Дата публікації допису: Apr 06, 2013 3:24:4 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Блат вище Совнаркома
Московщина віками прямує до щодалі більшого й глибшого зниження духовного рівня свого народу. Мінялися царі, царський монархічний державний устрій змінився на комуністичний, але ментальність Московської влади не змінюється – змінюються лише назви «пророків» влади, бо цього вимагає постійна турбота про те, щоб дурити Вільний Світ.
Тож совєтський «блат» є прямим спадкоємцем «доходних мєст» царських часів, що були так соковито зображені в п'єсі Островського. За царських часів урядовий апарат брав хабарі, торгував законом-справедливістю, посідаючи так звані тоді «доходниє мєста». У советські часи держава перебрала в свої руки весь крам, що має вдоволяти конечні життьові потреби населення, як то харчі, взуття, одяг мануфактуру та інше, й цей крам став гостро дефіцитним – отже «блатних мєст» стало непомірно більше ніж колись «доходних мєст». Була приповідка: «Блат вище Совнаркома». І дійсно – в совєтській дійсності блат є всемогутній, і вдаватися до нього мусіли всі за винятком енкаведистів, відповідальних партійців та військовиків – лише ці категорії могли повністю вдоволяти свої потреби, купуючи харчі та різний крам у «закритих распрєдєлітєлях», входити в які можна було тільки за перепустками.
За совєтських часів не тільки урядова верхівка міст, але й ті, що закріпились на блатних місцях, почували себе, на тлі загальних злиднів, добре, виглядали відживленими, елеґантсько одягненими й тримали себе гордовито-пиховато. В СССР трудівник угинається й принижує свою людську гідність не тільки перед представниками деспотичної влади, але й перед продавцями й завмагами крамниць; бо ж соціялістично-комуністична система вимагає, щоб робітник на кожному кроці відчував, що він є ніщо, й що за своє напівголодне існування має дякувати партії, урядові й… совєтським крамничникам.
Якби комуністи дійсно ставились до трудівників, як до людей, а не як до худоби, то вони могли б встановити добре розроблену карткову систему, при якій кожен одержував би призначену йому, хоч і невелику, норму. Але при картковій системі зменшилось би значення крамничного апарату, й нарід у своїх душах плекав би вимоги до зверхників совєтської влади. При відсутності ж карткової системи трудівники намагалися дещо заспокоїти свої потреби, добуваючи крам за допомогою блату через місцевих совєтськах апаратників і господарників, а для комуністів і було найважливішим, щоб людність у своїх душах не плекала вимог до соввлади.
Минуло місяців три після того, як я пробував дістати мануфактуру, ставши в чергу. Були саме жнива, як якось пізно ввечері до мене зайшов земляк, мій начальник, і, даючи мені мішок і гроші, сказав: «Іди зараз же до раймагу, й дістанеш там 50 метрів мануфактури». (Мій земляк зумів здобути блат, давши завраймагові два кілограми масла.)
На ґанку раймага я побачив сторожа й запитав його, чи завмаг є всередині; сторож стверджуючи, кивнув головою. Я легенько постукав у тяжкі дубові двері крамниці. Завмаг зсередини відхилив двері й пальцем покликав мене заходити. Я переступив поріг, і від того, що я побачив, по мені аж кольки пішли.
Близько дверей розмовляли між собою чотири чоловіки – секретар райвиконкому, секретар райпарткому й ще два, що стояли до мене спиною, яких я не пізнав. Було також понад десять жінок дружин районового начальства (наші районові пани не мали «закритого распрєдєлітєля»). Потрапивши в таке оточення, я зденервувався й відчув, що моє обличчя стало рожевим; хутко підійшов до прилавку, на якому лежало кільканадцять сувоїв мануфактури, які мацали руками три дружини партійців, вибираючи якіснішу. Коли я підійшов, жінки трохи відступили; не вибираючи, я показав пальцем на п'ять сувоїв, і продавець відміряв мені з кожного по десять метрів.
