Дата публікації допису: Apr 10, 2013 5:57:42 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Заключні зауваження
Імперіялізми
Імперіялізм є потворним явищем у всьому укладі людського життя, й уже є на часі раз на все покінчити з цим злом. Україна й її нарід перебувають у пазурях Московського імперіялізму – тож коротенько зупинимось на його історичних кроках, на тому, що криє в собі Російський імперіялізм, й що чекає українців, якщо Україна й надалі залишиться складовою частиною Російської імперії.
Для ясности зробимо коротеньке порівняння двох імперіялізмів, бо кожен імперіялізм відбиває риси духовости панівної нації імперії.
У попередніх розділах я подав образи мікроскопічної частки того, що відбувалося та напевне відбувається й сьогодні (хіба у дещо відмінній формі) на терені СССР-івської імперії. Той з мислячих людей, хто перебував у тенетах Московської неволі, в пазурях енкаведистських хижаків, певно задумувався над тим, чому то так кремлівська тиранія постала на просторі Московщини. На таке питання можна дати вичерпну відповідь хіба в кількох томах, але – на жаль і шкоду – справа вивчення з'явлення й розвитку Московського імперіялістичного духу занедбана не тільки українцями, але й взагалі всіма націями; і то до тої міри, що Вільний Світ є тепер заскочений великою загрозою бути знищеним імперіялізмом Москви.
Російська імперія посідає найродючіші й найбагатші підземними добрами простори Европи та Азії, але, маючи цю природну привілею, Московщина не внесла нічого в скарбницю технічних винаходів, не дала світової слави мислителів, не сприяла розвиткові християнського духу, а в письменстві та мистецтві, якби не Л. Толстой, Достоєвський та Чайковський (останній, до речі, не є москалем), то росіяни не мали б з чим виступати перед культурним світом. Натомість Московська імперія відновила в двадцятому столітті рабство, а серед власного московського народу виплекала ксенофобію, і є у ньому загрозливі прояви хоробливої потреби жорстокостей і крови. Російська імперія, загарбавши силою народи вищої культури й вищого духового рівня – український, грузинський, польський, литовський, фінський – брутально спинила розвій тих народів, а сама не стала на шлях розвитку, та й не піде по ньому, доки в ній панує імперіялістичний загарбницький дух.
Причини культурної відсталости Московської імперії треба шукати ще на початках її варварського розвитку – коли, в другій половині 12-го століття, Андрій Боголюбський зруйнував Київ – світильник багатої слов'янської культури. Пізніше, поневолюючи Новгород, Псков, Тверь, Рязань і т. д. , москвини немилосердно винищували у великій кількості місцеву людність і вищу культуру тих невеликих держав.
Цар Іван IV-кривавий – узаконив нищення людської творчости своїх підданих. За «Грозного» царя довелося тікати на Україну Федорову – першому новаторові друкування на Московії. Він же покарав смертю винахідника літального апарату й наказав апарат його «яко нєчістоє – прєдать огню».
За царів і цариць над просторами Російської імперії панувала деспотія, що придушувала творчі генії одиниць. По царях настала ще жахливіша тиранія комуністів, яка винищує найменший прояв духової, навіть розумової вищости. Гірше того – винищуються взагалі чесні, віруючі, здібні, звичайні люди; навіть у партії прострілюють голову тим, хто насмілюється думати мудріше від політбюра. Через те простір Російської большевицької імперії на сьогодні є поважно духово підсічений – ми є свідками дегенерації літератури, мистецтва й гуманітарних наук у СССР. У своїх злодійських потягненнях комуністи перегнали царів. Вони викрадають у інших народів винаходи, у нечуваних розмірах розгорнули шпигунство, з суспільних покидьків організували всередині державних організмів інших народів вірні Кремлю п'яті колони, а до цього всього Москва з максимальною, нечуваною напругою сил своєї імперії розбудовує мілітарну міць для підбою вільного культурного світу.
Отже, Росія, як імперія, не виконує свого призначення, не сприяє розвиткові й поступу світової культури. Всі природні багацтва тої імперії не служать тому, щоб була внесена духова вкладка в світову культуру, й не сприяють покращенню життя свого народу та взагалі всього людства, як це водиться в інших державних організмах; навпаки вони служать тому, щоб була зруйнована сьогочасна, побудована на християнських засадах, культура, щоб з неї були зняті елегантські черевички й була вона взута в московські лапті, щоб обнизився життьовий рівень трудівників міста й села країн Заходу, щоб вони недоїдали й були одягнені в абищо, щоб жінки Заходу приневолені були тяжко працювати.
