Embedded Files
Дата публікації допису: May 10, 2013 7:20:19 PM
Про автора
Ярослав Малицький народився 1930 р. в селі Війську Старосамбірського району на Львівщині (тепер це село – на території Польщі).
У 1946-1948 рр. Ярослав писав патріотичні вірші, за які одержував подяки від повстанців. Є відомості про те, що деякі з них друкувалися в підпільній літературі.
14 листопада 1949 р. енкаведисти заарештовують Я. Малицького. Не маючи конкретних даних про його співпрацю з ОУН-УПА, використовують банду провокаторів для того, щоб сфабрикувати справу і засудити терміном на 10 років позбавлення волі.
У 1951 р. у концтаборі в Екібастузі (Казахстан) Ярослав став членом керівної ланки Руху опору, за що табірна адміністрація неодноразово карала його карцером, БУРом, тюрмою. Останні два роки ув'язнення відбував у штрафному лагпункті в Кенгірі та Джезказгані (Казахстан).
Під час масового перегляду справ репресованих і звільнення політв'язнів у 1956 р. його також було звільнено і він повернувся у Львів, до родини.
У 60-х роках Я. Малицький знайомиться з патріотами, які піднялися на захист прав українського народу, – Іваном Світличним, Ярославом Ступаком, Михайлиною Коцюбинською (племінницею Михайла Коцюбинського), В'ячеславом Чорноволом, згодом з Михайлом Горинем, Іваном Гелем та іншими. За постійний зв'язок з ними переслідувався кагебістами: обшуки, виклики на слідство та погрози стали звичними явищами.
Першою публікацією Ярослава Малицького була стаття в газеті «За вільну Україну» 27 вересня 1990 р. «До едва не наполовину украинца» – гідна відповідь на статтю О. Солженіцина «Как обустроить Россию». Нарис «Народний месник», опублікований у цій же газеті 3 січня 1991 р., українцями в Канаді було оформлено у вигляді листівки і розмножено багатотисячним тиражем. Друкувався Я. Малицький і в старосамбірській районній газеті «Прикарпаття».
У листопаді 1991 р. Спілка політв'язнів обрала Ярослава Малицького редактором часопису «Нескорені», і його публікації стали появлятися майже в кожному номері. У журналі «Київ» (№ 11 за 1991 р.) було вміщено його відкритий лист до єврейського письменника Йосипа Бухбіндера, який у повісті «Сторінки мого життя» подав фальшиву інформацію про Кенгірське повстання політв'язнів. Журнал «Літопис Червоної калини» у 1992 р. опублікував першу частину спогадів Я. Малицького «Провокатори». У журналі «Державність», присвяченому 50-річчю УПА, вміщено два його твори – згадану вище статтю «Месник» і нарис «З каменем на Голгофу»,
30 серпня 1992 р. Ярослава Малицького обрано головою обласної Ради СПВУ. Продовжує він активно працювати і в часописі «Нескорені».
Частина І (Провокатори)
Це було у Львові 14 листопада 1949 року, близько сьомої години ранку. Я поснідав і збирався на заняття. Йти було далеко – із Сигнівки на Клепарівську, до кооперативного технікуму, тому квапився. Враз голосно загавкав собака в сусідів через дорогу. Я відслонив фіранку. Надворі було ще темно, і хтось освітлював ліхтариком хату. Почувся гомін, відтак усе затихло. Через дві-три хвилини пролунав голосний стукіт у двері. Я кивнув бабуні, щоб виглянула. Вона пішла й одразу повернулась, притишено зойкнула.
– Москалі! .
За нею з криком «Руки вверх!» вскочили до кімнати солдати з автоматами й офіцер з пістолетом. Я підняв руки, солдати мене обступили, а капітан запитав:
– Оружие єсть?
– Немає, – відповідаю.
– Обыскать!
Солдати обмацали мене, далі стали нишпорити по закутках.
– Где родители!
– Немає. Померли в 1943 році.
– Мы тебе их с того света приведем.
Ще запитав, хто з нами живе. Я відповів, що двоє квартирантів – чоловік і жінка. Перевірили їх документи, а тоді до мене:
– Пошли!
Я оглянувся на заплакану бабуню й очима попрощався з нею. На подвір'ї мене скрутили і, зв'язавши руки, вивели на вулицю. Навколо тиша, ні душі. Я зрозумів, що потрапив до рук НКВД, і перед очима постали картини страхіть.
...У червні 1941 року (мені тоді було одинадцять), живучи у рідному селі Війську, недалеко від міста Добромиля, я наслухався розповідей про жахи, які коїлися в Добромильській тюрмі, де невинних людей не просто розстрілювали, а били молотами, прибивали цвяхами до стіни, де жінкам розпорювали животи, вигадували всілякі інші тортури. Тоді в нашому селі Івана Тисовського заарештували й замордували тільки за те що завжди ходив гарно одягнений. Його було забито молотами. Тисовського знайшли між трунами й привезли до села хоронити. Біля церкви відкрили труну й показали людям понівечене тіло. Нас, малих, не підпускали близько, але мені вдалося пролізти до труни. Від побаченого кров холола в жилах. Тоді ж біля читальні наш священик влаштував зустріч з чоловіком, який чудом залишився живим, виліз з-під трупів з ями й добирався додому. Родом він був з гірського містечка Риботичі; недалеко від Кальварії. Чоловік ще молодий, але волосся на голові сиве. Від хвилювання не міг говорити. Розповідав про звірства енкаведистів: як колонами гнали людей на Саліну (сільзавод біля Добромиля), як кидали їх живими в соляні колодязі. Усі, хто слухай його, плакали.
Усе це добре запам'яталося, і тепер я розумів, що моя життя висить на волосинці. «О Господи, тільки на Тебе надія, нехай діється Твоя воля!» – молився подумки. Мене підвели до вантажівки, що стояла за поворотом, біля буфету на вулиці Головній. Хтось освітив задній борт з великими буквами «УЖ»" і номером. Я зрозумів, що енкаведисти не львівські, а мої «рідні», добромильські.
– Полезай на машину, – наказали.
– Як полізу, коли зв'язаний?
– Помогите ему, – скомандував капітан.
Солдати підхопили мене й кинули в кузов, просто на вівчарку. Вона заскавучала й кинулась на мене. Я закричав і незчувся, як перелетів через борт на дорогу.
– Что случилось? – мене поставили на ноги.
– Чого ж ви кидаєте мене на собаку? Він мене покусав.
– Собака знает, кто бандит, – зареготали.
Мене знову кинули в кузов, але цього разу один із солдатів придержував люту вівчарку. Мені наказали лягти, а самі сіли на лавки. На вулиці Любінській, трохи освітленій, я побачив, що штани у мене порвані. З рани на коліні текла кров. Та розумів: просити допомоги – марна справа. Згадалося, як нас, хлопчаків, не раз кусали собаки, але завжди присихало. «І тепер присохне», – заспокоював себе.
Мене везли, кружляючи вулицями, якихось півгодини, і я втратив орієнтування. Нарешті зупинилися перед брамою. Хтось із енкаведистів голосно постукав. Почулися голоси, брама відчинилася, і вантажівка заїхала до середини.
Уже розвиднялося. Великим подвір'ям ходили солдати із зеленими погонами – прикордонники. Я зрозумів, що перебуваю на вулиці Зеленій, напроти «Водоканалтресту». Через кілька хвилин до вантажівки підвели батька й маму. Моє серце стиснулося від жалю. Як довідався я згодом, їх заарештували у Пасіках Зубрицьких напередодні, ввечері. Батьків посадили в кузов спинами до мене і заборонили розмовляти. Капітан наказав солдатам добре пильнувати нас, а в разі чого стріляти без попередження. Мене розв'язали.
Автомобіль виїхав за браму. Я спробував заговорити до мами, але солдати гаркнули: «Молчать!». Їхали через Миколаїв, Стрий, Дрогобич, Самбір, Старий Самбір, Стару Сіль, Хирів. У дорозі майже на дві години зупинялися в Миколаєві та Дрогобичі, капітан кудись відходив. Ми зголодніли, і батько, вийнявши гроші, попросив солдатів купити для нас чогось поїсти й цигарок. Ті довго вагалися, врешті купили-таки буханець хліба, шмат ковбаси й дві пачки цигарок. Ми квапливо пообідали, а решту поховали по кишенях.
Уже затемна дісталися в Добромиля. Перед Добромилем нам наказали лягти й накрили плащ-палаткою. У рідному місті серце від хвилювання забилося частіше. Погані передчуття заполонили душу, з'явився страх. Я намагався прогнати його, опанувати себе. Згадував героїв з нашої історії Коли машина зупинилась, нам наказали злізати з кузова з накиненою на голови плащ-палаткою. Під конвоєм завели в будинок Добромильського НКВД. По одному нас відпровадили на другий поверх до якогось кабінету і приставили вартового. Десь через півгодини мене перевели в інший кабінет, також з вартовим.
Мене поставили в кут, заборонивши сідати. Спочатку я не відчував втоми, але через деякий час ноги налилися свинцем, потім запекло у колінах, розламувався поперек. Я хитався, переступав з ноги на ногу, та це не помагало. Скільки простояв – не знаю. Несподівано відчинилися двері, і різкий голос наказав:
– Введите его!
В іншому кабінеті мене чекав майор НКВД Скородєлов. Відразу накинувся з лайкою:
– Ну, что, сволочь бендеровская, попался Думал убежишь от нас? Не вышло. Мы про тебя все знаєм, так что лучше сразу признавайся. Ты думаешь, мы не знаєм что ын убил майора Бугаева? Ну, рассказывай, скотина!
