Дата публікації допису: Feb 15, 2013 9:36:59 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1956
Повстанська боротьба
Масюта організував повстанський загін
Під час моєї хвороби в нашому місті відбулися зміни. Масютине управління закінчилося скоро по Різдві (1920 р.) й владу в місті знову мали большевики – знову збільшились убивства, тортури, грабунки арешти, реквізиції, обшуки, конфіскації, хабарі тощо. Було тоді так – яка б влада не наспівала, несла вона для народу жах, кров, сльози, тортури, грабунки; беззаконство змінювалось на ще гірше беззаконство. . . Через це нарід у своїй більшості взагалі зневірився у владі, не довіряв їй і не цікавився нею й бажав, щоб, яка б не була влада, але хай би вона була довший час, сподіваючись, що все ж таки з бігом часу встановиться сякий такий лад та спокій. Тому несвідоміша частина населення не намагалась валити владу, а підлабузнювалась до неї, піддобрювала її як не своїм то сусідовим коштом, а це в великій мірі допомогло закріпитись большевицькій владі.
А тим часом Масюта зі своєю тіткою та її чоловіком повернулися на тітчин хутір, що був на терені Грунської волости, й тільки час від часу приїздив лінійкою до міста й відвідував мене. В середині травня того року Масюта, як цивільна особа, відвідав мене востаннє, ночував у нас на хуторі й утаємничив мене, що він організує загін повстанців, що має вже понад сотню озброєних людей, і запропонував мені бути його зв'язковим, розвідником. Я радо на це погодився, й Масюта дав мені докладні вказівки щодо моїх обов'язків,
Пам'ятаю той чарівний червневий вечір 1920 року Божого... Повечерявши, як завжди, вийшов я з хати, щоб після трудового дня лягти спати у відчіпній коморі. Ліворуч мого хутора розкинулись хлібні лани – в них падьпадьомкають перепели; праворуч хутора луг-сіножать – в ньому деркають деркачі; в ковбані кумкають жаби; в саду й тернику співають соловейки, а повітря насичене пахощами різних польових і лугових квітів та зел – а до цього прилучилася пісня солов'янських дівчат.
Чи ж то можна такого чарівного вечора рано лягати в постіль 19-річному хоч би й стомленому юнакові? ... І я пішов на гулянку, що відбувалась всього за кілометр від хутора.
До 11 години вечора гулянки відбувалися з співами, реготом, жартами; від одинадцятої години наставав заборонний час: вулиці міста пустіли – тільки тупіт кінських копит і брязкіт вудил уздечок кінних стежів радянської міліції порушували нічну тишу. Небезпечні були тоді часи для совєтської влади; українські повстанці в навколишніх лісах не давали спокійно спати комуністичним заправилам у місті.
По одинадцятій годині пісні стихли. Дівчата й хлопці скупчилися біля фіртки, щоб, у випадку наглого наскоку міліційних стежів, хутко вскочити в садибу й городами розбігтися.
Кілька парубійків змовилися налякати решту дівчат та хлопців; вони спритно приладували дріт, так що, коли його натягти, він в коліно від землі перетинав відчинену фіртку. Два парубійки непомітно відлучилися від гурту, взяли дома уздечки, зайшли на місток і тупають ногами в такт, ніби то коні, й бряжчать уздечками. Той парубійко, що пильнував дріт на фіртці, крикнув – міліція! тікаймо! – й потягнув дрота.
Дівчата перші кинулися в фіртку й, падаючи через дріт, своїми тілами вмить запрудили її. Трісь, трісь. . . хлопці скакають через плоти. . .А ось з'явились і «міліціонери» з вуздечками в руках; наступив відплив страху, а натомість сміх відгомоном покотився по річці.
Сходяться й ті, що встигли втекти. Але бракує Галини й Ольги; дівчата гукають їх.
– Та не гукайте їх – обізвався з гурту парубійко – я бачив, як вони побігли до річки, бо після переляку їм конче треба було скупатися, ха-ха-ха! го-го-го!. .
Отак безжурно й по-дурному, в таку відповідальну в історії України пору, марнувало в нас час десь 95% української молоді, й гадки не маючи, що через десять років, як будуть одруженими й матимуть по двоє-троє дітей, стануть вони колгоспними рабами.
Опівночі вертався я з гулянки додому й, не доходячи метрів 150 до садиби, зайшов у свій садок і з куща черемухи взяв гвинтівку-однопатронку, яку поставив там, ідучи на гулянку. Закладаю в цівку набій і крадькома, ніби в розвідці, підходжу до своєї садиби. Поводився так обережно, бо не мав певности, чи вже не викрито мене, як підпільника. Адже ж сидів я вже в арешті майже два тижні з обвинуваченням у зв'язку з «бандитизмом»; слідством не було доведено про зв'язки, а тепер може вже й доведено, й моя садиба може оточена міліцією.
