Іван Мединський, пс. «Сич» – старший булавний УПА. (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: May 22, 2021 3:7:54 PM

Поблизу стародавнього міста Бібрка за 20 км на схід від Львова, вздовж лівого берега річки Давидівка розкинулося село Великі Глібовичі протяжністю до п’ятнадцяти км, яке розділено на три частини: Задвір, Долішнє та Сторонка. Крім глибокого історичного минулого, що сягає середньовіччя. Великі Глібовичі прославилось своїми героями під час національно-визвольних змагань на початку 20-х – 40-х та 50-х років. Тільки в останньому збройному супротиву українського народу проти німецьких та російських окупантів, яке тривало до середини 50-х років на алтар Незалежності в лавах УПА та збройному підпіллі ОУН поклали свої голови 49 жителів села. Про одного із тих героїв, що вів збройну боротьбу на теренах Ходорівщини моя чергова розповідь.

Присвячу полеглим героям що впали на «Полі Слави» захищаючи Українські землі на східному фронті у новітній війні з російським окупантом.

* * *

Іван Мединський, «Сич», народився 15.05.1921р. в с.Великі Глібовичі, тоді Бібрського повіту, в родині ремісника-господарника. Батько був на всю округу кращим столяром та будівничим і прагнув привити своїм синам з малих літ любов до праці, до ремісничих професій. В сім’ї підростало сім синів і одна дочка. Петро і Павло були близнюками (1902 р.н.), яких батько віддав після закінчення школи вчитися кравецької справи, Михайло (1908 р.н.) навчався ковальського ремесла, Володимир (1910 р.н.) був при господарстві, Степан (1914 р.н.) і дочка Марія (1918 р.н.) померли у молодому віці. Останнім народився Іван і тому був улюбленцем батьків. Він мав гарні здібності до науки і надзвичайно співучий голос. Його спів згадують до сьогодні старші жителі села Гранки-Кутів, з якими він спілкувався.

Після закінчення сільської школи батько наполягав щоби Іван продовжив навчання. У 1936 році він стає студентом Львівської гімназії. Це були буремні роки, сповнені великим революційним піднесенням серед української молоді. Вона горнулася до «Просвіти», спортивних товариств «Луг» і «Сокіл», молоді люди вступали у підпільну організацію «Українське юнацтво». Молодь активно готувалась до боротьби з польськими окупантами, які жорстоко переслідували вільнодумство і розправлялися з українськими активістами. У містах ядром цього руху ставало студентство. Роз’їжджаючись на вакації по селах, воно створювала оунівські законспіровані «трійки» і «п’ятірки».

В Бібрського повіті на той час вже працювала добре налагоджена сітка ОУН. У підпіллі працювали десятки революціонерів: Микола Лебідь, Михайло Кондрат із Нових Стрілищ; Леон Курчаба із Чорного Острова; Василишин Микола, Левицький Михайло, Спас Йосип із Горішнього; Іван Захарко з Під’ярок; Михайло Нагірняк, Микола Бариляк з Дрохович; Семен Щерба з Руди; Василь Спас з Гранок-Кут, Микола Левицький, Антін Хомусяк з Молодинчого; Дмитро Слюзар із Бортник і десятки ін. Більшість з них у різний час пройшли польські тюрми, але не дивлячись на загрози репресій, у ряди ОУН проходили все нові і нові патріоти.

В Івана студентські роки закріпили в душі бажання боротись за українську державність. У селі він стає активним організатором культурно-освітніх гуртків при «Просвіті». Зі своїми товаришами Федором і Євгеном Паливодами (один, з яких навчався у театральній студії у Львові) створюють драматичний гурток, який в окрузі мав велику шану та популярність.

Після закінчення гімназії Іван Мединський продовжує навчання у промисловій школі. Коли було проголошення Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 року, Іван належав до ОУН. За завданням організації в період німецької окупації він вступає в охоронну «Обер фельд команду», одночасно приймаючи активну участь в діяльності Львівської боївки ОУН.