Я мовчав.
Ну! – він підійшов ближче і вп'яв у мене злі очі.
– Я нікого не вбивав і не маю в чім признаватися.
– Ах так, сейчас ты у меня заговоришь! – ударив мене кулаком в обличчя.
Я захитався, але встояв. Видно, йому це не сподобалося. Він зайшов мені за спину й став бити кулаком з усієї сили по голові, спині. Я упав на підлогу, а він копав мене ногами Я звивався від болю. З рота й носа пішла кров.
– Поднимайся, сволочь!
Я ледве встав.
– Ну, что, вспомнил? – допитувався.
– Я нікого не вбивав і нічого не знаю, – а в голові промайнула думка, що вони й досі не знають, хто вбив начальника військкомату майора Бугайова. Вони бісилися бо майора ліквідовано в центрі міста, за кільканадцять метрів від будинку НКВД.
«А що їм про мене відомо?» – мучила мене думка.
– Так чего ты сбежал?
– Бо боявся.
– Значит, ты бандит.
– Я не бандит і нікого не вбивав.
– Ты у меня еще заговорить? – пригрозив і наказав солдатові: «Вывести его!»
Той завів мене до якоїсь кімнати. Я відразу ліг на підлогу Все тіло боліло й горіло. Так скінчився перший день моїх поневірянь у руках катів.
...У батька на службі в Добромильській пожежній команді були якісь непорозуміння, і він змушений був 1948 року переїхати разом з мамою до Львова, а я залишився закінчувати десятирічку. Тоді випускники складали тринадцять екзаменів. Напередодні восьмого іспиту, в неділю, ми майже цілим класом, хлопці і дівчата, пішли на руїни замку Гербуртів, за два кілометри від Добромиля. Буяла весна надзвичайної краси. Ми багато співали. Запам'яталося:
Пише Сталін до Гітлєра, та гей,
Жорна мелять, як холєра,
та як холєра, та гей...
Двоє дівчат особливо виділялись. Вони і найкращі вчилися, і чудесно співали. Маруся Цицик була найвродливішою в школі, а Стефа Петричко – найповажнішою і також гарною. За співами навіть не помітили, як опустилося сонце. Ми рушили до Добромиля й почали розходитись по домівках. Я не поспішав і попрямував до центру. Оркестр грав похоронний марш – ховали енкаведиста, якого вбили повстанці. Не встиг я підійти ближче, як до мене підбіг шкільний товариш й тихо сказав:
– Що ти тут робиш? За тобою енкаведисти ганяють по всьому місту, а ти тут.
– Я нічого не знаю, – відповів я, повернув у найближчу вуличку й подався на квартиру. Зустріли мене перестрашені сусіди. Розповіли, що ще перед обідом за мною приходили енкаведисти з «стрибком», але ніхто не знав, куди я пішов. І тут сталося непорозуміння. Оддалік якийсь хлопець мого зросту йшов біля хати, де жив швець Шахович з дружиною й двома доньками. «стрибку» здалося, що це я йду і він закричав: «Стій, Малицький! Стій!». Хлопець не зупинявся. Енкаведисти почали стріляти й кинулися бігти до нього з криком «Стой!». Той, побачивши, що по ньому стріляють, злякався і втік. Енкаведисти прибігли до хати Шаховича й одразу: «Де Малицький?». Він, звичайно, не знав. Не вірили. Той божився, що не бачив мене і що я до них не заходив. Тоді вони почали його бити. Жінка й діти – в плач. Усі речі поперекидали, шукаючи мене...
Коли мені про все розповіли, я пішов до Шаховича й попросив вибачення за те, що він через мене постраждав.
– Та я на вас не гніваюсь, – відповів він, – але вам напевно, вже нема що тут робити. Вони були такі люті, як звірі. Я думав, що мене вб’ють. Не знаю, шо зі мною зробили б, якби не жінка й діти.
Я зібрав удома книжки й зошити і вирішив поїхати до батьків. Та лихо йшло слідом...
Перед полуднем прийшов капітан, котрий мене заарештував, і почав допитувати. Як і майор, чіпляв мені вбивство Бугайова, зв’язки з людьми, яких я не знав. Я ні до чого не признавався, тож без биття не обходилося. Мордував мене більше двох годин, урешті пообіцяв:
– Вот придет Шабатура, ты у него заговориш. Он-то тебе язик развяжет.
«Отже, буде ще один кат», –подумав я. Увечері солдат приніс миску зупи й кусень чорного хліба. Я, зголоднілий, відразу накинувся на їжу. Зупа була круто посолена і перчена. Пізніше мучила спрага, але води не давали. Пізно ввечері знову приходиа капітан і допитував мене до півночі, лякаючи Шабатурою. Втомлений, я ліг на підлогу й заснув. Розбудили мене стусани і крик:
– Ты смотри, разлегся, как буржуй. Это тот самый бандит?
Енкаведист брудно вилаявся і копнув мене ногою.
– Ану, вставай, бандера!
Я звівся на ноги.
– Ну, что, будешь говорить? Или я тебе сейчас язык вирву! – він замахнувся і вдарив мене в лице. Кров пішла носом.
– Расскажешь или нет, как убивал Бугаєва? Говори!
– Я нікого не убивав
– Не убивал? Думаешь, что мы не знаем?
І тут почалося. Він звалив мене на землю і став бити. Я качався по підлозі, старався затулити лице руками. Врешті мій кат зупинився і сказав, щоб, я подумав, бо він ще прийде. Таким було знайомство з лейтенанти Шабатурою.
Протягом дня мене ніхто не чіпав. Надвечір принесли миску зупи, як вчора, пересоленої й переперченої, і хліба. Ввечері майор Скородєлов продовжував допит, цього разу без биття. Врешті викликав якогось лейтенант і наказав йому пильнувати мене й не дозволяти сідати. Лейтенант, видно, був порядна людина: коли я, втомлений, сів на долівку, він не змушував мене вставати, хіба тоді, як хтось ішов коридором. Повернувшись, майор допитував далі. Нарешті вартовий відвів мене, знесиленого, в кімнату, де я відразу заснув. Вранці розбудили й повели під плащ-палаткою в туалет. Помитися не дали. День 18 листопада почався з допиту, який проводив капітан. Після обіду продовжив Скородєлов. Надвечір майор викликав секретаря й наплив оформити документи на відправку мене до Дрогобичі, в обласну тюрму. Через кілька хвилин секретар приніс аркуш паперу. Майор прочитав його, підписав, відтак поклав у конверт і запечатав. Все робив при мені. Опісля покликав капітана, вручив йому конверт і наказав негайно вирушати до Дрогобича.
Їхати вибоїстою дорогою було дуже важко. Я лежав у кузові зв'язаний, накритий плащ-палаткою. Якщо колесо попадало на яму, бився головою об дно кузова. Під плащ-палаткою задихався. Знову всілякі гадки тривожили моє серце. Подумки прощався з рідними, друзями, містечком та молився, прохаючи у Всевишнього допомоги. Палатка трохи зсунулася, і стало легше дихати. Про втечу не могло бути й мови. Біля Старої Солі зупинилися. Шофер лаявся, нарікав на погану автомашину, а капітан сварив його за недбальство. Хвилин десять стукали біля мотора. Мені тим часом зв'язали ноги. Нарешті рушили. Може, з півкілометра проїхали й знову зупинилися. Капітан і шофер ходили навколо автомобіля й стукали та лаялися. Я почув голоси:
– Довезіть нас до Самбора.
– Никого не берем, – була відповідь.
– Ми вас просимо, візьміть нас, ми заплатимо.
– Мы сказали, что никого не берем, значит, не берем.
Прохачі відійшли. Конвоїри ще трохи постояли, посперечалися й поїхали далі. Недовго вантажівку підкидало на вибоїнах, бо нараз почалася стрілянина, десь поряд вибухнула граната. Автомобіль зупинився. Стрілянина не припинялась Я почув вигуки:
– Бий москалів! Бий окупантів!
Хтось вискочив на кузов і крикнув:
– Хто тут є?
– Заарештований, – відповідаю.
– Вставай і злазь з машини.
– Не можу, я зв'язаний.
Повстанєць ножем розрізав мотузки на ногах і руках, і я зістрибнув на землю. Була ніч. У хаті біля дороги світилося, від неї долинав гавкіт собаки. Мене взяли попід руки й потягли бігом з дороги вниз. Ми перебрели через маленьку річку і в кущах зупинилися.
– Друже командири, на машині був зв’язаний чоловік, каже, що заарештований. Ось, привів його.
– Хто ти такий?
– Я, Ярослав Малицький, заарештований енкаведистами, мене везли до Дрогобича в тюрму. Пошукайте там мають бути якісь документи...
Стрілянина вщухла. Від дороги притягли одного солдата, поставили біля мене. Він просився:
– Не убивайте меня, я простой солдат. Я не виноват, не убивайте…
– Кур… твоя мать, москалю ти чого прийшов на Україну, окупанте проклятий!
Гримнув постріл, солдат застогнав і упав.
– Хлопці дозвольте мені віддячитися, – кажу. – Ви не уявляєте, як вони наді мною знущалися, як били…
– Без тебе обійдемося, – Обірвав старший і наказав своїм:
– Спалити машину, зв’язати йому руки, зав’язати очі й пішли.
– Москалі в’яжуть, ви в’яжете, я не збираюся втікати.
