Дата публікації допису: Jun 19, 2012 8:53:40 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І.
Документ №255
Марія знала, що за нею прийдуть. Рано чи пізно, але прийдуть. Родина Плавуцьких із Романівки була вже «мічена», хоча й без того горе не покидало цієї сім'ї. Мати померла ще зовсім молодою. Старшого брата Петра мобілізували на фронт. Додому не повернувся. Василя, найріднішого із братів (вони були з Марією двійнятами), забрали і відправили на роботу в Німеччину. Уже звідти потрапив у штрафну роту. Загинув на третій день боїв. Мала ще й сестричку. Теж не вижила. Дев'ятнадцятилітній Ізидор, який залишився вдома, пішов в Українську Повстанську Армію. Найменшому Іванові треба було бути не тільки за сестру, а й за матір.
У тому горі, у тій трагедії, здавалося, що світ дійшов до божевілля. Людська кров не мала кольору, сльози – смаку, життя – ціни... До рідної хати ночами навідувався Ізидор. Від сирої землі ноги його перетворилися на суцільні рани. Марія гоїла їх, обмивала травами. Потайки готувала й носила передачі до лісу. На обійсті Плавуцьких розташовувалася криївка. Якось неждано-негадано заявилися ковпаківці. Шукали бандерівців. Ще трохи – й полум'ям зайнялася б хата. Ізидор у той час хворів і переховувався в батьківській оселі. Врятувала родину посмертна картка, котра перед тим прийшла на Василя. Батько виніс її, щоб засвідчити: «бандерівців у хаті немає». Ізидор, не знаючи, що діється на подвір'ї, приготувався до найгіршого. Вичікував, поки хтось увійде до комірчини. Останні кулі приготував для себе. Знав, живим його не візьмуть. І не взяли...
Хлопця знайшли мертвого недалеко від села. Це сталося тоді, коли криївку викрили і оточили. Ізидор не зміг втікати – підвели хворі, важкі ноги. Тоді він зібрав усі свої сили; доповз до лісового джерельця, останній раз оглянув світ. Останній раз склав Богові молитву. Приклав дуло до нижньої щелепи і... відпустив курок. Все закінчилося миттєво.
Кажуть, що коли везли Ізидора фірою (а був він високого зросту), то його ноги не поміщалися на фірі, звисали. Кров пунктирною цівкою ще довго фарбувала землю. Сестрі так і не вдалося попрощатися з братом. Відтоді почалися блукання по родичах. Ночувати вдома не насмілювалась. Дівчину шукали. Одного разу ледве не потрапила до рук енкаведистів. Зі страху залізла в залізну бочку. Ще трохи – і задушилася б...
...Марію, як сестру «ворога народу», взяли вночі 11 грудня 1945 р. Повели на слідство до Великих Бірок, що неподалік Тернополя. Йшла не тільки вона – вели цілу колону дівчат. Раптом увагу привернули семеро хлопців, котрі сиділи під плотом. Вони моторошно дивилися кудись вдалину неживими очима. Виявляється, мертвих зумисне поспирали до плоту, аби їх бачили живі. Дівчат позганяли з усіх-усюд. Штурхаючи у плечі, з лайкою «ах, такая твоя мать», як худобу, зачинили у льосі.
У тодішній райцентр Великі Бірки звозили замордованих і закатованих. Трупів скидали за селищем в окопах. Там їх додзьобувало чорне вороння. Птиці з карканням літали над полем. Із місцевих жителів нікого ні на крок не підпускали на відкритий людський могильник. Якась близька родичка хотіла серед мертвих віднайти труп Ізидора. Хоч би викрасти. Веретою дотягти додому, не дати занапастити тіло. Та сторожі не підпускали – мертвих охороняли не гірше, ніж в'язнів. Охорону виставляли на полі до тих пір, поки собаки не догризли трупів. Людськими тілами удобрювали землю...
...У льосі Марія спала на голій долівці. Напівлежачи, старалась вибрати таке положення, щоб, не дай Боже, ненароком не зачепити посиніле тіло. Тоді, коли мучили так, що годі було витерпіти, її переслідувала одна-єдина думка: «Господи, щоб хоч голову остаточно не запаморочили, щоб не вирвалось якесь зайве слово, прізвище». Про Ізидора вона зізналася. Не могла відмовитися від рідного брата. Не могла...
Але найгіршим ударом, який був понад фізичні муки, понад біль, стала звістка про смерть батька...
