Дата публікації допису: Sep 14, 2012 11:21:14 AM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №311
Костів Мирослав Васильович, народився 26 квітня 1931 р. у с. Риків (Поляни) Золочівського району Львівської області, українець, греко-католик, безпартійний, селянин, заарештований 28 жовтня 1947 р., звільнений 26 березня 1953 р.
У час коли велися масові репресії, я навчався у ФЗН № 6 м. Львова. Арештували мене 28 жовтня 1947 р. співробітники 9-го відділення міліції Львова. Слідчі звинуватили у зв'язках з ОУН-УПА. Через місяць відбувся суд. Вирок стандартний – 25 років каторжних робіт, і його винесли 16-річному хлопчакові.
На початку 1948 р. привезли нас на будівництво залізниці в Комі АРСР на станцію Єлець, звідти гнали по снігу ще 10 км. З собою ми принесли палатки, розтягнули їх на снігу, а відтак почали робити насип.
Дуже здивувався, що сонце не світить, вголос висловився. На то хтось зауважив: «Если ты в своей жизни еще увидишь солнце, будешь очень счастлив». Я зрозумів усю безвихідь нашого становища. У палатці не опалювалося. Їсти нам давали дволітровий казанок пророслої пшениці і одну гнилу рибину. Ми були довший час взагалі позбавлені гарячої їжі і води.
Навколо тундра, засипана не менш як метровим шаром снігу. З-під снігу ми викопували мох-ягель і їли його, а хто цього не міг їсти, той до місяця, якщо не замерзав, то гинув! Кожен раз, коли вранці робили «підйом», то у палатці залишалось лежати 7-10 замерзлих. Про повернення на Україну вже и не мріяли і про це ніхто не говорив.
Смачною їжею були також гілочки з північної карликової сосни яку добували ми з-під снігу. В цей час німецькі концтабори для нас, мабуть, були раєм. Смертність дуже велика. За майже чотири місяці прибуло до нас, в це пекло морозу і мук, три етапи в'язнів, десь у половині квітня у трьох палатках було вже вільно. Трупів не ховали, а просто засипали. Отже, під кожною шпалою лежать кості наших в'язнів.
Скільки там загинуло молодих хлопців, що й не досягли 18 років, не пізнавали радості любові і життя! Мені і сьогодні ще сняться ці каторжні дні. З нами був чоловік, якого звали Аптекарем. Він був ув'язнений в Москві по справі М. Горького. У 1937 р. засуджений до вищої міри покарання, яку пізніше йому замінили на 25 років каторжних робіт. У наше товариство входив і дядя Василь, мордвин, суджений військовим трибуналом на 10 років. Вони взяли нас, молодих хлопців, під свою опіку. В гурті легше було вижити, один за одним наглядали, боронилися від кримінальних злочинців, які відбирали переважно одяг. Минав четвертий місяць перебування в таборі. Аптекар з дядею Василем щось довго радились і прийшли до висновку, що наш насип і місце, де стоять палатки, весняні води затоплять. А крім того навесні почнуть розкладатися трупи, комарі, гнус-мошка будуть розносити різні захворювання, тоді смерті не минути. Отже, слід при першій можливості, як тільки почнеться пурга, перебігти в інший стаціонарний табір. Там пояснити, що начебто під час завіїв заблудилися. Аптекар сказав, що звідти для звірки нас відправлять у центральний табір, де є на кожного в'язня особові справи.
Якось вночі справді зірвалася сильна пурга, справжній ураган. Три наші палатки зірвало. Про втечу і думати не можна було.
Під час ураганної бурі в'язнів, які піднімались, вітром підхоплювало і несло проти їх волі в обійми пекла й морозу, назустріч смерті. Люди кричали, благаючи про порятунок, але цей ураганний вітер пронизливим виттям заглушував їхні крики й ридання, поглинав усіх необачних.
Аптекар, який лежав біля нас, крикнув, щоб ми не піднімались, а заривались у сніг. Дядько Василь, як тільки зірвало палатки, зачепив мій спальний мішок і почав чимось вигортати сніг, під нами виникла яма. Я хотів вилізти із спального мішка, але дядько Василь строго наказав: «Не вилазь, я сам все зроблю».
Скільки часу минуло, як ми заглибились, не знаю. Лежали обличчям один до одного. Я відчув, що дядько Василь плаче. Спитав його, чому. Він відповів: «Згадав трьох синів, які воювали і загинули. Наймолодший Олексій був подібним до тебе. Йому й 18 років ще не було. Як сміли вони його, ненавченого, післати на фронт і кинути в бій?»