Гаразд, зв’яжіть йому руки спереду, не сильно, але очі зав'яжіть.
– Немає чим зав'язати, друже командир!
– Візьміть мій шалик.
На дорозі знявся стовп полум'я. «Палять машину», – подумав я. Мені зав’язали очі, взяли попід руки, і ми пішли під гору. Я нічого не бачив, часто спотикався. Коли шалик трохи зсунувся, я пішов упевненіше. В душі радів, що вирвався з неволі. Нехай вже буде, що буде, аби не потрапити в руки тим страшним катам.
– Якщо не секрет, звідки йдете, панове? – спитав я супроводжуючого.
– З Карпат.
Тут підійшов старшина і заборонив зі мною розмовляти. Добрели до неглибокого яру, зарослого густими кущами, і ледве продерлися через них на другий бік. Далі чимчикували чи то пасовиськом, чи то полем, відтак різко повернули вправо до річки. Перебрели її, метрів через сто – знову.
Ще два рази переходили з одного берега на другий. Супроводжуючий стиха пояснив: аби збити зі сліду собак енкаведистів. Я був по пояс мокрий, але холоду не відчував. Вийшли на рівне поле, далі на дорогу, Йшли не менше трьох годин, нарешті пролунала команда:
–Відпочивати!
Не встигли зупинитися, посідати на землю, як десь неподалік загавкав собака.
– Скільки ми тому хлопові казали, щоби на ніч зачиняв пса, а він не слухає. Йди – і щоб цей пес більше не гавкав, – комусь наказували.
– Слухаю!
Через кілька хвилин заскавулів пес і затих згодом чийсь голос запевнив:
– Більше не буде гавкати.
Вслухаючись у нічну тишу, я почув віддалений шум дерев. Здогадався: ми біля лісу. Через півгодини рушили по команді в дорогу.Ввійшли в ліс. То там, то тут трісне гілка, під ногами шарудить листя. Голос попередив:
– Не волочи ноги, йди тихо.
Незабаром зупинилися.
– Обережно спускайся в криївку, – наказали.
Зверху мене придержували за руки, знизу – за ноги Відчувши під ногами долівку, я ступив крок уперед, мене зупинили й наказали стояти.
– Друже Чорний, – долинуло за кілька кроків від мене.– Група із завдання прибула. Ваш наказ виконаний.
– Дякую, друже Вишиваний. Сідайте. Я вами задоволений. Прошу все спокійно розповідайте.
– Ми зробили рейд заданим маршрутом. Додатково провели розвідку. Скрізь усе в порядку. Правда, коли заходили за товарами, крамар дуже крутився і не хотів виділити товари, які в нього просили.
– Ну й що?
– Нічого, мусив дати. Ми взяли трохи свічок, сірників, курива й ще деякі товари.
– Це добре. А туди, де я вас особисто просив, заходили?
– Так, друже провідник, заходили.
– Як вона?
– Дуже була рада, дякувала за поздоровлення.
– А ще що казала?
– Казала, що дуже скучила, й просила передати щире поздоровлення.
– Думаю, скоро побачимося. Дякую вам за цю вістку. Ще що розповісте?
– Друже провідник, не сваріть мене. Коли верталися, завважили, що дорогою іде машина з москалями. Вона часто зупинялася. Ми побачили, що москалів небагато, вирішили напасти й знищити їх. Це нам вдалося. Напали із засідки й перестріляли всіх, а машину спалили.
– Добре, що це вам вдалося, але забороняю вдаватися в майбутньому до самовільних акцій. Ще що?
– Коли напали на машину, в кузові лежав зв’язаний хлопець.
– Це якийсь сексот, його, напевно, везли на очну ставку. Треба було пристрелити на місці.
Від почутого у мене мороз пішов по шкірі.
– Та він дуже просився, і ми його забрали з собою.
– Де він?
– Тут, друже провідник.
Хтось узяв мене за плече й наказав іти. Я ступив кілька кроків, мене зупинили.
– Розв'яжіть йому очі!
Скинули шалик. Я побачив перед собою чорнявого чоловіка років тридцяти п'яти, середнюю зросту, з гострим носом, одягненого в мундир, перероблений з німецької військової форми. На блузі зліва до кишеньки був пристебнутий гарно зроблений з кораликів тризуб. Чоловік сидів за столиком, на якому стояла друкарська машинка й горіла свічка.
– Хто ти такий? Як тебе звати?
– Я українець, Малицький Ярослав Іванович.
– Не Іванович, а син Івана. – поправив мене. – А маму як звати?
– Анна, – відповідаю.
– Значить, син Івана й Анни. То куди тебе везли? Про все розповідай.
Я розповів свою одіссею, повторив,що в машині мав бути документ.
– Тут принесли якогось листа. Друже Вишиваний розв'яжіть йому руки, – провідник розірвав конверт і вийняв листа, у якому вказувалося, що мене везли до Дрогобицької тюрми.
– Ну, Ярославе, що далі думаєш робити? Любиш Україну чи ні?
– Чого таке питаєте? Певна річ, люблю.
– У повстанці підеш чи боїшся?
– Нікого не боюся. Ви ж знаєте, що енкаведисти не дадуть мені спокійно жити. Піду в повстанці.
– Добре. Друже Вишиваний, Ярослав, напевно, голодний, дайте йому їсти.
Мені принесли вареної картоплі, трохи сиру, добрий шматок чорного хліба й горнятко кави. Вперше за тих кілька днів я добре й смачно поїв.
– Уже пізно, лягаймо спати. Дайте шинелю Ярославові і ще щось накритися, – наказав провідник Вишиваному.
Мені принесли стару шинелю й плащ-палатку, яки чимось нагадала мені ту, котрою був накритий, коли мене везли до Дрогобича. Заснув відразу. Прокинувся від настирлового клацання. Вишиваний друкував на машинці. Я привітався з ним, присів поруч. Вишиваний був заклопотаний і не зважав на мене. Це був хлопець років двадцяти п'яти, блондин, середній на зріст, одягнений у німецьку військову форму. Я зацікавлено оглядав криївку. Складалася вона я двох кімнаток – більшої й меншої. У більшій стояла широка лава й полиці, на яких лежали гранати, набої та якісь пачки. На маленькому стільці стояв примус. Зверху був закритий вхід. З цієї кімнатки прохід вів до туалету, прикритого дельтою. В меншій кімнатці стояв столик з друкарською машинкою, лавка, збитий з дощок щит, що служив за ліжко, й столик з ламповим радіоприймачем. Звідси вів запасний вихід Скрізь порядок. Увесь час горіли свічки.
Я попросив води, вмився. Мені дали сніданок – великий кусень чорного хліба з сиром і маслом та півлітрове горнятко молока. Приніс його чорнявий, високий хлопець у совєтській військовій формі, але в мазепинці; говорив хрипливим голосом. Я зрозумів, що він тут за куховара. Поснідавши, я увімкнув радіоприймач, але крім Москви нічого не можна було почути.
– Чому ваше радіо тільки Москву ловить? – запитав Вишиваного.
– Недавно щось зіпсувалося, треба буде при нагоді відвезти в ремонт. У нас є майстер.
– Якби ви дістали кристалик, трохи мідного ізольованого дроту і слухавки, я зробив би детекторний приймач без батарейок. Будемо слухати не тільки Москву, а й «Голос Америки» та «Вільну Європу». Я вдома зробив собі і завжди слухав.
– Добре, я розповім, що ти такий майстер, нашому провідникові.
Тут зайшов Чорний. Вишиваний доповів йому про нашу розмову, і той пообіцяв роздобути деталі.
– Друже провідник, – кажу йому, – у вас все добре в криївці усередині, але ви не бачите, що діється біля неї. Можна зробити перископ зі звичайних дзеркал й все бачити нагорі,
– Ти, виджу, багато дечого тямиш, певно, й історію України знаєш?
– Та трохи знаю, бо цікавився, та й люблю читати історичні книжки.
Запитав мене про князів, гетьманів, дещо про Українських Січових стрільців. Я на всі запитання відповів, і провідник сказав, що мені між ними немає що робити. На Буковині є повстанська школа старшин, туди й мене направлять, якщо напишу заяву до вищого проводу ОУН, щоби мене прийняли в УПА. Я погодився й одразу написав заяву та автобіографію. Для мене підібрали німецьку військову блузу й мазепинку. Я завважив, що мене самого не залишають – зі мною був то Чорний, то Вишиваний, то куховар. На другий день я розмовляв з Чорним. У першій кімнаті притишено заспівали повстанську пісню. Я ніколи не чув її й тому уважно слухав. Коли дійшли до слів, де згадувалося про Степана Бандеру, засміялися. Мені це не сподобалось, я відразу насторожився. Чорний вийшов до співців і щось сердито сказав. Ті замовкли й більше не співали. Я заспокоївся, підозріння зникли. Третього дня перед обідом Вишиваний розповідав мені про партизанське життя, про бої, про переходи через кордон. Було цікаво. Після обіду прийшов Чорний, але зі мною майже не розмовляв, бо друкував на машинці. Раптом відчинилися двері й увійшов Вишиваний. Став струнко й доповів:
– Друже провідник, Ярослав – сексот!
– Звідки відомо? – нахмурив брови Чорний.
– Я з ним багато розмовляв, він вживає російські слова.
– Які?
– Клас, серйозно...
– Друже провідник, – перервав я Вишиваного, – я вчуся в совєтській школі, й у мене, можливо, трапляються російські слова, але це не означає, що я сексот. Перевірте мене.
