Дата публікації допису: Jul 24, 2012 5:53:9 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №323
Надрага Богдан Олександрович, народився 24 березня 1922 р. у Львові, українець, греко-католик, безпартійний, аспірант Львівського медінституту, симпатик ОУН, репресований і депортований 21 жовтня 1947 р., звільнений в 1959 р.
У ту жовтневу ніч з 20 на 21 число 1947 р. я довше засидівся за роботою. Мати чергувала у лікарні, батько і сестра вже відпочивали. Із задуми вирвав мене різкий тривалий дзвінок та стукіт до вхідних дверей. У квартиру увійшли підполковник МВД, озброєні солдати та кілька молодих людей у цивільному одязі. Автоматники зупинилися біля батьківського ліжка, інші непрохані гості почали обшук, що мав, очевидно, формальний характер. Закінчивши ревізію, веліли нам збирати клунки. Дозволили взяти стільки речей і продуктів, скільки самі зуміємо нести. Поїхали за мамою в лікарню по вул. Добролюбова. Пошуки головного лікаря для заміни мами тривали біля години – стільки часу нам було відведено на збирання. Наказали одягнутися батькові, і після цього підполковник заявив, що згідно з рішенням влади наша родина виселяється у віддалені області Союзу, а майно конфісковується. Перед образами Ісуса Христа і Богоматері ми голосно помолилися і віддали себе під опіку Пречистої Діви Марії. Нас з пожитками посадили на автомашину і передсвітанковими вулицями рідного Львова повезли у невідому далеку дорогу.
Так неждано наступив різкий поворот у долі нашої родини, почався новий період нашого життя, що не закінчився і до сьогодні.
...Хто ж ми? Що за родина, яка волею «особого совещания» була насильно вирвана з рідного міста, щоб розділити долю сотень, тисяч виселенців-галичан. Ми – типова львівська інтелігентська сім'я. Глава її – Олександр Надрага. уродженець міста Бережани, син дрібного австрійського службовця, з чотирирічного віку (з 1899 р.) проживав з батьками у Львові по вул. Городецькій. Ще гімназистом став сиротою. Незважаючи на нестатки, закінчив юридичний факультет Львівського університету і працював адвокатом. У 1921 р. одружився з Теодозією Туна, донькою священика з Ляшок Мурованих, що біля Хирова, яка, отримавши ступінь доктора медицини Віденського університету, стала однією з перших жінок лікарів-педіатрів у Галичині. Обидвоє – свідомі українські патріоти, займалися громадською діяльністю.
Батько викладав римське право у Львівському таємному університеті. Лекції читав у своїй, спільній з доктором Володимиром Охримовичем, адвокатській канцелярії по вул. Домініканській, 11. Згодом став викладачем Духовної Семінарії за ректорату отця д-ра Йосифа Сліпого. Був членом відділу товариства «Народна Лічниця» і вклав свою цеглину у побудову шпиталя ім. А. Шептицького по вул. П. Скарги. Мати вела прийом хворих дітей в амбулаторії «Народної Лічниці», а з відкриттям лікарні стала одним з її ординаторів. Вона була теж педіатром Порадні матерів Товариства охорони дітей і молоді по вул. Ходоровського, шкільним лікарем гімназії для дівчат «Рідної Школи» і с. с. Василіянок.
Я, закінчивши гімназію 1939 р., вчився у медінституті і, після одержання лікарського диплому, з 1945 по 1947 рр. був аспірантом на кафедрі нормальної фізіології. Сестра Оленка покинула Львів як студентка третього курсу класичної філології університету. Після війни батько був доцентом юридичного факультету, мати працювала в обласній лікарні.
Ми всі були далекі від політики і вважали своїм громадянським обов'язком сумлінну фахову працю і активну суспільну діяльність. В роки воєнної хуртовини батько категорично відмовлявся від виїзду на Захід, вважаючи, що наше місце у Львові, на Україні, разом з нашим народом на всіх поворотах його історичної долі. Батько гаряче любив рідне місто і намагався прищепити цю любов і своїм дітям, а також широким колам населення. Ця безмежна синівська любов надихала його аматорське перо у створенні ряду нарисів про Львів і львів'ян, які з'явилися у 30-40-х рр. у «Ділі» та інших часописах. Ці батьківські дописи, зокрема, фігурували у нашій справі...