З весни 1943 року на Львівщині, як і по всій Галичині, ОУН активізувала військову підготовку членів організації. Восени було створено перші відділи УНС (Українська народна самооборона), які в грудні 1943 року отримали назву УПА-Захід. На їх основі у Львівській області було створено військову округу ВО-2 «Буг», яка охопила територію сучасної Львівської області за винятком Перемишлянського району, котрий з територією Рогатинського району було долучено до ВО «Буг» весною 1945р.

Місто Львів за організаційно-територіальним поділом ОУН мало статус окремої території, їй було присвоєно найменування ВО-1 «Башта». В серпні місяці 1944 року на базі ВО-1 «Башта» було створено курінь УПА «Холодноярці». Курінним призначено командира «Града»; командиром 1-ої сотні – «Глухого», командиром 2-ої сотні – «Грізного», 3-тю сотню очолив «Летун».

До складу куреня входили: 14 старшин, 34 підстаршини та 377 стрільців. Загальна чисельність куреня – 425 військових. Кожна сотня налічувала три чоти. Формування сотень відбувалось в лісах між місцевістю Рокотно – Поляна, де сотні перебували на недалекій одна від одної відстані та займались вишколом новобранців. Діяли сотні на території ВО-2 «Буг». З архівних документів надрайонного провідника ОУН Бібреччини «Михайла» - Дмитра Цури дізнаємось, що Іван Мединський, псевдо «Сич», в березні 1944 року відійшов у формування УПА. Пройшовши підстаршинський вишкіл, Іван був направлений в курінь «Холодноярці», в 1-шу сотню командира «Глухого» – першим чотовим.

З листопада 1944 р. курінь «Холодноярці» базується у Львівському ТВ-5, Львівська округа – ч.21 (Яворів, Городок, Бібрка). З червня 1945р. згідно наказу ГШ курінь «Холодноярці» діяв у ТВ «Розточчя» (Яворів, Жовква, Брюховичі, Судова-Вишня, Немирів та Краковець).

В Літописі УПА, том – 12 нової серії, розміщено ряд архівних документів про стан діяльності куреня «Холодноярці»: накази командирам сотень, звіти з політвиховної роботи, розвідувальні звіти, опис боїв сотні «Холодноярці» - 1, інформація про підвідділ окремого призначення. Все перелічене, це невелика частина збережених архівних документів, що висвітлюють героїчну боротьбу одного з підрозділів УПА – куреня «Холодноярці» за період з 1944 по осінь 1946 року.

Фактично це десятки зведених боїв повстанців проти нових окупантів – частин НКВД та регулярних військ Червоної армії, де мали місце і значні перемоги в сутичках з чисельно переважаючим супротивником, за яким стояла сталінська військова машина – добре озброєна та сита.

Зараз важко собі уявити, в яких умовах спромагалися діяти наші патріоти – без тилового матеріально-військового, продуктового та медичного забезпечення. УПА була єдиною в Європі армією, котра не мала допомоги зовні і опиралась тільки на підтримку свого народу.

Особливо важко доводилось повстанцям у зимовий період, коли в марші сніговими заметами доводилось за ніч подолати 20 і 30км. Ось опис одного з боїв «Холодноярців»:

«Дня 7/Х – 1944р. в село Богданівка в годині 17-й під’їхало 5 автомобілів і одна танкетка з більшовиками, приблизно 150 більшовиків. Командир підвідділу (сотні) розставив лінію за селом. Нав’язався бій, який тривав одну годину. Під час бою надлетів більшовицький бомбардувальник, який був зорієнтований червоними ракетами з долини, почав обстрілювати село і нашу лінію. Від кулеметного обстрілу запалилась одна хата. Під вечір більшовики відступили. У висліді бою ми втратили двох козаків вбитих, а саме: вістун «Рудий» і стрілець «Сірий», крім того, ранений політвиховник відділу «Ромаха». Втрати більшовиків понад 20 вбитих і ранених».

Восени 1946 року підрозділи УПА перейшли на нову тактику збройної боротьби – сотні було розформовано, частину командного і рядового складу переведено у збройне підпілля ОУН.