– Друже Вишиваний, – звернувся Чорний, – ви впевнені що він сексот?
– Так, упевнений!
– Відповідаєте за свої слова?
– Так, відповідаю.
Чорний виглянув у сусідню кімнатку й скомандував:
– Хлопці, сюди! – і кивнув на мене. Двоє чоловіків підскочили, зняли з мене мазепинку та німецьку блузу, кинули мені мій одяг, потім скрутили руки і зв'язали. Все зробили блискавично.
– Що можеш сказати на своє виправдання? – запитав Чорний.
– Прошу вас, перевірте мене. До нашого району недалеко, пошліть когось до Гонги й переконаєтесь.
– І це все? – визвірився на мене Чорний і наказав тим двом: – Там під вербою є яма, виведіть його й розстріляйте.
Я своїм вухам не вірив, бо ж мав їх за чесних повстанців А вони після ухваленого Чорним вироку накинули мені на голову плащ-палатку, обмотали зверху мотузкою, зв’язали. Стало важко дихати.
– Може, ще щось скажеш? – спитав Чорний.
– Я вже сказав. Перевірте. – Зрозуміло, що були справи, про які я не міг говорити.
– А ще?
– Якщо на те пішло, то скажу ще дна слова.
– Кажи!
– Слава Україні! Стріляйте!
Тут почалося щось страшне. Мене штовхали, били прикладами й копали ногами, при тому сичали, як гадюки. Згодом я зрозумів: зрадники, які злякалися смерті, зламали присягу й продали Україну та друзів, ненавидить тих, хто не заплямував своєї душі, честі й совісті.
Мене витягли нагору, двоє взяли попід руки й повели Раз по раз били прикладами. Я ішов і в душі прощався з рідними й друзями. Не плакав і не просив помилуваний – змирився з долею. Думав: раз так має бути, то нічого ні вдієш. Певне, мені суджено загинути в дев'ятнадцять років у чужому лісі, і ніхто не буде знати, де я подівся: ні мама, ні батько, ні друзі. Мені зв'язаному було важко йти, і я став просити, аби скоріше стріляли. Відповідь була одна – прикладами в спину. Йшли не більше десяти хвилин. Раптом навколо почалася стрілянина; Я впав. Хтось ліг поруч, поклав мені на спину автомат і став відстрілюватися. Диск автомати сильно товк, і я перекидався з боку на бік.
Стрілянина ураз стихла. Мене схопили за нош й поволокли по ямах, пнях, рівчаках. За кількасот метрів зупинилися. Біля мене розмовляли російською мовою й голосно сміялися. Хтось нахилився наді мною, відтягнув від обличчя плащ-палатку й ножем розрізав її. Я побачив добромильських енкаведистів з автоматами, тих самих, які везли мене до Дрогобицької тюрми й були «постріляні», Неподалік стояла й їхня вантажівка. Капітан підійшов до мене.
– Ну что... твою мать, Гонта тебя спас? – зареготів він, а за ним і всі енкаведисти.
Мене підвели до вантажівки, допомогли залізти в кузов і наказали лягти. В Старому Самборі, в НКВД чи в міліції, завели до якогось кабінету. За столом сидів капітан.
– Ну, что скажешь? – зустрів мене запитанням.
Я мовчав.
Увійшов солдат, тримаючи в руках портупею й мазепинку.
– Товарищ капитан, разрешите обратиться. Эти вещи я нашел сегодня в лесу во время перестрелки, – і поклав їх на стіл.
Капітан оглянув мазепинку й кинув її в кут, а з портупеї витягнув два листки паперу – мою заяву й автобіографію, які я писав у криївці. Мені потемніло в очах. Капітан прочитав їх.
– Ты писал?
– Ні, – відповів я і дорого заплатив за це. Він більше години мордував мене.
Надворі темніло, коли вантажівкою повезли мене до Добромиля. Машину підкидало на вибоїнах. Обсідали невеселі думки. Вже був певен, що побував у руках банди провокаторів, котра виконувала вказівки НКВД, аби видобути зі своєї жертви потрібну інформацію...
Згодом у Дрогобицькій тюрмі мій однокамерник із Самбірщини розповів, що боївка Чорного на початку листопада 1949 року здалася в руки органів НКВД, а ті завернули їх до лісу й використовували як провокаторів. Населення не знало про зраду боївки й приймало її, як і раніше. Та провали явок і жертви, число яких росло, насторожили провід підпілля. СБ (Служба безпеки) з'ясувала ситуацію, і провокатори були покарані як зрадники України. Таке я чув, більше доказів не маю, і не дає мені спокою сумнів: а що, коли назву зрадниками чесних борців? Можливо, тільки хтось із них пішов юдиною дорогою, решту ж патріотів знищили, а спеціально підготовлені енкаведисти почали видавати себе за підпільників, коїли злочини й так паплюжили їхні імена та справу. Нині знаємо достеменно: для утвердження своєї влади на нашій землі совіти не гребували жодним брудним засобом, у тому числі й провокаціями.
У Добромилі мене відразу повели на допит. Про Бугайова не згадували. У справі фігурували моя заява та розмови з Чорним і Вишиваним. Допит за допитом – вдень і вночі, тільки енкаведисти мінялися. На третій день протокол був оформлений, і до мене допустили стрийка Василя Малицького. Він передав мені буханець хліба й чотири пачки цигарок.
Увечері покликали мене до капітана. Він витягнув з кобури наган і спитав:
– Ты знаешь, что это такое?
– Знаю.
– А стрелять умеешь?
– Вмію, тут немає нічого складного.
Він заховав наган у кобуру.
– Дела твои плохи. Тебя ждет расстрел или 25 лет тюрьмы, или же свобода, при условии, что ты будешь с нами работать. Ты парень умный, и мы тебя пошлем учиться Ну, так что выбрал?
Я без вагання відповів:
– Кулю або тюрму.
– Ух, сволочь бандеровская! – вилаявся капітан і наказна вивести мене.
Нас із батьком посадили на вантажівку спинами один до одного й повезли в Дрогобич. По дорозі вже ніхто не нападав. Було темно, коли зупинилися. Перед нами бовванів високий мур з колючим дротом зверху. Його освітлювали яскраві прожектори. Від залізної брами страшної дрогобицької тюрми віяло холодом.
Частина ІІ. (По тюрмах)
Перед брамою довго чекати не довелося. Капітан коротко перемовився з вартою, нам відчинили браму і тут же, на подвір'ї, нас відразу розлучили: батька повели в одне приміщення, а мене – в друге.
У кімнаті, куди мене завели, сидів лейтенант з двома солдатами. Це була вже тюремна обслуга, зі своїми законами і правилами. У першу чергу лейтенант запитав моє прізвище, ім'я та по батькові, рік і місце народження, звіряючи все це з документом, який лежав у нього на столі. Після перевірки він глянув на мене і гаркнув:
– Раздевайсь!
Я скинув блузку й сорочку.
– Ты что, не понимаешь русского языка? Тебе сказали раздевайся, значит раздевайся!
– Що, зовсім?
А ты как думал? Стесняется, как девочка, – бурчал лейтенант.
Довелося роззутися й познімати з себе все. Утрьох взялися перевіряти мій одяг. Кожну одежину перещупали пальцями сантиметр за сантиметром, ще й напроти світла виставляли. Перевіривши одяг, заглядали в рот, казали нагинатися та присідати. З черевиків повитягали шнурки, забрали ремінь, на штанах обрізали два металеві ґудзики, бо за тюремними правилами нічого металічного мати при собі не можна. Забрали також гроші, оформивши їх на мій рахунок.
Після закінчення цих процедур наказали одягатись. Буханець хліба і цигарки не забрали, що мене дуже втішило. Як тільки я одягнувся, лейтенант із солдатом повели мене через подвір'я до високого темного будинку – в тюрму.
Двері були замкнені, і лейтенант натиснув на кнопку поруч, на стіні. За дверима почулися кроки, хтось виглянув через вічко у дверях. Скреготнув замок, відчинилися двері, і мене ввели в коридор. Через кроків десять зупинилися перед залізними решітчастими дверима. Наглядач задзвонив в'язкою ключів, постукав по залізній штабі. Незабаром показався наглядач з другої сторони, підійшов зі в'язкою ключів, відчинив двері, пропустив нас і знову замкнув за нами. Ще кілька кроків коридором – і мене завели в кабінет, де старшина з іншим наглядачем провели повторний обшук, але вже не так старанно. Тут оформили на мене якийсь документ, на якому зробили відбитки вказівних пальців, після чого старшина розпорядився:
– Во второй бокс!
– Пошли! – наглядач до мене.
Ми вийшли у вузький довгий коридор. По один бік його були камери із залізними дверима, поперечними штабами та великими висячими замками. На деяких дверях висіло по два замки. У кожних дверях було вічко для наглядання за камерами; звідти доносилися голоси людей. По другий бік коридору стояли бокси, схожі на дерев'яні шафи для одягу. Наглядач відімкнув двері боксу з номером 2 і звелів заходити, а коли я зайшов – відразу замкнув.
У боксі стояла суцільна темрява. Я почав обмацувати стіни і намацав лавочку на протилежній від дверей стіні. Бокс був дуже вузький, але мені, худому, можна було повернутися; огрядна людина не зробила б цього нізащо. Сидіти було неможливо: коліна впиралися у двері. Довелося стояти до ранку.
