Дата публікації допису: Nov 26, 2019 5:6:44 PM
В одній з популярних львівських газет у кінці жовтня 2019 року я прочитала статтю, яка стосувалася депортації українців у 1947 році у найвіддаленіші регіони СССР.
Я належу до тих українців, яких у дитячому віці вивезли у Томську область у 1950 році. Це був один з останніх вивозів, бо після нас, можливо, ще був вивіз у 1951 році.
Серед ночі в нашу квартиру постукала двірничка, пані Чорна, і вимовила: «Відчиніть, це я!» Тоді наше помешкання заполонили офіцери та солдати і наказали збиратися. Батьки зібрали у велику валізу одяг, вбрали нас з братом. Батько вложив коробку, з головкою від швейної машини, поміж подушки для того, щоб рідні знали, де нас поділи. Мати попросила офіцера відпустити мене до сусідки і передати її маленькій донці мою ляльку. Коли я повернулася, нас посадили у грузовик і повідомили батька, що ще мають заїхати до його найближчого друга. Мені було тоді 5 років, а братові – 8 років (він навчався у другому класі). Це було 26 квітня 1950 року
Коли вантажівка під’їхала до іншого помешкання, до неї сіли земляк батька з дружиною та сином. Під охороною ми прибули до Замарстинівської тюрми. Багаж наказали покласти в окреме приміщення, а нас завели в камеру, в якій стояло чотири двоповерхових металевих ліжка. Для 4-ох членів нашої родини відвели одне спальне місце, а для родини батькового земляка – місце над нами. Всі інші дорослі влаштувалися спати на підлозі камери. Ще для одного невеличкого хлопчика Романа з бабусею, членів відомої львівської родини Цегельських, однокамерники також віддали одне спальне місце. Камера була переповнена.
Щодо батькового земляка, якого офіцер назвав другом, то мої батьки, хоч знали цю родину, та в дружніх стосунках з нею не перебували. Тому закрадається думка, що серед «чесних» радянських владців корупція процвітала. Вони торгували людьми міняючи одних на других. Коли я через багато років змогла проглянути особову справу нашої родини, то побачила в ній кілька таких документів, які базувалися на доносах. Один з таких стосувався одного з активних діячів ОУН Степана Романишина, якого розшукували у Тернопільській області і якого прізвище та ім’я співпадало з прізвищем і ім’ям зовсім юного батькового двоюрідного брата. У другому папері слідчий зробив висновок, що цей провідник був заарештований і на допиті вияснили, що до батька він «касательства не имеет». Другий донос стосувався того, що коли він працював на залізниці після 1944 року, то в розмові з товаришем за пивом сказав, що вкінці німецької окупації Львова росіяни скинули біля міста десант.
У 1957 році, перебуваючи на засланні, батько звернувся до органів про перегляд справи. Тоді до нас в будинок прийшли чоловік з дружиною, також вислані з Львівщини. Вони бідкалися, що їх несправедливо вивезли, а в даний час вони працюють на селі, в колгоспі почули, що тут живуть земляки. Мати пізнала в чоловікові людину, яка просила милостиню у Львові , видаючи себе за втікача від вивозу. Хоч вона порадила йому «зголоситися», але налила в миску зупи та дала чисту стару сорочку. Так що ми знаємо, хто був провокатором, з якого він роду – його прізвище Тіник із села Підберізці біля Винник.
Масові депортації 1939 року носили дуже жорстокі форми. Так місцеві жителі м. Асіно Томської області розповідали нам, що в лютий мороз на станцію прийшов потяг з військовополоненими «білополяками», трупи яких виложили на станції «штабелями».
В Замарстинівській тюрмі ми перебували більше двох місяців. Тюрма була переповнена. На день можна було виходити з камери. За муром цвіли каштани. Одного разу дозволили на подвір’ї розпакувати багаж. Пригадую подружжя двох старших людей. Жінка зі сльозами на очах показувала круглу коробку з галстуками-метеликами, яку її непрактичний чоловік-музикант забрав у дорогу в далекий Сибір.
Пригадую чорний, кислий, липкий цеглиною хліб, який було неможливо їсти. Практичні господині пробували сушити його, нанизуючи на нитку. Але для дітей м’якуш з цього хліба годився на виліплювання фігурок.
Невідомість настільки впливала на психічний стан людей, а особливо чоловіків, що вони були готові до серйозних протестів. Так, коли в закритій на ніч камері, у мене піднялася температура, чоловіки почали гримати в двері камери, вимагаючи лікаря.
В тюрмі був якийсь буфет, бо деколи батьки пригощали нас карамеллю з начинкою. Пам’ятаю дрібненьку кільку, переварену воду у горнятку. Але не пригадую хоч якоїсь тюремної баланди. Камера була на першому поверсі, а туалети, лазня, прожарка одягу – на другому. Роздягнені жінки та діти весь свій одяг вішали на ковані кільця, які потім вміщали для прожарки. Потім одяг на цих гарячих кільцях потрапляв назовні і дуже часто обпікалося ними оголене жіноче тіло.