...Через кільканадцять хвилин ми прибули на Клепарівський дверець (вокзал), де нас помістили у вантажний вагон. У вагоні було вже кільканадцять осіб, а привозили все нових. Ми постелили ліжники на дерев'яні нари, розмістилися спільно з товаришами по недолі і чекали дальших подій. Настав короткий жовтневий день. Мене глибоко зворушив прихід мого вірного товариша, теж аспіранта кафедри фізіології, Володимира Васильчишина. Він не побоявся нас відвідати, передав зібрану між співробітниками кафедри грошову допомогу, мило; обіцяв прийти й наступного дня, але вночі ешелон вирушив на схід.
У перші дні подорожі ми вияснили, що нашу гірку долю поділяють близькі знайомі нам сім'ї: Зубрицьких, Скориків, Кострубів. Ця невесела і болюча вістка дала нам деяке заспокоєння, бо відчули, що зможемо одержати від них необхідну підтримку і розраду. Подорож тривала 16 діб. Поїзд мчав здебільшого вночі, днями довго простоював на бічних вітках невеликих станцій. Добре запам'яталася перша зупинка у Коростені. Конвоїри дозволили всім вийти. На ярко-білому, чи не першому снігу, тьма чоловік і жінок присіла вздовж рейок для залагодження фізіологічних потреб. І лише стан стресу, безвихідь положення не дозволили збагнути цього жахливого приниження, в яке нас поставили наші опікуни. В цій незвичайній ситуації я познайомився з колишнім послом Сергієм Хруцьким, з яким нас тісно звела недоля на багато років.
Дальші зупинки, вже за межами України, були частішими. Конвоїри виділяли з кожного вагону кілька осіб, щоб принести у відрах теплу страву і воду. Поступово ставало все холодніше. Вагон слабо опалювала невелика пічка. В Омську дозволили вільно походити по вокзалу, нам вдалось купити алюмінієві горнятка і тарілки, якими потім користувалися довго, адже посуду з дому не взяли. Нарешті 7 листопада вранці нас привезли в місто Анжеро-Судженськ Кемерівської області, що на транссибірській магістралі між Новосибірськом і Красноярськом. Це один із центрів вуглевидобувної промисловості Кузбасу.
Тут спецпоселенців (таке звання було нам присвоєно) почали розселювати по об'єктах майбутньої роботи. Основна маса людей була залишена для роботи на вуглевидобувних шахтах 9-15 і 5-7. Їм відвели для проживання великі дерев'яні бараки, поділені на комірки для кожної сім'ї. Нашу сім'ю з декількома іншими завезли у приміський радгосп «Красная Горька», на ферму, що знаходилася за 3-4 км від міста. Першою домівкою було овочесховище-землянка, де було відносно тепло і сухо. Через декілька днів одержали кімнату в хаті, яку ніяк не могли опалити, тому нестерпно мерзли.
Швидко почали нас перевиховувати працею. Мати перебирала з іншими старшими жінками картоплю, сестра стала погоничем бика, який тягнув невеликі сани для перевезення вантажів, я увійшов у бригаду, яка джиганами розбивала замерзлий перегній на місці колишнього хліва. Стояли, як на галицькі мірки, сильні морози – 30-400С; працювали нелегко, настрій препоганий і було б нестерпно, якщо б нас не підтримував наш неформальний лідер – Олег Хруцький. Він пам'ятав безліч різноманітних анекдотів, майстерно їх розповідав і змушував нас крізь сльози сміятися.
Перші дні нашого побуту в Анжеро-Судженську були найважчі, процес адаптації до складних і незвичайних умов існування проходив болюче. Основний тягар по організації побуту сім'ї, підтримці духовної рівноваги несла наша незабутня мати, вже немолода тендітна жінка з безмежною психічною стійкістю, оптимізмом і вірою у краще майбутнє. Покійна мати вважала, що її великі сили були одержані в спадок від предків – галицьких сільських священиків – та зміцнені незвичайним стресом, який вона зазнала, перехворівши разом із своїми пацієнтами, січовими стрільцями, в 1919 р. важкою формою висипного тифу. По ній вже голосили заліщицькі дзвони, в одній із книг її внесли в список загиблих воїнів. Але вона вернулася з того світу, щоб винести не менші випробування разом із своїм народом на черговому критичному повороті його історії.