Вранці завели мене в лазню, яку обслуговувала жінка-наглядачка. Одяг мій вона зв'язала й засунула в прожарювальну камеру. У її присутності я почував себе дуже незручно, але вона мене скоро опам'ятала, вживаючи такі вирази, що вуха в'яли. Вода була тепла, і я з приємністю помився. Після лазні наглядач завів мене до камери № 3. В камері було багато людей – один біля одного. Одні стояли, другі сиділи, інші лежали просто на долівці. Всі бліді, худі, вимучені, тільки очі світилися.
– Добрий день вам, люди добрі! – привітався я.
– Добрий день! – відповіло кілька голосів. Один запитав: – З якого району?
– З Добромильського.
– А з якого села?
– З Війська.
– О, значить, земляк. Ходи сюди, сідай біля мене. Хлопці, дайте місце землякові!
Я сів між двома чоловіками, поклавши хлібину на складену палатку біля себе. Мій земляк був чорнявий, худий, а другий – повний, смаглявий. Їм було біля 35 років.
– Як тебе звати? – запитав земляк.
– Славко.
– А мене Іван Горнєвський. Я з містечка Риботичів, це недалеко від вашого села. Чув про нього?
– Звичайно.
– А той, – показав на смаглявого сусіда, – східняк, офіцер, але хлоп файний. Курити маєш?
– Маю. Будь ласка.
Коли я витягнув з кишені пачку цигарок, до мене потягнулося багато рук. Частував усіх. Іван сіпнув мене за рукав і тихенько сказав:
– Всіх не роздавай, трохи залиши.
– Я ще маю.
– Розказуй, що там на волі нового.
– Та на волі – як на волі. Хлопці ще трохи воюють, а совіти людей арештовують, отак і йде життя.
Нараз мій земляк зірвався на ноги, розсунув обома руками людей, котрі стовпилися біля мого буханця хліба і крикнув:
– Не смійте!
– Що сталося, Іване? – запитав я, коли той знову присів.
– Люди голодні, а тут твоя хлібина. Держи біля себе!
– Якщо така справа, то забирайте хліб і розділіть, – запропонував я і подав хлібину Іванові. – Нате, Іване, розділіть і роздайте людям.
– Раз так, то половину віддай, а половину залиш собі.
– Тоді розділіть самі!
Іван розломив буханець, одну половинку віддав мені, а другу почав ламати на кусочки і роздавати. Я не міг спокійно дивитися, як ув'язнені жадібно їли ці кусочки. Я розломив свою половинку і один кусок віддав Іванові.
– Буду так, як і всі. А їсти тут дають?
– Дають, та тільки так, що жити будеш, але до дівчат не захочеш, – відповів Іван і засміявся.
В цей час відчинилися маленькі дверцята – кормушка – і почувся голос:
– Получай хлеб!
До дверей присунули єдину в камері лаву і почали приймати пайки хліба, що їх подавали через кормушку. Це були приблизно четвертинки малого буханця-«цеглини». Хліб був чорний і липкий. Ще дали по грудочці цукру, кусочку соленої риби і бочівочку кип'ятку. Такий був сніданок. Від риби потім дуже палило, хотілося пити. Не встигли поснідати, як почувся голос наглядача:
– Приготовиться на проверку!
Ми всі стали в ряди по п'ять. Незабаром відчинилися двері й до камери увійшли два офіцери з сержантом. Вони старанно перечислили нас, звіряючи з папірцем, а перечисливши – вийшли. Після перевірки одні сиділи, другі лежали, тихо розмовляючи між собою.
Я заходився оглядати камеру. Вона була приблизно у 30 кв. м, висотою до чотирьох метрів, з невеликими заґратованими вікнами, розміщеними так високо, що годі досягнути руками. Вікна були загороджені знадвору спеціальними дерев'яними ящиками, так що виднілися лише клаптик неба та баня церкви, що стояла поруч, біля тюрми. Крім лави, у камері табуретка і параша, від якої в камері постійно стояв сморід. Людей багато – більше сорока. Ніхто не мав ніякої постелі, тільки те, що на собі. У декого був мішечок, в котрому зберігалося дещо з одягу. З продуктів ніхто не мав нічого, бо продуктові передачі були заборонені.
У нас з Іваном зав'язалася невимушена розмова. Він цікавився життям у Львові, я розпитував про його містечко. Іван обіцяв навчити мене виправляти шкіру. Нараз відкрилася кормушка і почувся голос наглядача:
– На букву «Д».
В'язні почали називати свої прізвища, що починалися з букви «Д». Наглядач звірявся зі списком і кілька разів відповідав: «Нет», а згодом сказав:
– Собирайся! – відчинилися двері і нова команда: «Выходи!»
Чоловік, якого викликали, вийшов.
– Куди його? – запитав я Івана.
– На слідство, – відповів він. – Тут усіх час від часу кличуть, і тебе покличуть.
– А під час допиту б'ють?
– Чи б'ють, питаєш? Ще й як... Але є різні слідчі. Буває такий, що й сторінки протоколу не напише, щоб не катував, але є людяні. Мабуть, то залежить від людини. Побудеш тут трохи – про все дізнаєшся. Головне – дай Боже, витримати.
За розмовою час минав швидко, і, напевно, вже було за полуднє, як хтось голосно сказав:
– Хлопці, сонце на бані. Скоро обід!
Я глянув крізь вікно на церковну баню, освітлену сонцем.
– Це наш годинник – пояснив Іван. – Як сонце освітить середину ящика, будуть давати обід.
Дійсно, десь через півгодини сонце освітило середину ящика – і почали давати обід. В камеру занесли бочівочку із зупою, трохи каші в тазику, алюмінієві миски і ложки. На лаву сів один із в'язнів – старший камери і півлітровим черпаком став роздавати цю зупу в'язням, які по черзі підступали до нього. Крім того, кожний одержував по одній ложці каші. Зупа, або, як її називали, «баланда», – то була рідка юшка, в якій плавали якісь крупинки, клаптики капусти, декому попадався кусочок картоплини. Кашу важко було розібрати, з якої вона крупи. Всі були настільки виморені голодом, що ніхто не думав, з чого приготована їжа і як приготована.
Була тут і так звана вечеря, на яку, окрім кип'ятку, не давали нічого. Давно вже стемніло, коли повернувся чоловік, якого викликали на букву «Д». Він ледве переступав ногами, лице було напухле, під оком синяк. Не кажучи ні слова, він ліг на своє місце. Його ніхто ні про що не питав: тут кожний мав своє горе.
Як і вранці, увечері провели перевірку. Після перевірки була спільна молитва. Об одинадцятій годині наглядач прокричав по коридору: «Отбой!», що означало «всім спати». Кожний умощувався на своєму місці як міг: хто підкладав під себе блузку, хто якусь одежину, а хто і так лягав. Я розстелив свою палатку, яку дали в «обмін» за постіль та речі, забрані при арешті мами і батька, й ліг на неї. Лише тепер зауважив, що один її край постріляний – більше десятка дірок. «Це, напевно, робота того, що лежав поруч зі мною в лісі і товк мене диском автомата по спині», – догадувався я.
– Де ти взяв таку постіль? – тихо запитав Іван.
– Це цікава історія. Завтра розкажу.
Всі полягали один біля одного головами до стіни. Я довго не міг заснути і мимоволі слухав різнотонне хропіння, стогони та бурмотіння, поки не заснув.
Брязкіт ключів об двері та крик наглядача «Подъем!» розбудив камеру. Позіхаючи та протираючи очі, в'язні піднімалися з долівки. Принесли в бочівочці води і всі почали умиватися, зливаючи один одному на руки; вода стікала на підлогу. Рушників майже ні в кого не було, витиралися полою блузи або сорочкою. Коли всі помилися, двоє чергових по камері рештою води почали мити підлогу; помивши сяк-так, повитирали шматами. Після спільної молитви знов була перевірка, як і вчора ввечері. Тепер усі чекали сніданку і виклику на слідство, хоч туди викликали і в будь-яку пору доби.
Ми з Іваном повсідалися на підлозі, і я почав розказувати йому про свої пригоди, пов'язані з палаткою: про те як мене везли до Дрогобича, про напад і «визволення», а згодом «освобождение» добромильськими енкаведистами. Біля нас зібрався гурт в'язнів, котрі уважно слухали. Деякі злісно усміхалися. Коли я закінчив, Іван сказав:
– Ясно, що вони влаштували провокацію. Тут багато людей, які були спровоковані, – він кивнув головою на кількох слухачів.
Я поцікавився в одного, що стояв біля мене, який сценарій з ним розігрували.
– Зі мною сталося трохи по-іншому. Це було надвечір. Я колов дрова, коли прийшли енкаведисти, почали нишпорити по хаті й чіплятися до мене. «Отдай оружие! Если найдем, хуже будет!»
– Нема в мене ніякого оружія, – відповідаю.
– К тебе приходят бандиты и ты вместе с ними ходишь. Мы все знаем, так что отдай оружие!
– Я нікуди не ходжу і до мене ніхто не приходить.
– Не приходит? – і почали мене бити. Жінка стала плакати і кричати. Збіглися сусіди. Мене перестали бити, зв'язали руки назад і повели вулицею. Надворі стемніло. Коли підходили до сільради, раптом довкола знялася стрілянина, і залунали крики: «Бий окупантів! Бачу – впав один енкаведист, другий, чую стогін, інші розбіглися. Я стою, не знаю, що робити. Хтось підбіг до мене, хапнув за руку і крикнув: «Втікай, чого стоїш!?»
– У мене зв’язані руки, я не можу бігти.