Всі українці добре знали з часів попередніх депортацій про те, що їх чекає в дорозі та ще й в умовах суворого клімату.
Думаю сьогодні також і про те, що депортація львів’ян у квітні 1950 року, була тісно пов’язана з загибеллю у березні цього ж року Романа Шухевича, бо в особовій справі нашої родини є такий вердикт: «В связи з тем, что на территории Львовской области действуют отряды Шухевича-Чупрынки, выслать семью в восточные области СССР».
Десь в липні нас погрузили в товарні вагони, розділені на два поверхи настилом з дощок та дощатою діркою назовні – парашею. Їхали два тижні, минаючи великі міста. На станціях, під конвоєм, жінки приносили у відрах воду.
На одній із станцій Південного Уралу конвой повів жінок до колодязя з поганою водою, після чого люди почали хворіти на дизентерію.
Я хочу згадати чим нас годували, але не можу. Знаю, що ніхто з дітей ніколи не просив у батьків їсти. Правда,одного разу один лікар, який почув, що я була в засланні, стверджував, що супроводжував потяг з депортованими і, навіть, затверджував меню.
За Уралом залізниця проходила через Омськ та степові райони з бідною рослинністю, випаленою сонцем, з халупками, покритими дерном, з голодними дітьми. Вони вибігали до поїзда, пахли димом, який смердів кизяком і пригорілим молоком. Жінки молилися щоб ці місця на стали місцем їх заслання.
Поїзд зупинився біля ріки Обь, недалеко багнистий берег з високими травами. Батько виніс маму, брата та мене на руках, поклав на горбочку, виніс валізу, пачку. Через якийсь час нас погрузили на блискучу, трофейну німецьку самохідну баржу, яка доправила нас по ріці Чулим, притоці Обі, в посьолок Туйла.
Бараки, в які нас посилили, стояли серед тайги, на березі тайожної річки. Ці три бараки були збудовані польськими військовополоненими і, як розповідали місцеві люди, в більшості вимерли від тифу. У перші дні перебування в бараках, скрізь щілини між брусами, на світанку хтось бачив навіть бурих ведмедів.
Тут у якогось медпрацівника з посьолку мати добула ліки від дизентерії, а в ямці на багатті між двома каменями зварила молочну ріденьку кашу. Тоді я почула від людей, що один з наших депортованих – Артиковський овдовів. Батьки казали, що його призвали в радянську армію і він до кінця війни воював. Повернувшись після війни оженився, мав дитину. Через те, що брата дружини за його зв'язок з УПА заарештували, то його з дружиною та дитиною вважали за потребу вислати. По дорозі в Сибір спочатку померла дитина, а потім і дружина. Дизентерія, яку ми всі перенесли, напевне також були явищем запланованим.
З Туйли нашу родину та ще кількох депортованих було відправлено в посьолок Чорний Яр, де розпочинався лісоповал та сплав по ріці Чулим. Дорога з Туйли до Чорного Яру була неблизька. З тих, що йшли, тільки ми з братом – діти, а решту – дорослі. Погода стояла ясна, сонячна. Дорогу показував місцевий фірман, а на підводу був складений багаж тих, що йшли ззаду. Колеса підводи рухалися по глибокій колії. Зліва крутий схил, на якому – рідкі корчики. Гнус тне коня до крові. Кінь не витримує і, бажаючись обтертися до куща, робить ривок. Підвода перевертається, фірман зіскакує, брат вилітає на кілька метрів в сторону, а я в колію. На мене падає сітка від залізного ліжка, а на неї – головка від швейної машини. Добігають батьки, а з ними всі решта. Мене добувають з-під груди речей, які могли б мене вбити, розчавити, а я неушкоджена.
Чорний Яр – невеликий тайожний посьолок на крутому березі Стариці – старого русла ріки Чулим. Житла не має, тому новоприбулих негайно відправляють на вирубку лісу, обрубку сучків, побудову бараків. Над кожним – хмари комарів та мошки. Рятуються марлею. Молоденькі студентки-галичанки обрубують сучки. За місяць роботи видають аванс – 5 рублів (буханець хліба коштує 3 рублі). Більшість з прибулих вже не мають засобів для існування. Першими відмовляються працювати чоловіки – будівельники бараків. Налякавшись, керівництво лісгоспу наказує видати всім по 50 рублів.
Батька посилають на погрузну лісу на відкриті платформи вузькоколійки, прокладеної в тайзі. Від удару бревном нога сильно розпухла, викинуло чиряки, а фельдшер не дає звільнення. Довелося звернутися до керівництва. Поставили сторожем при будівництві нової школи.