Заходжу в фіртку сусіда з наміром увійти в свою садибу не через фіртку, а через перелаз з садиби сусіда. Раптом з-за куща рож з'явилася силюєта людської постаті. Вмить я вкляк на праве коліно й цівку гвинтівки навів на силюєту.
– Стій! Хто це?
– Я. . .
– Фу! . . . Пане Отамане, треба ж обережніше, бо я маю в цівці набій.
– Тому то я вийшов завчасно, бо розпізнав, що ти підходиш з гвинтівкою й на ближчій віддалі міг би не встигнути окликнути, а з прожогу стрілив би.
Тиснемо один одному руки. Це був Пилип Масюта – тепер отаман повстанського загону, що перебував у Грунських, частинно Куземінських і Нільських лісах у 25 кілометрах від міста Зінькова. Мабуть щось важливе є, що прибув сам – майнуло в мене в думці.
Питає отаман, що у мене є нового, й разом кладе руку на моє рамено, а моя голова торкнулася його рамен – бо був він на голову вищий від мене й старший на 5-6 років. Я склав звіт про те, скільки добув патронів і подав відомості про кількісний стан червоних у місті та про їх розміщення по касарнях, й що минулого тижня я направив двох молодиків Г-ра і Д-на до загону в козаки.
– Так – каже отаман – все це є добре, але твої козаки не є військово школені. Тому Г-ра я призначив пасти частину коней загону. Минулого дня загін червоних з міста Охтирки робив облаву по лісах і надибав на наших коней; частину їх зловили, а головне – Г-ра забрали до полону. Коней ми відбили, ще й з придачою, але Г-ра большевики встигли хутко відправити до міста.
– В такому разі я мушу негайно відправитися з Вами до лісу, бо, правду кажучи, мені вже набридло отаке заяче життя, що все мушу бути на бачності й поготівлі.
– Ні, зараз цього робити не слід. Г-рю я дав вказівки, що він має казати, якби попав до большевиків, тим більше, що зброї він не мав. Наступного ранку ти маєш іти до його батька й скажеш, що я йому раджу негайно поїхати до м. Охтирки (40 км) й розшукати там сина та взяти з собою доброї самогонки, сала та грошей – це певно допоможе.
Ти так само маєш бути обережним і якнайменше перебувати в садибі, а ліпше поза садибою. Якби вже була явна загроза арешту, тоді приходь до мене в ліс, але передчасно з дому не зривайся; пам'ятай, що ти ще зовсім молодий, військово не вишколений, а тому, як вояк, будеш малоцінний, а так ти і подібні до тебе є моїми «очима-вухами», розвідчиками й постачальниками. На цій роботі ти важніший для мене, ніж у лісі десять добрих козаків. Либонь перше, ніж виступити в ліс, я заручився твоєю згодою на ту працю, яку ти виконуєш, бо вона є конечно потрібна для мене.
Тримаючи в правій руці гвинтівку, лівою я обняв талію отамана і пальцями тримав кобуру від його пістоля. Ідучи повільним кроком і розмовляючи, ми немов за хвильку пройшли пів кілометра від хутора й наблизились до річки, на другому березі якої між вербами помітно було силюєти п'ятьох коней і чотирьох вершників. Прощаючись, пан отаман міцно стиснув мені руку.
Повертаючись додому, я цілком здавав собі справу щодо небезпеки, яка мені загрожувала в зв'язку з арештом Г-ра, але внутрішньо я був дуже задоволений. Бо ж до того часу я вважав, що мої обов'язки зв'язкового є найдрібнішими. Я рахував, що бути в лісі є лицарськи відважною справою, й мене дуже тягло до того товариства. Лише розмова тієї ночі з отаманом заспокоїла мене в цьому сенсі.
Прийшовши додому, я не зайшов до комори, де мав свою постіль, а ліг у хліві на возі, щоб часом не заспати, й став обмірковувати справу з батьком Г-ра. До вказівок отамана я вирішив додати такий варіянт. Г-р був покликаний до служби в червоній армії, а батько вирішив, що коли син має большевикам служити, то краще нехай іде в повстанці до лісу, й звернувся до мене, щоб я допоміг, йому в цьому. Отже мешканці хутора знають, що сина Г-ра покликано до Червоної Армії, а тому я вирішив сфабрикувати листа нібито від сина з червоної армії з проханням до батька вислати йому посвідку політичної благонадійности, нібито потрібну йому для вступу до військової школи.
