Дата публікації допису: Jan 07, 2017 11:52:55 AM
Василь Симоненко народився 8-го січня 1935 року. Василь Стус народився 6-го січня 1938 року. Михайло Горинь помер 13-го січня 2013 року.
Михайло Горинь був стрижнем українського відродження. У 60-90 роках минулого століття – совість українського Львова. Ініціатор проведення людської вервечки зі Львова до Києва 21-го січня 1990 року. У цій вервечці стояли люди з чистими помислами, з думками про вільну і незалежну Україну. І це в часи панування російської імперії, яка «забезпечила» М. Гориня тюремними ув’язненнями 26.08 1965 – 26.08. 1971 і 03.11. 1981 – 02.07. 1987 роки.
Михайло Горинь про Василя Симоненка
«У нас була велика місія». (Автор: Бердиховська Богуміла, Гнатюк Оля)
Ми систематично обмінювалися з Києвом літературою. У львівського історика Ярослава Дашкевича родичі були за кордоном, і від них, невідомо яким чином, він отримував літературу, присвячену національно-визвольному руху. Завдяки йому ми почали цю нелегальну літературу читати, а її справді було багато. Крім цього, ми влаштовували колективне прослуховування магнітофонних плівок із записами поезії, які робив Світличний. Я сам систематично збирав на подібні прослуховування викладачів торгово-економічного й ветеринарного інститутів, а також університету. Ці зустрічі я організовував під виглядом товариських вечірок. Мені здається, що ніколи в історії України поезія не використовувалася для політичної боротьби з існуючим режимом так інтенсивно, як тоді. У той час усі – від селян до лікарів, інженерів і вчителів – цікавилися поезією. Це була форма протесту проти існуючого режиму. Поезія ж Симоненка відігравала тоді виняткову роль.
Несподівано влітку 1963 року до нас дійшла звістка, що Симоненко тяжко хворий. Він лежав у лікарні у Вінниці. Кілька наших людей поїхали відвідати його. Я тоді не поїхав, але коли у грудні Дзюба прислав мені телеграму, в якій повідомляв, що Симоненко помер і в Черкасах відбудеться його похорон, я відразу ж вирішив туди поїхати. Крім мене, більше ніхто зі Львова не поїхав.
Ніхто більше не поїхав через те, що Симоненко був тоді у Львові невідомим, чи люди просто боялися?
Я пропонував поїхати на похорон університетським викладачам, які знали, ким був Симоненко, але ці люди боялися, що матимуть за це неприємності; наприкінці життя довкола Симоненка витворилася аура дисидента.
Я поїхав на похорон до Черкас Там дуже добре виступав Сверстюк, шкода, що цей виступ не було ніяк зафіксовано. Потім кілька слів сказав я. Після похорону ми пішли до матері Симоненка. Там Світличний почав розпитувати, чи не лишилося у Василя чогось неопублікованого. Його мати запропонувала нам узяти всі його рукописи. Взагалі мати Симоненка дуже добре нас прийняла, хоча раніше ніколи нас не бачила й знала про нас лише з розмов.
Раб не може бути поетом.
У 60-х роках про Василя Стуса я тільки чув, що є такий молодий обдарований поет. І раптом він вибухає як громадянин у перші дні арештів 1965 року. Чутки про його вчинок долинули до мордовських концтаборів. Про Стуса заговорили політв'язні.
Уперше побачив я його у 1971 році в Києві після мого повернення з мордовських концтаборів.
Тепла, по-осінньому сонячна неділя. Невелика група киян (Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Данило Шумук і ще кілька чоловік) подалася в Ірпінський ліс, чимдалі від допитливих очей і насторожений вух всюдисущих функціонерів генерала Нікітченка, аби обмінятися думками про політичну ситуацію в Україні. Тут я вперше бачив його зблизька. Стус повів мову про свою заяву до ЦК КПУ з приводу переслідування молодих поетів.