Іван Мединський, пс. «Сич», направляється у збройне підпілля референтом пропаганди ОУН Бібрецького району. Згідно наказу ч.21 від 21 вересня 1946 року чотовому «Сичу» присвоєно степінь булавного. Восени 1946 року, перед зимовим постоєм Іван Мединський із своїм побратимом, пс. «Кузьмич», (Бойчук Іван Семенович, уродженець околиці м.Станіславів, чотовий відділу УПА) облаштовують в селі Гранки-Кути криївку на господарстві Миколи Шпака, де перебувають протягом двох зим. 12 березня 1948 року повстанці залишили садибу М. Шпака і з того часу їх ніхто з сім’ї не бачив. Ось що розповів автору син Миколи Шпака – Михайло, 1932р.н.:

«Напередодні зими 1946 року в нашому домі підпільно поселились двоє повстанських старшин, їх звали за псевдонімами «Сич» та «Кузьмич». До їхнього прибуття було визначено місце і облаштовано криївку в житловому будинку. Поряд з кухнею була комора (спіжарка), за площею досить великого розміру, з якої був вихід на горище, куди піднімались за допомогою драбини. Було прийнято рішення комору розділити на дві частини глухою стіною. До новоствореного таємного приміщення був зроблений вхід з горища, котрий закривався накривкою, обробленою зверху в’язкою сумішшю глини з половою. В криївці було зроблено двох ярусні нари для відпочинку і сну та встановлено невеликий столик. Більшість часу протягом дня повстанці перебували в самому будинку, з членами сім’ї, але, одночасно, була потреба постійно контролювати ситуацію в селі. Часто це покладалось на мене. У випадку приїзду уповноважених із Ходорова у супроводі військових до сільської ради чи клубу, де робили зібрання, чи появою гарнізону енкаведистів в селі я поспішав додому та попереджав про небезпеку. При цьому повстанці переходили в криївку, а один із членів сім’ї на горищі замасковував вхідний лаз. Коли небезпека минала, із комори через стінку хлопцям подавався умовний сигнал. Їхнє перебування в нашій сім’ї було великою таємницею, про це ніхто сторонній не знав, крім батьків та нас з сестрою Марією. Ми усі добре усвідомлювали, що очікувало нас у випадку виявлення в домі повстанців. Та, Богу дякувати, зимовий період 1946-47рр. пройшов для нас усіх більш-менш спокійно. З настанням весни, таненням снігу, «Сич» та «Кузьмич», подякувавши батькам за гостинність і терпіння, мені з сестрою за забезпечення контролю ситуації в селі – попрощались і залишили двір. За зимовий період уся сім’я звикла до повстанців, тому через декілька днів всі відчули, що нам їх не вистачає. Тільки восени 1947р. обоє підпільники повернулись до нас, живими та здоровими, ми щиро раділи новій зустрічі. В подальшому, перебуваючи в нашій сім’ї, «Сич» з « Кузьмичем» стали немов рідними людьми. Спілкуючись, ми відчували їх культуру та освіченість. «Сич» володів німецькою та польською мовами, спілкування з ним видавало високу інтелігентність, що нас трохи дивувало, зважаючи на його теперішній стан військового. Ми відмітили, що він і в бою не пас задніх, бо отримав кілька кульових поранень, налягав на одну ногу. Протягом двох сезонів перебування в криївці наших повстанців відвідував лише провідник на псевдо «Старий». Був він чоловіком середнього віку, відчувалось, що це досвідчений підпільник, зі стажем, був дуже обачним, чітко дотримувався конспірації. (Автор пригадує розповідь про провідника «Старого» – сестри Михайла Шпака, Марії (1930р.н., по чоловікові – Сич):

«Одного вечора обоє підпільників відлучились з дому на деякий час. Коли повернулись, то попросили мене, як запитає провідник «Старий» підтвердити, що вони на той час були вдома. Я їх прохання виконала. Та пройшов деякий час і виявилось, що «шила в мішку не сховаєш» – провідник довідався про їх самовільне відлучення. З того часу до мене ставився досить стримано, напевно з недовірою».

