Дата публікації допису: Aug 15, 2012 9:51:6 AM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №302
Драгомирова (Королик) Софія Михайлівна, народилася у 1927 р. у смт. Новий Яричів Кам'янко-Бузького району Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, репресована і депортована у 1944 р., заарештована у 1947 р., звільнена у 1954 р.
Було це в неділю 4 вересня 1944 р. Ми ще всі спали, як прийшли енкаведисти, підняли нас і сказали, що нас вивозять, бо ми неблагонадійні, підтримуємо зв'язок з бандерівцями. Відділення НКВД було по сусідству з нашим будинком, на одній вулиці, то ми в них були, як кажуть, на очах. Потім з'ясувалося: причиною вивезення стало те, що моя сестра Ольга (1923 р. н.) була одружена з Йосипом Зачкевичем, який був в УПА.
Наша сім'я стала першою в числі тих, кого вивозили з Яричева. Пам'ятаю, мама дуже плакала, голосила, не знала, що робити. Повантажили ми дещо з пожитків на фіру і поїхали до Львова на Замарстинів. Там вже зібрали багато сімей з навколишніх сіл (Руданців, Ременова). Нас тримали три дні на подвір'ї тюрми. Дощ падав, а ми так сиділи на своїх клунках під відкритим небом. Потім повантажили на машини і повезли на Підзамче до поїзда.
Молодша сестра Рома (1934 р. н.) таки втекла зі станції. Але вона дуже бідувала, змушена була переховуватися від енкаведистів. Їла, що Бог дасть, і спала, де доведеться.
Загнали нас у товарні вагони і повезли у далекий Сибір. У вагонах було дуже тісно, годі й переступити. Вагони буквально забиті людьми. Їхали дуже довго. Ще тривала війна, і нас везли дуже повільно. Бувало, наші вагони по декілька днів стояли на запасних коліях. За весь час нам дали лише 2-3 рази їсти якусь баланду.
26 жовтня 1944 р. нас привезли в Іркутськ. Далі відправили в залізнично-дорожні бараки у Нижній Удінськ Іркутської області.
На роботу нас гнали аж за 6 км на слюдофабрику. Це було підприємство для постачання сировини на військові заводи. Працювали ми по 10 годин, бо норми були дуже високі. Давали нам робочі карточки, по яких ми отримували 600 г хліба щоденно і 2200 г крупи та 2 кг м'яса або риби на місяць. А були ще так звані «іждєвенчеські» і «дитячі» карточки, по яких видавали 300 г хліба.
У 1945 р. я дуже простудилася при розвантаженні вугілля на станції в Удінську. Захворіла на запалення легень і всю зиму після того прохворіла. Я й тепер відчуваю наслідки цієї хвороби.
На спецпоселенні у жовтні 1947 р. мене і моїх подруг – Олю Підгайну (1928 р. н.) з Мілятина (вона вже померла), Стефу Сокальську (1928 р. н.) з Бродівщини (с. Черниця), Агнію Муравську з с. Пикуловичі, яка в той час мала двох дітей (ті діточки залишилися з чужими людьми), заарештували. Те, що ми не раз добрим словом згадували Україну і говорили про наш благодатний край, розцінювалося як антирадянська пропаганда.
Слідчий Шаров на допитах хотів до нас прилучити ще й маму, але я все брала на себе, щоб тільки маму залишили у спокої. Судив нас у грудні 1947 р. виїздний обласний суд. Дали термін за статтею 58/10-11 і відправили у Магадан.
Там ми працювали спочатку на лісорозробках, а потім на забоях на видобутку костеріту. Це була каторжна робота для жінок. Зі мною на шахті працювала землячка, добра моя подруга з с. Цеперова Марія Кисіль (1925 р. н.). Було хоч з ким словом перемовитися.
Жили ми в бараку, складеному з каменю, бо там – скрізь камінь. Пам'ятаю, в мене був табірний номер Т-І-729.
У березні 1954 р. мене звільнили. Додому не дозволяли їхати. Я ще п'ять років мала позбавлення прав. Потрібно було кожного місяця зголошуватись
в міліцію.
Там, в Удінську, зустріла свого майбутнього чоловіка. Він був військово-полоненим і також відбував покарання у таборах. Служив в армії лише 4 місяці з дня призову, потрапив у «заградвійська». Під Смоленськом, як почався сильний наступ противника, всі повтікали, а він залишився, і німці взяли його в полон. Його вивезли аж у Францію. Після війни американці передали полонених у Радянський Союз. Повернувшись з німецького полону, він потрапив у совєтський табір для військовополонених. Там, у таборах, і зустрілися наші знедолені серця.