Сучасна Російська большевицька імперія має винятково низький життьовий стандарт населення і є духовою провінцією вільного світу ще й тому, що при комуністичному режимі уклад суспільно-господарського життя підсовєтського населення перебудований на рабсько-невільницьку систему, яка – щодо розвитку продукційних сил і господарського поступу – є впрост не до порівняння, є значно нижчою від приватно-власницької господарської системи Америки й Англії та інших капіталістичних держав.
Певно що жодна імперія не хоче бути духовою провінцією культурного світу, перебувати в хвості передових держав, бо тоді вона зневажатиметься поневоленими нею народами, викликатиме з їхньою боку огиду-бридкість. Отже є природним, що Московська імперія прагне посісти перше місце в світовій культурі, а для цього їй треба зруйнувати ту культуру, яка є вищою від її культури, й якої вона не в силі догнати, й натомість дати світові свою нижчу Московську культуру – зробити Москву так званим Третім Римом.
Тільки тоді, коли Московська імперія буде розділена на свої складові частини, зникне загроза сучасній християнській культурі, а народи простору Московської імперії (в тому числі й росіяни) будуть вільними й підуть швидко шляхом розвою, вкладаючи свої досягнення до світової скарбниці християнської культури на благо всього людства.
Політика демократичного світу намагається ніби задовольнити так би мовити «життьові» інтереси СССР-івськоі імперії; певно що з тих міркувань по Другій Світовій Війні Москві віддали сім держав та ще й Східню Прусію. Правда Югославії пощастило на деякий час відірватись від Москви.
Навіть пересічний мешканець Европи розуміє, що Москва не вдоволилася цим куснем; якби Москві віддали й решту Балкан з Дарданеллами включно та ще й Італію, то Москва і тоді була б невдоволена – бо вона й так перенасичена просторами й добрами. Їй бракує тільки кави та гумового дерева, а довжина Совєтської імперії (від Адріятики до Курильських островів) сягає до 20 тисяч кілометрів.
Якби московський нарід був призвичаєний до творчости й працьовитости, то він міг би досягти життьового стандарту, такого ж, який має американський нарід; але він не прикладає своїх зусиль, щоб, припустимо, розорювати цілинні землі Казахстану та Сибіру, а набрав для цього невільників з України. Отже московський нарід не прагне до створення добробуту на власній землі власними руками, а хоче захопити й решту народів Европи та примусити їх працювати на себе.
Москвофіли можуть закинути мені, що всі імперії взагалі побудовані на принципі варварського поневолення інших народів, а що я маю ненависть до росіян, і через те напастую московський імперіялізм. Кажу на це, що ненависти до москалів, як народу, я зовсім не маю, але я є ворогом Московського імперіялізму, бо він поневолює мою Батьківщнну-Україну, й засуджую виховання московського народу з покоління в покоління в націоналізмі-шовінізмі та фанатичному месіянізмі. Певно, що будь-який багатомільйоновий нарід, якщо його виховувати в антихристиянській месіяністсько-шовіністичній духовості, в культивуванні прагнення панувати над усім світом, стає загрозливим для цивілізації. Так наприклад Гітлер на протязі тільки двох десятків років виплекав жахливі садистичні кадри і то серед народу високої культури.
Для порівняння різного типу імперіялізмів гляньмо, як на один з найвизначніших, на імперіялізм англійський. За англійськими вояками в окуповані простори йшли купці, промисловці, господарники, культурні урядовці й, де треба, християнські проповідники. Завдяки ним на пущах та некультивованих землях поставали бавовняні та рижові поля, плянтації гумових дерев, виноградні, померанчеві, бананові та інші культурно ведені сади. Підземні багатства, що до приходу англійців лежали марно, почали використовуватись для піднесення добробуту людства.
Англійська імперія принесла світові багато технічних винаходів, світової слави мистецькі шедеври й славетні наукові заклади. Англійці розвинули в себе велику промисловість, машини якої сприяють людському поступові й поліпшують життя людей на великій частині земної кулі. Сам англійський нарід від верху до низу перейнятий духом аристократизму й має високий життьовий стандарт. Відсталі кольорові народи своєї імперії англійці піднесли до так високого культурно-політичного рівня, що вони один по одному виявляють у новітні часи здібність до самостійного державного життя.
А хто ж ішов за збройними ватагами Московського імперіялізму? Йшов за ними мужик-поселенець та імперська брутальна адміністрація п'яниць – ласа на хабарі та жінок. Що дала Москва Східній Прусії, яку вона загарбала після Другої Світової Війни? – поселенця-колгоспника.
За те, що така жахлива, тиранська, брутальна й агресивна імперія, як Московська, зміцнилася до тої міри, що вона тепер загрожує решті світу, несуть відповідальність державні уряди країн вільного світу. Треба ж було ще сто років тому звернути пильну увагу на працю де-Кюстена, який у своїх творах ядерно виявив московську духовість. Але лише тепер книга де-Кюстена стала знайомою західним дипломатам, політикам, журналістам – і то далеко не всім.