Заплативши гроші, я вийшов з крамниці й, перебігши вулицю, пірнув у лози; в той час, коли колгоспники, після 16-годинного робочого дня, міцно спали, я, мов злодій – позаду городів, щоб ніхто не побачив – ніс 50 метрів мануфактури, добутих по блату. Дали мануфактури робітницям заводу на сукенки, одягли й ми наших дітей.
Без блату
Наступного дня пару десятків сувоїв ситцю було покладено на півторатонку; у кабіну поруч з шофером сів завагітпропаганди райпарткому, а завмаг сів у середину авта. Поїхали до бригад передових колгоспів, що працювали на жнивах.
Коли під'їздило авто, працю припиняли на кільканадцять хвилин, і колгоспники скупчувалися біля авта. Завагітпропаганди звертався з авта до колгоспників з такими словами:
– Ваш колгосп належить до передових у районі, а тому ви, трудівники степу, заслужили на увагу партії й совєтської влади. Вони турбуються за задоволення ваших потреб, і ми привезли вам мануфактуру. Але й ви, в свою чергу, мусите віддячити за це партії й соввладі й ще більше, сумлінніше й інтенсивніше працювати для розквіту могутности Советського Союзу на загибель капіталістичному світу, що оточує з усіх боків нашу прекрасну родіну. Хай живе пролетарська революція в усьому світі. . . і т. д.
Після такої коротенької пропаганди завраймаг відкривав задній борт і розгортав брезент. Колгоспники бачили мануфактуру, й їхні похмурі обличчя від радости ставали усміхнені.
– Ставайте в чергу – усім вистачить – голосом команди заявив завмаг, і колгоспники слухняно стали в чергу.
– По три метри будемо давати – взявши метра в руки, сказав завмаг і запитав у першої з черги колгоспниці, якого кольору їй відрізати.
– Оцього прошу.. .
Завмаг відміряв і попросив заплатити дев'ять карбованців.
– Не маю я при собі грошей. Я ж у степ на працю йшла. Ввечері віддам гроші голові колгоспу, а він Вам передасть – бідкалася жінка.
– Ні! Так не можна, Совєтська торгівля не відпускає краму в борг – рішуче заявляв завмаг.
– Хто має гроші, підходьте до авта.
– Я, я маю! – обізвалося кілька голосів.
Отак, на кілька десятків колгоспників, що працювали бригадою, купили по три метри ситцю тільки декілька.
– А як же ми? Нам же теж належиться по три метри – розпачливо питали ті колгоспниці, що не мали при собі грошей.
– Ви купите наступного разу. Якщо добре працюватимете, то за кілька днів ми знову привеземо мануфактуру – казав заваґітпропаганди.
Надвечір авто повернулося до раймагу, одвідавши бригади кільканадцяти колгоспів, продавши лише кількасот метрів мануфактури. Але агітація була переведена, й у колгоспниць з'явилася надія; наступного дня кожна колгоспниця мала вже в кофтині або сорочці вузлик з грішми. . . Гроші ті й потерлись у вузлику, бо лише наступного року під час жнив, для більшого заохочування до праці, авто з агітпропом і кількома десятками сувоїв мануфактури знову об'їжджало колгоспні бригади в степу. (Найпекучіші, мінімальні потреби в одязі та взутті колгоспники мали змогу забезпечити, тільки купуючи старі вживані речі на базарних «толкучках» великих міст.)
Припадковим свідком отакого продажу мануфактури колгоспникам у степу я був у 1938 році, коли їхав із совгоспу ім. Шевченка, що є на Старобільщині.
Руйнування церков на Україні
Пізньої осени 1937 року – під гаслом «Церкви для науки!», нібито для будування шкіл-десятирічок – в районових центрах України руйнувалися-розбиралися церкви, переважно дерев'яні.
На тлі руйнування церков у Н-Айдарському районі на Старобільщині стався такий, прикрий для влади, випадок. До району було звезене дерево з кількох церков. Цілу зиму пиляли сухі дубові плахи на дрова для опалу мешкань партійної верхівки. Крім того, районові керівники з матеріялу церков побудували собі виходки. Припало так, що на дверях виходку секретаря райвиконкому був образ святого. Виходок той був близько базару, так що його бачило багато людей.