Незабаром нас викликали в комендатуру МВД. Оголосили, що ми виселені «навечно, за содействие бандам ОУН», дали підписатися на звороті документу, який прочитати не дозволили, і ознайомили зі «статусом» спецпоселенця. Не можна було без дозволу переходити в інші райони міста, бувати на залізничному вокзалі, потрібно відмічатися в комендатурі кожних 10 днів, дозволялось працювати за спеціальністю. Ми мали право голосу на виборах, але не були військовозобов'язані. Замість паспортів нам видали тимчасові посвідчення. В перші роки між спецпоселенцями було заарештовано декілька осіб і їх судили, як говорили між людьми, за таємне навчання дітей, зокрема історії України. Але справжньої причини арештів ми не знали. Якщо не брати до уваги цих прикрих подій, то в цілому ставлення комендантів до спецпоселенців було толерантне.
Важка праця у надзвичайно холодну погоду привела до загострення хронічного папсінусіту, яким я хворів ще у Львові. З високою гарячкою мене поклали у відділення міської лікарні, яким завідував Григор Андрійович Барсегян.
Доктор Барсегян, вірменин, працював у Криму і був виселений у Сибір з іншими кримчанами. Висококваліфікований отоларинголог і хірург протягом першого року спецпоселення був водовозом, а потім, коли йому запропонувала працювати лікарем, спершу відмовлявся. Очевидно, був обурений бездумним садизмом і глупотою начальства. Я швидко поправився, ходив до рідні, але мудрий колега радив не спішити.
Наприкінці грудня маму, мене і ще двох лікарів, які приїхали з нами, – Йосипа Перуна і Любов Михайлевич – викликали у міськздороввідділ і скерували на роботу за спеціальністю. Йосип Перун почав працювати у тубдиспансері, Любов Михайлевич – у поліклініці терапевтом. Нам дозволили переїхати з «Красной Горьки» в місто, і ми поселилися у виділеній кімнаті.
Мене скерували в інфекційне відділення міської лікарні. Завідуюча відділенням Броніслава Броніславівна Мацкунас, не бачивши мене і не поговоривши зі мною, передала: «Нам таких бандитов не надо», – і відправила назад у міськздороввідділ. Завідуючий порадив звернутися у дитячу консультацію, де вже працювала моя мати. Там мене радо прийняли. Так я з благословення МВД і завдяки пильності Броніслави Броніславівни став педіатром. Моя теоретична підготовка з педіатрії була невелика (хоч вчився у такого корифея, як професор Фр. Гроєр), а практична – ніяка. Хоч мама часто заохочувала мене ще вдома навчатися в неї її спеціальності, я відпирався від цього, бажаючи присвятитися теоретичній медицині, не розуміючи, що роблю нерозважно.
Моїм другим вчителем з педіатрії стала фельдшер дитячої консультації, яка кілька днів водила мене по дільниці та показувала, як оглядати малих пацієнтів. Скрутне становище (адже ж не вертатися в «Красную Горьку» до перегною) і молодеча відвага допомогли швидко освоїти ази діагностики і лікування дітей, і я став почуватися впевненіше у своїй роботі. Згодом дали мені змогу працювати за сумісництвом на посаді ординатора дитячого стаціонарного відділення, і це розширило мої педіатричні горизонти. Мушу з глибокою вдячністю визнати, що товариші по роботі, керівники, лікарі, медичні сестри, а також населення ставилися до нас прихильно, допомагали, чим могли.
Умови праці були нелегкі. Відсутній транспорт для дільничних лікарів, незважаючи на велику протяжність міста. Більшість вулиць не вимощені, лише в центрі дерев'яні тротуари, а в основному, на вулицях, особливо восени і весною непролазне болото, а зимою – сніги. Довелося придбати шапку-ушанку, фуфайку, ватні штани, кирзові чоботи та валянки – ось такою була екіпіровка дільничного педіатра. В господарській торбі – халат, фонендоскоп, стерилізатор із шприцами, медикаментами для невідкладної допомога і протидифтерійна сиворотка.
Найважче було працювати взимку, дошкуляли сильні морози, снігові замети, і особливо бурани. Під час буранів, звичайно, теплішало, але ще дошкульнішим був сильний вітер, що замітав все снігами. Важко було долати снігові кучугури, сніг заліплював обличчя, очі, проникав у всі складки і щілини одягу. Зима тривала з кінця жовтня до кінця березня, хоч ще у квітні лежав сніг. Але вже після Йордану сонце піднімалося високо, день ставав довшим, надія на близьку весну зігрівала серце, і працювати ставало легше. Нерідко сніг випадав ще й у травні, у літні місяці, але було дуже тепло.