Той мене завів за паркан сусіднього городу, розрізав шнурок і каже: «Втікаймо!»
Тут знову спалахнула стрілянина, підбігають ще двоє і кричать: «Чого ви чекаєте? Бігом за нами! Ми побігли через город у поле, а там і до лісу. В лісі зав’язали мені очі, поводили мене, поводили – і в криївку. У криївці я був два дні. Говорилося про різне. Я думав, що то свої хлопці. Мені і в голову не приходило що це провокатори. На другий день, як стемніло, сказали, що треба йти до іншої криївки, бо довго на одному місці бути небезпечно. Не пройшли і сотні кроків, як на мене навалилися кілька чоловік, зв'язали – і в район. Тепер я тут.
Трохи збоку стояв в'язень, чорнявий, десь біля тридцяти років, уважно слухаючи наші розповіді. Коли черговий оповідач закінчив, чорнявий підійшов ближче, нахилився домене:
– Славку, що було, того не вернеш. Але про твоїх провокаторів я дещо знаю, бо я із Самбірщини. Михайлом звати. Отже, боївка Чорного на початку листопада цього року здалася, але енкаведисти завернули їх знову до лісу, щоб використовувати для провокацій. Діяли вони майже місяць і наробили багато лиха. Служба безпеки викрила їх і знищила як зрадників України. Так що на цих запроданців стало менше, але в Західній Україні таких банд багато і населенню важко розібратися, хто свій, а хто ворог.
Несподівано відкрилася кормушка і почувся голос:
– Получай хлеб!
Відчинилися двері, до камери внесли бочівочку з баландою. Отже, деколи вранці давали по малому черпачку рідкої страви – щось подібне до борщу. Перед обідом була подана команда:
– Выходи на прогулку!
Всі вийшли в коридор і стали нб два. Знову команда:
– Взять руки назад! За мной марш!
Ми пішли за наглядачем по коридору. В кінці коридору наглядач відімкнув двері, і ми кількома східцями зійшли на подвір’я, обнесене високим муром з колючим дротом наверху. У куті над муром здіймалася сторожова вишка; солдат, що стояв на ній, тримав напоготові автомат і не спускав з нас очей. Біля нього було два прожектори для освітлювання тюрми. Подвір'я для прогулянок мало квадратну форму – п’ятнадцять на п'ятнадцять кроків. Ми ходили двійка за двійкою по колу. Голосно розмовляти, робити різкі рухи, нагинатися або відходити один від одного суворо заборонялося! Звідси нічого не було видно, крім заґратованих вікон та клаптика сірого неба, котре було так далеко від нас, що здавалося – воно навмисне піднялося так високо.
Кожний ходив похнюплений, зажурений: ніхто не був упевнений, чи завтра побачить той клаптик неба. Ми знали, що ходимо на тому місці, де в червні 1941 року були закатовані наші діди, батьки, брати: про масове знищення наших людей у Дрогобицькій тюрмі було добре відомо, і при згадці про ці події мороз ішов по шкірі.
Після прогулянки, яка тривала 10-15 хвилин, ми знову опинилися в смердючій камері.
Так потяглися дні за днями, і я почав звикати до тюремного життя. Одного дня несподівано відчинилися двері й до камери увійшла група наглядачів. Нам наказали негайно покинути камеру, а коли всі вийшли, нас загнали в кінець коридору, звеліли пороздягатися і зі своїм одягом підходити до котрогось наглядача. Той старанно перещупував кожну річ. У цей час в камері інші також робили трус. Коли нам дозволили зайти до камери, тут усе було перекидано й перемішано.
– І часто такі перевірки роблять? – запитав я Івана
– Це називається «шпон». Роблять його тоді, коли якийсь сексот донесе, що хтось має голку, ніж, олівець або щось інше, що тут заборонене.
Незабаром я зауважив, що в камері є невеличка група людей, яка верховодить над в'язнями і часто вдається до обману і насильства над слабшими або такими, що чимось не догодили. Вони шахрували при роздачі хліба, цукру, риби і навіть тої нещасної баланди. Крім того, придумували такі дурні ігри що ставало соромно за них. Я поділився своїми думками з Михайлом, і ми вирішили за всяку ціну припинити це неподобство, але до того треба було добре підготуватися і мати на своїй стороні кілька сильних та відважних людей, бо інакше нас могли вночі передушити, як котят.
Минув тиждень. На допити мене не викликали, і я подумав було, що про мене забули. На восьмий день після обіду відкрилась кормушка і наглядач почав викликати на букву «М». Після його кількох «Нет» я назвав своє прізвище. Наглядач відчинив двері і наказав мені виходити, закласти руки за спину і йти за ним. Трохи пройшовши коридором почали підніматися сходами на поверхи. На кожному поверсі були замкнені залізні решітчасті двері, біля яких стояли наглядачі, котрі відчиняли їх і відразу зачиняли за нами. На третьому поверсі були слідчі кабінети. З-за якихось дверей чувся голосний жіночий плач.
Наглядач підвів мене до одного з кабінетів і звелів заходити. В кабінеті сидів офіцер. Він відразу запитав моє прізвище, імя, по батькові і рік народження, після чого назвав себе моїм слідчим та назвав своє прізвище, але дуже невиразно. Мені наказав сісти на табуретку, що стояла в куті біля дверей. Кабінет був вузький, але продовгуватий.
Стіл слідчого стояв біля вікна протилежної стіни, напроти дверей. Перед ним лежала папка з моєю «справою» яку він перечитував. Нарешті запитав:
– Ты знаешь, что здесь написано?
– Не знаю.
– Как не знаешь? Ты же подписывал.
Він почав читати, і я почув, що в мене була зброя, котру передавав повстанцям, що я розклеював листівки, писав антирадянські вірші, розповсюджував заборонену літературу – чого там тільки не було. Всі звинувачення я заперечував, мотивуючи тим, що це наслідки провокації, яку мені влаштував Добромильський НКВД. Але коли я почав розказувати йому про напад на автомашину, про криївку,
про групу Чорного, то він мене й слухати не хотів, і я зрозумів, що він про це добре знає. Зрештою, справи людей, котрі були спровоковані, мали один почерк. Слідчий злостився, кричав на мене, лякав, обіцяв стерти на порошок якщо не буду признаватися. Я стояв на своєму, погрози мене зовсім не лякали, але коли він сказав, що поверне мене знову в Добромильський НКВД, я сказав про себе: «Не дай Боже!»
Я думав, буде бити, але він не бив. Обходився криками і залякуванням. Він бачив, що факти, в яких я звинувачувався, не доказані, але вкінці заявив, що побачення з рідними і передачі мені забороняє. Близько трьох годин провозився зі мною, а потім відпустив.
Як тільки я зайшов у камеру, Іван і Михайло відразу до мене:
– Ну, який слідчий? Бив тебе чи ні?
– Ні, не бив, тільки кричав і погрожував, заборонив передачі і побачення з рідними.
– Це, дурниця! Таке можна терпіти. А зрештою, ти й так уже досить одержав.
Я знав, що слідчий ще не раз буде викликати мене і що я на волю не вийду, бо звідси дорога в тюрми і табори Сибіру чи хтозна-куди.
Неподобства в камері, про які я раніше згадував, продовжувалися, але нас уже було шість чоловік, готових до будь-яких несподіванок. Крім того, ми були впевнені, що нас підтримає вся камера. Тепер чекали нагоди, і вона скоро трапилась.
Одного вечора була запропонована гра на фанти, якою керувала та ж група верховодів. Коли фантів набралося достатньо, почали присуджувати викуп. Ведучий питає:
– Який викуп за цей фант!
– Пісня, – пропоную першим.
– Хай співає! – погодилися. Хусточку підняли вверх і запитали: «Чия хустинка?»
– Моя! – відповів Сиротюк, хлопець із Стрийщини.
– Хай заспіває свою улюблену пісню, – знову пропоную.
– Що будеш співати? – запитали.
– Моя улюблена пісня – «Як з Бережан до кадри».
– То лізь на парашу і співай, – закомандували.
Сиротюк здвигнув плечима й попрямував до параші.
Я далі не міг терпіти і кажу до Сиротюка:
– Підожди, я маю щось сказати. Панове! Хлопці! Що ми робимо, куди ми дивимося? Невже ми дозволимо, щоби над нашою стрілецькою піснею, над душею нашого народу чинили таку насмішку? Досить! Ми більше не дозволимо подібного!
Троє верховодів зірвалися з місця – і до мене, але наших п'ятеро перегородили їм дорогу.
– Годі! Сядьте на місце і запам'ятайте, що ваше командування закінчилося. Ми вам більше терпіти не будемо! – застеріг Михайло.
Тут піднявся шум, крик. Майже вся камера встала на ноги, і всі на нашу сторону. Верховоди принишкли й посідали на свої місця. До бійки не дійшло. Скривджені дякували нам, що хоч одної напасті позбулися. Сиротюк дуже гарно виконав пісню, а всі інші «оштрафовані» хто співав, хто розказував вірша або якусь цікаву історію зі свого життя.
З цього вечора неподобства були припинені і вже ніхто не боявся, що коли прийде побитий зі слідства, то в камері добавлять ще або ж обділять пайком.