Але й ті, що студіюють тепер де-Кюстена, часто попадають у блуд, бо треба приймати до уваги, що вже після де-Кюстена більше століття Московський дух міцнів і «удосконалювався», досягнувши такого рівня, що людина Заходу не може його збагнути й тому каже: «Ні, цього не може бути!»
Людям Заходу, що не перебували в пазурях Москви, це ще можна пробачити. Але коли доводиться читати в українській еміграційній пресі виписки з книги де-Кюстена з зауваженням «таке саме існує й тепер в СССР», то стає соромно за своїх земляків. Бо ж за часів, що їх описує де-Кюстен, на просторах Російської імперії панував кріпацький лад, при якому «крестьян» приневолювали три дні на тиждень працювати на пана, три дні працювати у власному господарстві, а неділя була для Бога (такі умови були на Україні). За ті дні праці в панському маєткові пан давав кріпакові у землекористування десятину (пересічно) землі на працюючу особу й пів десятини на непрацюючу.
Кріпак мав власне господарство, коней, корів, овець, свиней тощо. Ті ж кріпаки, що постійно працювали в панській садибі, одержували харчі, одяг, взуття, паливо і т.п. у такому розмірі, який сьогоднішнім колгоспникам і не сниться. Тепер же колгоспники приневолені рік-річно працювати в колгоспі щотижня сім днів, і за це вони мають на трудодень кілограм (пересічно) гіршої якости збіжжя та 10-25 сотих гектара грядок біля хати, з яких частину врожаю здають державі й ще платять грошовий податок.
За кріпацьких часів за те, що кріпак вкрав на панському току зерна в кишеню, або потягнув снопа в полі, чи зрубав дерево в лісі, пан карав його всипавши від 10 до 25 лозинок по задку. Тепер у колгоспі за таку крадіжку соціялістичної власности колгоспника засуджують до тяжкої кацетної праці на термін від 10 до 25 років.
За кріпацьких часів кріпаки могли мати ручні жорна й на них молоти зерно, а за совєтських часів не дозволено мати жорна й на них молоти. Тоді кріпаків називали «крепостнимі душамі», а тепер колгоспників називають «колхозная рабсіла». Якби Хрущов (або хто інший) привернув тепер колгоспникам ті права, які кріпаки мали при кріпацтві, то за таку ласку його сміливо можна було б проголосити найбільшим гуманістом і поступовцем 20-го століття. Отже коли в пресі колгоспну систему прирівнюють до кріпацтва, то це є невірним – бо кріпацтво було останньою фазою, відживаючої рабської системи, а сучасна колгоспна система є вступною фазою до нового «модерного», удосконаленого рабства.
Коли подорожував де-Кюстен по Московщині, то тоді ще був вільний зв'язок із Заходом. Багато москалів аристократів навіть учили своїх дітей у високих школах Заходу; Росія тоді мавпувала культуру Заходу, турбувалась, щоб у неї було «вікно» в Европу – сьогодні всього цього немає, зате ксенофобія охопила москалів.
Сто років тому в Росії були каторжні роботи, на яких чи й працювало сто тисяч в'язнів – тепер же у Совєтів існує стала система трудових примусових таборів з мільйонами в'язнів. Тоді життьовий рівень населення України був вищий і тоді не умертвляли голодом мільйонів українців. У ті часи Петербург провадив політику асиміляції українців, а тепер Москва щодо України веде політику народовбивства (геноциду). За часів де-Кюстена Росія лише мріяла заволодіти Европою й стати «Третім Римом», а сьогодні Москва вже готується до останнього змагу за здійснення тих мрій.
У роки революції Західня Европа й Америка не підпирали Україну в її змаганнях до створення власної держави, бо хотіли мати велику Російську імперію. Як на ті часи, то для інтересів Заходу нібито було й не зле, щоб Москва, тримала під своїм пануванням слов'янський простір та здушувала розвій слов'янських народів; бо ж тоді через торгівлю з імперською Росією вигідніше можна було брати з того простору якісні й дешеві збіжжево-харчові продукти, поставляючи Росії вироби своєї промисловости. Тож і в післяреволюційні часи, якщо виходити з інтересів земель Вашингтону та Альбіона (ігноруючи християнську мораль) то мовби й не було нічого злого в тому, що Москва умертвляла мільйони українців розкуркулюванням голодом, тощо.
Ті, що домовлялися в Ялті, Потсдамі, знали вже за могили Вінниці, Одеси, Катиня, які були заповнені трупами десятків тисяч слов'ян; знали вони, що примусова репатріяція збігців дасть нові могили сотень тисяч ні в чому не винних людей.