Влітку 1938 року до того району приїхала спеціяльна комісія, яка оглянула всі виходки, наказала їх негайно розібрати й зарядила перевести секретаря райвиконкому до іншого району. Сталося це тому, що фотознімка виходку секретаря РВК з образом святого було вміщена закордоном у німецькій пресі.
При цьому підозріння у «шпигунській роботі» впало на німців колоністів, що мешкали в Бауергеймі та Арбайтергеймі, й НКВД заарештувало багато чоловіків німців у тих колоніях.
Єжовщина
Читаючи українську пресу й літературні твори на еміграції, можна прийти до хибного висновку, що часи єжовщини (1937-38 роки) були для України найжахливішими, й що Україна від єжовщини понесла найцінніші втрати людьми. Це не є цілком правдивим.
В дійсності найжахливіше відбулося, найцінніший прошарок української нації згинув під час розкуркулювання й нищення СВУ в 1929-30 роках, (а найбільша кількість українців вимерла під час організованого Москвою жахливого голоду 1933 року).
В роки розкуркулювання тяжко терпіла заможна частина села, несучи кару за свою господарьовитість і за заможність більшости – їм не було ні допиту, ні суду. За своєю вже натурою вони були винні, й для них не могло бути жодного виправдання.
В 1937-38 роках дійшла черга до членів комуністичної партії й до совєтської інтелігенції. Народжені вони були бідняками, не почували вони за собою й не мали вини перед соввладою (хіба ту, що вони були українці). Але їх примушували визнавати себе винними, тортурували, вимагаючи, щоб вони підписали протокол, у якому засвідчувалась їхня виновність.
Та частина інтелігенції, що відбула кару й тепер опинилась у вільному світі, висвітлює єжовщину, як період, у який вона найбільше терпіла, але це не дуже шкодить репутації москалів, бо ж і самого Єжова Кремль ліквідував нібито за його «беззаконні» вчинки. Чужинецький читач може навіть зробити висновок, що у Совєтів був тільки один період терору з-за сваволі Єжова, який самими ж Совєтами був за це жорстоко покараний.
В дійсності справа полягала в тому, що, в передбаченні Другої світової війни, Москві ходило те, щоб серед поневолених нею народів винищити та ізолювати національно свідомі й взагалі ненадійні для Москви елементи включно з членами партії – бо було немало українців-комуністів, які ненавиділи Москву.
На терені Московщини єжовщина виявлялася інакше – там вичищали компартію від космополітичних елементів, які не були носіями великодержавного шовінізму.
На Україні в сільських районах арештовували голів райвиконкомів, секретарів райпарткомів та інших начальників, які виказували ознаки інтелігентности та здатности до власного мислення, а на їхнє місце ставили відсталіших людей. Арештовували й безпартійну інтелігенцію та тих селян, що були носіями кращих людських прикмет, а також тих, що раніш судилися за СВУ чи взагалі за контрреволюцію, членів колишніх соціялістичних партій, кол. боротьбістів тощо. В моєму місті Зінькові арештували колишніх членів тих партій: Деркача, Прокоповича, Я Рися, Ф. Хоменка, Мотрю Хоменко, Запорожченка та інших, а також повний склад (10 осіб) аматорського гуртка бандуристів, про яких і вістка загинула.
Близько міста Маріюполя директором совгоспу «17 партз'їзд» був добродій Іванець. Він, як колишній заможний землевласник, добре провадив господарство, але давав у совгоспі притулок-працю переслідуваним, втікачам з кацетів, заслань, чи й з рідного села; вони не мали документів, а пан Іванець приймав їх на працю. В 1937 році його арештували й розстріляли.