Перші роки перебування в Анжеро-Судженську ми працювали з мамою в центральній дитячій консультації. Згодом мене перевели у дитячу консультацію шахти «Фізкультурник». Ця нова шахта була розташована у південній частині міста і навколо неї поселялися гірняки зі своїми сім'ями. Виникла нова дільниця міста, що швидко росла. Територія дільниці була обширна, будинки в основному невеликі і розкидані на віддалі декількох кілометрів. Робочий день починався з прийому, який тривав 3-4 години, а далі – робота на дільниці. В осінньо-зимовий період року мені вдавалося повертатися додому лише біля 8-9 години вечора. Я звик відвідувати своїх хворих (госпіталізація дітей в цей час була обмежена) у неділю та в свята, бо практично не бував на дільниці лише під час відпустки. Батьки моїх пацієнтів мене шанували, про конфлікти з населенням, які зараз у медиків такі нерідкі, нам і не снилось.
До тепер зберігаю, як дорогі реліквії, пожовклі від часу номери газети «Борьба за уголь» з простими, але щирими словами подяки населення за мою скромну працю і посильну допомогу маленьким горожанам далекого сибірського міста. Ці гірники бачили в мені не ворога народу і не бандита, а простого лікаря, якого доля закинула з далеких країв у їх сторону і який виконував свої обов'язки якнайкраще.
Населення за національною ознакою було дуже різноманітне. Переважали росіяни, але було багато й українців, німців, татарів, вірмен. Крім автохтонів (росіян і татарів), люди прибували в ці краї ще до революції, освоювали наділи землі і в 20-30-х рр. під час колективізації (репресовані куркулі), і в 40-х рр. – німці з Поволжя, після закінчення війни – кримські татари, німці, вірмени, колишні військовополонені і нарешті ми – із Західної України.
Ми з мамою досить швидко засвоїли російську мову, говорили нею на роботі, оформляли документацію по-російськи і не мали претензій до нікого, щоб розумів нашу рідну мову. Практично не було непорозумінь між нами і нашими керівниками чи співробітниками. Майже всі ставилися до нас прихильно, повністю довіряли нам на роботі. Треба відзначити, що між лікарями було чимало висококваліфікованих спеціалістів. Я дотепер мило і тепло згадую педіатрів: Мединську, Пруднікову, Павлову, Лисину, отоларинолога Барсегяна, рентгенолога Бухгалтера, дерматолога Снігірьова, невропатолога Малаховську, хірурга Кожевнікова, уролога Немиро, патанатома Каукала, головного лікаря Грязева. Взаємовідносини між колегами були щирі, товариські, прості і чисті. Ми, очевидно, контактували з ними, як і з іншими місцевими людьми, майже виключно на роботі. Дитячі консультації були розташовані у пристосованих приміщеннях. Дуже солідною установою була міська лікарня, побудована за містом, в парку, на 600 ліжок. Вона мала всі основні відділення. При лікарні було медичне училище. Крім того, у місті був пологовий будинок і протитуберкульозний диспансер.
За одинадцять з половиною років роботи в Анжеро-Судженську мені вдалося два рази виїжджати на курси підвищення кваліфікації. У 1955 р. я був на 5-місячних курсах у Сталінську (Новокузнецьк) у проф. Граната Е. Е. Заняття проводилися солідно, і я всю другу половину дня просиджував у бібліотеці, так що вивіз із Новокузнецька чималий багаж знань.
У 1959 р. мене направили на курси з військової хірургії у Прокоп'євськ. Заняття проходили в травматологічній лікарні. Заклад дуже великий, з добрим устаткуванням, побудований військовополоненими німцями. Обсяг роботи лікарні значний. Вона розташована в центрі шахтарського краю, надходження амбулаторних і стаціонарних хворих дуже інтенсивне. Одночасно чергувало п'ять лікарів. За три місяці навчання я засвоїв амбулаторну травматологію та ознайомився з основами великої травматології і нейрохірургії.
