Дата публікації допису: Mar 30, 2012 12:4:51 PM
«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,
число 7, 2010-2011. стор. 80.
«Ґрегіт» щиро вітає з 88-річчям Мирослава Симчича – «Кривоноса», чиясотня розбила полк каральної дивізії генерала Дергачова 17 січня 1945 р. За оборону України сотник пробув майже 33 роки у полоні. Докладно про бій і роки ув'язнення – у розмові із ним.
– Пане Мирославе, розкажіть про свою діяльність у лавах ОУН-УПА.
– Я з дитинства мріяв бути козаком і готувався до цього в неприємних сутичках з польськими хлопцями, за що на певний час мене відрахували зі школи, бо через мене постраждав син війта. У 1941 році вступив до молодіжного крила ОУН, а в 1943 р. був скерований у перший курінь Української національної самооборони в село Космач. Був також у розвідці. Згодом у Космачі закінчив старшинську школу, здобувши звання чотового. Після цього мене скеровано до Буковинського куреня, але згодом повернувся знову до Космача для вишколу сотні.
– Коли Вас було призначено сотником?
– Сотником я став уже після того бою. Боєм командував (як заступник сотенного) тому, що сотенний Дмитро Негрич («Мороз») був поранений у бою в Шепоті і пішов на лікування. Призначили нового сотенного з Поділля, але він у горах ніколи не вів боїв і не орієнтувався на місцевості, отож попросив мене керувати боєм.
– Тепер перейдемо до подій 17 січня 1945 року, тобто до бою у Рушорі. Ви знали про те, що приїде дивізія Дергачова?
– У Космачі перед тим три дні тривав безперервний бій наших військ з енкаведистами. Згодом їм не вистачило боєприпасів і вони передали радіограму у штаб дивізії до Станіславова, що така-то ситуація, давайте підтримку. Звідти передали, щоб трималися, а підтримка скоро буде. Наша розвідка перехопила обидві радіограми і командуванню не залишалося нічого, як не допустити їх. Підхід до Космача здебільшого був з трьох боків і з усіх цих підходів ми поставили заслін. Нашу сотню розмістили на межі сіл Лючі і Космача. Наказ був короткий: «Стати в оборону і не пустити ворога. Стояти на смерть». Проблема була лише в тому, що в Карпатах ламаний рельєф – то вгору, то вниз, то видно, то не видно. Треба було знайти таку місцину (в сотні було 200 чоловік), де б кожен стрілець мав добре поле обстрілу. Нарешті ми знайшли таку територію, замаскувалися в снігу і чекали... На шляху до Космача був дерев'яний місток. Ми його розкидали. Зранку 17 січня почули гул машин. Над'їхало 12 вантажівок – студебекерів із солдатами, а позаду легкова машина. Я зрозумів, що їде командування. Вся колона була на виду Перша вантажівка зупинилася над самою річкою, де ми зруйнували місток. З усіх вантажівок почали збігатися командири рот до легкової. Потім стали формуватися в колону, вислали розвідку з 15-ти солдатів. Я цей рій не став бити. Мені потрібно було, щоб не дати розділити колону, бо задні могли б «піти у плечі». А коли вже всі злізли, я дав команду «Вогонь»! Як сипнули, то між горами пішла страшна луна – мабуть в пеклі гіршого не буває. Як ми стали їх молотити, а вони кидаються в один бік, а там б'ють у лоб, кидаються в інший, а звідти б'ють у плечі. А ззаду я вислав два кулемети, щоб не пустити назад. Бій тривав приблизно три години. Я думав піти в наступ і забрати трофеї, але перед кінцем бою мене поранили у лікоть Я не хотів, аби це побачили хлопці, бо коли поранений командир – падає бойовий дух і перев'язав рану хустинкою і ще якийсь час командував, але потім відмовили ноги і я впав. Хлопці відтягнули мене в бік і побачили, що я поранений, відтак розрізали рукав і зав'язали. Біда в тому, що не було кому забрати усі трофеї.
– Хтось живий з ворожого боку залишився?
– Дехто залишився. Я про це дізнався аж на суді в 1968 році. Після бою ми писали рапорт у наш штаб, то написали, що вбили 200 чоловік. Так я орієнтувався, але виявилося, що це неправда, бо той звіт по дорозі перехопили енкаведисти і він чекав мене аж до 1968 р., де мені його й показали. Тоді я дізнався і виявилося, що то був полк каральної дивізії, яка вже «вивозила» кримських татарів, чеченців та інгушів, а після цього їх скерували сюди для знищення підпілля. Командував дивізією уродженець Москви Микола Дергачов. І там на суді підрахували кількість жертв: 176 убитих на місці. 50 важко поранених. А згодом нарахували аж 405. З автомобіля, у якому їхав генерал, ми зробили решето. Найбільше мені було шкода начальниці санчастини, яка їхала разом з генералом. Вона була українкою.