Ми, «диваки», твердили, що за християнською мораллю не вільно було сідати за один стіл з душогубами, але західні політики міркували інакше. Можливо думали вони, що коли Москва між Дунаєм і Тереком винищить слов'ян, що посідають багатий і дуже родючий простір, то він, придасться для іншого людського племени.
Цинізм «ялтинських» політиків Заходу, що репрезентували вільну частину християнського світу, відіб'ється невдовзі кривавою купіллю для їхніх власних народів; бо ж хоч Москва під цю пору є упирем переважно слов'янських народів, але виглядає так, що москвини, посідаючи нищівну, ракетну, атомову й водневу зброю, захоплені жадобою влади над світом і шалено готуються (хоч вони самі й є білими), на спілку з кольоровими (жовтими) народами, знищити білу людську расу – носія високої культури.
Ракетні стрільна Москви спрямовані не на Африку чи Індію, а на Західню Европу; атомові та гідроґенні бомби будуть змертвлювати простори, заселені білими людьми.
Російський імперіалізм є побудником воєн
Сторічний відрізок часу свідчить нам, що Кримську війну, Японсько-Російську, Балканську, Першу Світову Війну викликав Російський імперіялізм.
Перша сталінська п'ятирічка гігантських озброєнь СССР змусила Західню Европу й Англію допустити відродження військової потужносте Німеччини, а друга сталінська п'ятирічка приневолила Захід до Мюнхенської угоди; відтак, дякуючи наявності Російського імперіялізму, вибухнула Друга Світова Війна, по ній – Китайська, потім – маленька Корейська та Індокитайська.
Під цю пору, дякуючи загрозі Московського імперіялізму, дозволено озброюватись Німеччині. Англія, Америка та інші країни знищили німецьку мілітарну потугу, але, завдяки наявності Російського імперіялізму, Німеччина вже двічі, після десяти років по війнах відроджує свою мілітарну силу.
Якби під цю пору Російський імперіялізм не готувався до розгортання третьої світової війни, то як убого виглядав би світ! Трудівники вільної частини світу не платили б тоді тих високих податків, які вони платять під цю пору. Не витрачались би гроші на так часті тепер наради, зустрічі, конференції дипломатів світу, не було б НАТО.
Тоді Вільний Світ не готувався б до оборони, й не треба б було країнам Европи, Америки, Близького Сходу та іншим витрачати щорічно багато десятків мільярдів долярів на військові замовлення, а приватним колам не було б потреби й сенсу витрачати мільйони долярів на непередрішенську політику.
Якщо ж буде збережена Російська імперія, то після третьої світової війни незабаром буде четверта війна. Якщо зникне Російська імперія, то зникнуть світові війни. Тож українцям треба виступати мужньо й одверто проти непередрішенської політики приватних кіл, бо та політика спрямована на те, щоб Український Нарід і в майбутньому був поневолений Московським імперіялізмом. Непередрішенська по відношенню до Росії політика є крихка, й українці, виступаючи одностайно, могли б її уневажнити. Та, на жаль, цього нема – частина наших українців простягла руки до приватних кіл по брудний гріш.
До УПА простягаймо свої духові руки, а не до приватних кіл, бо там є пастка для Української Визвольної Справи.
З москалями треба провадити розмови
Розмови з москалями треба починати не з «передрішенства», а із з'ясування того, скільки десятків мільярдів карбованців погоджуються москалі сплатити Україні за більйони робочих днів, що їх уклали мільйони в'язнів і взагалі невільників українців на протязі кількох десятків років у розбудову на Московщині промислових споруд, електрівень, каналів, залізниць тощо.
Те, що в той же час було збудовано й на Україні, робилося руками не москалів, а українців. Наприклад на будові Азовсталі в Маріюполі працювало багато тисяч в'язнів українців та «трудармійців» (молодиків, що через політичну неблагонадійність батьків не були покликані до армії); багато сот їх померло при цьому.
Канал Каховка-Крим постав з вимог імперської стратегії, як оборонна перепона від танкових колон, які можуть висадитись на побережжю Чорного моря, щоб іти найближчим шляхом через Донбас на Москву.
На козацьких землях канал Волга-Дон теж постав із стратегічних міркувань, щоб під час війни, в разі загрози, була можливість вивести українську військову і цивільну фльоту в глиб Московщини. Отже ті канали збудовані не для розвою добробуту українців і козаків.
Що чекає українців?
Чи можуть бути істотні полегшення для українського народу, якщо Україна залишаться і надалі в складі майбутньої Російської імперії? Припустимо, що Керенскій і Ко., або інші «демократи» переберуть кермо Московської «нової» імперії, зліквідують табори примусової праці (кацети) й взагалі скасують принцип невільничої праці. Такий крок заламав би економіку Московщини, бо сучасна комуністична імперія розбудувала величезні різного роду промисли у північних та підбігунових просторах Московщини. Ті промислові райони не тільки збудовані руками невільників-в'язнів, а вони й утримуються весь час рабською працею невільників – в переважаючій більшості українців.