Старий Плавуцький знав своїх дітей. Тому не міг їм ні в чому дорікнути. Бо що то за птиця, яка не любить свого гнізда? Сам того вчив. Ще за першої імперії не один раз штрафи платив чи у темниці ночі і дні лічив тільки через те, що першим починав «Ще не вмерла Україна»... Хтозна, які думки облягли Плавуцького, що хотів він сказати доньці, коли ніс у вузлику харчі у Бірки. Слізно і дуже боляче, певно, стало від того, як по черзі згадував своїх синів. Пережив їх. Мати дітей – дуже важко, але й не мати їх – страшно до божевілля. Але ж він мав їх. Мав! І Ізидора, і Василя, і Петра, і доньку. Мав!!! Дотепер ніхто не знає, чи не почув за тими думами гудка поїзда, чи вперто не хотів ступитися з металевих рейок, чи просто не зміг... До Марії він так і не дійшов...
У 1946 р. Марію Плавуцьку у Тернополі судила «трійка». Судила за «измену Родины». Стаття 54, 1-а Кримінального кодексу УРСР.
... Ешелони йшли і йшли. Тяжко, натужно. Донбас. Горлівка. Шахти. Рік волосся на голові не росло. На самій маківці просвічувалася лисина. Соромно було ходити без хустки. Ліве око з часом почало гаснути, ліве вухо – німіти. Назовсім. Маленькою видалася Марія на зріст. Слабкою стала після тортур. У тому тілі – пучка духу – оце й усе. Тому й у шахту не спускали. Зате доводилося возити тачками породу, вантажити вугілля. День і ніч ридала. Вже й слів не було. Невідомість мучила за найменшим братом. Де він? Що з ним? Чи живий?
І знову – етап, знову – дорога.
Іркутськ. Лісоповали. Здавалось, що комашня живцем закусає, висмокче всю кров. На лісоповалі не рідкість трагічні випадки. Дерева, падаючи, калічили, а то й придушували жінок. Смерть вміла чатувати. Як на вахті, висліджувала вона найслабших. Хто наступний. Наступний хто? У Тайшеті Марія працювала деякий час у колгоспі. Садили бараболю, яка не хотіла тут рости, висаджували капусту і брукву. Господи, як хотілося їсти. Постійно. 350 грамів хліба і черпачок якоїсь баланди – увесь добовий раціон. До роботи ж дівчата йшли кілометрів за п'ять. Більш терплячі залишки хліба запихали за пазуху, щоб на довший час вистачало. При 45-градусному морозі окраєць замерзав. Тоді його настромлювали на гіллячку, розморожували на вогні і так їли...
Архангельськ. У цьому холодному місті зустрічали Великодні свята. Бандерівців (так називали всіх в'язнів із Галичини) шанували, бо й у таких жахливих умовах ці жінки вміли жити. Цього разу дівчата десь роздобули своєї муки і спекли бабку. Марія, як завжди, відправила молебень. Співати церковних пісень ще змалечку навчилася у сусіда-дяка.
Раптом у барак ввірвалися росіянки. «Пришли к бандеровцам праздновать». Вели себе нахабно. Котрась із львів'янок набралася сміливості і звернулася до товаришок, щоб випровадити непрошених гостей. Після такого інциденту ніхто більше не насмілювався їх зачіпати.
Один привілей, який зробили кати-нелюди, це те, що не розпорошували «бандерівок» між жінками інших національностей. Зрештою, більшість в'язнів були вихідці із Західної України і Литви. Російською мовою ніхто не говорив.
Отже, два з половиною роки на лісоповалі. До нестями остогидла ця бісова Росія...
Байкало-Амурська магістраль. Цій ходьбі не було ні кінця, ні краю. 370 кілометрів тягнулися, як вічність. Топився сніг. Колона змучених жінок чалапала попереду. «Шаг влево, шаг вправо – стреляю без предупреждения»,– раз по раз кричав конвоїр.
Слідом за в'язнями рухалася фіра з харчами. Інколи в небі чувся гул літака. Ним довозили сухий пайок. Нарешті, колона зупинилася поблизу табору. Дівчата кинулися до чоловічого бараку каторжан. Цікавість розбирала, та й молоді ж. Прийшли – двері зачинені. Виявляється, що чоловіків там тримали закованими. У кожного політв'язня на ногах – кайдани. Говорити з ними не дозволяли. Боже, 25 років у ланцюгах!...