Вранці я так і зробив. Коли в передобідню пору я побачив, що Г-р впевненим кроком іде дорогою, то я вже був певний, що він таку посвідку дістав. Прочитавши цю посвідку, я порадив Г-ру зараз же їхати до Охтирки й взяти з собою побільше самогонки, не кажучи нічого невістці, щоб та передчасно не заходилась плакати.
В умовлений час наступного дня я зустрівся з батьком Г-ра, й він сказав мені, що його син Д. дійсно перебуває під арештом і що при допиті сказав, що він є мобілізований до червоної армії і йшов до Охтирки, але з лісу «Гулева Гора» вийшли якісь вояки, забрали в нього папери з воєнкомату, наказали коней пасти, а тепер його посадили під арешт, і він більше нічого не знає.
Посвідка й самогонка допомогли, – обіцяли справу скоро розібрати.
Через три дні батько знову поїхав до Охтирки з самогонкою й бачився там з сином. А ще через чотири дні він уже сина не застав у Охтирці – його направили на фронт проти Петлюри. За кілька тижнів Г-р одержав від сина листа з червоної армії, а через декілька місяців дістав повідомлення з штабу полку, що червоноармієць Г-р при відступнім форсуванні річки загинув без вістки.
Перечитавши того документа, я запитав батька Г-ра, чи переписав він ім'я сина в граматці з сторінки за здоров'я на сторінку за вічний спокій. Г-р відповів, що не робив цього. Я сказав, що цього й не треба робити, бо син Г-ра, очевидно перейшов на сторону петлюрівських військ.
Таким чином на протязі десятьох днів справа повстанця Г-ра закінчилась щасливо, й моє нервове напруження дещо зменшилось. Я повеселішав; став я почувати себе певніше й бадьоріше, так ніби я позбувся з рамен важкого тягару. . . але не на довго.
14-а большевицька армія вступила в Гетьманщину
Надійшла друга половина липня, скінчилися пахощі цвітучих фруктових садів північної Полтавщини. На полях від подиху вітру хвилясто гойдалися від ваги дозріваючого зерна лани жита та озимої пшениці, які часто перетинали ще пустоколосі темнозелені смуги ярої пшениці, ячменю, вівса — ці смуги, немов молоді дівчата, пишалися своєю молодістю перед старіючими тіточками, ланами жита та озимої пшениці.
Цієї благословенної пори року 14-та червона армія москалів, перейшовши Слобожанщину, вступила в Гетманщину. Цей Московський «дракон» розкинув свої багнетні крила, ріжучими складниками яких були роти, батальйони, полки, бригади, дивізії. «Дракон» маршував на українсько-польський фронт і на шляху свого маршу очищав Україну від «бандитизму, саботажу і контрреволюції», залишаючи по собі спалені села, погвалтованих дівчат та жінок, пограбовані засіки від збіжжя, бодні від сала, липівки від меду, кошики від крашанок, стайні від коней, сажі від свиней, загони від худоби та трупи забитих українців, що ставали чи то словом чи зі зброєю в руках у обороні майна, людської гідности, України, Бога. Про рух большевицьких військ я дізнався 20 липня 1920 р. Вони були вже в кільканадцяти кілометрах від нас, і я повідомив про це Масюту, але приділений до мене зв'язковий відповів, що отаман про це вже знає й в ніч проти 20 липня виїхав зі своїм загоном у Лютеньку до отамана Хрестового для спільних дій. Дізнавшись про це, я зрозумів, що «око» з Чупаєвки, яке було ближче від мене до руху большевицьких військ, раніш ніж я повідомило отамана Масюту.
От. Хрестовий зустрічає от. Масюту
Отаман Масюта, пройшовши з своїм загоном у сідлах і на підводах скорим маршем за ніч сорок кілометрів, наближався до місцевости, на якій перебував табір отамана Хрестового.
Отаман Хрестовий в оточенні двох сотників, сестри Наталі та півсотні кінних козаків вибрав місцем для зустрічі галявину на горбку, оточену з трьох боків лісом, а з четвертого боку на 3-4 кілометри було видно дорогу, по якій мав їхати загін Масюти, й вислав на цю дорогу трьох козаків у розвідку.
Прикрасою оточення Хрестового була його молодша сестра Наталя, що видавалася чарівним, як у казці, козачком.