Одного осіннього дня 1947 року «Сич» покликав мене і батька на розмову, під час якої просив виконати одне важливе доручення. Наближалась зима, повстанці, що перебували в криївках в лісах, в цей особливо важкий період потребували і спирт. Він використовувався як для медичних цілей, так і для профілактики – з його допомогою робили масаж ніг. (Як розповідав автору один із останніх повстанців Ходорівщини Іван Лисак, пс. «Стефко», перебування під землею в малорухомому стані в зимовий період призводило до того, що до весни ноги ставали як колоди. Спирт рятував повстанців від серйозних ускладнень здоров’я). Наш близький сусід Василь Партика на той час працював технологом на спиртзаводі в Берездівцях і на прохання партизан через батька таємно передавав спирт. Отриману чергову 20-ти літрову каністру необхідно було доставити партизанам в ліс, місцевість «Тикарова». Під час перемовин «Сич» доручив мені виконати завдання по певному плану. Наближались зимові холоди, селяни розпочали заготовляти дрова в лісі, тому «Сич» запропонував використати цей період і під виглядом заготівлі дров передати партизанам спирт. Щоби було менше підозри на випадок зустрічі з військовими МГБ, котрі контролювали як підступи до лісу, так і сам лісовий масив, перевезення спирту було доручено молодим юнакам – мені і двом надійним товаришам. Після такої домовленості я зустрівся із двоюрідним братом Петром Шпаком і родичем Іваном Леськівим, їхні рідні також мали зв’язки з партизанами. Вони погодились на виконання завдання, усвідомлюючи яким буде ризик. Наступного дня вранці ми почали готуватись до поїздки, батько запряг нашу кобилу, до пари взяв коня у Григорія Вітрового. Каністру зі спиртом поклали в «баламут», прикрили сіном і розмістили під сидінням. Не забувши пилку та дві сокири та одержавши батькове благословення, рушили до лісу дорогою, що веде до села Ілів. Щоби все виглядало природнім, ми голосно розмовляли. Проїхали лісом з півкілометра, все було спокійно та, раптом, за декілька метрів від нас з гущавини вийшли військові зі зброєю, група десь з семи чоловік. Ми зупинились, на запитання куди їдемо і з якого села , відповіли, що їдемо з Гранок-Кутів заготовити дрова. Військові, глянувши на фіру «спиднярку», без драбини, не помітивши щось підозріле відпустили нас. Проїхавши ще з півтора кілометри, нас знову зупинила група військових. Ми уже подумали, що то свої, але не почули умовної відповіді-привітання, тому мовчали. Військові знову запитали куди і звідки ідемо, що веземо в торбяку. Петро, що сидів на ньому, встав, відкрив «баламут» та пояснив що там сіно для коней. Ті глянули і сказали їхати далі. Тільки від’їхавши кілька десятків метрів, ми полегшено зітхнули, перехрестившись та подякувавши Богові, бо були на волоску від смертельної небезпеки. Через кількасот метрів нас зустріли повстанці, привітавшись як було домовлено. Ми коротко повідомили про свої пригоди, хлопці подякували і взявши каністру зникли в гущавині лісу. Від’їхавши від місця зустрічі на безпечну відстань, ми з завзяттям заготовили фіру дров з сухостою та рушили додому. Коли проїздили лісом мої друзі мовчали, напевно більше від нервової напруги, ніж фізичної, і тільки виїхавши з лісу полегшено зітхнули, радіючи що все обійшлося. Ми старались долучитися до великої справи, за яку так дорого платили наші старші брати та батьки.

