Поляки прив'язали коней під образами (автор: Маланій (Дирда) Богдана Іванівна)

Дата публікації допису: Mar 24, 2013 6:17:11 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 164

Маланій (Дирда) Богдана Іванівна, народилася у с. Залуква Галицького району Івано-Франківської області, українка, греко-католичка, член ОУН, заарештована в 1946 р., звільнена в 1955 р., повернулась на Україну в 1958 р.

У Залукві Галицького району всі знали мого батька – Івася Дирду. Він був січовим стрільцем і воював за волю України. В спогадах Іванни Блажкевич, надрукованих у часописі «Дзвін», читаємо: «Лише клопіт зі зброєю, два карабіни і один кріс, з яким усусус Івась Дирда прийшов у відпустку» («Жінка на бойовій лінії»). Мій батько, 1896 р. н., пішов добровольцем у ряди січових стрільців, належав до другої сотні. На жаль, тоді нашому народові не вдалося зберегти українську державу. Галичина потрапила під кормигу Польщі, тож її власті жорстоко переслідували тих, хто воював у рядах УГА. Тому мій батько постійно мусив переховуватися. Жандарми не раз нападали на нашу хату. У 1930 р. вони геть чисто знищили нашу господарку. На щастя батькові вдалося втекти. Розлючені жандарми загнали до хати чотирьох коней і прив'язали їх під образами, нас пограбували, забрали зерно, а решту полили бензином. Мама згадувала, що навіть прихопили ложки і вилки, татову гармонію.

У батьків нас було четверо: Ольга, 1923 р. н., Любомир, 1925 р. н., Богдана, 1927 р. н., Михась, 1928 р. н. Батьки виховували нас щирими патріотами свого народу, ще змалку ми знали про смерть Біласа і Данилишина у Львові на Бригідках, про вбивство Симона Петлюри та Євгена Коновальця.

У 1939 році після польської тюрми переховувався у нас наш двоюрідний брат Олекса Пилипонько. Його штаб-квартира була у нас на «подрі» – це над стайнею, туди можна було заходити як знадвору, так і зі стайні. Себто було два входи і виходи. Стрих над стайнею став місцем зустрічі Олекси Пилипонька з учасниками підпілля.

У 1939 р. моя сестра Ольга вступила в ряди ОУН. Її псевдо – «Оришка». Входила до трійки, в якій, крім неї працювала і Марійка Скрентович.

Керівництво здійснював Олекса Пилипонько. Володимира Мацькевича большевики арештували перед приходом німців і він пропав безвісти. Оля і Марійка продовжували працювати. Разом з тим вчилися в Торговельці в Станіславові, а потім змушені були перейти на нелегальне становище. Оля працювала в обласному проводі під іменем «Оленка». В 1946 р. заарештована в селі Ямниця біля Станіслава. Її дуже катували в станіславській тюрмі. Це я знаю зі слів Марійки Скрентович, яка в той час теж була під слідством. Судив Ольгу Воєнний трибунал, отримала 15 років каторги. Померла в 1949 р. у Воркутинських таборах.

Брат Любомир вчився в Станіславі в механічній школі. У 1943 р. пішов у підпілля, і в листі, який передав додому, написав: «Мене не шукайте». Про лист знала тільки Оля, а ми, молодші, – нічого. Він працював у підпільній друкарні у с. Делева Тлумацького району під псевдом «Богдан». У 1944 р. перед Великоднем енкаведисти викрили криївку. У той час у криївці був тільки Любко. Йому пропонували здатися. Говорили з ним через вентиляційний люк. Але брат спершу знищив друкарню, а після цього застрелився. Енкаведисти поглумилися над його тілом. Вони підпалили стодолу і тіло вкинули у вогонь. Люди потім вигребли з попелу братові останки і занесли на цвинтар. Вночі прийшли повстанці і з почестями поховали брата, висипали на цвинтарі могилу. Коли Любомир загинув, йому йшов тільки двадцятий рік. У селі ніхто не знав ні його прізвища, ні імені, звали «Богданом». Але делівчани за ним плакали, як за рідним сином, доглядали його могилу, вивершивши її спочатку березовим, а згодом дубовим хрестом. Про брата склали пісню.