На ній були червоні шаравари й зелений козацький жупан з жовтим погруддям та жовтими вилогами рукавів; на голові мала чорного каракуля шапку з малиновим денцем, прошитим в перехрест сріблястими пасками; взута була в червоні чобітки сап'янці з срібними невеличкими острогами на закаблучках; талія підперезана була узеньким паском кавказького виробу в срібних оздобах; спереду на паску висів маленький кинджал, теж у срібних оздобах, а з правого боку на паску у кобурі мініятюрний п'ятизарядний бравнінг; на жовтому погруддю жупана на паску з шиї висів маленький далековид.
Наталя струнко трималась у спортовому сідлі на спокійному, не дуже високому рижому лисому коні. Але ця спокійність її коня не подобалась Наталі; вона хотіла б сидіти на такому жеребцеві, як он у того козака-парубійки, що мусив навіть віддалитися від решти вершників, бо його сірий у яблуках жеребець весь час неспокійно гарцював, то гріб копитами передньої ноги, то іржав та підіймав передні ноги, ставав на дибки. І думалось Наталі – та на такому гарному жеребцеві хоч би справжній козак сидів, а не звичайний селянський хлопець у саморобнім сідлі з прив'язаною ззаду скрученою свитиною; на голові проста, без кольорового денця, шапка; на паску через рамено замість шаблі висів у нього обріз – єдина його зброя.
Це був 19-річний Гриць Удовиченко – з Удовиченкових хуторів.
Удовиченкові хутори
Як виїхати з міста Зінькова в напрямку на північ, то вперше в'їдете в село Тарасівку, а в кількох кілометрах від Тарасівки будуть х. Левченки, х. Матяші, х. Лемеші, х. Левошки, х. Зайці, х. Карпенки, х. Руденки й ще декілька хуторів інших назв – всі вони складають комплекс Удовиченкових хуторів. Мають вони по одному, по кілька і по кільканадцять господарств, а Удовиченків хутір – центр, де є церква – має кількадесят; хутори ці з балками й вибалками посіли степову смугу землі, яку не перетинає жодна річка.
В 1916 році я був на Удовиченках на храмовому святі. Йшов степом – пахощі хлібів, польових квітів, чебрецю, полиню та гречки так переобтяжували нюх, що часто доводилося дихати ротом; а над цим степом у блакиті чувся – мов Боже благословіння – спів жайворонків.
Ось раптово виринає балка – по обох її схилах рідко розкидані двори господарів, нащадків козаків, з садками й ставками. В садках рівними рядами вишикувалися вулики; над ними дзижчать обтяжені медом і вощиною бджілки – пахощі меду та вощини викликають з-під язика слину. На тихих ставках плавають виводки свійських гусей; безліч різних комах кружляє над водою. Ось нерозважна комаха – цікава дослідити водяну фавну – повільним летом низько спустилася до води; вмить на поверх води плюснула рибка, її луска сріблом блиснула на сонці, й «дослідник» зник.
Наблизився до церкви; на площі проти неї кілька десятків розпряжених бричок, з яких їдять коні. До середини церкви – зайшли тільки ті, що раніш прийшли, а спізнені стояли в притворі, бо церква вже була заповнена вірними.
Навкруги церкви ніби пливе вода в тихій річці – повільним кроком рухається молодь.
Дівчата – зодягнені у вишивані сорочки і керсетки у станках, підперезаних крайками з китицями; одні пов'язані шовковими хустками, інші в літніх хустках; волосся у всіх заплетене в коси, в кінець яких вплетений жмут кольорових стрічок. На ногах юхтові чоботи з мідяними підківками й цяцькованими цвяшками задниками – чорноголовці (передки чорні, халяви зелені), червоноголовці (передки червоні, халяви зелені), зеленоголовці (передки зелені, халяви червоні), а багато дівчат були взуті в черевики. Всі дівчата мали золоті сережки, а на грудях разки доброго намиста, срібні дукачі й хрести; але найбільше було золотих хрестів, а в заможніших два-три хрести й обручки на пальцях.
По крою керсеток і виробу станків можна було розпізнати, з якого села дівчата – чи то з Великої-Павлівки, чи з Лютенських-Будищ, чи з Пірок – бо кожне село мало свій особливий крій керсеток і взагалі жіночого одягу.
Хлопці мали чоботи з гамбурзької шкіри або лаковані; на халяви чобіт були напущені штани, підперезані кольоровими поясами; поверх вишиваних сорочок на рамена були накинуті чумарки, а на головах були шапки; але багато було й таких, що поверх вишиваних або наборчастих сорочок носили вовняні піджаки, блискучі-альпагові або інші, й на головах мали картузи.
З обох боків церковної брами розмістились міські крамарки; на їхніх возиках розложені різні гатунки цукерок, медяників, горіхи, й вони безперестану закликали:
– А ну парубки! Купуйте гостинця дівчатам; ось медяники аж сміються – два на копійку.