Як вже згадувалося, моя мати працювала до пенсії дільничним педіатром. Хоч її дільниця була відносно недалеко, але умови праці були не менше важкі, тим більше, що розпочала вона свою діяльність в Анжарській дитячій консультації у 55-річному віці. Треба, щоб наша лікарська молодь, яка Богу дякувати горя не знала, пам'ятала про недолю багатьох старших колег у недавньому минулому.
Батько, як юрист, не міг знайти роботи за спеціальністю, та й поганий стан здоров'я не давав такої можливості. Тому коротав час вдома. Завдяки львівським товаришам, зокрема, проф. Домбровському отримував поштою чимало наукової юридичної літератури, вивчав її, готував підручник римського права українською мовою. Вів широку кореспонденцію, написав спогади про відомого польського літературознавця Юліуша Клайнера, які були надруковані у ювілейному альманасі. Щоб не втрачати зв'язків з далеким світом, вночі слухав радіоприймач.
Сестрі Оленці не дозволяли продовжити навчання у Томському університеті, що близько до Анжеро-Судженська. Вона закінчила лише гірничий технікум, одержала диплом гірничого техніка електромеханіка і працювала на шахті 9-15 недовго під землею, а в основному на поверхні, на підйомній машині. Вона найкраще пізнала шахтарський люд, його важку, небезпечну працю, нелегкий побут, постійну загрозу нерідко смертельних травм.
Нашим транспортом прибуло в Анжеро-Судженськ біля 2000 осіб. В основному це були селяни. Наша сім'я контактувала із знайомими і незнайомими нам раніше інтелігентськими родинами, в основному зі Львова. Це – Володимир Зубрицький з дружиною Оленою і донькою Ольгою, Михайло Скорик з дружиною Соломією і сином Мирославом, Петро Коструба з дружиною Софією, Володимир Мацкевич з дружиною Євгенією, доньками Мирославою і Володимирою, внуком Юрієм, Володимир Панасюк, Сергій Хруцький з дружиною Ольгою і сином Олегом, Андрій Бодник з дружиною, Пелаґія Сепіга з доньками Вірою і Асею, Степан Чумак з донькою, Йосип Перун, Ольга Бацюрків з донькою Марусею і ряд інших.
Згодом влилися в нашу колонію спецпоселенці з інших областей Сибіру – лікар Микола Тимчишин, Мирослава Петрашек та колишні в'язні, які вийшли на волю: Дмитро Стасів і Платон Лушпінський (теж обидва лікарі), Михайло Петрашек і Ярослав Мазурик (юристи). Вони вернулися у свої сім'ї. Ми часто збиралися з приводу свят, іменин, уродин, інших нагод, щоб душу відвести, порозмовляти, пополітикувати, згадати минуле, поспівати.
Першою товариською зустріччю був Святий вечір 1948 р. у нашій кімнаті. Святу вечерю розділили з нами Олена, Ольга і Володимир Зубрицькі. Не було дванадцяти страв, не було ялинки, не було коляд, а були лише пекучий біль і безконечна туга за рідним краєм, за розтоптаними домашніми вогнищами, за рідними і близькими, що так далеко. Ми просили в новонародженого Ісуса сили витримати важке випробування і нести нелегкий хрест.
Нашим старшим гостям треба було поспішати на третю зміну з 12 години ночі на лісосклад, і ми швидко розпрощалися. Проти волі злих сил ланцюг традиції не був перерваний. Наступний Великдень був вже веселішим. Наш сибірський етап налічував вже більше півроку, весна вступала у свої права, ми скинули з себе перше оціпеніння. Тому і гостей було більше, і навіть поспіли зі Львова пакунки зі свяченим.
Невдовзі у нашому сусідстві поселився Петро Коструба з дружиною. Мама знала його здавна. Обоє працювали разом в гімназії «Рідної Школи»: вона – шкільним лікарем, він – учителем польської мови і літератури. Мама жартівливо згадувала, як юні учительки закохано зітхали по дуже вимогливому і не менш пристойному викладачеві. Вчительський син з Тернопільщини поєднував педагогічну працю із серйозною науковою діяльністю. За низку цінних праць з лінгвістики професорові Кострубі присвоєно вчений ступінь кандидата філологічних наук без захисту дисертації. Самотужки вивчив англійську, викладав німецьку мову в середній школі № 11. Виключно солідною працею глибокими знаннями, педагогічним хистом, Петро Петрович здобув собі великий авторитет між вчителями і населенням. В сибірських умовах, при відсутності бібліотек, провадив дальшу наукову роботу. Спілкування з ним, розмови на найрізноманітніші теми дуже збагачували його інтерлокутурів, і особливо нас, молодих, у цьому інтелектуальному вакуумі.
