священик о. Володимир Юрга з Добромиля:

- Ми сьогодні багаточисельно зібралися біля будинку, на якому лежить тягар великих злочинів. Земляки старшого покоління боялися навіть зупинитися біля нього. Наші організації поставили цю дошку, на якій зображена дівчина, обмотана колючим дротом, щоб ми пам'ятали про це і робили все для того, щоб у майбутньому такі злочини не повторилися. А хрест біля дошки – це великий, тяжкий хрест, який проніс український народ на своєму історичному шляху.

Ми сьогодні прийшли сюди, щоб підняти голову, оглянутися навколо себе. І що ми побачили: на злочинах будувалася держава. У нас не тільки занедбання в господарстві матеріальному, але й духовному. Історія показала, що не може розвиватися людство на фундаменті злочинів. Духовний занепад у суспільстві нікому радості не приносить.

Церква кличе до Бога. Ми зібралися для того, щоб принести молитву жертвам сталінських репресій.

Ми не хочемо шукати нових жертв, а хочемо засудити злочин, щоб далі йти тим шляхом, яким пройшов Ісус Христос свою тяжку, тернисту дорогу. Ми повинні бажати всім добра, любові і радості.

Церква не навчає віруючих бути спільниками злочинів. Ми не йдемо сіяти злобу і ненависть, а добро і злагоду.

До мікрофона підходить очевидець тих страшних подій у червні 1941 року – Федір Гнат з Боневич.

- У цьому будинку кати вбили мого батька. Тут загинув від рук сталінських терористів Григорій Гис із Посади Новоміської та сотні інших людей, – хвилюючись, говорить Федір Федорович. – "Жахлива картина постала перед нашими очима після того, як енкаведисти покинули приміщення. У коридорі лежали понівечені трупи. На подвір'ї – величезна яма, заповнена вщент вбитими. Облита бензином, горіла купа мертвих людей. Там я знайшов свого батька з розрубаною головою. Руки і ноги були переламані.

Тепер на тому місці, де покоїться прах невинних людей, не стоїть постамент загиблим, а їдальня, де харчуються учні Добромильського СПТУ-73.

Своїми спогадами про ті страшні часи безправ'я і беззаконня ділиться представник місцевого осередку Народного Руху України Антон Короляк.

В усіх камерах НКВД він бачив закатованих людей.

- Зрозумій, народе мій, що в єдності наша сила. Не піднімайте, люди, одні на одних сокиру, не розпалюйте чвар між віруючими, – сказав Антон Короляк.

До присутніх звертається Богдан Гнат. Його дід був закатований у застінках НКВД у Добромилі. Він вносить пропозицію вважати 24 червня днем жалоби в Добромилі та навколишніх селах.

- Ми не можемо миритися, що на тому місці, де була яма із замордованими людьми, тепер їдальня, – сказав Богдан Гнат. – Там повинен бути краєзнавчий музей із записаними іменами жертв репресій. Наші діти повинні знати: хто тут був закатований і хто цих людей катував.

Ми не повинні ділитися на східняків і західняків, а спільно будувати суверенну Українську державу.

- Дорогі парафіяни! Наші батьки чекали на свободу зі Східної України, але звідти прийшли сталінські кати.

23 червня 1941 року енкаведисти схопили мого батька, а через день ми знайшли його вбитим, – сказав Йосип Голубець. – Я пам'ятаю такий факт. У Княжполі біля дороги стояв священик. Над'їхав на коні енкаведист і вбив його. Пора встановити імена вбивць!

Дорогі парафіяни! Не розділяймося на греко-католиків і православних, а спільно молім Бога.

Розповідають про ті страшні дні беззаконня Дарія Ганич із П'ятниць, Микола Возний із Солянуватки. Їхні батьки також загинули в застінках Добромильського НКВД.