Я зрозумів його горе, розпач і усю безсилість. Він з першого дня і до останнього, як і мій батько, був на війні, мав кілька поранень. Дядько Василь сказав тоді: «Потрібно тобі, синку, вижити. Мусиш звідси вийти, постарайся обхитрити клятих більшовиків, отримати освіту, тоді ти зрозумієш усю сутність комуністичного злочинного режиму».
Нас уже добряче засипало снігом і ми позасипали. Коли прокинулись, вітер дуже не шумів, лише де-не-де хтось розпачливо кричав, кликав когось.
Дядько Василь сказав: «Підіймаємось!» По снігу злегка мело поземкою, на небі мерехтіло північне сяйво, полярна зірка освічувала все навкруги. Хтось порпався в снігу. Коли ми підійшли, то той, що шукав, плачачи сказав: «Ось тут він десь має бути!». Я його впізнав: це був Михайло Хонкевич зі Львова. Ми спитали його, хто під снігом. «Генек». Я знав Генека, він також був зі Львова. Включились і ми всі в пошуки, але з-під снігу діставали лише замерзлих.
Почали збиратись в'язні, які уціліли. З'явилися нарядчик з наглядачем. Вони наказали йти до насипу, куди вітром занесло палатки. Притягли ми ті палатки, встановили на попередньому місці. На очищеній від снігу поляні ув'язнені почали рвати мох-ягель і їсти, дехто їв гілячки карликової берізки. Я викопав із снігу соснинку і почав жувати колючі гілки.
У натягнутій палатці було затишно. Почувся дзвін у рейку. Це означало, що необхідно готуватися до перевірки. Після перевірки наглядач сказав: «Ваши ряды очень поредели». А потім додав, що знову буде пурга, бо падає стрілка барометра. Після розподілу їжі (трошки пшениці і по одній гнилій рибині) розводу не було, бо почалася пурга.
Аптекар і дядько Василь зібрали нас, своїх підопічних, і сказали приготувати лопати, щоб було чим обкопувати і гребти мох. Вийшли ми з палатки, ставши за вітром, пов'язалися довгою мотузкою. Нас поглинала сніжна тьма. Хтось із старших став попереду. Вітер часто нас збивав з ніг. Полтавчанин Толя Швець упав. Коли ми підійшли до нього, сказав що не має сили йти далі. Ми пішли поволі далі, допомагаючи по черзі Толі. Скоро усі дуже змучились. Вітер був сильний, і ми почали загрібатися в сніг. Через якийсь час нас замело снігом. Притулившись один до одного, щоб було тепліше, ми заснули. Скільки ми спали не знаю, нас розбудили. Заметіль вже спадала і необхідно було йти далі. У повітрі відчувався спад морозу. Надворі уже виднілось і північного сяйва уже не було.
Дорога була тяжка. Холод, а особливо голод дуже дошкуляли нам. Сніг був спресований, його розгрібали з великими зусиллями, щоб дістатися до рослинності.
Зустрічалися нам у тундрі стаї куріпок. В одному місці побачили замерзлого песця. Аптекар сказав копати берлоги в снігу, бо наближається пурга. Залізши у спальний мішок, я затягнув башлик. Болів живіт і горіло обличчя. Мене почало морозити, і я впав в якесь забуття. Скільки я так пролежав не пам'ятаю. Раптом мені здалося, чи то приснилось, що все навколо замерзає. Я схопився і вискочив з цієї берлоги. Вітер мене підхопив, і я відчув, що мене кудись несе. Повернутись у берлогу було неможливо. Я пробував кричати, звав на поміч. Але хто міг мене почути. Розумів, що скоро замерзну, і від цієї думки стало страшно. Падав, мене сунуло по снігу. Скільки часу минуло в такій боротьбі? Здавалося, вічність. Північна стихія вила, завивала, під цим виттям та завиванням відбувався мій двобій із смертю.
Мене кинуло в якусь кучугуру снігу обличчям вниз. Я зрозумів, що мене прикотило під насип тої ж дороги, де ми перед тим працювали. Я почав бити ногами по снігу і гребти, щоб якимось чином загорнутися в рятівний сніг. Але він був дуже твердим. І тут хтось, наче Ангел, мені подав зламаний держак лопати. Ним мені вдалося проломити кірку снігу, і я почав заглиблюватись.