Наближалось Різдво Христове 1948 року, у стосунках нашої родини та підпільників «Сича» та «Кузьмича» відчувалось все більше довіри. Одного разу, мабуть узгодивши таке рішення з провідником, «Сич» відкрив нам своє справжнє ім’я, що звати його Іван Мединський, родом із села Великі Глібовичі, недалеко Бібрки, де на сьогодні проживає батьки і брат Петро з сім’єю. Іван просив моїх батьків дозволити мені поїхати в село та передати рідним звістку що він живий-здоровий. На випадок якоїсь перевірки «Сич» придумав і причину поїздки. Його брат був кравцем, тому приготував для мене відріз тканини, з яким я поїду ніби замовити пошиття костюма. При цьому Іван докладно пояснив, як з села Бориничі залізницею доїхати до потрібної станції та прикмети як знайти в селі садибу його батьків. Вислухавши Івана, мій батько Микола запропонував при такій нагоді запросити брата Петра приїхати у Гранки-Кути на Храмове свято – Собор Пресвятої Богородиці 8 січня, щоби побачитись з братом. Іван не заперечував та подякував за гостинність. В день мого від’їзду «Сич» приніс свій кожушок – безрукавку та запропонував його одягнути. Я спочатку не зрозумів його намірів, сказавши, що маю, що одягти. На це Іван відповів, що цей кожушок знають мати і брат Петро і не виникнуть зайві питання. Довідавшись від знайомих хлопців години відправлення поїздів до Львова з Боринич, я вирушив у дорогу. Без якихось труднощів доїхав до Глібович та вийшов на другій зупинці, як говорив Іван, адже саме село виявилось досить великим, протяжністю до п’ятнадцяти кілометрів. Вийшовши з вагона я роздивився навкруги, відновлюючи в пам’яті вказані орієнтири, та рушив у напрямку Глібович Задвірних. Дорога видалась не тривалою, досить скоро побачив і криницю на вулиці, і ошатний цегляний будинок, що різко виділявся на фоні сусідських своїм блискучим дахом з жерсті, це засвідчувало, що тут проживають хороші господарі. На подвір’ї садиби побачив старшу жінку, привітавшись, як належить в селі, запитав, чи тут мешкає кравець Петро Мединський. Відповівши на привітання і зрозумівши, що я прийшов по справі – запросила у хату. Ще перебуваючи у сінях почув стук швейної машинки, а в хаті молоду дівчину, мабуть дочку, та майстра. Привітавшись, пояснив ціль приїзду – хочу замовити пошиття костюма. Роздивляючись принесену тканину, Петро розпитував звідкіля я приїхав. В цей час до хати зайшла і старша жінка, напевно мати братів. Я подумав, що настав слушний момент, в хаті всі свої і перевів розмову у потрібне русло. Прибув я за дорученням вашого сина та брата Івана Мединського, котрий на даний час перебуває в домі моїх батьків в селі Гранки-Кути. Він передає вам звістку про себе, що живий та здоровий. Жінка з кравцем переглянулись та заперечили, що сина і брата Івана в них немає і розмовляти немає про що. Вийшло так, як і передбачав «Сич», мені не було довіри. Я розстебнув куртку і запитав, чи знайомий їм кожушок, що на мені. Підійшовши до мене і мати і Петро різко змінились на обличчі, за мить старенька мати, погладжуючи натрудженими руками кожушок, твердила в сторону Петра: «Наш Івась живий…». Так, він одягнув кожушок як ішов у повстанці, по обличчю матері текли рясні сльози радості. Після цього я потрапив в обійми господарів і приймали мене як найдорожчого гостя. За столом все розпитували мене про свого Івана та розповідаючи, якою золотою дитиною він був у дитинстві та дякували за добру звістку. Іван останнім часом не мав нагоди передати звістку про себе, тому свідомість матері опановувала глибока тривога та неспокій… чи живий, чи потребує допомоги? Я старався детально розповісти про все, що цікавило рідних, крім конспіративних моментів, бо так було краще для всіх. Коли настав час розставання, мої співрозмовники засумували, пропонуючи в них переночувати, щоби на довше зберегти в хаті дух Івана. Я подякував за гостинність та повідомив, що затримуватись не можу, так домовлено з моїми рідними та підпільниками. Прощаючись, подякував за гостинність та запросив господаря дому від імені своїх батьків приїхати до нас на гостину в день Храмового свята. Петро подякував за запрошення та запевнив, як буде живий та здоровий – обов’язково відвідає нашу родину. З гостинцями від рідних для повстанців та незабутніми враженнями, я щасливо повертався до дому.