У місті Маріюполі два добрі знайомі – службовець банку Христофоров (грек) і другий учитель – за часів НЕП-у побудували собі будинок на дві квартирі з трьох кімнат, кухні й лазеньки кожна. За совєтської дійсности мати таке помешкання безпартійній людині з невисоким фахом є злочином, хоч і незафіксованим. В 1937 році п. Христофорова арештували (вістка про нього зникла); на третій день після арешту його дружину й двоє дітей виселили з власної квартирі, й там поселився помічник начальника НКВД. Учитель зрозумів, що арештування Христофорова сталося через посідання ним пристійної квартирі, а тому сам чим скорше «добровільно» проміняв у жилкопі власне помешкання на одну кімнату з кухнею й дожив у Маріюполі до вибуху війни. В його ж власному мешканню оселився теж енкаведист.
Я подав тут, для ілюстрації, в'язанку арештувань за єжовщини. Слідкуючи уважно за арештуваннями, я був певен, що дійде черга й до мене, й наготувався до втечі. На пашпорті поставив штамп «звільнено» та наготував інші документи. Був весь час у стані поготівлі – а тим часом минали тижні, місяці. В 1938 році мене таки почали розшукувати. Розшук дома дав міліціонерам адресу родича, що мешкав у Харкові, а той родич дав адресу останнього мого грошового переказу з Старобільська. В Старобільську міліція таки натрапила на мій слід, але моя землячка М. С., пішовши на ризико, підписала протокола, що я в них ніколи не жив, і що вона взагалі мене не знає. Довідавшись, що мене вже шукають у тій місцевості, я виїхав з Старобільщини.
Я виїхав до Казахстану
Подорожуючи, я вирішив «по-заячому» заплутати свої сліди й вислав додому кілька грошових переказів безпосередньо від свого імени, але з різних міст. Харківському родичеві я мусів дати спокій, бо той був боягузом і хворобливо реагував на дотик міліційної агентури.
Сьомої доби я висів на маленькій станції магістралі Челябінск-Кустунай. Трапилася підвода з того хутора (посьолку), в якому мешкали мої родичі; домовилися за плату й поїхали.
У дорозі я розговорився з візником (казахом), колгоспником; я ставив питання, на які казах відповідав каліченою московською мовою.
Переїжджаючи балку, я побачив на її розлогих схилах кладовище. Я запитав візника, чому тут у степу кладовище. Казах відповів, що там був аул (село), в якому була й мечеть; за спротив совєтській владі вся людність кудись вивезена, а аул зрівняли з землею.
Я сказав кілька співчутливих слів на адресу потерпілої людности й запитав, чи казахам тепер ліпше живеться ніж за царя? Казах відповів мені народною приповідкою:
Раніш я був киргиз (за царя)
їв м'ясо й пив кумис
А тепер я казах (за большевиків)
Ай бай ай — пропав курсак (живіт)
Я засміявся від такого дотепу й поплескав казаха по рамену. Ми почали щиріше розмовляти; я пояснив казаху, що українці є так само, як і казахи, поневолені, що ми примушені залишати свою землю й шукати притулку на казахській землі, що українці мусять єднатися з казахами, щоб разом звільнятися від московської неволі і т. д.
Коли через кілька годин після мого приїзду родич пішов до кооперативи купити горілки, то, повернувшись, питав мене, що таке я говорив візникові, що воно так до душі припало киргизам, які тепер кажуть про мене – умний голова, большой голова! Такий скорий розголос про балачки стурбував мене, й я хотів негайно виїжджати відти, але родич казав, що казахам можна цілком довіряти; коли я їм подобався, то вони завчасно повідомлять, якщо буде якась небезпека, а, в разі потреби, й схоронять мене.
При зустрічах казахи завжди вітали мене й приязно всміхалися; я заздрив їхній єдності.
Мої родичі й земляки, що народилися й підростали на Україні, розмовляли рідною мовою, а вже доріст не володів чистою українською мовою; згубний процес асиміляції важко було зупинити, бо не було рідної школи й свого друкованого слова.
Мій родич мав патефон із платівками російських пісень, а українських не було де купити. (Коли в 1940 році повернувся на Україну, то вислав своєму родичеві в Казахстані кільканадцять українських платівок; він дуже дякував і писав, що всі українці хутора сходяться слухати українських пісень.) Але всі поселенці відчували в своїй свідомості тісну пов'язаність з Україною.