Я захворіла на вітрянку. Від неї по голові та ногах зробилися нариви, що довго не гоїлися. Нас поселили в старому приміщенні школи, яке складалося з двох класних кімнат та коридору. В кожній кімнаті по дві сім’ї – злидарі-росіяни, яких біда пригнала на лісорозробки. В нашій кімнаті сім’я: мати, батько, хлопчик років 9 і немовля в люльці, хворе на золотуху.
Наближається вересень. За жакет для місцевої дівчини, який батько вшив в неділю – відро картоплі. Спробував продати нові штани – не віддає мужичок грошей, довелося знімати їх біля контори з нього.
Районне начальство, нарешті вирішило скористатися більш раціонально кваліфікаційними навичками галичан. З районного центру приїхали керівники райпромкомбінату і забрало шевців, кравців, столярів, теслярів і будівельників. Так ми опинилися в селищі Зирянському. Винайняли кімнату у Шевцових, які пам’ятали, що їх прадід – каторжанин з України – Шевченко, якому вдалося втекти, взявши прізвище померлого Шевцова. На початку довелося тулитися в одній великій кімнаті з іншими висланцями.
Брат пішов у третій клас, а я гарно провела час на печі, не дуже турбуючись, що не маю теплого одягу, валянків та хутряної шапки. Брат був вбраний у світлий демісезонний плащ на ватоліні, взутий в батькові 44 розміру кірзові чоботи із закрученими носами на 7 розмірів. Мати ходила до криниці в демісезонному плащику на ватоліні та в стоптаних комбінованих мештах на корку.
Директор промкомбінату – добрий господарник, ставився до переселенців з розумінням, оцінював кожного за його здібностями. Батько, якого поставили начальником швейного цеху, перевів цех з пошиття халатів на індивідуальні закази, для цього прийшлось йому потратити багато часу на підвищення кваліфікації працюючих.
Житель з міста Красного, біля Львова, а тепер депортований організував і побудував цегельню при райпромкомбінаті. Він був будівельником, майстром на всі руки. З цегли випаленої на цій цегельні під його керівництвом було побудовано перші двоповерхові будинки.
В Зирянську функціонувала школа – десятирічка. Німецьку мову, музику і співи викладали молоді дівчатка-переселенки. При їдальні було відкрито ковбасний цех, який виготовляв «краківську» ковбасу під керівництвом одного з львів’ян. Ковбаса була такої якості, якої було трудно пошукати і в столиці.
У Чорному Ярі переселенці організували художню самодіяльність, в репертуарі якої – українські пісні. Вони часто виступали в селах і містах Томської області. А під керівництвом тренера-львів’янина було організовано футбольну команду. Все це допомагало організувати українську спільноту, вселяти в неї дух надії.
Часто місцеві жителі заздрили українцям за братське ставлення один до одного, яке вони зберегли і після того як повернулися із заслання. Не слід думати, що у депортованих було «солодке» життя. Вони потерпали від злиднів, хвороб, холоду, важкої праці, невчасно наданої медичної допомоги, упередженого ставлення до них окремих місцевих жителів.
Кожен депортований змушений був щомісяця «відмічатися» у спецкомендатурі, а на початку заслання підписатися під повідомленням, що їх заслано довічно. Жінки плакали, а ті місцеві, які проходили по коридору, їх втішали такими словами: «До вас было много таких, которых выслали навсегда, да никто здесь не остался».
У 1957 році спецкомендатурою був виданий батькові дозвіл на відвідування старих батьків, які проживали на Львівщині. Повертався батько через станцію Асіно – кінцева залізнична станція, а через це і місто мало краще сполучення з Європейською частиною СССР. Директор пообіцяв батькові посприяти у переведенні родини з Зирянського в Асіно.
У березні 1957 року ми переїхали у місто Асіно. У квітні 1958 року нас було звільнено з спецпоселення, а в кінці липня цього ж року ми вже були на Львівщині.
Але «ходіння по муках» ще не закінчилося. Для того щоб влаштуватися на роботу потрібна прописка. Через таємні інструкції, а також і свідому дію тих, від кого залежало рішення про дозвіл на прописку, це було дуже важко зробити без знайомств. За специфікою батьківської професії кравця, потрібно було шукати роботу та житло у якомусь місті. Тому батьки спромоглися купити у м. Винники старий польський будинок з 2-х невеликих кімнат навпіл з батьковою сестрою, яка ще на той час проживала у селі. Пропискою на той час відав заступник міського голови Львова – Лопата. Як тільки прийшла від нього відмова, то на порозі одразу з’явився участковий і оголосив про те, що батьки мають негайно покинути приміщення. Потрібно відзначити, що він відразу одержав інформацію про те, що батьки повернулися із заслання.
