Дата публікації допису: Feb 04, 2013 6:33:4 PM
Автор: Дарія Юріївна Кошак-Свистельницька
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга ІІ. Документ № 162
Боротьба затягнулася. Уже війна скінчилася перемогою большевиків, а наша тактика не мінялася. Всі ми вірили у нашу перемогу, вірили, що буде колись Україна самостійна і незалежна. Буде! Не може бути, щоб стільки крові і жертв, стільки молодого життя пропало безслідно. Так не буває. Так не може бути. Буде у нас держава! Ми свято вірили в це, і та віра допомагала нам, додавала сили в труднощах, в голоді, холоді, у тривогах.
Так минало літо 1945 р. Надходила осінь. Большевики посилили терор, організували «стрибків», засилали провокаторів, вербували агентів. Місце табору приходилось часто міняти. Табір ми переважно будували з довгих прутів, встромлених у землю дугою, покривали їх смеречиною, середину також вистелювали смеречиною. У таких наметах спали ногами до середини, одягнені, взуті. Речі завжди мали спаковані, щоб на випадок тривоги відразу скочити і оборонятись від москалів. До лісу так звикли, так з ним здружились, що розуміли кожен звук, кожний шелест. Одного разу довелось вечеряти в селі, в хаті, то від порога до столу так дивно і незвично було йти по підлозі. Пам'ятаю, що ми навіть відмовилися ночувати в хаті, хоч ночі уже були досить холодні. Заночували на подвір'ї, на скирті сіна. Там ми почували себе у безпеці, довкола все було видно і чути. А наступного дня знову пішли в ліс. Табір стояв на горбочку, над потічком. Орися назвала той потічок Рубіконом. Одної суботи хлопці з села принесли нам чисту білизну. Ми помилися в потоці, переодягнулися. Прийшов за поштою зв'язковий з сотні, що стояла від нас недалеко. Озброєний був десятизарядкою. Взяв пошту і відійшов. Я почала пришивати собі до спіднички пояс, бо була заширока, а сама одягнула шинелю. Тут закликав мене провідник «Борис», щось йому треба було друкувати. Я присіла за землю, взяла машинку на коліна і тільки-но почала роботу, як зовсім близько почувся вистріл. Тривога! В момент всі зірвалися на ноги, вирішили відступати у протилежну від пострілів сторону. Я схопила в поли шинелі машинку, папери і також біжу. Ліс рідкий – видно далеко. Відбігли шмат дороги, оглянулися – ніде нікого, тихо. Ще пробігли трохи – погоні за нами немає, але зі сторони нашого табору почулися постріли. Звичайно, вертати туди не можна. Почало темніти, і ми пішли спокійніше, а незабаром спинилися відпочити. Декілька стрільців повернулися, щоби розвідати, що сталося. А в таборі шаленів загін большевиків з Косова на чолі з Гатіловим. Порозкидали наші палатки, пострілами пробили котел, поламали все, що потрапило під руки. Недалеко від табору хлопці знайшли поколотого багнетами зв'язкового, який ішов від нас з поштою. Запримітивши москалів, він почав відстрілюватись, порятувавши нас цим від загибелі.
Ми перейшли на інше місце, скоренько організували новий табір. А за вечерею із вдячністю згадували того стрільця, який врятував нас ціною власного життя. Через кілька днів ми перейшли в Вербовець, у Гордакове. Там ми мали розлучитися з Орисею. Її посилали в Городенківщину.
Тяжко було розлучатися. Ми за цих кілька місяців здружилися дуже. Але що зробиш, так треба. Попрощалися, і Орися пішла, залишивши нам на спомин кілька віршиків, які пам'ятаю до сьогодні:
Часом у місячні ночі,
Як все задрімає довкола,
З'являються, мамо, мені твої очі
І шепнуть уста: будь здорова.
Часто падали дощі, ставало чимраз холодніше. Вранці прокидаємося, а ми вкриті сніжною ковдрою. А під нею так тепло, що не хочеться вилазити. З терену приходили хлопці, дівчата, щоб відпочити кілька днів від облав, засідок. Розповідали, що не раз, рятуючись від облавників, забігали в ліс, ховались у якомусь видолинку в листі. За ніч їх снігом притрусить, то вони сидять так і день, і два, поки облава мине. І ніхто не хворів. Мабуть, Господь допомагав і благословив, що не було в нас на простуду хворих.