Дорогою був час поринути в роздуми над сьогоденням, про те, що багато українців за покликом серця, попри небезпеку втратити не тільки свободу, але і життя, продовжують нерівну боротьбу з більшовиками, котрі і в думці не допускають, що українці можуть мати свою незалежну, самостійну державу. Тому я був готовий їхати хоч на край світу щоби донести іншим матерям добру звістку про їх синів, зменшити їхні душевні страждання. Перед моїми очима ще довгі роки стояла постать старенької матері повстанця «Сича» із сльозами радості після отримання звістки від сина. Вона до кінця життя виглядала його з рідного порога, живучи надією, що Іван прийде до рідного дому. Але доля не завжди прихильна, навіть до найкращих синів, і розпоряджається по своєму. Через три роки прийшли у дім до матері побратими Івана щоби виконати останню волю свого командира «Сича».

Тільки під вечір, продовжив пан Михайло, я повернувся до дому, в село, де мене з нетерпінням чекали рідні і повстанці. Не зважаючи на втому, до пізньої ночі ділився враженнями від спілкування з рідними «Сича», переказав материнські настанови для сина та можливість зустрічі братів в найближчий період.

На Святий вечір вся сім’я зібралася за столом разом із «Сичом» і «Кузьмичом» щоби спожити традиційні для українців святочні страви. Повстанці дякували матері та сестрі Марії за смачно приготовлені страви, з сумом згадували своїх рідних, з якими не бачились довгі чотири роки. Згадували і щасливі роки дитинства, коли разом з іншими дітьми ходили від хати до хати і сповіщали новину про народження Ісуса. Усім на душі було і приємно і тривожно і, не зважаючи на застереження, що ворог не дрімає і він недалеко, в пів голосу заколядували кілька колядок, а потім і сумну повстансько-народну «Сумний Святий вечір в 46-ім році».

Настав день Храмового свята, повернувшись з Богослужіння батьки, зустрівши в кімнаті «Сича», побачили в його очах неспокій та тривогу. Розуміючи причину його хвилювання, батько запевнив, шо скоро будемо зустрічати найдорожчих гостей. Через якусь годину біля нашого дому зупинилась пара добірних коней, запряжених в сани. З коней вгору підіймалась хмарка пари, що свідчило про далеку дорогу подорожніх. Ми з батьком вийшли на зустріч чоловікові в довгому зимовому кожусі, що порався біля коней, ще здаля я впізнав у ньому Петра, брата Івана Мединського. Батько, привітавши дорогого гостя і допомігши прикрити попонами розігрітих коней, запросив його до хати. Дуже зворушливою була зустріч братів через роки розставання, особливо в цей складний період. Змішані почуття радості і тривоги переповнювали не тільки їх, але передавались і нам. Цей святковий Різдвяний день 1948 року став особливо пам’ятним для нашої сім’ї, адже він завершував відносно спокійний період життя. Попереду родину чекали важкі випробування та поневіряння в російському Сибіру, де людиноненависники – росіяни вибивали з українців прагнення до свободи.

Але повернемось до святкового Різдвяного столу 1948 року. Свято розпочали із спільної молитви за полеглих українських героїв, що віддали життя за свободу своєї держави. Цей святковий вечір був особливо багатий на тости, бо відзначались три події: народження Спасителя світу, Собор Пресвятої Богородиці, ім’я якої носила моя сестра Марія і надзвичайна зустріч з братом в підпільних умовах старшини української повстанської армії «Сича» - Івана Мединського, який у складі куреня «Холодноярці» за нетривалий час знищив не одну сотню окупантів. У завершення свята прозвучали і приємні новини від Івана. Вшановуючи день Пресвятої Діви Марії, він відмітив, що значна частина українських жінок та дівчат носять це славне ім’я. Протягом багатьох років жінки, ризикуючи власним життям, перебувають на передових рубежах Української Революції, працюючи медсестрами, санітарками, зв’язковими, друкарками та розвідниками у відділах УПА та в збройному підпіллі ОУН. Інша частина в селах та містечках проводить роботу по матеріальному, продуктовому та медико-санітарному забезпеченню нашого війська. І сьогодні він хоче подякувати господарям дому від свого проводу за ту допомогу, що надає їх дочка Марія разом зі своїми подругами збройному підпіллю. Користуючись такою нагодою, присутністю в домі брата Петра, Іван оприлюднив важливу новину, що за період перебування в нашому домі він щиро покохав Марію і вона відповіла йому взаємністю. Тому вони будуть жити надією, що по завершенні війни обоє стануть на весільний рушничок, отримавши Боже та батьківське благословення і створять хорошу, міцну сім’ю.

