Дата публікації допису: Jan 03, 2017 10:8:34 AM
Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014
Село Чернихів на Тернопільщині лежить над рікою Серет, 17 км. від Тернополя, нині Зборівського району. Околиця типово подільська, живописна: з одного боку, внизу ріка, з широкими заплавами, порослими очеретами, а з протилежного – невисоке горбасте підгір'я, вкрите лісом. А посередині розгорнулося спокійне, начебто задумане про себе і про свою історичну долю, село, яких на Тернопільщині чимало. До речі, всуціль українське, без жодного іновірця, греко-католицьке.
Тут з 1926 року парохом був о. Йосип Грицай.
Мій батько, народний вчитель, приїхав у це село приблизно через рік після драматичних подій, там же одружився з випускницею фреблівських курсів Михайлиною Косовською, яка змушена була залишити Львів за порадою легендарного доктора Панчишина, бо почався в неї туберкульоз, і пожити на лоні чистої природи та зі здоровим харчуванням.
Батько як учасник нашого національного зриву, після поразки, опинився в польському концтаборі біля Биґдоща (Польща) в Счалково. Після "відсидки", повернувся додому в Тернопіль. Але окупаційна польська влада не захотіла дати посаду вчителеві з такою біографією, як в батька. Лише колективний лист таких же репресованих в учительській українській пресі вирішив справу.
Отож, у Чернихові, звичайно, найближчим однодумцем був парох. Пам'ятаю, як мої батьки були в надзвичайно приятельських взаєминах з усією сім'єю о. Грицая. А ще мамин брат Яків Косовський, також учасник національного зриву (другий брат Володимир загинув у "чотирикутнику смерти"), уже не продовжував навчання в гімназії (володів англійською і німецькою мовами, звичайно, й польською), за покликом серця залишився в селі для громадсько-освітньої роботи.
Було чимало невідкладних справ. Відомо, що в селі було 7 корчм. Коли ж розгорнули діяльність ці національно настроєні люди, корчмарі зникли, село поступово відродилось.
Яків Косовський організував з молоді драматичний гурток. Для вистав почав писати п'єси. Не було ні одної неділі, щоб у будинку "Просвіти" з бібліотекою та залом зі сценою не відбувалися або концерти, або вистави, або й на левадах над річкою т. зв. фестини, куди з’їжджалася маса людей з усієї околиці. Пам'ятаю ці барвисті свята зі спортивними вправами учасників "Лугу" чи "Сокола", концерти, ігри.
Сучасний читач хай не подумає, що це була суцільна ідилія. Ні! Незабаром далася чути рука окупаційної адміністрації.
Батькові пригрозили, що його звільнять з роботи, бо в нього, мовляв, туберкульоз (в родині справді хворіли туберкульозом), навіть лікарська довідка не змінила ситуації. Батькові сказали, що його перевезуть з родиною на Мазури – регіон Польщі, куди справді відправляли українців-вчителів, викладачів гімназій вчити польську молодь. Річ проста: не міг вчитель-українець працювати в українському селі, це вже була "небезпека" для Речі Посполитої. Отож над нашою сім'єю нависла загроза.
Врятував о. Грицай. Людина відома, авторитетна у багатьох колах не тільки українців, а й поляків. У повіті теж відомий. Шкільна адміністрація, завдяки втручанню і допомоги о. Грицая, призначає посаду вчителя в сусідньому селі Ігровиця. (Щоправда, відмінність разюча: в Чернихові початкова чотирикласна школа, містилася вона в типовій селянській хаті "на дві половини": меншу, з кухонькою займав учитель з сім'єю, більшу (всього одна!) клас з двома класами в одну годину; в Ігровиці – семирічка в добротному поверховому будинкові, в якому й мешкає пан директор, звісно, польської національности, і досить велике гроно вчительське, знову ж таки, переважно польської національности.
Це вже не суцільно українське село за національністю та, як сьогодні прийнято характеризувати, конфесією, бо є тут греко-католики (українці), римо-католики (польської національности), юдейської – тринадцять бідних єврейських сімей, з них два корчмарі, може, трішки багатші від інших своїх співплемінників. Є "мішані" родини, польсько-українські, де, як правило, святкували за латинським і греко-католицьким обрядами. Два храми в селі – греко-католицький і латинський – римо-католицький і, відповідно, два священики.
Це вже інший, відмінний від попереднього етап життя нашої сім'ї. І вже все, що відбувалося в Чернихові, куди часто ми приїжджали чи навіть пішки добиралися ґрунтовою дорогою між полями (всього 4-5 км.) до вуйка Косовського, зустрічалися з родиною отця, – все це, як "затримані" кінокадри з різними моментами життя.
Зміни наступили спонтанно – з приходом "перших москалів", коли "народна влада" незабаром показала свої звірячі ікла. Вістка про арешт о. Йосипа Грицая була для моїх батьків, як удар грому. До тих трагічних подій годі привикнути, не можна заспокоїтися. Настали тривожні часи.
Так само вістка про загибель отця (не пам'ятаю, коли це сталося) часто виникала в розмовах батьків. Вже добре пам'ятаю, що в "золотий вересень" і після нього моя мама дуже часто плакала... Батькові, може, й не пристало показувати свій стан, але якось я побачив більше сивини в його чорному волоссі...
Власне, в цей час влаштувався вчителем в Ігровиці батько Дарії Грицай – Зеновій Йосипович, на жаль, недовго, бо і його незабаром також арештували разом з його племінником Андрієм Цурковським, що перебував у Чернихові в сім'ї о. Грицая, тобто в тітки. Ще до початку війни енкаведисти вивезли їх з Тернополя на заслання.
Отець Грицай залишився в моїй пам'яті як благородна, шляхетна людина, яка сіяла добро, але отримала страшну, мученицьку смерть. Нехай ці фрагментарні спогади, рядки болю відродять пам'ять, щоб її передати майбутнім поколінням.
Ворог постійно, безперервно винищував фізично і духовно синів і дочок України. Але має настати колись та вища справедливість, коли злочини будуть засуджені, а злочинці покарані справедливим Божим і Всенародним судом.
Спогади і документи, які пропонує онука о. Йосипа Грицая, є не просто ілюстрацією злочинної системи – за цими документами стоять мільйони людей репресованих, розстріляних, по-садистськи знівечених в енкаведистських камерах.
І жертви невинних людей годі інакше назвати, як геноцид, оскільки жорстокий удар, почавши від голодоморів 1921-1922, 1932-1933,1946-1947 років, червоного терору 30-х, відтак нищення українців у червні 1941 – був спланований і зорганізований вищим керівництвом большевицької імперії і спрямований проти українців і українства.