Наближався новий навчальний рік. Сім’я опинилася без житла, а батько – без роботи. Не було місця проживати родині з 5 людей ні в одному селі, ні у другому, де жили родичі моїх батьків. Я мала навчатися у 8 класі. Для того, щоб мене взяли до школи, потрібна була довідка про прописку. Якось батькові вдалося таку довідку дістати, тому мене змогли влаштувати на навчання у м. Винники. Старший брат пішов а 10-й клас у батьковому селі і жив у батькової матері, хоч там з родиною проживав батьків брат – інвалід дитинства. Мама з батьком та 6-річним братом, який народився в Зирянському, не мали постійного місця проживання. Я до 1 січня жила у будинку у Винниках сама. Довелося самостійно вивчати підручники з української мови, курс якої мої однокласники завершили у 7 класі. Щойно, напередодні нового року, батькам вдалося прописатися у м. Миколаєві Львівської області в невеличкій орендованій кімнатці. Тоді ж батько влаштувався на роботу в ательє, яке відкрилося при МСТ.
«Шлейф» з назвою «пособніки» тягнувся за родиною аж до проголошення Незалежності України.
Хтось з істориків стверджує, що метою депортації українців у Сибір, Казахстан, Караганду, Челябінськ та т. д. було звуження матеріальної бази УПА. Головною метою ж, на мою думку, була русифікація депортованих українців та впровадження на їх місце носіїв «русского мира». Не можна скидати з рахунку і те, що привнесення з України працьовитих, освідчених, господарних та кваліфікованих робітників сприяло економічному зростанню занедбаних після революції 1917 року територій.
Тепер про те, як нашій родині вдалося вижити. Я вже вище розповіла про не дуже тривале перебування родини у Замарстинівській тюрмі у Львові та на засланні у посьолках Туйла і Чорний Яр. Автомашин в той час було мало, тому основний вид транспорту – кінний. Дороги неміряні. З Чорного Яру до Зирянського рахували приблизно 120 км. До Зирянського приїхали на вантажній машині ввечері. Поселили нас у якійсь комірці, на стінах якої висіла кінська збруя. Вже було досить холодно. Якось переночували. Батько пішов зранку в кравецьку майстерню на роботу. Йому показали приміщення, де він має працювати. В кімнаті працює кравець, висланий з Литви – поляк. Відразу повідомляє, що кравецькі стіл та швейна машина є його особистим місцем праці. Батькові радить домовитися з керівництвом про стіл та швейну машину. Прийшла завідуюча і видала батькові роботу. Батько підмів віником обрізки на підлозі, розстелив матерію і зробив креслення. Видно майстер позитивно оцінив його роботу, бо змінив гнів на милість. Після роботи батько пішов шукати житло. Пізно ввечері ми вже з братом сиділи за столиком, зробленим в райпромкомбінаті в рахунок майбутньої зарплати, і їли хліб з оселедцем, купленими за останні гроші.
Наступного дня майстер порадив батькові купити корову, бо дітям потрібне молоко. Почувши, що він не має грошей, запропонував дати в борг на тривалу виплату. Його родина вже встигла придбати хату та корову за час перебування в Сибіру. Дітей у родини не було.
2 січня 1952 року у нас народився брат Ігор, а 6 січня я мало не померла. У мене лопнув апендицит, тому я провела у лікарні майже місяць. Потім ще раз потрапила в лікарню, бо захворіла на скарлатину.
Влітку 1951 року власниця хати виділила нам частину городу для картоплі та грядок. Потрібно було заготовити дрова на зиму, а влітку ми з братом бігали на ріку і притягали додому вінки з галуззя, якими зв’язували плоти і які потім хвилі прибивали до берега.
Влітку цього ж року батько купив халупу у жінки, яка побудувала собі будинок поруч. Для цього довелося продати корову, а купили теличку. Щоб високий батько міг розігнути спину, довелося опустити підлогу.
У 1954 році купили зруб хати, добудували її, обшалювали дошками, добудували веранду, побудували стайню. Тримали корову, свиню, обробляли город.
У березні 1956 року, продавши хату переїхали в Асіно. Коли батьки у лютому цього року «поїхали» в Асіно з метою купити хату то добиралися три доби. Попереду по снігу, з ланцюгами на колесах, котилася величезна вантажна машина крита брезентом, а за нею пішки, провалюючись у снігу, марширували «пасажири».
Будинок купили в родини свідків Єгови, які були звільнені з спец поселення і виїздили у Молдавію. Ці молоді люди мали багато дітей, тому спромоглися тільки на побудову хати. Ми добудували веранду, побудували стайню, обгородили подвір’я, життя потроху налагоджувалося.
Проте жодна сила не могла втримати нашу родину на чужині, як тільки надійшло повідомлення про звільнення з спецпоселення.