– А як Вас викрили і спіймали?
У грудні 1948 року, коли ми залягли у підпілля, перевіряли зимові криївки. Поки перестав падати сніг і не прикривав наші сліди, ми вирішили зачекати у перевіреній хаті. Але раптом її оточили більшовики. Ми чинили опір півдня. Потім хату запалили і я вирішив, що краще згоріти, але зомлів від диму. Коли прийшов до тями, то уже був міцно зв'язаний.
– А далі Вас уже судили...
–Я відсидів 32 роки 6 місяців і три дні. Мене судили чотири рази. Перший раз – у 1949 р. в Івано-Франківську. Дали 15 років і 5 років позбавлення прав. Другий раз – на Колимі за табірне повстання. Ми піднялися і побили всіх провокаторів, яких підсилало керівництво табору. Нас тоді загнали в особливий барак і замкнули, а через якийсь час вивели на роботу разом з тими, кого ми не добили. І ми вирішили добити їх тут на роботі. Поламали їм ребра, а на смерть не вбили, тому що був виданий указ Міністерства внутрішніх справ «голова за голову». За це мені дали ще 10 літ, а відтак настала Хрущовська відлига і постановою Верховної ради СРСР перекваліфіковували всі справи. І внаслідок роботи цієї комісії, десь приблизно 95 % в'язнів було звільнено. Я потрапив у те число, де лише частину зняли, а решту лишили. Тобто залишили мені ще 15 років. Нарешті звільнили. Пробув три роки на волі, одружився, а потім приїхали з КГБ і заарештували мене по «новооткрывшимся материалам». Київський Верховний суд ухвалив постанову «Відмінити рішення президії Верховної ради СРСР з 1956 р. і відправити відбувати строк повністю». Дали мені ще раз 15 років. А те, що відсидів до другої судимості, пропало. Коли мені залишалося до кінця строку ще 3 дні, до табору приїхав з Києва оперуповноважений в Україні полковник Гончар та й питає: «Симчич, ти що натворив?» Я кажу: «Свят-свят – ви що?» «Ти наробив шуму на весь світ! Написав заяву, переслав у західнонімецький журнал «Шпігель» і її опублікували, а з того журналу, де є тільки українці, переписали і вийшло так, що твоя заява розповсюджена в усьому світі». Я кажу: «Заяву написав, але не в «Шпігель», а на адресу Брежнєва і відіслав туди. Навіть маю квитанцію». «Ти її кимось іншим передав» – говорить мені. Але я заперечив і сказав, що таке неможливо, адже сиджу за сімома парканами. «Була твоя дружина в тебе на побаченні – ти нею передав». Я знову заперечив, бо коли приходять на побачення жінки, то є наглядачі жінки і заглядають всюди. Хотіли, аби я написав, що це фальшивка, але я відмовився. Тоді запропонували, аби це зробила дружина, але я сказав йти і говорити з нею. Дружина, звичайно, нічого не написала. Мене знову заарештували і судили за статтею «За антирадянську пропаганду» і дали ще у 10 років, але хтось дав знати на Захід – і радіо «Голос Америки», «Німецька хвиля» підняли шум і тоді перекваліфікували мені статтю на таку, за якою судили всіх сектантів і мене туди пришвартували. Ця стаття йшла від трьох місяців до трьох років. Дали мені ні три місяці, ні три роки, а два з половиною роки, але особливо строгого карцерного режиму. І ці роки мені важче далися, ніж попередні 30, але якось вижив і тут. Мене не хотіли випустити з тюрми живим. Одного разу медсестра розповіла: «Симчич! Тебе хочуть знищити, але ми не дамо». – А що ви зможете зробити? – питаю. «Ти частіше приходь до нас, а ми напишемо тобі другу групу і не будеш працювати...»
– Хто передав Вашу заяву?
– Разом зі мною сидів журналіст Валерій Марченко. А як передав – це є таємниця, яку не маю права розказувати, бо навіть при нашій незалежності ще сидять люди.
– Чи можете розказати, як проводився допит і які тортури застосовували проти Вас?