Один тільки Бог допомагав вижити у такому важкому горі. Не було жодного випадку, щоб хтось із дівчат закінчував життя самогубством, і що дивно – чим гірше і тяжче було, тим більше хотілося жити. Поклякають, бувало, дівчата на долівку і почнуть: «Боже, вислухай благання...» І ще рідна пісня не могла замерзнути у тій холодній чужій землі.
Монголія. Уперше сказали напрямок, куди повезуть. Гулагівські щупальці, виявляється, простягалися й поза межі Країни Рад. Наступний етап – монгольські степи. Тут в'язні мали збудувати першу у другій країні соціалізму залізницю до столиці Улан-Батор. Дорогою майже не давали їсти. Ще й на лихо жульня радянська пристала. Усе постягували з жінок, обчистили до нитки. Змусили скинути ватяні штани, сорочки, не погребували нижньою білизною. Шістдесят кілометрів їхали на непокритій вантажівці. Марія не пам'ятає, як її, обмерзлу, зняли з машини і занесли до бараку. Отоді й пізнала, що найлегша смерть – це коли повільно замерзаєш. Життя тоді тихенько забирається із забальзамованого тіла. Повіки якось само собою склеюються, руки німіють і серце все лінивіше й лінивіше випорскує не зовсім гарячу кров. Стає легко. І зовсім не хочеться силоміць знову втягувати життя у нерухомий напівтруп. Але... «Дівчата, Марія вже на очі не бачить і трохи дихає», – привів до пам'яті, у сувору реальність голос однієї з товаришок.
...Якось один із монгольських керівників будови навідався до в'язнів: «Ці жінки довго не протягнуть». За його наказом монгольська сторона підвищила хлібний пайок. Та все одно каторжани не могли ніяк наїстися. У бараці захворіли дві літні жінки. Їх перевели до «доходяг». Зайва порція дісталася Марії і все ж не переставало хотітися їсти. Певно, нема більшого пана, ніж голод.
У монгольських степах жили у палатках. Тілами зігрівали одна одну. Так рятувалися від холоду. Гулагівські в'язні працювали на піщаних кар'єрах: тачками двигали землю, возили каміння. Як і в Росії, ті ж конвоїри водили на роботу. Але хоч псів було менше.
Уже ніби й всі муки випробування подолали, перейшли. Аж раптом вчепилася цинга. Ніяк не годен було пережовувати їжу. Зуби хиталися, ясна кровоточили. Каторжани бігали в поле й збирали дикий часник – єдиний лік від хвороби. Говориш, язик зачепить верхню чи нижню щелепу – кров так і бухає з рота.
Тут, за межами Союзу, застала в'язнів смерть Сталіна. «Бандеры вот тешатся, а кто нам хлебушка даст?» – бідкалися обдерті, затуркані, напівзамордовані російські жінки, які трагічно переносили смерть «отца народов». Та після цієї звістки табірний режим полегшили. Принаймні їсти можна було скільки захочеш. У їдальні ніхто того не контролював. Ось тільки тоді, за всі ці роки, люди стали наїдатися. Потроху почав забуватися той час, коли голод ночами не давав заснути.
Ішов 1954-й р. 13 грудня. Воля! Воленька. Марія вірила, що вернеться в Романівку. Дівчата ще тоді дорогою в Сибір співали:
«У Сибір поїдемо –
Назад приїдемо...».
Не всі повернулися. Не всі дожили... Але хтось та вцілів. Найменший брат Іван у Хабаровську теж відбув від дзвінка до дзвінка (1948-1956 рр.).
Ніяк не вкладалося в голову, що ось, нарешті, вдома. Ніби хата не та і подвір'я не те... Десять літ невільничого життя на чужині. Чужбі. Чужаниці. Страшно оглядатися. Що там за плечима? АГО-оов! Молодість примерзла. Клаптями стелеться прожите. Терпко. І життя – не життя, і біль – не біль. Не життя, бо яке життя за колючим дротом. А біль? Чи ж визначиш його межу?.. Зруйноване і знищене родинне гніздо... Невідбуте кохання... і дитяча колиска, котра для неї ніколи не скрипіла...
Чи можна вибачити їм усе це? Ні! Не вибачається. Ніяк не вибачається!!! Ніколи!!!
...Що то за птиця, котра не любить рідного гнізда? І за це покалічили . все життя.
с. Романівка Підволочиського р-ну Тернопільської області