Ні краплини професійних заздрощів, ні найменшої спроби принизити когось зі своїх колег. Мені відкрилося велике благородне серце, що прагне обігріти всю поетичну братію, захистити її перед жорстоким режимом.
Десь на передодні Різдвяних свят 1972 року він зайшов до мене і розповів, що їде до Моршина на лікування, то хотів би відвідати на Свят-вечір сім'ю, яка зберігає народні звичаї. Я написав записку до друзів. Його прийняли. А через кілька днів у Львові Василь розповідав про свої враження від побаченого. «Ви таки зуміли зберегтись. В цьому ваша сила». Розмовляли про традиції і сучасне, про християнство і Лесю Українку, про громадянсько-політичну лірику.
У санаторії, де жив Василь, поселили людину, яка постійно провокувала його на політичні дискусії. Василь дратувався, підозрюючи у співбесіднику агента КДБ, але від дискусій не ухилявся.
В останні дні свят ми разом колядували у Львові, відвідали господи багатьох знайомих. Останній день перед від'їздом до Києва відзначили всією львівською громадою Свято Марії у дружини Івана Геля. Стус повернувся до Києва і – потрапив прямо в руки КГБ...
* * *
2 листопада 1982 року, друга година ночі. Мене привезли в Кучинський концтабір особливого режиму №36 і кинули в камеру одиночку. Грюкнули двері, заскрипів замок. Я кинув наплічник на долівку, присів на стілець, прибитий до підлоги, і полегшено зітхнув. Нарешті, всі митарства минули. Раптом громовий голос «Гей, хто там приїхав, вітаємо!?» Луна прокотилася по сонному бараці. Я привітався і назвав своє прізвище. Затупотіли по долівці чоботи, і наглядач закричав: «Стус, вы опять захотели в карцер?»
- А чого це я захотів в карцер? Приїхав мій земляк. Тож мушу його привітати... на цій забутій Богом землі!
Отакий він був. Знав, що дорого заплатить за привітання, але стлумити порух своєї душі, піклуючись тільки про власну шкуру, і таким чином бути покірним і захланним рабом, він не міг, не та вдача
Як зберегти в табірних умовах людську гідність? Поетичний хист – теж. На прохання друзів, аби він перепочив, припинив свій безперервний двобій, Василь заявив: раб не може бути поетом Для нього бути поетом означало постійно боротися зі злом. Будь який відступ від моральних засад, на його думку, загрожував крахом від поетичного обдарування.
Це була людина, в шкалі цінностей якої мораль посідала перше місце. У своєму виборі він не зважав на тяжкі обставини і відповідні наслідки. Ззовні здавалося, що все це виходить у нього дуже просто і легко. Воно ніби так було й насправді. Але то була не простота духовно примітивної особистості, а та, вища простота, до якої приходить особистість через складну внутрішню боротьбу, з погляду на ієрархії цінностей.
Це була легкість, продиктована вибором, причому остаточним, морального імперативу. Раз і назавжди.
* * *
Думаю, що свій трагічний кінець він передчував. Літо 1984 року. Мене кинули до 12-ої камери, в якій згодом, перед смертю, сидів і Стус. Я тоді важко хворів, не ходив на роботу. Василь працював у сусідній камері. Через тонку стіну я почув, як до нього зайшов місцевий кагебіст. Василь пішов у наступ. Чому в нього конфіскували всі його вірші, навіть переклади Рільке? Кагебіст відповів, що поезії, вилучені в нього, на складі (в каптьорці) за зоною.
- Але ж ви не повернете моїй дружині твори, якщо я тут загину!
Дискусія тривала довго, шкода що час стер з пам'яті деталі. Згадалися рядки з його вірша 70-их років:
Ярій, душе, ярій, а не ридай
...Усім нам смерть судилася зарання.