Перед святом Миколая ми зійшли в село Горішній Іспас. Прийшли до хати станичного «Лиска» – Івана Гаврилюка. Там нас привітно стрінула його старенька мама, сестра Одокія та маленький хлопчик Степанко, років 12-13. Пам'ятаю, що господиня післала нас на піч, вгощала смачними пампушками і гарячим молоком. Ми радо залізли і грілися, бо добре таки змерзли. А вночі нас трьох, «Ксеню», «Леся» і мене, повели в криївку, яка була збудована у цьому ж селі під старою хатою при дорозі в господарстві Миколи Семотюка. Господар мав семеро діточок! Найстарший син Іванко 1928 року народження, тоді ще зовсім молоденький. Ту криївку мали докінчувати, робити ще одну віддушину, щоб була краща вентиляція. Вхід був під пічкою і закривався квадратною накривкою з дротом замість ручки. Темним тунелем з двома поворотами опускаємось у криївку. Під стіною – широка дошка (столик), зверху полиця для книжок, збоку лавчина, далі тапчан, на котрім ми втрьох спали. Стіни були оббиті дошками, а вгорі світилася дірочка – крізь яку ми бачили денне світло. На столі у нас стояла друкарська машинка і горів каганчик. Така була наша квартира. Лише одну ніч переночували ми в ній спокійно, а наступного дня в село прийшов гарнізон і заквартирував у сусідніх хатах. Через наше подвір'я пайдьошники ходили у свою їдальню. У такому «приємному» сусідстві ми жили довший час.
Наші хлопці – провідники «Грім», «Сизий», «Самбірський», а також стрільці заквартирували в криївці на краю села у Сорочича Юрія (його брат був у нашій боївці). Ця криївка була в березі за стодолою, а вхід був з пивниці, що знаходилась під стодолою. Хлопцям було легше: вдень вони могли сидіти в стодолі або в пивниці і лише в час тривоги залазили в криївку. І їх завжди було більше: приходив провідник «Борис» або хтось з терену. До нас також навідувались дівчата: Соня, Дарка – але довго не витримували, бо бракувало повітря, тяжко було дихати.
Господар до нас приходив лише пізно вночі, як гарнізонники уляжуться спати. Візьме відро в руки, ніби щось їсти несе для худоби, відкриє криївку і, якщо спокійно надворі, дозволить нам вийти на пару хвилин. Ми видряпаємося нагору, подихаємо свіжим повітрям, умиємося і знову вниз. Господар слідкує, щоб ніхто не надійшов, а потім закриває нас до наступної ночі.
За завданням окружного проводу, а конкретно, провідників «Бориса» і «Грома», сільський сусідський хлопець Семотюк Микола Іванович, 1923 року народження, демобілізований з фронту через поранення, став начальником «стрибків» у селі. В «стрибки» пішов, також за завданням, і син нашого господаря Іванко. Підібрали собі ще декілька надійних хлопців і дуже нам допомагали: стежили за гарнізонниками, повідомляли про засідки, облави, бо крім гарнізону, який постійно стояв у селі, у цих місцях часто з'являвся Смолін зі своєю зграєю, навіть Захаров з Коломиї, щоб потрясти і пограбувати село.
Часом вночі, як господар нас відкриє, приходили Микола Семотюк, станичний «Лисок» (Іван Гаврилюк), син нашого господаря Іванко, приносили пошту, розказували новини. Микола розповідав, що часто до нього додому приходить Смолін, наїсться, нап'ється і каже: «Я вам не верю. Вы в этом селе все бандеры. А ты, Ніколай, хитрый, но я тебя еще поймаю». Микола йому в очі сміється – ловіть, а в самого мороз поза шкірою йде.