Міркуючи логічно, можна сказати, що в майбутній «демократичній» Московщині, як і в усьому вільному капіталістичному світі, промисел той мав би утримуватись вільно найманими робітниками. Отже розглянемо цілком коротенько, чи є належні умови для перестановки промислу Московщини, що зараз базується на рабській праці, на працю по вільному найму.
Паперова фабрика «Сокол», що до революції належала (якщо пам'ять не зраджує) Суркову, й яка міститься в північному краю на річці Сухоні (притока Північної Двіни) – в 1937 році цю фабрику звали вже старим цехом, бо її було поширено до непізнання. Руками в'язнів збудовано там паперовий комбінат-гігант та місто для вільнонайманих робітників. На тому комбінаті устатковано сім великих закордонних машин. Заготівля сировини-дерева, рубка, вивозка, сплав, штабельовка на лісобіржі біля комбінату – все це переводилось в'язнями, що були розміщені в кільканадцяти таборах по кілька тисяч в'язнів у кожному.
По річці Воложка, що допливає до річки Онеги, на лівому її березі розташовані табори в'язнів. Основною роботою в тих кацетах є заготівля дерева для новозбудованого іншого паперового комбінату, назву якого точно не пригадую.
Коли б Рухлов (що був міністром залізниць за царя) був ще живий і повернувся до своїх маєтків у північному краю, то він не пізнав би їх. Будинки його маєтків тепер губилися серед силосних башт, яких у 1935 році було 36. Там тепер була електрівня, макуходробілка; було з сотню інших будівель і бараків для мешкання в'язнів, гаражі, будинки для вільнонайманої адміністрації й технічного персоналу, коровники, в яких містилося 6000 корів без ялівнику. Були ще там совгоспи «Марковскоє», «Побєда» й сотні інших, що в північному краю стало обслуговувалися працею в'язнів – переважно українців.
Щоб лісорозробки провадити вільнонайманими людьми, треба в першу чергу побудувати робітничі селища – бо хто ж схоче добровільно тіснитися в дощаних переповнених блощицями бараках, що в них раніш мешкали в'язні; а для того щоб побудувати найманою працею селища для робітників, треба вкласти поважний капітал, а після війни Москва його не матиме.
Щодо паперових комбінатів, то проблема, здається, ще не є так тяжкою. Москва припинить провадити пропаганду за кордоном і скоротить виробництво паперу; припустимо, що на комбінаті «Сокол» замість семи працюватиме лише одна машина, й тоді на комбінаті постане безробіття. Безробітних людей можна буде використовувати на заготівлю дерева та торфу (у 1935 році в семи кілометрах від комбінату кількома тисячами невільників провадилась заготівля торфу для нього; комендантом того табору «Міхайлово болото» був тов Белов. Праця була дуже тяжкою, а при навантаженні сухого торфу у в'язнів від порохів текла а носа кров); але чи схочуть москалі переходити з легкої цехової праці на тяжку (ліс рубати, торф добувати)? А якщо й схочуть, то значить Керенскій, чи взагалі «нова Росія» не принесуть їм покращання долі.
У совхозах замість бараків треба буде побудувати хати, або роздати корови та іншу худобу місцевому населенню. Але тоді стане на консервацію великий механізований консервний завод вершкового молока, розташований на правому березі Сухоні (проти паперового комбінату «Сокол»), бо для нього основним постачальником молока є совхоз ГПУ (маєток Рухлова); отже не тільки вільнонаймані москалі консервного заводу стануть безробітними, але для Москви, Ленінграда та інших міст не вироблятиметься консервоване вершкове молоко.
В Архангельську та Архангельській області в 1937 році було 48 тартаків. Заготівлю дерева для них провадили невільники-в'язні, спецпоселенці, «вольниє посєлєнци» і т. п., що мешкали у великій тісноті в бараках таборів. А якщо розпустять в'язнів-невільників, то хто ж заготовлятиме ліс для тих тартаків?
Поставити їх на консервацію не можна буде, бо вони майже виключно виготовляють пило-матеріял на експорт, а «нова Росія» відмовитися від експорту ніяк не зможе.
Рівно ж на Кольському півострові не зупиниш апатитових розробок, що провадяться працею українців-поселенців майже виключно на експорт.
Золотодобувальні, в яких під цю пору добувають золото працею в'язнів, теж не можна буде зупинити, бо Москва пекуче потребуватиме золота на латання руйнувань, посталих у наслідок війни.