– Кагебісти катували людей доти, доки ті не здавалися і не підписували потрібного документа. Хто був сильний духом, то не зізнавався і нічого не підписував, але не кожен витримував тортури. Сімдесят відсотків тих, що були засуджені за національно-визвольну боротьбу, були невинними. Пам'ятаю, ми спіймали одного енкаведиста. Але не стали його тортурувати. Він думав, що коли попався, то тут уже бандерівці з'їдять його живцем. Стали з ним по-людськи говорити і він зрозумів, що це зовсім не те, чого боявся. Він прийшов сюди нашпигований, що це бандити, людоїди. Але побачив, що ми нормальні люди і почав нам розповідати про всі наміри. Сказав, що гарних, розумних і здорових дівчат намагаються знищувати, а це тому, що така дівчина вийде заміж, народить і знову виховає такого самого, з якими вони ведуть боротьбу. Також було поставлено завдання заарештувати невинних, але свідомих людей, котрі у майбутньому можуть стати на шлях непокори. Ну і, звісно, тих, хто вже задіяний у боротьбі.
На допитах в НКВД спочатку намагалися брати всякими обіцянками: «Ти нам роби це, кажи те, а ми тобі дамо що ти хочеш: гроші, посаду або якийсь маєток». Якщо людина на всі ті обіцянки не піддавалася, тоді вони катували. Скажу Вам з того, що сам пережив. Я потрапив до НКВД в Івано-Франківськ. Вони спочатку не стали мене бити. Дали окремий кабінет, де були три стільці, на яких сиділи автоматники, щоб я не втік, або щось не зробив зі собою. Спочатку спробували мене вербувати. Прийшов начальник контррозвідки майор Корманчук і сказав, що, мовляв, ми тебе знаємо, ти добрий солдат, переходи до нас, поки ще не пізно. Ти бачиш, що нині чи завтра підпілля буде розбито, нічого ви з цього не будете мати. Вибирай собі з-поміж полку роту найкращих солдатів і допоможи нам добити українське підпілля, а відтак ми тебе скеруємо у Московську військову академію. Закінчиш її і будеш великою людиною. Спочатку вони зі мною по-людськи говорили і я з ними теж, але згоди не давав. Нарешті вже мені то набридло і я кажу: «Слухайте, панове, невже Ви думаєте, що український повстанець може піти на таку підлість, як чекіст? Ніколи!!!». Тоді начальник стукнув обома кулаками об стіл і промовив: «Связать его и дать запорожских канчуков!!!» І накинулися на мене кільканадцять чоловік, зв'язали в погибель і почали катувати. Катували доти, доки я не знепритомнів. Вони катують грамотно і не допускають смерті, бо їм цього не треба. Їм треба витягнути інформацію А коли б'ють, тоді підвищується температура і коли доходить до сорока двох градусів, перестають бити. Після побиття, мене непритомного кинули у карцер на бетонну підлогу, де я пролежав сім діб. Як я вирахував? Щодня наглядачка приносила 300 г чорного хліба і 14 г цукру. Коли я вже прийшов до тями, то почислив, що лежить сім пайків і по цьому зорієнтувався. І не думайте, що на цьому кінчається. Через кілька днів, коли я став дужчий, два чекісти взяли мене за руки, вивели нагору і повторили те ж саме. Тоді почали бити шомполом по гомілці. А то дуже болюче місце. І так вони по гомілці стук: «Будеш гаваріть?» А то страшно болить. У перший день, коли б'ють, то ще чуєш біль, а вже наступного разу ноги сині і опухлі, і вже не чуєш болю, а тільки удар у серце. Але я мовчав. Вони думали, що два рази не сказав, то на третій зломлюся. І так мене били три місяці.
– Розумію, що на першому слідстві Ви не зізналися про бій у Рушорі. А чи питали Вас за нього?
– Аякже, але я нічого не сказав. Але тоді ще наше українство морально трималося дуже високо і годі було знайти свідка. Аж у 1968 році знайшли свідка, а він потягнув за собою ще 17 чоловік. Як бачите, я ще перед Вами живий, а всі христопродавці уже померли. Одного з них розірвали гранатою. Таких свідків один раз використовували і намагалися знищувати, аби не зізнався, що брехав.
–А хто Вас продав?
–Колишній учасник бою Геник Василь з Нижнього Березова. Річ у тому, що до 1968 року НКВД не знало, хто знищив військо Дергачова, бо всі учасники, які прийшли з повинною чи були спіймані, боялися зізнатися.
–Коли вийшли на волю по-справжньому?
– 30 квітня 1985 року. Як тільки прибув додому, через 40 хвилин прийшов старший лейтенант і забрав на оформлення домашнього арешту. З шостої години вечора і до шостої ранку не можна нікуди виходити, навіть на коридор, а зранку дорога на завод, а з заводу – додому і більше нікуди. І ще рік я мав такий арешт. Поїхати жити в рідне село не мав можливості, тому що видали документ із записом «Западная Украина, Прибалтика и Гродненская область въезд воспрещен. За нарушение – под суд». Я за це підписався. І до 1996 р. мешкали з дружиною у Запоріжжі. А в 1996 р. голова м. Коломиї дав мені однокімнатну квартиру, а односельці побудували нову хату.