Доля не щадила проф. Кострубу. Важко хворів, був оперований, а на кінець стратив вірну дружину, яку наша громада похоронила в анжерській землі. Після смерті жінки, зовсім одинокий, він ще більше здружився з нами.
Дуже близькою, рідною була для нас родина Зубрицьких. Батько Володимира Зубрицького – відомий етнограф – Михайло – був парохом у селі Мшанець, що на межі Старосамбірського і Устрицького повітів. Дід Іларіон Туна служив у сусідньому селі, за горою, в Чорній. Звідси давня дружба родин ще у попередніх поколіннях. Другий етап взаємозв'язків настав через кільканадцять років, коли мати привела сестру Оленку у перший клас народної школи ім. Т. Шевченка по вул. Мохнацького, 12, де теж почала вчитися донька Володимира Михайловича Оля. Дівчатка стали близькими товаришками і здружилися на багато років. Ця дружба сімей особливо зміцнилася в Анжерці.
В моїй пам'яті Володимир Зубрицький залишився як дуже проста і знаюча людина. Велич її в кристальній чесності, безкомпромісності, принциповості, енциклопедичних знаннях, непересічних здібностях, глибокому розумі. Він був нещадний в дискусіях до своїх противників чи то політичного, чи літературознавчого або історичного характеру. Якби він жив у наш час, кращого парламентарія чи великого державного діяча не знайти. А дійсність сорокових років примушувала його бути робітником на лісоскладі, а потім в бухгалтерії шевської артілі ім. Крупської.
Олена Зубрицька з родини Негребецьких господарювала, перечитувала майже всю літературу місцевої бібліотеки. Донька Ольга, студентка медінституту, закінчила фельдшерську школу, працювала медсестрою в дитячому відділенні, а в 1956 р. знову вступила на перший курс Томського медінституту, закінчивши студії вже у Львові.
Дуже частими гостями у нашій домівці були Олег Хруцький і Мирослава Мацкевич-Петрашек. Пані Мирослава – магістр права, приїхавши до батьків з Читинської області, які теж були на спецпоселенню, працювала кравчинею у місцевій артілі. Прийшовши в гості, сідала на «куфрі» в маленькій кухонці, годинами розмовляла з нами, особливо з мамою.
Пан Люсьо (так любовно називали О. Хруцького), людина одинока, скромна, великої душі, мрійник, романтик. Великий знавець художньої літератури, музики і одночасно тверезий політик. Він також закінчив юридичний факультет, але в органи юстиції потрафив, як «об'єкт». В Сибіру став працівником місцевого шахтарського клубу. Змінити спеціальність йому допомогла винесена з батьківського дому музична освіта – вмів гарно співати, грати на музичних інструментах. Довгими вечорами ми вели безконечні розмови, частіше про минуле, але і про сучасне. Коли ж треба було змінити тему, Олег брав у руки гітару, яка висіла у нас на стіні (він назвав її чомусь «Агнєшка»), і починав співати. Стрілецькі пісні дружньо перепліталися з народними, зі шлягерами львівських вуличних музикантів та батярськими піснями верхнього Личакова, звідки Люсьо поїхав у далекий світ.
У маленькому городчику мама посіяли матіолу, щоб короткими літніми ночами її п'янкий запах нагадував клумби плебаній у Ляшках і Чорній. Люсьо склав танго «Матіола», яке закінчувалося словами:
Заквітне матіола в ріднім краю колись,
І згадаєм анжерський дивний долі каприз...
Пан Люсьо помер недавно у рідному Львові. Спочив не на Личакові, як би йому належалось, а на Голоску, але все ж у Львові. Смертельно хворий, вже майже незрячий, диктував мені свої вірші, як останній подарунок на згадку спільно прожитого.
Дуже милими були Михайло Скорик з дружиною Соломією. Деякий час вони проживали на моїй педіатричній дільниці, і я лікував їх сина Мирослава. Михайло Михайлович дуже цікаво розповідав про працю в Самборі, учительську семінарію, де був директором, товариство «Бойківщина», етнографічні краєзнавчі дослідження. Я не здогадувався, що колись мені доведеться пройти його дорогами, а то б ще більше випитав професора Скорика про Самбірщину. Його дружина Соломія згадувала про свою тету Соломію Крушельницьку, батька Володимира Охримовича та багатьох давніх знайомих.