* * *
Був делікатний. Будь яку допомогу сприймав якось болісно. Аж кривився. В тюрмі забороняли тримати одночасно більше як 5 книжок. У мене були двотомний німецько-український словник і книжка, яку я перекладав, отож лише дві книжки залишалися для праці. Я оправив два томи в один, вийшов том на 1000 сторінок. Запропонував зробити це Василеві. Він погодився. Вдалося через тюремну бібліотеку перекинути словник у нашу камеру. Я об'єднав два томи і оправив. А Василь з вдячності подарував мені двотомник Рільке німецькою мовою. З дарчим написом. Це і погубило подарунок. Під час обшуку наглядачі побачили, хто подарував книжки, і конфіскували. Адже в цій триклятій тюрмі подарунки були заборонені.
* * *
Як тільки улягалися конфлікти і карцери порожніли, адміністрація влаштовувала провокації. Дехто припускав, що пустуючі карцери скорочують число наглядачів, оскільки біля карцерів був окремий пост, інші вважали, що це тенденція адміністрації – тримати політв'язнів у постійній напрузі.
Десь улітку 1985 року в концтабір приїхала медична комісія. Викликали Василя. Він перелічив свої хвороби (був справді тяжко хворий), але комісія визнала його здоровим. Василь обізвав їх фашистами, і знову – карцер. У цей час його переводять у 12-ту камеру. Разом з ним – кримінального злочинця Ромашова. Гострі конфлікти. А тут ще принизливі багаторазові обшуки – по 5-6 разів на день. Ідемо на роботу – обшук, з роботи на обід – обшук, з обіду на роботу – втретє, а потім ще з роботи до камери, з камери на прогулянку, з прогулянки до камери. Нерви напружені, як струни.
Ледь не вибухне весь концтабір. І тут на весь коридор гучний Василів голос: «О, знову щупають нас, як курей!»
* * *
Горбачов почав перебудову, та вона не торкнулася концтабірного режиму. Протягом тільки одного року померли Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий, азербайджанець Керімов і наш земляк Курочка. На 24 політв'язні-рецидивісти – число вражаюче.
У такій атмосфері і йшов до свого кінця Василь. На нього написали донос: мовляв, він, Стус, лежав на ліжку не роззувшись, перемовлявся вночі з солдатом на вишці. Брехливий від початку до кінця донос. Десь за місяць перед цими подіями до Василя перевели Леоніда Бородіна. І ось 30 серпня 1985 року викликає Василя начальник концтабору і відчитує його за порушення режиму. Чуємо, як повертається з цієї бесіди Василь і в коридорі вичитує начальникові: «Зінське щення! Воно сміє мене повчати. Нічого. Я себе відстояти зумію».
З камери крики: «Що скоїлося, Василю?!» Грюкнули двері.
З розповіді Леоніда Бородіна, якого на другий чи третій день перевели в нашу камеру.
Василь зайшов до камери і відразу почав готуватися до карцеру., Сказав що оголошує голодовку. Леонід запитав: «На скільки днів?» – «До кінця».
Це нас занепокоїло. Ми знали думку Василя, як морально тяжко відмовлятися від смертельної голодовки. Одного разу в зоні це вже було. А тут ще треба відстояти свою честь і честь народу перед сусідом.
Карцер, холод, серцеві напади, відсутність допомоги. Вимоги Василя: «Дайте валідол, серце болить».
Наглядач: «Ничего, обойдешся».
Кінець. Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце? Чи то фатальне падіння спальної дошки, яке вразило Василя? Адже єдиний стілець у карцері – якраз під дошкою.
Усі ці деталі колись з'ясує міжнародний суд, який розглядатиме злочини, скоєні протягом останніх десятиріч, у тому числі й перебудовчого періоду.
Михайло Горинь
P.S. Не хочеться, але змушений згадати львівських посадовців (чільника), до яких звернулись з клопотанням, щоб вшанувати пам'ять ЛЮДИНИ. Вони, не маючи совісті, але володіючи словоблуддям, не хочуть цього робити. Дегенерати і що про них скажеш.