Дата публікації допису: Mar 01, 2012 8:6:56 AM
Автор: Анна ГОШКО-КІТ Український часопис «Воля і Батьківщина», 1-2’2008
У мордовських лісах були табори для політичних в’язнів. Тисячі людей різних національностей, чоловіки і жінки, мучилися в неволі, голодні, в тяжкій праці з приниженням людської гідности. Все це виснажувало нещасних. Вмирали чоловіки, які працювали на лісоповалі. В інших лагпунктах були жінки, які шили на швейних фабриках військовий ватний одяг. Низькі бараки без вентиляції, велика норма і голод виснажували їх, і більшість хворіла на туберкульоз. Вже цілком хворих «доходяг» відправляли в табір Мордовської АССР – станція Потьма, пос. Явас, 385/9, де була центральна лікарня. За високим «забором» був «дєтдом» для арештованих матерів з маленькими дітьми та тих, які чекали їхнього народження.
Нещасні, небажані діти невільників, бліді, кволі, сумні, навіть плач у них був як скигління безпомічного маленького створіння. Тих дітей було близько 200, привезених з усіх таборів імперії, віком до 2-х років. Опісля тих, хто залишився живим, чекала доля іншого «приюту». За ще одним високим «забором» з колючим дротом був табір матерів. Та мати, у якої була дитина до одного року, мала право годувати дитину двічі на день: вранці, о 6-й годині, і ввечері, після роботи. Вона мала дозвіл приходити лише через вахту. До дітей, старших одного року, мамі було дозволено приходити у вихідні. Нещасні матері тремтіли при згадці, що відправлять дітей в інший «приют».
Коли медичні сестри брали з горла «мазок», означало, що матерів і їхніх дітей скоро розвезуть по різних таборах. Матерям дозволялося віднести свою дитину на вахту, а там «вольні» виривали дітей з материнських рук. Матері плакали, кричали, кусали руки «вольним», вили, як вовчиці. В дитячих голосах відчувалась розлука, і вони простягали рученята до матусі.
Та жінка, яка була засуджена на 10 років, ще мала надію, що колись знайдеться серце, що дасть вісточку про її дитину. Але ту, яка засуджена на 25 років, позбавляли надії колись довідатись про свою дитину і побачити її.
У мордовському «приюті» дітям не давали молока, овочів, але там була взірцева чистота, яку підтримували засуджені матері. Залізні ліжечка виблискували, підлога біла, постіль чиста, тільки лежали в них не діти, а мученики. Не було чути дитячого сміху, радости – була велика лікарня. Суворий режим, приписаний «вольною» докторкою, якої ми боялися. Матір відривали від дитини, і вона позбавлялась можливости бачити своє нещасне дитя.
У те пекло на землі у 1951 році привезли мене з малим сином Богданом. До того впродовж півроку ми перебували в тюрмі м. Станіславова (тепер Івано-Франківськ). Після суду Верховного трибуналу чоловіка і мене з дитиною засудили на 25 років трудових таборів. У Мордовії нас розлучили, оскільки я була засуджена, а дитина вільна. Нас розділяв «забор», колючий дріт і солдати з псами. Богдан був малий, і мені дозволялося двічі на день приходити його годувати. Я не бачила, де він спить, оскільки нам було заборонено вільно туди заходити.
Дітей нам виносили в коридор. Через тиждень мій синочок тяжко захворів і його забрали в лікарню. Я відважилася просити «вольну» докторку, щоб дозволила мені працювати санітаркою коло хворих дітей. На диво, вона згодилася, і я працювала через добу.
У лікарні було багато «боксів» – кімнаток на 7-10 дітей, відповідно до їхнього захворювання. Кожна санітарка мала свій «бокс» і відповідала за чистоту кімнати і дітей. Рано-вранці, о 6 шостій – «підйом». Береш сонну дитину, а то й дві на одну руку й несеш в туалет, де стоїть багато кріселок з горщиками, на які садимо дітей. Скоро, бігом треба піднімати інших дітей. Сонні діти плачуть, перехиляються з кріселка, інші на них досипають. Їх треба будити, скоро мити під краном з холодною водою та заносити в «бокс». За той час, коли діти сиділи на горщиках, ліжечка мали бути перестелені і все мало бути готове до годування. Десятеро дітей садимо за столик у кріселко, даємо їм у горнятках рідку кашу. Деякі діти знесилені плачем і хворіють переважно на пронос, тож їсти не хочуть. Таким треба насильно «запхати» кілька ложок каші. Сильніші діти міцно тримають у руках горнятко, бо знають: коли виллють кашу, то іншої не дістануть.
«Вольна» докторка казала: «Детям обязательно нужен воздух, несите их во двор в манеж». І знову швидко впихаєш дитину в спальний мішок і несеш надвір, на мороз в «манеж». Діти плачуть, однак жодна санітарка не може їх заспокоїти, бо потрібно виносити інших дітей. Діти плачуть, дихають холодним повітрям, і після цього хворіють на запалення легенів, бронхіти. Потім процедури: уколи, таблетки, які діти, звісно, сприймають неохоче.