- Мій батько – Микола Григорович Возний, – мовив його син Микола Миколайович Возний, який приїхав на вшанування пам'яті жертв сталінських репресій з Івано-Франківщини, – звідси був привезений із вибитими очима і захоронений у братській могилі села Солянуватка.

Біля колишнього приміщення НКВД у Добромилі було відправлено панахиду за вбитими.

Після цього колони з синьо-жовтими прапорами, хоругвами рушили в напрямку Саліни.

Ніколи, за всі післявоєнні роки, не бачило урочище Саліна такої кількості людей, як цього сонячного червневого недільного дня. З'їхалися сюди з усіх куточків області люди, які відгукнулися на звернення районного об'єднання Народного Руху України, Товариства української мови імені Т. Шевченка та Товариства "Меморіал" до усіх громадян, жителів Старосамбірського району про вшанування пам'яті людей, які стали жертвами теорій-маячні людиноненависництва і розбрату. Людське море розлилося на горі, навколо шуфра соляної шахти, куди 49 років тому скидали живих людей, а також навколо гарно впорядкованої братської могили, на якій височить дубовий хрест. Тут почергово отець Володимир із Добромиля, отець Ярослав із Тарнави, отець Михайло зі Старої Солі та ряд інших священиків відправили панахиду та Богослужіння, освятили могилу.

Колони направляються до другої соляної шахти. Тут також братська могила, дбайливо впорядкована руками тих, хто не хоче, щоб заросла кукілем стежина пам'яті народної. Тут відбулася панахида і мітинг-реквієм.

Мітинг відкриває голова Старосамбірської районної Ради народних депутатів В. І. Горбовий:

- Тяжко говорити в такому місці. Воно зобов'язує мовчати і думати. Дуже страшна наша історія. Навіть ті могили хотіли у нас відібрати і віддати забуттю. Ми змушені говорити про тих, хто створив це нещастя, щоб дзвони совісті змусили нас піднятися з колін.

З далекої Канади на вшанування пам'яті загиблих приїхав колишній член Спілки Української молоді Канади, член Українського визвольного фронту Канади Григорій Федорович Біян, який народився на Добромильщині.

Він закликав берегти світлу пам'ять про полеглих, боротися за щасливе життя. До мікрофона підходить очевидець тих подій Йосип Євгенович Голубець:

- Ще і досі у мене перед очима ця жахлива картина. Ми витягали з шахти розпорені тіла людей і хоронили в цій братській могилі..

Жорстокі сталінські вампіри зробили цих людей ворогами народу. Але що ж то були за "вороги"? Це були наші батьки, діди, яких жорстока доля гнала на заробітки в Америку, Аргентину, Канаду.

На пропозицію представника Дрогобицької делегації Миколи Муля присутні вшанували пам'ять полеглих хвилиною мовчання.

М. Муль говорив про те, що дрогобичани низько схиляють голови, вшановуючи пам'ять загиблих на Саліні. Можна вбити тіло народу, вирізати серце, виколоти очі, але не можна вбити пам'ять, душу народу. Пам'ять про тих, хто впав від рук сталінських катів, знову воскресла.

Релігія була першим покликом до науки, до духовності. Гоніння на релігію, духовенство призвело до бездуховності, що стало сприятливим ґрунтом для людиноненависництва. На цьому ґрунті зростали сталінські кати.

Виступаючі підкреслювали, що український народ – миролюбний, працьовитий, багатий талантами. Христова віра для нього є духовною опорою у час важких випробувань.

Вшановували пам'ять полеглих учасники добромильського хору "Просвіта" та дрогобицького аматорського колективу "Відродження".

В. Каспарович, 1990 р

1991 р.