– Дівчата! Купуйте цукерки, за копійку один, піваршина довгий; один малюнок на ньому чого вартий – гляньте бо, який хороший козак з вусами намальований! Купуйте, дівчата, цукерки та гостіть хлопців, коли хлопці такі у вас скупі, що вас не гостять. ..
Отак крамарки, немов грамофони з безкінечними пружинами, без перерви заохочували молодь купувати ласощі.
Скінчилася Служба Божа, й усі, хто належав до цього приходу, запрошували на обід прибулих з інших сел та хуторів і старих, і дівчат, і хлопців; часом одну особу запрошували одноразово два або три господарі, й становище гостя було прикре – бо ж він може гостити лише в одного, але не хоче відмовою зневажити й образити кого; гість тоді дуже перепрошував і казав, що він має йти до Степана Павловича, бо той його ще місяць тому запросив на храмове свято; і Степан Павлович втішений був такою винахідливістю гостя.
У числі кільканадцятьох, я теж був запрошений внучкою одного господаря 15-річною Ольгою Леміш. Вона вчилася в Зіньківській жіночій гімназії й мешкала на протязі двох років у мого дядька; то ж за цей час я багато разів зустрічався з Ольгою, знав, що вона є Ольга Леміш з Удовиченкових хуторів, а Ольга знала, що я є небожем її мешканевого господаря. Коли у мого дядька мені часом траплялося бути з нею на самоті, я дражнив її симпонпончиком (гарненька, нівроку, була), а вона нахмурить було бровенята й п'ястучком мені погрозить. Отже коли на храму Ольга підійшла до мене й сказала, що мама й дідусь запрошують мене до них на гостину, то я без вагань погодився – правду кажучи, я й на храм пішов з гадкою побути в родині Ольги. Ми зайшли на середнього розміру подвір'я, на якому будинок і дві комори були криті бляхою, довгий високий хлів був критий черепицею, а клуня, саж та воловня криті соломою. Худоби було три корови, пара волів, одна кобилиця-матка, з десяток овець та понад сотню гусей, курей і качок. Нижче клуні було пів десятини ставка, а від будинку, понад балкою три чверти десятини садка й у ньому до п'ятидесятьох рамочних вуликів. Господар-дідусь казав нам, що всього землі – рахуючи й ту, де піч стоїть – має дванадцять десятин.
Запросили до світлиці, й нас понад двадцять осіб вільно розмістилися за двома довгими столами – хлопці з одного боку стола, а дівчата з другого. Старші сіли до своєї вподоби, хто де.
На столи вже була подана сметана, пшеничні білі орішки та графини з напоями. Наливаючи в чарки світло-жовтий напій, почали частувати – господиня молодь, а дідусь старших. Побажавши господарям всього найліпшого, гості випили по першій чарці; напій був приємний на смак – у ньому відчувався легенький запах меду. Дідусь сказав, що це трьохрічне вино його власного виробу – з райських яблук, заправлене бджоляним медом.
Після сметани подали холодний пісний борщ із рибою і до нього по чарці вина; після борщу подали студенець з гусятини й випити по чарці. Після третьої чарки язики помітно розв'язалися, почулася рясніша й голосніша розмова; дехто вже витирав хустинкою чоло; дівчата почали між собою перешіптуватися й чмихати зі сміху; я почував себе дуже добре, але ноги страшенно обтяжіли – я вже думав що, йдучи додому, ноги либонь доведеться на плечі брати.
Після студенцю подали холодний бульйон з курятини з оцетом (кусники курячого м'яса в холоднім кислуватім наварі, заправленім відповідними спеціями) й знову по чарці; дівчата відмовлялися й не піддавалися на прохання господині випити ще; хлопці пили – то ж відмовлятися від чарки мені одному не пасувало, й – якось воно та буде! – випив я й четверту чарку.
Подали ще кисіль з вишень, заправлений медом та корицею, й пиріжки з вишнями, облиті медом.
На цьому обід скінчився, й цьому ми направду втішилися, бо мали вже переповнені шлунки, а господиня ніяк не дозволяла було класти ложки на стіл. «Ні, парубче або дівко – казала було господиня – заки миски не порожні, не годиться у нас ложку на стіл класти» – й так прохала та припрошувала доки миски таки не ставали порожні; й не було ради від неї відпекатися – хочеш, чи не хочеш, а мусиш їсти. Було таке насильство, гейбі в справжньому НКВД – робив контрреволюцію чи не робив, кажи, що робив.