Був з нами хлопець Я. (прізвища не подаю), років двадцяти п'яти, з Дрогобицького району, котрого часто викликали на слідство. Але його справою ніхто в камері не цікавився, а він про себе нічого не розказував. Одного дня йому наказали збиратися з речами. Всі думали, що слідство у нього закінчилося і його викликають на суд, а якщо справу передали в Москву, то перевозять у внутрішню тюрму чекати вироку. У тодішній Дрогобицькій області було три таких тюрми: в Дрогобичі на Бригідках, у Самборі та в Стрию. Цьому випадкові ніхто не надав ніякого значення, бо всіх кудись забирали і вивозили. Та через три дні відчиняються двері і до камери заходить Я. Ми відразу до нього:
– Що сталося? Чого тебе завернули?
Він сів на долівку, мовчить, а сльози так і ллються.
– Та що таке? Розкажи!
Він далі мовчить. Тоді ми з Михайлом попросили людей відійти від нього, хай трохи заспокоїться. Отямившись, він почав розказувати:
– Під час слідства були такі факти, котрі я заперечував, і доказати їх було неможливо. Слідчий перестав наполягати і сказав, що моє слідство закінчене й він передає мою справу в Москву, а мене відправляє у Стрийську тюрму чекати вироку. Отже, мене звідси вивели на подвір'я, посадили у воронок і повезли. Скільки ми кілометрів проїхали не знаю, як раптом знялася стрілянина, воронок зупинився, почулися крики: «Бий окупантів!» У воронку виламали двері і відчинили бокс, у якому я сидів. Мені хтось крикнув, щоб я виходив. Я вискочив на дорогу й побачив, що біля машини лежать солдати і стогнуть. Кілька озброєних чоловіків забрали від них зброю й наказали мені бігти за ними до лісу.
Називали себе українськими повстанцями. У лісі завели мене в криївку, дали їсти і почали допитувати. Я розказав їм, що слідство моє закінчилося і мене везли в Стрийську тюрму чекати вироку. Вони присікалися до мене: мовляв, я сексот, а везли мене на очну ставку з кимось. Я переконував їх, що говорю правду, що я не сексот. Мене вивели з криївки, підвісили на гілляку головою вниз і давай бити по спині, по голові, по ногах, і весь час кричали: «Ти, сексоте, признавайся! Куди тебе везли?» Я подумав, що це дійсно повстанці, і, щоб не вбили, вирішив дещо сказати. Мене відразу зняли з гілляки й перестали знущатися. Я вирішив, що все гаразд, і заспокоївся. Пізніше мене кудись повели – і раптом знову стрілянина; вони розбіглися, а я опинився в руках енкаведистів. Мене запхнули у воронок, привезли сюди – і відразу на слідство. Який жах! – і він схопив голову руками.
Ми, безпорадні, стояли біля нього й посилали прокляття на голови провокаторів.
Невдовзі мене знову викликали на слідство. Слідчий вимагав признатися, що у мене були карабін, пістолет, підпільна література, листівки та інше. Я заперечував, а він кричав і погрожував, примушуючи годинами стояти серед кабінету, що для мене було нестерпною мукою. Мені здавалося, що якби він мене вдарив, то я б, напевно, розсипався – такий був слабий.
Одного дня нам усім наказали йти в лазню, де кожному видали по маленькому кусочку мила. Перукарі, які були тут, обстригали нас. Наш одяг забрали у прожарювальну камеру. Всі були страшенно худющі – шкіра та кістки; руки і ноги такі тоненькі, як палички, аж страшно дивитися. Я з трудом упізнавав своїх однокамерників. Душових сіток не вистачало, і ми милися по черзі. Після лазні всі почували себе краще, але дуже хотілося їсти. Я був такий голодний, що здавалося, ніколи в житті не їв як слід, я навіть не міг собі уявити, як це так – лежить хліб на столі, а його не їдять.
...Минав 1949 рік, наближалися різдвяні свята. За два дні до Різдва ми почали економити хліб і цукор, аби на святу вечерю мати цілу пайку хліба. Кусочки риби, які нам дали 6 січня, і кашу з обіду також залишили на вечерю, щоб зробити кутю.
Настав Святий вечір. Священик, що сидів з нами, провів спільну молитву й побажав у наступному році бути всім на волі, серед рідних. Після молитви почали вечеряти. Звичайно, кожний їв свою збережену пайку. Думками були зі своїми рідними та близькими. Не в одного на очах блищали сльози.
А один молодий в'язень особливо переживав: як він нам розповів, його було заарештовано під час весілля, тільки-но прийшли з церкви. «Гадюки навіть не дали провести шлюбної ночі!» – жалівся він.
Після вечері тихенько колядували. О! Яких колядок я тут наслухався, бо ж майже кожен знав колядку, яка виконувалася тільки в двох-трьох сусідніх селах. Це був чудовий вечір.
Під час свята допити почастішали. Деякі слідчі були особливо жорстокими і люто знущалися над своїми жертвами, їжу в ці дні давали нам набагато гіршу, а тут ще й холод дошкуляв.
Я зауважив, що моє слідство закінчується і справу будуть готувати до суду. Холодний січень 1950 року наближався до кінця. 25 числа слідчий сказав, що моя справа закінчена і що я звинувачуюсь за статтями 54-ІА і 54-ІІ, а справу посилають у Москву і судити мене буде «Особое совещание»; мене чекає від десяти до двадцяти п'яти років позбавлення волі.
28 січня наглядач наказав мені збиратися з речами. Я зрозумів, що мене повезуть у якусь внутрішню тюрму тодішньої Дрогобицької області, де треба чекати вироку. У душі радів, що їду з цього пекла, хоч не знав, як буде на новому місці. З багатьма у камері здружився, бо були добрими й чуйними людьми. І хоча з того часу минуло більше сорока років, я пам'ятаю їхні прізвища: це Троян Михайло з Дублян, що біля Самбора, Горнєвський Іван з містечка Риботичі колишнього Добромильського району Файтас Мирослав, здається, з Ясениці, недалеко від Дрогобича, Шенжеляш – офіцер зі східних областей України. Перед виходом попрощався з усіма в'язнями. Прощання було зворушливим. Крім названих вище зі мною тоді сиділи Береза, Вітер, Деркач, Заяць, Зірчак, Карась, Крисько, о. Козак, Павець, Рогульський, Сиротюк, Найман, Ясінський, Янів та інші, чиїх прізвищ, на жаль, не пам'ятаю. Про їхню долю мені нічого не відомо.
Мене вивели на подвір'я, де стояв воронок. Був ясний морозний день, сонце сліпило очі. Піднявшись по східцях, я опинився у вузькому коридорчику воронка. З обох сторін були бокси, подібні до тих, які я раніше описував, тільки трохи просторіші, так що на лавочці можна сидіти. В боксі темно, хоч у стелі було кілька дірочок, немовби шилом пробитих, через які ледь пробивалося світло. Привели ще когось із в'язнів, але посадили в бокс з протилежної сторони коридорчика. Воронок рушив з місця, і нас повезли. Весь час доводилося розтирати руки й ноги, бо холод дошкуляв чимраз більше. Всі думки зводились до одного – скоріше зігрітися і хоч трохи поїсти.
Їхали більше години, нарешті зупинилися. Почувся скрегіт залізної брами, проїхали ще кілька метрів, відчинилися двері, мені наказали виходити. Я так замерз, що ледве переступав ногами. Після перевірки документів наглядач завів мене до лазні, де я довідався, що знаходжуся в Стрийській тюрмі. Велика П-подібна будівля, споруджена ще за часів австрійського панування, ніколи не пустувала. На верхньому поверсі колись була тюремна церковця, де для в'язнів відправлялися Богослужіння. Тепер її перетворили у велику камеру N39, куди мене й завели. У першу чергу мені впали в очі двоповерхові залізні нари з акуратно застеленими матрацами, коцами і подушками.
– Добрий день, панове! – привітався я.
– Добрий день! – відповіли.
– Приймаєте мене чи додому наженете? – запитав жартома.
Моє запитання, видно, сподобалося, і старший чоловік усміхаючись відповів:
– Раз прийшов до нас, то так і бути. Он там, під вікном, другі нари бачиш? – запитав.
– Бачу.
– Наверху твоє місце. Іди і влаштовуйся!
Я підійшов до вказаного місця, привітався із в'язнями, які там сиділи, пощупав матрац, подушку, оглянув коц багаторічної давності і присів біля нових сусідів.
– Хто цей чоловік, що вказав мені на місце? – запитав.
– То старший по камері, – відповіли.
– Розкажіть, які тут порядки.
– Як і скрізь: уранці «подйом», далі перевірка, сніданок, обід, вечеря, вечірня перевірка й о двадцять третій «отбой». Водять на прогулянку приблизно на десять хвилин, через десять-п'ятнадцять днів – до лазні. Вдень лежати на нарах не можна – карають карцером на кілька діб.
– А як годують?
– Так, що ситим не будеш.
– Передачі дозволяють?
– Тепер дозволяють, якщо є кому принести.
Я подумав про себе, хто ж мені принесе: батько сидить, маму посадили, що з ними – не знаю, бабуня стара, немічна, і невідомо, як вона там дає собі раду.
Камера була велика: близько двадцяти кроків у довжину і шість у ширину, висота близько п'яти метрів. Вікна дуже високо: щоб виглянути навіть високому чоловікові, то на верхніх нарах треба щось підкласти на 20-30 сантиметрів.
У камері стояли два столи і дві лави. В кутку – металева параша. В стіні, що від коридору – вічка, через які раз по раз зазирав наглядач. В камері було близько 60 чоловік. Діяла тюремна бібліотека, але вибір невеликий: твори Пушкіна, Лєрмонтова, Горького і ще кількох російських письменників.