Мабуть, братам була потрібна не одна година щоби обмінятись всіма новинами та подіями, що мали місце за 4 роки розлуки, тому батько запропонував гостю заночувати в нашому домі, той погодився. Розмови тривали до ранку і ніхто не згадав про сон. А вранці, нагодувавши коней та пригостивши гостя, присутні прощались з Петром. Він дякував за гостинність, турботу про брата та посильну допомогу підпільникам. Прощальні хвилини були особливо напруженими, в кожного промайнула думка: «Чи не остання ця зустріч?». Ми всі відчували, що більшовицький терор наростає, все більше військ задіяно в гарнізонах для боротьби з національним підпіллям. Побажали гостю щасливої дороги. За мить лише хмарка снігової куряви нагадувала про його перебування в домі батьків».

З настанням весни українське збройне підпілля ОУН розпочинало активні дії, чинило військовий опір окупантам, тому 12-13 березня 1948 р. «Сич» і «Кузьмич» прощались зі своїми господарями. Господиня Стефанія, як завжди під час відходу повстанців, благословляла їх словами: «Хай береже вас Господь, а матінка Божа накриє своїм омофором в час небезпеки». З того дня родина Шпаків більше не бачила своїх героїв-захисників.

На початку квітня 1948р. до Миколи Шпака прийшов знайомий лісник з Ілова Доскочинський і повідомив, що у лісі біля Гранок в урочищі «Валішівка» емгебістами вбито двох воїнів-повстанців. Микола, не гаючи часу, запряг кобилу і виїхав фірою з двору, взявши граблі та плахту, ніби заготовити підстилку худобі. Прибувши на місце події, до піщано-кам’яної копальні, знайшов тільки дві пари онучів від чобіт, вони належали «Сичу» і «Кузьмичу», бо пізнав тканину, яку сам купив у Львові. (Чоботи в цей час повстанцям шив швець Григорій Вітровий, одні були із чорної шкіри, другі – з жовтої.) Родина Шпаків важко переживала цю втрату, бо за роки визвольної боротьби ці молоді, освічені, культурні і виховані хлопці, які навіть між собою звертались на Ви, стали як рідними для їхнього дому.

Незабаром, у вересні місяці 1948р. розпочались масові арешти жителів села Гранки-Кути, яких емгебісти звинувачували у співпраці із збройним підпіллям ОУН, в т.ч.: Марію Наконечну (у шлюбі Мазепа), Михайла Годованого, Йосипа Сеньківа, його брата Василя та сестру Марію, Кравець Катерину (у шлюбі Сеньків) – переселенців із Закерзоння. Арешти продовжились і надалі. В лютому 1949р. було арештовано Миколу Шпака, Катерину Гарапцьо, її брата Михайла, Балян Магдалину, Корецького Володимира, Білого Мирона. На цьому російські окупанти не заспокоїлись.

У 1950р. дружину Миколи Шпака Стефанію, сина Михайла та дочку Марію вислано у віддалені окраїни Сибіру, в Хабаровський край. На заслання потрапили також сім’я політв’язня Корецького Володимира, дружина Софією з дворічним сином Володимиром, дружина Михайла Годованого Розалія. Так московські «визволителі» спішили знищити свідому верству української нації.