При кінці обіду до образів святих прочитали коротку молитву й подякували господині й господареві за частування, а дідусь запросив нас пройтися по садку.
Довгим ґанком вийшли ми в бік причілкових вікон світлиці у гарний квітник. Дідусь махнув рукою в бік квітів, кажучи, що то є дівчача забава. Цим він хотів сказати, що це нічого не варте, але ми всі зупинилися й милувалися дбайливості й смаку, з яким був уряджений і плеканий квітник.
За квітником ряд дерев волоського горіха, а на північ, у напрямку ставка невеликий ягідник: малина, порічки, аґрус та смородина й збудована там була невелика сушарня та темник (омшанник) для зимівлі бджіл.
З північного боку захищав садок густий ряд лип; з північно-східнього – ряд вишень та з південного – ряд слив; всередині цього вінка росли яблуні, груші та абрикоси.
У ту пору літа садовина саме починала наливатися. Ідучи між рядами дерев, уквітчаних садовиною, господар пояснював нам: це золотий ранет, а це білий налив, це антонівка, це вороньок, це семеренко, це кримка, а це райські яблучки, щоб вино не переводилось. Зайшовши в ряди груш, дідусь продовжував: це филоновка, це глива, баргамота і т. д. Були гатунки ранні, середні й пізні, як груш, так і яблук.
Господиня не дала нам спокою і в садку. В її руках тепер була посудина виробу Опішнянської школи кераміки – мистецьки вироблене коло з двома рурками; з однієї рурки господиня наливала в горня рідину кольору світлої кави й гостила нас, припрошуючи випити холодної медівки. З повним горням підійшла господиня й до мене. Через переповнення шлунку направду не було куди містити, й я, дякуючи господині, хотів довести їй, що я вже цілком заповнений; але пальця я поставив помилково на пару сантиметрів нижче ямки, й це дало підставу господині «насісти» на мене. – О ні, гарний юначе. Я бачу, що Ви ще маєте незаповненого місця стільки, що медівка з цього горняти таки вміститься там – Нічого не вдієш – мусив випити.
У садку провели ми з годину часу, й ноги мої за цей час значно полегшали.
Розмовляючи на господарські теми, дідусь нарікав, на те, що Бог родить садовину, але продати її тяжко; за безцінь і то не продаси; пересушити всю теж над силу. На сьомому десятку він взагалі надто переобтяжений працею; сина забрали на війну, він потрапив до німецького полону; то ж тягар усієї господарської праці лежить на ньому, невістці та 17-річній внучці, а менші внучата – дівчина 15 років та хлопець 12 років восени знову підуть до шкіл.
А від господині, як від тяжкого гріха, все ніяк не можна було відпекатися; за пів години ще мусив випити одне горня її медівки.
З садка ми вийшли на подвір'я й мали вже прощатися з милими господарями, але дідусь зупинив нас.
– Любі гості, прошу зачекайте хвильку. Немазаний віз скрипить у дорозі. То ж треба й ваші «колеса» помазати, щоб не скрипіли; помажте но дівчата «колеса» нашим гостям. Дідусеві внучки – менша несла тацю з чарками, а старша графін – частували нас наливкою-слив'янкою.
Посмакувавши доброї слив'янки й щиро подякувавши господарям за гостинність, піші пішли до фіртки, а інші запрягали в брички коней. Сонечко вже наближало золоту голівку до своєї небесної постелі, щоби спочити після цілоденної праці, як я зором прощав залишені мною простори Удовиченкових хуторів і брав невільний гріх на свою душу, в думці запитуючи:
– Господи! Чи не може бути і в Твоєму небесному раю ліпше, ніж у нас, на Удовиченкових хуторах?!..
Хутори готуються до відсічі
Ввечері 18 липня 1920 року на подвір'я Омелька Удовиченка, Грицевого батька, заїхав вершник на вороній гарній кобилі; був це 15-річний юнак, родич Удовиченків з села Веприка. Несподіваний гість сказав, що приїхав, аби перебути кілька днів поза тереном свого села, бо в Веприк вступило большевицьке військо москалів. Большевицькі вояки кажуть, що за ними йде ціла армія; большевики поставали на ночівлю у господарів, примушують себе годувати та крім того грабують людське добро й загадали, щоб наступного ранку всі, хто мають коней, виїхали фірами до послуг війська. Юнак розповідав, що він повів свою кобилу нібито пасти й махнув сюди, щоб не везти большевиків – отакі новини привіз родич.
Після вечері Гриць у подробицях розпитував юнака, яка зброя у большевиків, якого вони віку, а під кінець запросив його спати на свою постелю в відчіпній коморі, сказавши, що від'їжджає на два дні молоти в Бірки.