Після вечірньої перевірки наглядач прокричав: «Отбой!», – і я вперше за два з половиною місяці ліг спати хоч трохи по-людському. Правда, з вікна тягнуло холодом, і я накрився з головою. Незчувся, як заснув, і тільки вранці крик наглядача «Подйом!» розбудив мене. По команді завели в туалет, де в одній кімнаті в'язні оправлялись, а поруч, у другій, вмивалися крижаною водою. Сяк-так помилися – і знов до камери. Дали сніданок. Він трохи відрізнявся від пайки Дрогобицької тюрми, але дуже мало. Я почував себе погано: виснаження давалося взнаки.
6 лютого 1950 року нас вивели на прогулянку! Ясний зимовий день, майже без морозу. Як і в Дрогобицькій тюрмі, невеличке подвір'я огороджене високим муром з колючим дротом зверху; озброєний охоронник на вишці, що над муром у куті. Я зробив два круги, мені в очах потемніло, і я втратив свідомість. Хлопці підхопили мене, я поволі опритомнів. Ледве витримав до кінця прогулянки.
Того дня тюремна лікарка з медсестрою робили обхід. Зайшли й до нашої камери. Я на всяк випадок попросив термометра. Медсестра слідкувала за мною, а коли я повернув його, вона показала лікарці, і та звеліла зміряти ще раз. Після перевірки записала моє прізвище, а ще через півгодини за мною прийшла медсестра і завела мене в тюремний медпункт.
Тут було чисто, стояли скляні шафи з ліками, якісь прилади, два невеликих столики і кілька табуреток. Лікарка наказала медсестрі зробити мені аналіз крові, оформити карточку і положити мене в палату. Я присів на табуретку, поклав руку на столик, медсестра проколола палець і приставила скляну трубочку на кров. Кров не йшла, тільки показалася маленька краплинка. Довелося лікарці й медсестрі масувати руку з верху до низу, щоби набрати потрібну кількість крові. Оформивши листок, медсестра підвела мене до камери, розташованої поруч, покликали наглядача, щоб відчинив. Це була тюремна лікарня, в якій лежали тяжко хворі. Увійшовши, я привітався. Медсестра підвела мене до ліжка, що стояло під вікном, дала мені чисту білизну, халат і рушник. Мій одяг забрала.
Не встигла медсестра вийти, як звідусіль посипалися запитання: з якої камери, звідки, що нового, чи давно з волі і т. д. Я також цікавився хворими. На першому ліжку лежав чоловік, котрий зовсім не розмовляв і не міг ходити, за що лікарка називала його симулянтом. Вона просила водити хворого, а для цього потрібно було троє людей: двоє тримало попід руки, а один переставляв ноги. Здається, звали його Демкович, але стверджувати не буду. Про нього ніхто з присутніх нічого не знав. З правої сторони лежав молодий хлопець з пораненою рукою, вкритою струпами. Лежав тут вісімдесятирічний дід, котрий весь час стогнав. Він був засуджений на 25 років і при розмові часто дякував совітам, що присудили йому жити до 105 років. Були тут два хлопці зі Стрийщини, засуджені на два місяці за спізнення на роботу. Під вікном лежав чоловік середніх літ, котрий дуже мало розмовляв і про себе нічого не розказував. До цього часу я вважав себе здоровим, тільки ослабленим, а тут, надивившись на тих нещасних хворих людей і наслухавшись їхнього стогону, злякався. Нове середовище зробило свою справу: якщо надвечір у мене була температура близько 35 градусів, то наступного дня вранці – 40. Температуру почали збивати, і на третій день вона стала майже нормальною.
Одного дня лікарка підійшла до мене й почала розпитувати про мою вину, потім жаліла мене: мовляв, я такий молодий, а мене чекає Колима, звідки ніколи не повернуся.
– А мені про це давно відомо, і це мене не лякає, – відповів я.
Моя спокійна відповідь здивувала її, але більше такої теми вона не зачіпала.
Минали дні, я набирався сили, бо годували краще, ніж у загальних камерах. Хто міг, той виходив на прогулянку на тюремне подвір'я. Хоч ходити по ньому було моторошно: саме тут у 1941 році червоні кати мордували наших людей.
Мінялися люди – одних виписували, других приймали. Близько трьох місяців протримала лікарка в цій палаті мене і ще одного хлопця з Стрийщини – Василя Форостину, а вкінці підійшла до нас і сказала:
– Ребята, я вас больше держать не могу. Меня упрекает начальство, что я завела штатних больных.
– Ми вам щиро вдячні, – відповів я.
Нас з Василем виписали, і я знову в 39-ій камері. Тут я зустрів хлопців, з якими був у Дрогобицькій тюрмі.
Одного дня, у травневу неділю, пополудні, я зробив на нарах підвищення, став на нього і виглянув у вікно. Добре було видно тюремне подвір'я, мур з колючим дротом та вишками, хлопців і дівчат на зеленому горбочку, що був недалеко за муром, які затіяли якусь гру – бігали та співали. Дивився на це, і мені здавалося, що моє серце вискочить із грудей. Я зліз і більше ніколи не виглядав у вікно.
Йшли дні за днями, минала весна, і я знову почав відчувати голод. Я намагався не думати про хліб, про волю, щоб не дратувати себе, і мені ставало легше.
З поношеної військової німецької блузи я вирішив пошити собі мазепинку. Голка у нас була (самі зробили), замість ножиць служив кусочок скла, яке я підібрав під час прогулянки, нитки виторочував зі старої шкарпетки. Хлопці запевняли, що в мене нічого не вийде, коли я розказав про свій намір.
– Побачимо, – відповів я і взявся за роботу. Її треба було виконувати під нарами, щоби наглядач не завважив.
Кілька днів наполегливої праці, і мазепинка була готова, а коли я надів її, то хтось крикнув: «Хлопці! В камері СБ!» Відтоді до кінця мого перебування в 39-ій камері я мав кличку «СБ». У камері майже не було таких, котрі б не парадували в моїй мазепинці.
Вранці 30 червня 1950 року мене викликали до тюремної канцелярії. Я увійшов. Біля дверей зупинили. За столом сидів начальник тюрми, якісь два офіцери і жінка в цивільному. Начальник перепитав моє прізвище й зачитав вирок, у якому говорилося, що я звинувачуюсь по статті 54-ІА і 54-ІІ і що «Особое совещание» (в Москві) присудило мені десять років позбавлення волі. Я усміхнувся. Він визвірився на мене і запитав:
– Чего смеешься?
– Я думав, що буде двадцять п'ять, як обіцяли, а то тільки десять.
Начальник щось злісно буркнув і наказав вивести мене. Завели у якусь пусту камеру, а згодом туди доставили ще кількох, також уже засуджених. Під час обіду я на декількох алюмінієвих мисках нашкрябав «СБ-10», що означало мій вирок. Пізніше я довідався, що ті миски побували у 39-ій камері і хлопці знали про мій термін покарання.
Я й досі пам'ятаю прізвища людей, які у першій половині 1950 року були зі мною в Стрийській тюрмі: Гандзин, Деркач, Кабан, Колодій, Мудрий, Ткач, Заяць, Рибак, Форостина Василь, Хохун, брати Файтаси – Микола і Мирослав.
На другий день, як тільки почало світати, нас – кількох чоловіків і двох жінок – вивели за тюремну браму і передали конвоєві. Солдат було стільки, скільки й нас. Оточивши зі всіх сторін, вони повели нас на залізничну станцію, де посадили в спеціальний тюремний вагон. Через кілька годин привезли до Львова, у П'ятий парк, а звідси воронком на пересильний пункт, який знаходився на теперішній вулиці 700-річчя Львова, біля мосту. Після звичних тюремних процедур я опинився в 16-му корпусі, у камері на другому поверсі. Тут були суцільні двоповерхові дерев'яні нари від стіни до стіни. Людей нагнали стільки, що не було чим дихати, і ми повибивали вікна. Як виявилось, у камері були греко-католики, православні, суботники, два комуністи і «трясуни» (вони під час кожної молитви так плачуть, що аж трясуться). Були тут три німецькі офіцери, двоє з них – батько и син. З клаптиків газет, які до нас потрапляли, ми довідалися, що в Кореї почалася війна. У камері виникло пожвавлення, спалахували дискусії.
Липень наближався до кінця. Одного дня пролунала команда збиратися в дорогу. З кількох корпусів нас зігнали на велике обгороджене подвір'я. Якісь високі чини проводили перевірку наших документів і старанно оглядали нас.
Це «купці» з таборів, а оглядають, як колись невольників у Кафі, – говорили в'язні.
Тут я зустрівся з батьком і товаришем з Добромильської школи. Їм також дали по десятці. До поїзда ми їхали разом в одному воронку. Ще одна перевірка перед ешелоном. Нас трьох розділили по різних вагонах. Товарний поїзд, спеціально пристосований для перевезення в'язнів, був дуже довгий. Скрізь багато солдатів з автоматами, кулеметами та вівчарками. Нарешті вагони заповнені, завищали двері, заклацали замки. По даху забігали солдати, постукуючи молотками. Ми розмістилися на триповерхових нарах, і кожний в душі молився, благаючи у Всевишнього здоров'я і сили, щоб перенести страждання, які чекали попереду.
– О Господи! Чи ми ще повернемось в Україну – сказав хтось голосно.
У відповідь – мовчанка.
Здалеку донісся гудок потяга, грюкнули вагони. Поїзд рушив, поволі набираючи швидкість. Ми покидали Батьківщину і їхали в далеку невідому чужину...
Page updated
Report abuse