Не можна буде припинити й добування вугілля в районі Воркути, яке провадиться працею в'язнів – бо це приведе до консервації промисловості Ленінграду, що живиться вугіллям Воркути. Якщо ж на Воркуті замість примітивних в'язнівських мешкань побудувати будинки для поселення в них родин вільнонайманих робітників і платити їм таку зарплату, яка заохотила б їх у таку холодну й непривітну пустелю, то тоді тонна добутого на Воркуті вугілля коштуватиме промисловості дорожче ніж вугілля, куплене в Німеччині, Бельгії чи в якійсь іншій країні Західньої Европи.
У такому ж стані будуть і вугільні копальні на острові Вайґачі (в Карському морі). В'язні з острова Вайгача, яких я зустрічав, казали, що й за купу золота не захотіли б вони добровільно працювати там у шахтах.
А хто, після звільнення в'язнів, обслуговуватиме індустріяльні споруди Далекого Сходу, АССРеспубліки Комі, нафтові й гасові вежі в Усть-Ухті, копальні міді та заліза в Тіманських горах і т. п. та й взагалі чисельні промислові споруди на підбігунових просторах, які обслуговуються працею в'язнів, і які Москва розгорнула в таких розмірах, що навіть і при добрій волі вона їх не зможе урухомлювати силами тільки свого (московського) народу?
Московська комуністична імперія розбудовує в себе промисел у арктичних та інших кліматично несприятливих районах з розрахунком стало й довічно обслуговувати його працею невільників. Москва гадає, що, після викінчення українців, будуть ще італійці, французи, німці, еспанці, англійці і т. д., а московський нарід виконуватиме обов'язки ВОхри (воєнізірованная охрана) в тім великім кацеті.
З цією метою Москва скасувала в кацетах залік робочих днів, підвищила максимум карности з 10 на 25 років, дещо поліпшила житлові і харчові умови, щоб в'язні при кацетній праці могли довше виживати.
Після повалення комунізму в новій «свободной» Росії може відбутися тільки заміна невільників-рабів. Замість звільнених решток від мільйонів ув'язнених українців треба буде відтранспортувати на північ нові мільйони – сепаратистів, націоналістів, комуністів, комсомольців, активістів.
Про три останні категорії може хто скаже? «Туди їм і дорога; нас виряджали до кацетів, а тепер нехай і вони скоштують кацетного життя» (то не є важливим, якщо кацети тоді матимуть якусь іншу «благородну» назву). Але такий підхід був би невірним. Якщо українських комуністів вважатимуть карною категорією, то й у тому разі їх не треба відправляти до Московщини, а їхню працю належить використати для відбудови й розбудови свого краю – України.
«Новая свободная» Російська імперія зможе утримувати північно підбігуновий промисел при вільно винаймленій праці лише шляхом грабування податково-торговельним чи якимсь іншим порядком України, бо північні промислові райони не витримали б нормальної конкуренції з південними районами. То ж може зроблять так, що на Україні будуть сякі-такі-напіврабські заробітки, а на півночі буде створено «ельдорадо» щодо зарплатні, так що українці, можливо добровільно їхатимуть на північ, женучись за добрим заробітком.
Вже час не допустити до того, щоб Україна й у майбутньому була постачальником харчів, сирівців, рабів, робітників та солдат для Московської імперії. Стидаймося, що ми відстали навіть від кольорових народів, бо серед них ніхто не терпить такої тяжкої неволі, як українці від москалів. Шість років працював я в кількох областях Англії й ніде не зустрічав «поневолення» Англією чорних людей на праці у фармерів, на ріллі. Багато чорних працює на фабриках та на інших легких і більш поплатних працях, а москаль, що «братом» себе називає, тільки за останні два роки набрав сотні тисяч невільників з України, вивіз їх до Казахстану та Сибіру, поселив у шатрах – нехай українці для «брата» там пшеницю плекають.
Що ж нам робити?
За всі ті кривди знущання й злидні, які терпить наш нарід, перебуваючи в Московській неволі – яка має геноцидне вістря – оправданим було б, якби українці утворили з Москви румовища Картаґени.
До геноциду треба віднести:
Масові розстріли борців за Визвольну Справу в 1918-22 роках.
Голод на півдні України 1922 р , утворений реквізицією збіжжя.
Розстріл амнестованих повстанців у 1928-29 роках.
Ліквідація СВУ, СУМ, УАПЦ, вивезення на північ розкуркулених у 1929-32 роках.
Штучно організований голод умертвив мільйони українців у 1933 р.
Розгул єжовщини та систематичні масові розстріли населення, що стверджується Вінницькими та Одеськими могилами – в 1937-38 рр.
Масові розстріли в'язнів; повітряне бомбардування українського населення совєтським літунством; мобілізування чоловіків (Лисичанськ та інші райони) що їх без зброї гнали на смерть на німецькі шанці – в 1941-45 рр.
Голод на Україні. Мільйони репатрійованих вивезені в кацети до Сибіру – в 1946 р.