Особливо урочисто ми святкували іменини глави сім'ї. Він складав заздалегідь відповідну програму, виконавцями якої були всі присутні. Відомий етнограф та історик продавав квитки в міській лазні, а його жінка викладала хімію у медінституті.
Велику радість нам принесли відвідини сестри Наталії Чайковської в 1952 р. Вона разом з чоловіком Миколою Чайковським (відомим математиком, сином письменника Андрія Чайковського) і дітьми Катериною і Юрієм виїхала з Рогатина до Одеси ще у 1929 р. Вуйко отримав там посаду професора математики в Інституті Народної Освіти. В 1933 р. його заарештували, а дружину з дітьми виселили на Біле море. Після звільнення з табору в 1943 р. Микола Чайковський працював у педінститутах у Казахстані, в містах: Семипалатинську і Уральську. З Уральська через Москву тітка Наталка приїхала в Анжеро-Судженськ, щоб після 23-річної розлуки побачитися зі сестрою та рідними. Тернисті шляхи двох віток нашого роду дивним способом на короткий час з'єдналися. Зворушливим спогадом, оповіданням про пережите, здавалось, не буде кінця. Навчена сумним досвідом, тітка тверезо оцінила наше становище, охолодила надії на його поліпшення, пророкувала, що рідного краю скоро не побачимо. На щастя, її тривожні прогнози не сповнилися.
Швидко проминули два тижні гостювання. Ми силою заштовхнули тітку у вагон-ресторан транссибірського експресу (квитки в інші вагони не продавалися), і вона поїхала на Захід. Наступна зустріч двох сестер відбулася 1959 р. вже у Львові.
Суворий режим для спецпоселенців змінився в 1953 р. Відмітки проводилися лише один раз у місяць. Нескладно було отримати дозвіл на виїзд в інше місто чи навіть на курорт. Після XX з'їзду партії мене запросили в президію святкових зборів з нагоди 1 травня і допустили до закритого читання доповіді М. С. Хрущова.
Поступово почали звільняти людей зі спецпоселення. В першу чергу звільнили вчителів. Наша черга настала в 1958 р. Видали паспорти, взяли на облік у військкоматі, дозволили виїхати з Анжеро-Судженська, але без права повороту в область, з якої виселили. Під областю, з якої виселили, практично треба було розуміти всю Західну Україну. В цьому я переконався на власному досвіді. Деяка частина спецпоселенців була реабілітована. Вони поверталися на попереднє місце проживання, одержували компенсацію за конфісковане майно, квартиру і двомісячну зарплату на попередньому місці праці.
Не всі із нашої громади дожили до дня повороту. Вони похоронені в Сибірській землі. Це, зокрема, Софія Коструба, Володимир Мацкевич, Сергій Хруцький...
Це болючі, безповоротні втрати. Відрадним явищем у житті галицької колонії було збереження віри батьків, дідів і прадідів, національної свідомості у переважної більшості її членів. Майже не було втрат через денаціоналізацію та змішані супружжя. Цьому сприяли своєрідна, не накинута зверху, спонтанна ізоляція від довкілля і зв'язки з місцевим населенням виключно по роботі і, очевидно, величезна матеріальна і моральна підтримка з краю.
З України йшли безперервним потоком листи, відкритки, література, посилки від близьких і далеких, а іноді й анонімних добродіїв. Безмежна їм дяка за їх добрі справи. Про цих благородних людей треба сказати словами євангеліста Матея: «Бо я голодував був – і ви нагодували мене, прагнув і ви напоїли мене; мандрівником був – і мене прийняли Ви. Був нагий і мене зодягли ви, слабував – і мене відвідали, у в'язниці я був – і прийшли ви до мене».
А ми і наші потомки згадуватимуть їх імена у своїх молитвах.
З перспективи часу меркнуть деталі прожитого і вистражданого, але все настирливіше хвилює питання: кому? для чого були потрібні оці терпіння? скитання сотень тисяч невинних людей? Є, мабуть, єдина можлива відповідь на питання – для ще більшої слави Бога і рідного народу.