Під весну сталося несподіване: на околиці села попався кур'єр з поштою та літературою. На село кинули кілька загонів енкаведистів. Зробили розстрільну з солдат і пішли лавою, перевіряючи кожний клаптик землі, кожний кущик, кожну забудову, обстукуючи стіни, стелі, підлоги. В когось знайшли порожню криївку – спалили хату. Палили все, що видавалося підозрілим. Під вечір дійшли до нашої вулиці і спинилися, бо ніч. Пізно вночі прийшов до нас Микола й Іван («Лисок») і кажуть: «Дівчата, біда. Дуже шукають, а вивести вас звідси неможливо. Що робити?» Ми наказали вивести господаря з дітьми з подвір'я, попросили принести нам пару гранат і чисті сорочки. Попрощавшись з нами, господар закрив криївку і замаскував вхід. Вночі ми чули, як він вивів коня, вівці, лише під піччю лишилося кізлятко. Досвітком з подвір'я пішли діти, господарі. Ми переодягайся, помолилися і чекаємо. Дорогою почувся тупіт чобіт, вже чути кроки на подвір'ї, рипнули двері в сіни – чекаємо, приготували папери і сірники, що палити. «Леся» добула свій пістолет, а ми з «Ксенею» тримаємо в руках гранати. Підпалювати документи вирішили тоді, коли до нас москалі будуть добиратися. Слухаємо – рипнули двері в кімнаті над нами, кізлятко під піччю заскакало, ногами дре землю. Гупнули чоботи на нашій стелі, а потім знову рипнули двері, і тупіт почувся уже на подвір'ї. У голові стукає, наче молотом, але страху нема, лише, мов у фільмі, пробігли перед очима обличчя тата, мами, братів. Дивимося одна одній в очі і чекаємо. Хвилина, друга – тихо. Відтак чоботиська погупали дорогою – пішли. Не віриться. За якийсь час почувся дитячий голос на подвір'ї – значить тривога минула. Аж тоді розслабилися руки, ноги, закрутилося в голові, стало слабо, мляво. Господар не витримав, заліз під піч і в дірку тихенько питає:«Дівчата, як ви там, чи живі? Відізвіться, вже все минуло». А пізно ввечері прийшов зі своєю дружиною, обнімали нас, цілували, сміялися. «Хтось з вас дуже щасливий», – казали. Прийшли і хлопці. Микола, Іванко, розказують, що за нашою хатою слідкували мама і сестра «Лиска» і всі, хто знав про криївку, дуже переживали. Нас не знайшли. Принесли нам пошту від наших хлопців, поздоровлення, побажання. Трошки ми побули нагорі – і знов у криївку. А там ще три-чотири години погорить каганчик, а потім промінчик на нім стає меншим і меншим і нарешті зовсім гасне. Тоді ми лягаємо нерухомо на тапчан, щось потихеньку говоримо і намагаємося заснути. Душно, вгорі лише одна маленька дірочка, вентиляції нема. Ніхто із сторонніх у нас не міг втриматися. Як облава, приходили Соня, Дарка, хлопці, перебудуть небезпеку і йдуть, бо бракує повітря. А ми звикли.
У криївці пробули до червня, поки стояв у селі гарнізон. Як гарнізонники забралися, ми стали надовше вилазити нагору. Господар зробив нам на стриху дірку, і ми дивилися потрошки на світ Божий, на сонечко, на зелені дерева, бо дуже боліли очі від денного світла. Хлопці ввечері виводили нас попід руки на вулицю, бо ми були виснажені, що не могли через поріг переступити. А через кілька днів, як трохи одужали, ми попрощалися з нашими господарями, як з рідними, подякували їм щиро і пішли на Ковалівку. От такі-то були чудові люди у цьому селі. Так вони сильно любили Україну, вірили у нашу справу, що ризикували життям, дітьми, всім, що мали, хоч добре знали, що їх чекає за переховування підпільників. За шість місяців, які ми пробули у цих господарів, ми не чули ні одного слова докору чи злості.
Через багато років, у серпні 1991 р. я приїхала у це село на посвячення хреста, який ставили на полі, де загинули два повстанці. Там до мене підійшов чоловік, привітався і запросив до себе додому. Дорогою розговорилися. Боже мій! Та це ж той маленький Степанко, брат «Лиска», що був у нас кур'єром. Його дружина – сестра нашого Миколи, що був начальником «стрибків» і так багато зробив для нас. Виявилося, що Микола вже помер, а деякі люди осуджують його за те, що був у «стрибках», як осуджують й Іванка, сина нашого господаря, який закінчив педінститут і працював учителем (ніхто не знав, що вони були у «стрибках» за завданням окружного проводу). Степан із своєю дружиною Параскою завели мене по дорозі на ту господарку, де була криївка наших хлопців. Я заходила в ту стодолу, в ту пивницю... А по вулиці Керничковій, 10, мені показали хату, де була наша криївка. Тепер там комора, а з криївки зроблено пивницю. Господаря нашого я уже живим не застала. А господиня, старенька, 82-літня жіночка, добре пам'ятає минулі часи і нас, трьох дівчат, яких переховували. Казала, що чоловік її тоді зірвав серце, бо дуже переживав, тому й помер. Діти всі виросли. Я розповіла, що мої подруги «Леся» і «Ксеня» загинули, і лише я залишилася живою. В хаті Степан розказував, що «Лисок» загинув у 1947 р. Ті люди прийняли мене, як рідну. І я себе почувала серед них, як серед рідних. Ми довго згадували про ті часи, про знайомих і про тих, що загинули. Я зрозуміла, що треба розповісти людям правду про Миколу, про те, що він не зі своєї волі пішов у «стрибки», а виконував завдання проводу. Це був мій обов'язок, і я його виконала.