Вивезення української людности на цілинні землі – в 1953-54 рр.
І то не тому, боронь Боже, що ми є людоненависниками, а тому, що заки ми будемо складовою частиною Московської імперії, перед нами, українцями, все буде безвиглядна тяжка неволя, що веде до винародовлення української нації. Позбутись цієї тяжкої неволі шляхом військового походу на Москву ми не маємо змоги, але стати вільним народом ми можемо й мусимо.
Рожевих надій на те, що вирішальні потуги Вільного Світу допоможуть нам стати вільним народом, поки що немає. Отже український нарід має покладатись на власні сили, а для цього нам треба:
єдности й тотальної мобілізації всіх сил свого народу;
маємо включити всіх чоловіків, підлітків, жінок (у першу чергу – дівчат) на боротьбу за Волю.
Немилосердно карати своїх зрадників, що захочуть служити «новій Росії». Ніхто з українців, до сільських писарів, убиральниць і сторожів включно, не сміє ставати на працю в урядових установах на Україні, підпорядкованих Москві. Такий бойкот унеможливить розбудування на Україні апарату Московського поневолення з українців – нехай москалі разом зі своїм (московським) окупаційним військом шлють свої кадри на Україну, а ми маємо їх винищувати.
Кожен хутір, село і місто у нас мають стати смертоносними пунктами для москалів. Постріли з гвинтівки з льохів, вікон, бліндажів, пивниць нестимуть смерть москалям. Українці на власній землі можуть так скривавити ворога, що він переконається, що довше ведення війни на Україні загрожує тяжко підірвати його біологічну субстанцію. Ми мусимо бути свідомі того, що за такий спротив буде відплата від ворога, але вона може нанести лише тяжкі втрати, але не поразку, бо всіх хуторів і сіл гарматним огнем не можна знести й не можна всі міста закидати атомовими бомбами; не зможуть ворожі вояки весь час перебувати в танках. Наш клич має бути: «Всі на боротьбу за Богом благословенні права людини, за особисту свободу, за Волю Батьківщини-України!»
Але без єдности ми Визвольного іспиту не складемо й на Рідній Землі, як не склали його в належній мірі на еміграції, бо ми сіли в партійні кораблики й пливемо хто куди під командою недосвідчених капітанів, аби тільки не визнати авторитету адмірала.
Ми емігранти є синами і доньками героїчної нації-мученика, а про те ми не спромоглися дати твір такого рівня, щоб він був настільною книгою у багатьох націй світу, щоб сколихнув він думку низів Вільного Світу. Бо ж після завоювання Росією і решти Вільного Світу має терпіти головним чином незаможний прошарок – не капіталісти, фабриканти, генерали, офіцери, політики, письменники-журналісти, священики, фармери, купці. Ті категорії будуть винищені й уже не знатимуть на землі жодного горя, а робітники, наймити, дрібні клерки тягтимуть ярмо московського рабства – оцю категорію треба не тільки застерегти, а й пробудити від байдужости.
Про те, що ми в літературі не дотягаємо, свідчить те, що наші поети до цього часу не спромоглися дати поем на належному рівні на тему жахливого голоду, розкуркулювання, колективізації, московських кацетів тощо. Ми не маємо п'єс такого рівня, щоб вони потрапили на сцену вільної частини світу, а на наших сценах на еміграції й до цього часу виставляються наймички, пошились у дурні, солопії з вальдшнепів, народні малахаї, мини мазайли та інший брухт.
Хворіє й наше образотворче мистецтво, бо з тем теперішньої доби – Московського, комуністичного імперіялізму – нема чого (за винятком кількох зразків) показати на виставках Вільного Світу. Нема на ці теми й кінофільмів, а музики наші не дали симфоній. Теми бач не слабі, але ми на еміграції через відсутність єдности є слабі творчим духом і грошем, та ще на сторожі нашої літератури Москва напевно має дозорців.
Через відсутність єдности сталася програна в часи визвольних змагань 1917-20 років – тоді українців поділили на бідних і багатих, і на базі цього поділу велись криваві порахунки. Тепер же у нас лишилися тільки «бідні», але нас поділено за партійною ознакою, й при цьому поділі ми теж непримиренно ворогуємо. Якщо цей вбивчий фермент партійництва й братоненависти перенесеться з еміграції й на Рідні Землі, то справа визволення України стане безнадійною.
Переважна більшість рядових українців («низу») тужать за єдністю, але партійно-групові провідники ухиляються від єдности; у пресі вони пишуть гарні слова про необхідність єдности, але не находиться відважних започаткувати здійснення цього. Через те все більше стає на еміграції таких українців, що махнули рукою на, все, кажучи – заки наші пани не дійдуть до згоди, жодну партію не підпираю й грошей нікому не даю.