Хто забуде той день, коли голос дзвону тривожно вдаряв болем у серце, у душу весь той час, коли тією скорботною останньою дорогою мучеників 1941 року ішла процесія людей з Нижанкович, Пацькович, Передільниці, очолена б.п. незабутнім отцем Михайлом Червінським та отцями Михайлом Чоботом, Михайлом Нискогузом зі Старої Солі, отцем Ярославом Прирізом – нинішнім єпископом Самбірсько-Дрогобицької єпархії, та їхав прикрашений гірляндами й прапорцями тракторець із дзвонами аж до Саліни? І великий терновий вінок на нім, що наче крізь десятиліття ранив душу гострими шипами? Виплітали цю гірлянду та великий терновий вінок нижанковичанки Ірина Леськів та Ольга Гальо, виплітали з любов'ю у серці та сльозами на очах.

І засиніли прапори блаватами, заусміхалися сонячно. В супроводі машини, керованої Петром Ященком, саморобний тракторець Ярослава Князя, за кермом якого був Володимир Чура, а в кузові на стільчику сидів Володимир Артемовський і бив увесь час у дзвін, – поволі їхав через села Трушевичі, Губичі, Солянуватку і бив, бив, мов на сполох. А люди вибігали з хат, приставали до процесії, і в кожного тривожно билося серце, віщуючи довгоочікувані переміни.

Сумне велелюддя того червневого дня молиться за те, щоб більше ніколи на нашу землю не поверталося страшне горе, не гинули невинні люди. А коли зі словом під час панахиди до громади звернувся Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, по обличчях багатьох людей потекли сльози.

- Жалобна громадо! Перед 50-ми роками тисячі людей загинули тут, у Солянуватці. Люди гинули від злої сили й у Львові, по всій Галичині, по всій Україні.

Друга світова війна стала причиною жорстокості і насильства... Пам'ятаймо, що тільки любов, взаєморозуміння може відвернути світ від нових війн і страхіть, від переслідувань за віру чи погляди.

Древній обкрадений народе!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрали твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій...

Ці слова можна поставити епіграфом до мітингу-реквієму, який відкрив голова районної Ради і виконкому Володимир Горбовий.

- Сіль Саліни роз'їла їхні тіла, але не зачепила їхні горді душі. Смерть невинно вбитих є святою.

Далі Володимир Іванович розкрив мерзенне обличчя катів рідного народу, розповів про страхітливі наслідки московського геноциду проти українського народу.

Багаторічний політв'язень, заступник голови Львівської обласної ради народних депутатів Іван Гель, тепло звертаючись до громади, наголосив: "Червоні "вожді" вдавалися до нелюдських методів нищення українців, інших народів задля збереження "единой и неделимой". Тепер вони хочуть втягнути Україну в СРСР, щоб пити наші живильні соки, щоб кістьми нашими застелити свої імперські простори".

Бентежним і болісним було слово члена обласної Ради ТУМу, члена координаційної Ради Союзу Українок Ганни Іваницької, яка в щирому українському дусі продовжила думку пана Геля, попросила зробити все для того, щоб демократичні сили могли завершити розпочату справу: збудувати незалежну і соборну Україну.

Спогади політв'язня Ярослава Малицького, гостя з Перемишля пана Козака викликали в серцях тисяч людей ще більшу ненависть і до червоних, і до коричневих ворогів, до всіх убивць та тиранів.

Доцент Львівського політехнічного інституту Йосип Саляк широко висвітлив страшні злочини московсько-більшовицьких катів, показав зловісні корені комуністичної системи, котра ставила собі за мету перетворити людину в покірного раба вождів і вожденят, сліпого виконавця їх волі, позбавити її душу святої батьківської віри.

Коротким, але блискучим словом, наповненим глибоким змістом, був виступ депутата обласної ради, заступника голови крайової Ради Руху, доцента Львівського університету Йосипа Лося:

- Саліна – це символ більшовизму, Чорнобиль – символ московської імперії. Ніколи не буде прощення тим, хто живцем кидав цвіт нації у соляні ями. Вони мусять відповісти за свої злодіяння. Бо ж ніщо не забуте.

Іван Фідик