Але повернемося до минулих тривожних часів, коли довелося воювати з ворогом не на життя, а на смерть. Усе частіше гинули підпільники. Така ж доля спіткала і провідника «Грома», (29.05.94 р. в с. Вікно відбулося перезахоронення провідника «Грома») який у Крушнику під Яблуневим потрапив на засідку і був поранений в обидві ноги. Згодом захворів на тиф і помер взимку 1947 р. У Спасі люди склали про нього пісню:
З вівтірка на середу сталася новина –
У Крушнику вбили дорогого сина.
Дістав кулю в обі ноги, не міг він тікати,
Крикнув: «Друзі, я ранений, Мушу ся стріляти».
Протягом зими великих втрат зазнали сотні «Підгірського» і «Залізняка». Загинула «Оксана». Поручник «Сірий» – Іван Кулик (старший лейтенант Червоної армії, під час утечі з німецького полону, з групою друзів прилучився до наших повстанців у Чорному лісі) і сотник «Підгірський» взялися за вишкіл нових повстанських загонів. «Сизий» з двома стрільцями пішов у Спас, щоб принести радіо, друкарську машинку, літературу. Мені провідник «Борис» дозволив провідати своїх батьків у Косові. Із групою друзів я пішла на Космач. Там мені дали у провідники стрільця «Сигота» – Матвійчака Миколу з Косова, і він привів мене через Соколівку, Бабин під Косів у ліс. Ввечері першим прибіг брат Влодко, потім Богдан. Пізно вночі прийшли тато і мама. Останній раз я їх бачила півтора року тому в Бабині. З того часу, як батьки і брати повернулися у Косів, вони дуже бідували. Бабинські люди часом приносили їм молока, бараболі, вузлик муки, м'яса. Одне добро, що поки що їх через мене не чіпали. Ми посідали, поговорили, і я попросила: «Таточку, мамо, Ви знаєте, як тяжко стало, тож прошу вас, якби зі мною щось сталося, не переживайте – я не одна така. А якби вас за мене викликали в НКВД, то відмовтеся від мене, кажіть, що немає у вас дочки, бо батьків не слухала, – рятуйте менших дітей». Наступного дня я повернулася в Космач, а з Космача пішла на Березівку.
І так я повернулась у наш штаб у Березівку до «Ксені», «Лесі». Тут на мене чекала ще одна тяжка звістка – зрадив «Самбірський» (Синюк Микола з Старих Кут). Під час облави він заховався в криївці у с. Киданчу разом з «Уляною» (Водоставською Надею), організатором Коломийського повіту. Криївку знайшли облавники, «Самбірський» застрелив «Уляну», а його самого москалі витягли з криївки живим, і він став сексотом. 27 жовтня привів оперативний відділ з Коломиї в Спас, у ту саму криївку, де сам недавно зимував. У той час в ній переховувались «Сизий», «Роман» (брат нашого провідника «Грома») і два повстанці. Досвітком зграя гарнізонників обскочила стодолу на господарці Сорочича Юрія. До обіду вмовляли повстанців здатися, та хлопці воліли загинути геройською смертю, ніж живими потрапити в руки ворога. Вони спалили літературу, порубали речі, а потім пострілялися. Прокляті сатрапи добулися у криївку через верх, розкопавши землю і проломивши дошки. Поскладали їхні тіла рядочком на землі. Поглумитися над ними вже не встигли – настала ніч. Поїхали до Коломиї, забравши з собою побитого, покатованого господаря. А зранку повернулися за тілами, але на подвір'ї їх уже не було (вночі люди похоронили вбитих). Полютували, як скажені пси, і, нічого не знайшовши, пішли. Через 10 років, як повернувся з каторги господар, люди вночі відкопали могилу, зібрали останки чотирьох бійців у простирадло і захоронили в одній домовині на цвинтарі біля церкви. А «Самбірський» продавав далі. Його родину завернули з Сибіру назад у село, віддали їм господарки інших вивезених людей. Микола якийсь час ще ходив по Коломиї, а потім пішов у Львів вчитися. Закінчив інститут і працював викладачем у торгово-економічному інституті до пенсії. За кров і сльози своїх друзів та близьких, Синюк Микола з Старих Кут, купив собі освіту і свободу...