Приходять на практику «вольні» медсестри, які на цих дітях вчаться робити уколи в голову. Я, санітарка, мушу міцно тримати дитину і дивитися на ті благальні оченята, які просять допомоги. «Вольна» сестра каже: «Пускай кричит. Я буду лучше видеть вены». Коле кілька разів, і дитині розпухає голівка. Я мушу мовчати, бо мене відправлять від моєї дитини, і я не зможу бачити свого хворого сина. Я була дуже хвора, часто втрачала свідомість по кілька разів на день. Інші санітарки приховували мою неміч перед «вольною» лікаркою, а то мені не дозволили б бути коло дітей.
Одна у нас була спасителька – Сара Марківна, про яку казали, що вона сиділа за «шпіонаж на користь Ізраїлю». Ніколи не отримувала вона листів, посилок, але, мабуть, Бог обрав її і прислав, щоб полегшувала муки і рятувала маленьких невільників. У лікарні їй виділили маленьку бокс-кімнатку, де стояло тільки її ліжечко. Сама вона була дрібної будови, тип семітський, волосся темне, кручене, припорошене сивиною. Прекрасний спеціаліст, великого розуму людина з чутливим жіночим серцем. Багато матерів завдячували їй спасінням життя дитини. Вона була невтомна, на кожний тривожний заклик вдень чи вночі вставала і надавала допомогу. І своєю присутністю вселяла надію. При обході хворих «вольною» лікаркою Сара Марківна стояла мовчазна. Вона не втручалася у некваліфіковані призначення лікування «вольної» лікарки, але після обходу намагалася щось змінити на краще. Сара Марківна бачила, яка я хвора і виснажена. Вона послухала мої легені, взяла дозвіл, щоб мене перевели в центральну лікарню на рентген і сказала: «Ты серьезно больна, никогда не садись за мотор на швейной фабрике, не иди на тяжелую работу, будь упряма, пускай вызывают комиссию из Москвы».
Ми ніколи не бачили синього неба, сонця, пташок. Життя спливало за дерев’яним парканом, оточеним колючим дротом і «бровкою». Над нами панував страх втратити дитину. Це був найгірший час мого життя. Дозволено було писати листи два рази на рік і просити, щоб хтось забрав дитину.
Боже! Яка це мука! Ніхто з нас, матерів, про свою долю і не думав. А син мій був тяжко хворий. Моє серце і очі тільки шукали ту Сару Марківну, надію на спасіння дитини. То був 1951 рік. Пам'ятаю один епізод. У нічну зміну я, Сара Марківна і ще одна санітарка сиділи зажурені, без надії, з тяжкими думками, що цілком нас знесилювало. Та хтось з нас сказав: «Хоч би духи сказали, що буде далі з нами і з тим проклятим Союзом».
Вирішили викликати духів. Мали великий папір, накреслили коло, довкола азбука, числа 1 до 10 та ще на маленькій тарілочці накреслили стрілу. В кімнаті напівтемрява. Кликали мертвих духів. Духи не хотіли спілкуватися з нами. Нарешті, в розпуці закликали: «Хоч би Богдан Хмельницький зжалився над нами! Дай нам відчути, що ти тут і відповідай на питання!». Ми відчули, що тарілочка починає рухатися. Питаю: «Духу Богдана Хмельницького, скажи нам, чи скоро помре Сталін?». Тарілка скоро закрутилася і стрілка показала 1953 рік. «Ох! –вирвалося з уст Сари Марківни, – Дай Бог, чтобы он здох, тогда увидим свободу». Вже недовго чекати, 1,5-2 роки! Надія є! Можемо вірити, що Союз розпадеться. Надбігла санітарка, постукала в двері, погукала на «проверку». Сара Марківна швидко сховала папір в ліжко, і вже ми, щасливі, зустрічали ранок.
Бували дні, коли Сара Марківна бігала по «боксах» і відбирала найбільш хворих дітей. «Быть может, завтра или ночью будем спасать этих детей». Вона довідалась у центральній лікарні, що привезуть жінку родити. Тоді вона забирала післяродову плаценту і приносила в дитячу зону. Переважно дітям до одного року розрізали скальпелем шкіру на ребрі розміром 3 см, і туди всаджували кусочок жіночої плаценти, шили два-три шви, змазували зеленкою, накладали малий тампон вати. Одну плаценту розділяли на 7-8 дітей. На диво, не було жодного ускладнення, присихали шви і діти відживали. Навіть у тих дітей, що були приречені на смерть, засвічувалися очі і в них блищало життя. Якщо живе хтось із тих дітей, чи знає, кому має завдячувати життям? Напевно, ні.
На превеликий жаль, я не пам’ятаю прізвища нашого Ангела Хоронителя і Спасителя – Сари Марківни. Але нехай усі добрі вчинки будуть благословенням її роду!
м. Ходорів