З великими муками мені вдалось заритись у сніг, але щось мені вперлось в плече. Я зняв рукавицю і почав обмацувати. Це була замерзла людська рука. Мене охопив жах. Я відчув, як на голові волосся здибилось, але я знав, що на поверхні снігу швидко замерзну. Я промовив молитву за себе і за нього, нещасного, що лежав у мене за плечима. Освоївся зі своїм становищем, був до безтями змучений, дуже хотілося спати, але жах, що пурга закінчиться і мої товариші підуть, а я залишуся у цій глухій тундрі один, змушував шукати вихід. Зігнавши силою волі сон, став прислухатись, уже не було чути завивання пурги. Я підвівся на ноги, сніг розлетівся. Було тихо й морозно, на небі мерехтіло північне сяйво і добре світила північна зірка. Тундра була добре освітлена Я тримав у руках черенок. І враз почув, що мене кличуть. З радості так закричав, що аж у горлі заболіло. Вже вдруге я не міг крикнути, а лише шепотів.
Я побіг від насипу, і вони мене побачили та бігли назустріч мені. Першим підбіг до мене дядько Василь. Він обійняв мене як рідного, цілував та плакав. Я тоді відчув, як він любив свого сина Олексія (Алешку), називаючи цим іменем мене. Він помітив, що у мене відкрите обличчя і почав мені защіпляти «накосник». Потім подав мені спальний мішок, який я залишив у попередній берлозі. Аптекар поглянув на тундру, засипану снігом, і сказав, що нам необхідно запастися їжею. Ми почали розкопувати сніг і десь на метровій глибині виявили прекрасний молодий мох-ягель. Понапихали ним кишені і пішли, віддаляючись від насипу.
До мене підійшов Аптекар і простягнув руку, в якій була повна жменя моху-ягелю, молодого, гарного на вигляд, наче букет фіалок. Він сказав, що поздоровляє мене із 17-річчям.
Пожував цього моху та соснових гілок, а дядько Василь дав мені як дарунок десь із 50 зерен пшениці, які зберіг для мене. Він, під час цієї подорожі, мені деколи давав потрошки зерна.
Уже йшла 16 доба нашої втечі. Хтось із хлопців знайшов білу куріпку. (На Півночі вони усі білі). Коли ми підійшли до нього, то побачили, що на снігу в різних місцях лежало ще кілька неживих куріпок. Хтось, видно, поставив сильця на гілках карликових берізок, а куріпки їдять бруньки гілок й попалися. Хлопці поділились знайденою здобиччю, але я цього сирого м'яса уже не їв, бо боявся, щоб знову живіт не болів.
Ми продовжили наш похід. Через якийсь час Аптекар, сказав, що до табору вже недалеко. Справді на горизонті ставало світліше. Аптекар заявив, що треба продовжувати похід тільки в нічний час, бо вдень нас помітять і кинуться виловлювати, а зловивши, будуть судити як за спробу втечі.
На другий день вночі ми помітили на горизонті контури табору. Особливо виднілись електролампочки і охоронні вишки. Було радісно і в той же час боязно. Аптекар ще раз усіх нас проінструктував, що і як говорити. Йшли швидше, бадьоріше: щоб там не було, а гірше вже не буде!
Ми підійшли до прохідної і відчули запах їжі. Хтось прокричав: «Чуєте, як пахне хліб?!» Бараки охорони були за зоною на протилежному боці. Усі ми зрозуміли, що врятовані під ласкою Господа Бога.
Але ще довгий, тяжкий шлях був до волі, нас чекали неймовірні випробування у боротьбі за життя. Багато із нас до цієї мети не дійшли. Спочив у вічній мерзлоті біля м. Печора дядько Василь, Костя – москвич, товариш Аптекаря, помер у лазареті лісокомбінату, Хоменко Василь із Полтави втонув у р. Печора під час сплаву лісу. При виловлюванні деревини втонув і Шмигельський з Одещини. Їх тіла залишились на дні Печори. У гирлі річок Лемби і Уси при переправі на човні загинув росіянин Орлов, імені його вже не пам'ятаю, і латвійська дівчинка Марінайте. Обоє, ще не пізнавши кохання, там же на березі були похоронені у вічній мерзлоті.
Під час бунту в Дудінці прошили кулеметною чергою Малиновського з Івано-Франківська. Я знав, що в цій же зоні був його дядько, засуджений на 25 років каторжних робіт. Толю Швеця з Полтави роздавило в руднику на Таймирському півострові. В цьому ж руднику загинув у свої неповні 20 років Пашка Пігочов. Ніж у руках кримінального злочинця обірвав життя Іванові Ретьку з Донбасу. Йому також не було ще й 20 років. Доля інших п'ятьох побратимів з нашої групи мені невідома.