Вже було біля півночі, коли Гриць покінчив останні приготування; на сірого в яблуках жеребця нап'яли саморобне сідло; до нього спереду була прив'язана шанька з вівсом, ззаду торбина з двома паляницями та куснем сала; на правому боці висів заладований п'ятьма патронами обріз; у кишені було запасових десять патронів; поверх Гриць натяг довгу свитку, так що обріза не було видно; смушеву шапку запхав до кишені свитки, а на голову надів кашкета.
Гриць поцілував на прощання матір, потиснув, правицю батькові й, узявши з його рук поводи, легким стрибком сів у сідло й вихром винісся на дорогу. Батьки вслід синові посилали хрестне благословіння, а за хвилину не чули вони й тупоту копит баського жеребця.
Тієї ночі Гриць виїхав у Лютеньські ліси до повстанського табору отамана Хрестового. Гриць мав з'являтися до табору тільки в час переведення більших військових акцій; майже половина чисельного складу загону були козаки, що жили дома, як мирні громадяни, й назовні не викликали жодних підозрінь будь-якими антибольшевицькими виступами чи то словом чи ділом. Такі козаки – повстанці прибували до табору на день-два-три, щоб узяти участь у бойовій операції, й знову поверталися до рідних хат.
В лісі перебували постійно тільки ті, яким неможливо було легально жити дома; бо ж досить тяжко було постачати харчами з відділу кілька або й кільканадцять сот козаків-повстанців, який весь час перебував у лісових масивах одного терену. Так от у нас на терені Груні от. Масюта мав 400-500 козаків та от. Кундій – 20-30 козаків; Куземина – от. Стененко (Дорош) мав 400-500 козаків; Бірок – от. Мандик мав 700-1000 козаків; Лютеньки – от. Хрестовий мав 1500-2000 козаків. Ці відділи на досить обмеженому просторі могли вільно черпати харчі для козаків та фураж для коней.
Була організована достава харчів з глибини запілля, з терену в кількадесят кілометрів у радіусі. Цей спасенний обов'язок взяли на себе наші хутори.
По хуторах мололося збіжжя, товкли пшоно, пекли хліб, різали свиней, лікували ранених вояків, а в зимовий час повстанці мали в хуторах пристановище-криївки; в них була розбудована й широка мережа зв'язкових і розвідувальних точок.
В селі, хай і при доброму ставленню населення, ця справа наражалася на значно більшу небезпеку, ніж на хуторі. На хуторі живе один господар – хто знає, що його жінка ранком спекла піч хліба, в обідню пору – другу, а ввечері третю; за два дні шість разів – 60 хлібів; а третьої доби ввечері під'їхала підвода й забрала печений хліб. Через два тижні знов під'їхала до хутора підвода – ніхто її не бачив і не чув. А в селі сусідки запитали б, чому ти цілий день топиш, та що вариш чи печеш і. т. п. ?
Отже в часи визвольних змагань наші хутори стали бункерами в боротьбі з ворогом. А в спокійний час наші хутори були базами матеріяльного добробуту та моральної й традиційної стійкости нашого народу. Попри це наша література й науковці й до цього часу належно не висвітлили ролю й значення хутірської системи земельного господарства на Україні; навпаки, наші пустоголові соціялісти захлинаються з радощів, що Сталін зруйнував широкоштанну хутірську Україну й загнав у землянки агроміст наших хліборобів. Навіть з'явлення атомової зброї, що одним атомовим гарматним набоєм може знищити село, не переконує їх, що і для збереження населення від масового нищення, є вказаним дотримуватися хутірської системи.
Гриць у таборі отамана Хрестового
Місяць уже примеркав, як Гриць проїхав хутір Тютюрівщину й помітив силюети двох вершників, що їхали польовою дорогою з села В-Павлівка й мали перетяти йому шлях. Гриць попустив трензеля й після п'яти хвилин несамовитого галопу на велику віддаль одірвався від вершників. Для передишки коневі Гриць кілька хвилин їхав кроком, а потім ристю й за годину скорої їзди він помітив контури хутора – ряд високих тополь, що, мов чорні смолоскипи, служили орієнтиром.
Незабаром Гриць наблизився до хутора, в якому він мав дістати вказівки, як можна проїхати до табору повстанців; ворота він минув і повернув праворуч садиби, об'їхав той бік, знову повернув праворуч і зупинився проти невеликої будівлі, кроків за сто від якої стояла пасіка.
Собака вчасно збудив пасічника, який підійшов до плоту; був то чоловік років тридцяти, син господаря хутора, що мав посаду вчителя й за це мав платню від радвлади, а неслужбово й безплатно був хорунжим розвідки й зв'язку в загоні отамана Хрестового.