Подальші подорожування
Через два тижні поїхав я до м. Кустунай, щоб піднайти там собі працю. В маслопромі натрапив я на земляка з Київщини, що працював бухгальтером і довідався від нього про умови праці в тому краю, які, на загал, були непоганими. Але в останню хвилину думка про стале поселення в Казахстані злякала мене, викликала тугу-біль за Україною. Віддаль у кілька тисяч кілометрів між мною й Рідним Краєм мов каменюкою тиснула на моє серце. Я відчув докори сумління: – Ех ти, боягуз! Як далеко відриваєшся ти від України!
І я вирішив їхати на Кавказ, щоб бути ближче до України.
По трьох тижнях перебування в Казахстані, проводжали мене родичі й земляки. В щирій розмові при чарці прощались ми з думкою, що вже не доведеться нам побачитись на цьому грішному світі.
Їхав я через Магнітогорск-Троіцк-Челябінск на Донбас. Переїжджаючи терени Московщини, спостеріг я, що там у містах і селах рясніють бані церков, що творило різкий контраст з тереном України. На Україні й у Московщині церкви руйнувалися не з однаковою інтенсивністю; це було вислідом відмінної політики Кремля щодо України і в релігійному питанні, наслідки чого скажуться при розвалі СССР. Тепер же ті чужинці, які проїжджають тереном СССР, можуть підмітити це явище, й у них може скластись враження, що москалі більш релігійні ніж Українці.
У Донбасі я висів у Кадієвці, переслав відти гроші додому й від'їхав на Кавказ.
На Кавказі
В шуканні праці мені довелося чимало поїздити по Північному Кавказу. Був у Владікавказі, Нальчику, де милувався вічно-білою сніговою шапкою Ельбруса, у П'ятигорську, й врешті подався до Ставрополя, до тресту маслопрома. Там мене було прийнято на бухгальтерську працю до Каліновського заводу, а пізніше призначено старшим бухгальтером до куща (три заводи) масло-сирзаводів на Північному Кавказі.
Там крім сіл з осілою українською людністю було багато новоприбулих українців, переважно фахових людей. Туга за Батьківщиною спонукувала українців ставити там час від часу українські п'єси. Так у 1939 році в селі Благодатному місцеві українці ставили п'єси «Сватання на Гончарівці» та «Наймичку».
Я приглядався, як розподіляються обов'язки між українцями й москалями, що разом працювали на Північному Кавказі. Так у Ставрополі, в маслосиртресті управителем був Костін, інспекторами заготівель – Кутепов і ще один москаль. Головбухом тресту був Борисенко; фінансовий референт і ще кілька відповідальних бухгальтерів були українці. На заводі, де я працював, апарат був обсаджений так: директор, інспектор заготівель, коморники – москалі; технолог, майстер, старший бухгальтер, пляновичка – українці. В тому ж районі інспектори банку, бухгальтери баз, учителі в більшості були українці. Отже ті посади, які вимагали розумової праці, господарської фаховости й більшої відповідальности за рівень праці, посідали українці; посади начальників, підгоничів, що вимагали мізерно мало фаховості та розумової напруги, посідали москалі.
Коли під час здачі квартальних і річних балансів з'їжджалися до тресту старші бухтальтери, то я там зустрічав майже виключно українців років до сорока віком.
Це явище я спостерігав з болем душі. Бо ж усі ті люди покинули Україну не тому, що не могли прикласти рук на Рідній Землі, а мабуть тому, що, як і я, шукали безпечнішого кутка за межами України. Так під тиском окупанта-москаля залишали Рідну Землю здібні, фахові, ініціятивні українці. Україна губить не тільки тих ліпших людей, а й їхній доріст. Тому я вирішив так: якщо мої діти з голоду помруть на Україні, то цим я поповню один гріх перед Богом; якщо ж я вивезу дітей з України до Росії й вільно чи невільно побільшу своїм родом лави ворога України, то я поповню два гріхи – перед Богом і перед Україною.