У 1990 р. я з чоловіком і братом Михасем на могилі Любомира поставили пам'ятник з написом: «Дирда Любомир с. Івана «Богдан», с. Залуква Галицького району».

Тепер кілька слів про себе. Я також вчилася в Торговельній школі, В нас діяла юнацька сітка ОУН, і я стала її членом. Це трапилося в Станіславі, а вдома я належала до сітки, до якої входили дівчата із Залукви та Бондарова. Ми відповідали за зв'язок, вчилися надавати першу медичну допомогу. У 1944 р. енкаведисти заарештували батька і понині ми нічого не знаємо про нього.

Восени 1944 р. мені наказано було перейти на нелегальне становище. Працювала я в Тлумацькому районі в районовому проводі тереновою під псевдом «Богуславна». 1 грудня 1946 р. мене з подругою Марійкою Сабодаш, що походила з с. Антонівки, заарештували.

Ми потрапили в руки засідки, але одна до одної не призналися, пояснили, що повертаємося з Німеччини додому на Тернопільщину. Нас забрали у Нижнів, і мене кинули в пивницю з водою та щурами. Вранці вивезли в Тлумач, а потім у Станіславську тюрму. Я весь час дотримувалася своєї версії. У Станіславі мені сказали, що недавно тут була сестра і брат, і що про мене все їм відомо, але я не вірила, бо це була провокація. Приводили мені дві жінки з Тлумацького району, але я від них відмовилася. Потім привезли мого сусіду з с. Залукви Петра Латинського, з якими ходили до школи, але він мене зрозумів і нічого не підтвердив.

19 грудня мене викликали на слідство, яке вів підполковник Новіков. Він дуже хотів мене перевиховати, зверхньо спитав, чи я знаю, що сьогодні за день. Я відповіла, що 19 грудня – свято Миколая, тоді він процідив крізь зуби: «Запам'ятай, ми сьогодні будемо тебе хрестити». Кивнув на двері – і появилася моя рідненька мама. Вона промовила: «Дитино, і ти тут». Я підійшла до мами, поцілувала в руку і заплакала. Отак мене перехрестили на святого Миколая. З одного боку я була рада, що так сталося, бо енкаведисти обіцяли мене розстріляти, то я не хотіла вмерти під своїм прізвищем. З мамою поговорити мені не дозволили, передач для мене не приймали. Від мене вимагали зізнань, щоб розповіла, де і з ким працювала. Спочатку намагалися мене перевиховати, а коли нічого не вийшло, однієї ночі почали катувати. Повалили на підлогу, наступали на руки, ноги – і давай шмагати нагайкою. Шкіра на плечах потріскала, я вся обсинцьована та обкривавлена, але я нікого не видала. Після цього мене кинули в одиночну камеру, де я пробула півтора місяця. Лежала на животі, бо спина вся опухла. Нікуди мене не кликали, тільки наглядач у дірку в дверях заглядав, чи я ще жива. Нарешті слідчий викликав мене на допит поцікавився, що за синяки під очима. Я відповіла, що це сліди катування.

28 квітня 1947 р. мене судив Воєнний трибунал військ МВД Станіславської області. Вирок – 15 років каторги, позбавлення прав і конфіскація мого майна.

У червні мене і Нусю Луканюк з Кобак та ще двох дівчат повезли на етап: Львів – Київ – Харків – Челябінськ – Іркутськ – Владивосток, аж до бухти Находка. З Находки пароплавом «Фелікс Дзержинський» 3000 в'язнів відправили в Магадан. У Магадані нас переодягли. Перекличку робили не за прізвищами, а за номерами, які виднілися на плечах, на шапці, на чолі і на правому коліні. В мене був № 431. Потім тайга і лісоповал. Тут ми працювали на вивозці дерева замість коней. Якщо виконали норму, йшли в табір, а ні – то конвой мінявся, а люди лишались. Морози сильні, обморожували собі обличчя, носи. Основна пайка хліба – 700 грамів, 200 – на сніданок, 300 – на обід, 200 – на вечерю. Ввечері давали чай і шматок оселедця.