Гриць звернувся до пасічника:
– Чи часом шановний добродію не бачив корови масти такої, що трудно визначити, а якщо уважно придивитись до корови, то білі лати на її спині творять щось подібне до хрестовини?
– Так, бачив таку корову – відповів пасічник. – Кажи ж, козаче, які маються новини?
І Гриць розповів пасічнику все, про що він дізнався від родича.
– Дякую, козаче, за новини, а тепер повертай назад і виїжджай на дорогу й проїдеш ліворуч дві версти; потім буде балка, нею поїдеш праворуч три версти, аж побачиш на правому схилі її росте груша; там повертай ліворуч, і виїхавши з балки, побачиш, серед невеликих кущів росте дуб; під'їжджай до нього і в оце сюркало, що я тобі даю, тричі подмеш, і воно ніби пташок цвіркотатиме: і будеш мати оклик «що хочеш?»; треба відповісти «сюркало віддати»; хтось має обізватись «зараз заберу», а якби ніхто не обізвався, вертай до мене.
Подякувавши пасічникові, Гриць за пів години під'їхав до дуба й тричі подув у сюркало; з густого чагарника близько дуба почувся чийсь голос: «Що хочеш?». «Сюркало віддати» – відповів Гриць. «Зараз заберу» – і до Гриця наблизився юнак й, забравши сюркало, показав у ста кроках від дуба стежку й сказав, що нею треба їхати аж заки зустрінеться на ній гілля; там треба зупинитися й сказати «орел летить до гнізда», а відповідь має бути «будеш у гнізді».
Серед гущавини молодого лісу скорим кроком їхав Гриць стежкою хвилин десять, аж надибав гілля й на поданий оклик дістав відповідь «будеш у гнізді» – гілля розсунулось, і перед Грицем з'явилися озброєні козаки. Дали йому верхівця провідника, з яким вони підтюпцем їхали лісом; проїхавши балку, повернули праворуч у невелику галявину й за кілька хвилин приїхали до примітивно обладнаних стаєнь.
Уздовж кількох десятків метрів і завглибшки два метри було розчищено прямовисно схил балки, а зверху споруджений був дах, критий земляним дерном; з боку земляної стіни були побудовані ясла з кругляків. Знявши сідло, прив'язав тут Гриць свого жеребця, подаль від інших коней, що були в стайні. Насмикавши з стіжка сіна, поклав коневі в ясла, а сам поліз на нари під спорудою, що була побудована для людей у той же спосіб, як і стайня, з тою лише різницею, що замість ясел були нари з кругляків, і .на них наслано сіна; пославши там свитину, під ранкове щебетання лісних птахів, Гриць міцно заснув.
Прокинувся він близько десятої години ранку й побачив, що нари густо заповнені сплячими козаками, а стайня заповнена кіньми; його ж жеребець, через неспокійність, виведений із стайні й прив'язаний під розлогим дубом до конов'язі. З струмка, що протікав у декількох десятках кроків від стайні, Гриць напоїв коня й сам умився.
Пославши свитку, Гриць посипав на неї вівса й дав жеребцеві; сам сів на край свитки, вийняв з торбини хлібину та сало й поснідав.
Тим часом і решта козаків, що спали на нарах, пробудились, напували коней і снідали. Декілька козаків надійшли до сірого в яблуках коня й милувались його красою й баскістю. Аж ось один козак каже:
– Якби то я з своїм товаришем мали також таких коней, то сю ніч напевне не втік би від нас большевик, а то сучий син доброго коня мав, бо, тільки запримітив нас, як крізь землю провалився – так скоро гайнув.
– А часом не за Тютюрівщиною ви большевика надибали? – запитав Гриць.
– А ти звідкіль знаєш?
– Бо то ж я їхав – казав Гриць.
–Коли це ти так їздиш, то тебе, козаче, ніхто не дожене, а від тебе не втече – відказав козак.
Гриць з задоволеною усмішкою плескав жеребця по шиї.
Приїхав вершник і викликав людей з Веприка й Удовиченкових хуторів. В числі декількох осіб Гриць теж пішов у супроводі цього вершника до сотника розвідки, який взяв від Гриця ширші пояснення до тих інформацій, які він давав минулої ночі «пасічнику».
Гриць добре відпочив за день, а о 2-ій годині наступної ночі його було включено до почету отамана Хрестового для зустрічі загону отамана Масюти. Коли загін зупинився на галявині, де мала відбутися зустріч, то це його сірий у яблуках баський жеребець викликав заздрість у Наталі.