Зрідка діставав я вістки з дому й довідався, що родина моя жила вже тепер у чужій хаті, бо в серпні 1938 року будинок мій розібрали.
Повернення в Україну
Минув рік після арешту Єжова; масовий терор спав, і я вирішив повертатися на Україну. В березні 1940 року я передав справи новому бухгальтеру, теж українцеві, відіслав з пошти того району, який залишав, пакунок і гроші родині й виїхав з Північного Кавказу. Поїхав я через Кубанщину – теж українську землю – щоб хоч з вікна вагона подивитися на той край. З смутком дивився я на напівзруйновані станиці кубанців.
У Катеринодарі – головному місті Кубанщини – зробив я зупинку, переночував, побував на базарі, поговорив з кубанцями; з метою заплутання слідів, вислав я й звідтіля пакуночок додому.
Я мав намір оселитися в Сталіному (Юзівці), але виявилося, що там мешкало багато моїх земляків, які не були переслідувані, а тому відкрито листувалися з своїми рідними в Зінькові. Не із злою метою, а порядком звичайного подання новин, хтось із них міг написати до Зінькова, що я мешкаю в Сталіному, і тим виявив би моє місце перебування.
Я оселився в Маріюполі
Я переїхав до м. Маріюполя. Я знав, що в Маріюполі перебуває лише декілька знаних мені людей, а значить легше буде запобігти зустрічей. Але була інша обставина, на яку я зглядався.
В 1938 році українське підпілля спустило з рейок два потяги – один близько ст. Кальчик, а другий у Маріюполі на Жабівці. В останній катастрофі влада втратила цінних для неї людей, і був підірваний престиж НКВД як всезнаючого, всевідаючого, бо ж катастрофа на Жабівці свідчила, що НКВД справді не є всемогутнім, якщо підпілля могло довідатися, коли, хто, звідки, в якій справі й яким потягом прибуде до Маріюполя.
Кожної доби на світанку регулярно прибували потяги Москва-Маріюпіль; але саме в цьому потязі їхало понад тридцять енкаведистів, що були відряджені з Москви для переведення на Маріюпольщині акції поборювання українського націоналізму. В першому м'якому вагоні, заколисані гойданням, вигідно розмістившися, солодко спали на світанку енкаведисти. В одному купе того вагону були банкові міхи з двома мільйонами карбованців. В другому й третьому, теж м'яких вагонах, їхали різні совєтські вельможі. Від четвертого до останнього були тверді вагони, в яких їхали робітники, колгоспники, службовці.
Льокомотив зіскочив з рейок і потяг за собою в болото передні вагони. Від першого вагона лишились тільки тріски, серед яких були скривавлені частини трупів енкаведистів; другий вагон був дуже пошкоджений, а два інші вагони загрузли з болоті. Решта вагонів відірвались від передніх і залишились на рейках.
Так, з ласки Божої, невинні люди мало потерпіли при цій катастрофі. (Агенти НКВД казали, що то злодії хотіли пограбувати гроші й вчинили катастрофу. Відплата з боку влади була та, що всі будинки, які стояли на віддалі менше ста метрів від колії, мали бути знесені; отже до війни з німцями хати від початку міста до стадіону вже були знесені.)
За допомогою знайомих я улаштувався в Маріюполі старшим бухгальтером на мало відповідальну, дещо близьку до «блату», роботу. Після безводного, закуреного, степового Північного Кавказу я перебував тепер у місті з розкішним морським пляжем, серед зелені чудових парків, вдихав здорове морське повітря, милувався вечірньою красою моря, на якому місяць відбивав срібний шлях
Такий різкий контраст ще більше розпалював мою любов до України й ще більше поглиблював мою ненависть до Москви – лютого поневолювача так прекрасної моєї Батьківщини. Вся істота моя горіла обуренням проти того, що я, син Української Землі, перебуваю на ній з обережністю й постійним страхом, не можу відкрито виявляти відданість своїй Матері-Україні, казати голосно, що я є її вірний син – бо ворожа Москва знищить мене за одно те, що я люблю свою Батьківщину й хочу бути на ній господарем, а не слугою-наймитом у чужинця.