Працювали ми також у шахті, руду із забою вивозили вручну, по чотири жінки до вагонки. Від цієї праці я так знесилилася, що не могла вилізти на верхні нари. Якось під час медичного огляду доктор Цвєтковський запитав мене: «Дырда, на что жалуетесь?» Я відповіла: «Поки що на ніщо». Йому напевно лишились у пам'яті ці слова, бо коли я підійшла через рік до нього, то він похитав головою і зауважив: «Посмотрите, что вы сделали с человека». Це було після праці в шахті.

Віра і надія помогли перебути все. У таборах були зі мною дівчата з Рівненської, Волинської і Тернопільської областей. Деякі імена ще пам'ятаю, а прізвища позабувала. Працювала також на піщаному кар'єрі, вручну вантажили машини піском. Після смерті Сталіна, десь з 1955 р. почали звільняти в'язнів, які відбули дві третіх свого вироку. В травні 1955 р. мене також звільнили, але виїзду не дозволили, тому що було ще п'ять років позбавлення прав. Додому не пускали, але і повертатись не було до кого. Маму мою, Домну Дирду вивезли 1947 р., а повернулась вона аж у 1956 р. Виселена була в Караганду.

На Колимі я зустріла свого шкільного друга з Галицької школи Дениса Маланія, сам він родом з с. Крилоса Галицького району.

Ще навчаючись у Торговельній школі в Станіславі Денис вступив у ряди ОУН. Перед наближенням фронту його направили в Карпати у вишкільну сотню. Після приходу большевиків сотню розформували, а його повернули у свій терен для підпільної праці. Його заарештували разом з Василем Пасічним з с. Козине Галицького району. Деякий час обидва сиділи в тюрмі Журавно-Стрий, а відтак одержали по 15 років каторги. Ну, а далі етапом аж на Колиму. Його номер був Ж 256. Перебував у таборах «Горький», Будугичах-Сопка, Матросова. Ми звільнялись у 1955 р. в травні місяці і вирішили з'єднати свої долі. В листопаді ми одружилися. Ще 3 роки працювали на Колимі, а у 1958 р. поїхали у відпустку додому і спробували приписатися. За гроші вдалося це зробити. Ми оселилися в Залукві, де і живемо понині.

Навесні 1961 р. померла моя мама. Забагато їй прийшлося винести на своїх плечах: втрата чоловіка, двох старших дітей, тільки ми з братом Михасем, повернувшись після большевицьких таборів, були мамі розрадою і втіхою.

Брат Михась під псевдом «Комарик» воював у сотні «Орлика», яка діяла на теренах Тлумацького району. Після двотижневих безперервних боїв сотник відправив своїх малолітніх двох хлопчиків-розвідників додому. Йому стало шкода дітей, бо ворог наступав, ішов по п'ятах.

Не натішився Михась домом, 1946 р. його заарештували. Били його так, що він харкав кров'ю. Судили на 10 років як неповнолітнього. Відбував покарання у Кемерово, Омську, Томську. Відсидів усі 10 літ повністю. Старші в'язні ділилися з ним своїм пайком, вважали його своїм сином. Особливо ним опікувався Іван Капусняк із с. Крилоса.

Ми з братом повернулися, але десятки і сотні тисяч політв'язнів назавжди лягли у холодну сибірську землю. Люди гинули щодня. Померлим чіпали до ноги дощечку з номером, відвозили під сопку, де бульдозер загортав камінням їхні тіла. Наші люди гинули, але не корилися, і навіть на засланні вірили, що настане час, коли Україна стане вільною та незалежною.