Поразка визвольної боротьби 1917-1920 років сталася ще й з тої причини, що українці вели її під запозиченими модерними чужими гаслами того часу – під цю ж пору українці підхоплюють «наймодерніші».
На еміграції ми маємо військові організації під різними назвами. Навіть і «гвардію» маємо. «Красная гвардія» розпинала в свій час Україну; біла гвардія плюндрувала Україну. Під час Другої Світової Війни, коли з Московщини поверталася червона армія, большевицькі гвардійські дивізії виробляли страхіття над українським народом. А отже бач знайшлися серед українців такі «державники», що захотіли причепити українському воякові зненавиджений українським народом ярлик гвардійця.
Зате побратимства українських козаків, ба навіть української козацької назви ми ніде не бачимо. Назва козак це є наше рідне, традиційне. Лицарський дух, козаків є такий міцний і довготривалий, що москаль-поневолювач і до цього часу не може подолати його. Москалі бояться відродження козацтва; передбачаючи те, що після повалення большевиків український нарід забажає відродження козацтва на рідних землях, вони заздалегідь хочуть поставити козацький рух на службу Московській імперії і через свого підпоручника Гулая намагалися закласти основи козацького українського руху на еміграції.
У 1918-20 роках на духові очі наших республіканців сів полудою соціялізм – за нього боролися, як за безперечний клич часу. Тепер у світі модною стала демократія. «Народними демократіями» звуться тоталітарні устрої в совєтських сателітах. «Демократичною» республікою зветься підсовєтьська Східня Німеччина. І наші республіканці мов у нестямі все випинають цю назву. Якби наші «демократи», були справжніми демократами, то вони прагнули б до того, щоб уклад життя в майбутній Українській Державі був демократичний, а питання про державну форму залишили б на вирішення народу. У нас майже нема соборницьких організацій, а все демократичні. Організація репресованих є демократична, студентська організація – демократична, комбатанти – демократичні, спілка письменників – демократична, різні партії демократичні і т. д. Зжалься Боже – ми укочуємся на той же блудний поразницький шлях, як і в 1917-20 роках. Тільки тоді він звався соціялістичним, а тепер «демократичним».
При вирішенні питання про державну форму вирішальне значення мають не партійні погляди, а рація стану Української Нації, а ця рація вимагає, щоб державне життя ми розпочинали з Гетьманського устрою – з конституційної монархії. Ворог довів Україну до матеріяльного убозтва, духово й біологічно підсік її. Тож для того, щоб уникнути отаманії й щоб якнайскоріше позбутися злиднів, щоб духово зміцніла й біологічно скріпла наша Батьківщина, треба щоб нарід наш мав дійсно спокійні й вільні часи для творчого вкладу, та щоб держава наша не була (як народня Польська республіка) мілітарно слабою, а для цього треба відродити козацтво з його славними лицарськими традиціями.
При республіканському державному устрою неминучою є гостра боротьба за владу-панування в державі (так, як тепер на еміграції) чисельних молодих наших політично й організаційно не вироблених партій; це не зможе повести наш нарід до належного піднесення, не скріпить держави, й вона не буде стійкою.
Будьмо жертовні й стійкі
Не є вказаним у час загрози Московського імперіялїзму дбати лише за матеріяльний добробут. Так кооператори Галичини накопичували мільйонової вартости маєтки, а не спромоглися вони для визвольно-державницьких цілей видати історію України в англійській мові й заповнити нею бібліотеки й університети англомовних країн світу, щоб той світ не тільки з російських джерел черпав відомості за Україну. В 1939 році все добро кооперації Галичини потрапило до рук москаля-большевика. Так тяглися вони до гроша, зате багато не дотягли для добра Української Справи.
У боротьбі за волю своєї Батьківщини-України я втратив усе до хати включно. З господаря я став наймитом на чужині. Але я не нарікаю й не відчуваю приниження – навпаки душа моя звернена з подякою до Всевишнього, що примістив мене для земного перебування до так хороброї й у суті своїй непоборної Української Нації.
Я свідомий того, що трагедія Українського Народу, а зокрема й мого роду сталася тому, що ми допустили до того, що були зруйновані суворі традиції наших попередників.
Мій батько зберігав прадідівський козацький самопал й рік-річно на Водохрещення, коли священик опускав у воду хрест, стріляв з нього, віддаючи салют Богові в подяку за збереження козацьких родів і рідних традицій. І батько мій мав особисту волю й господарство.
Я позбувся козацького самопалу свого роду, а з ним і господарства й став невільником; лише втечею з Рідної Землі врятував я собі життя.
Тримаючи в руках чужу модерну зброю, але не під чужими модерними гаслами, а під всеоб'єднуючим непереможним духом наших попередників козаків-лицарів ми здобудемо Державну Волю своїй любій Батьківщині-Україні!