Спецпоселення. Хабаровський край, с. Єлова. Зліва в першому ряді Стефанія Шпак, стоять її дочка Марія, син Михайло та його дружина Єфрозинія, справа в першому ряді Софія Корецька із сином Володимиром, 1953.

З настанням Української незалежності в часописі «Шлях перемоги» за 6 листопада 1993р., автор прочитав оголошення-розшук з розміщеною фотографією військового та підписом: Іван Мединський. В тексті вказано, що редакція розшукує осіб, котрі зустрічались у підпіллі зі старшиною УПА Іваном Мединським, народився 15.05.1921р. у Великих Глібовичах Перемишлянського району, загинув 12.03.1948р. в селі Кути.

На час даного оголошення була живою сім’я Миколи Шпака, котра в кінці 50-х років повернулась до рідного краю та переборовши бюрократичні перепони з допомогою небайдужих людей, отримала право на прописку. Кілька років перебивались вони по чужих квартирах, а ставши працювати у колгоспі, отримали земельну ділянку під будівництво власного житла, бо в їхньому будинку радянська влада поселила сім’ю росіянина-окупанта.

Політв'язні Колими, в першому ряді зліва Микола Шпак, 9 серпня 1955р.

Зустрівшись з членами родини Миколи Шпака, автор ознайомив їх з оголошенням в газеті і від Михайла Шпака, котрий в 1947р. їздив у Глібовичі, отримав опис, де проживали батьки Івана та Петра Мединських, і виїхав на місце. Не знадобилось великих зусиль щоби знайти у Глібовичах Задвірних місце проживання цієї родини. Коли наблизився до їхнього дому, побачив добре обжиту садибу і це стало добрим знаком на вдалу поїздку. На зустріч мені з хати вийшла жінка років шести десяти, після привітання запитав, чи тут проживає родина Мединських. Одержавши ствердну відповідь, відмітив запитання у її погляді та повідомив, що прибув до них у важливій справі. Після цього вона провела мене до хати. Переступивши поріг дому, побачив у кімнаті старшого чоловіка, що сидів на краю ліжка. Привітавшись, як заведено в селі, та представившись, пояснив ціль свого візиту та ознайомив з оголошенням у газеті. При цьому додавши, що приїхав із села Гранки-Кути від родини Миколи Шпака, в якої перебував Іван Мединський у другій половині 40-х років. Моє повідомлення по справжньому вразило господарів, жінка схвильовано відповіла, що село Кути та родина Шпака їм добре відомі і вони все життя згадують добрим словом цю родину, а батько Петро, що присутній з нами, їздив на зустріч з братом Іваном у 1948 році. Розмова з рідними Івана Мединського-«Сича» тривала декілька годин. Брат Івана – Петро, незважаючи на поважний вік, йому виповнилось 91 рік, зберіг добру пам’ять, вони разом з дочкою Анною радо ділились спогадами про брата і стрийка Івана:

«Для Івана Мединського прикладом для наслідування у виборі життєвого шляху стала постать замордованого польською поліцією сотника УГА Юліана Головінського, на могилу якого в рідних Глібовичах він не раз приходив з друзями. Після поразки національно-визвольних змагань на початку 1920-х років в Галичині виникли підпільні збройні формування УВО-ОУН. У 1930 році 30 вересня у Великих Глібовичах відбувся один із перших і найбільш відомих актів «екси», що здійснювали летючі бригади ОУН, яку організував Юліан Головінський, тогочасний крайовий провідник ОУН та крайовий комендант УВО. Метою «ексу» був напад на поштовий транспорт, що перевозив готівку від залізнодорожньої станції Великі Глібовичі-Бібрка, до повітового уряду в Бібрці. Цим «ексом» ОУН здобуло 26 тисяч золотих, та нажаль Юліана Головінського було схоплено поліцією у Львові 20 вересня 1930 року, виданий Романом Барановським. Після 10-ти днів тюрми та тортур, перевезений поліцією на упізнання до Бібрки. Закутого прив’язали до дерева і розстріляли сповістивши, що його було вбито при спробі втечі.

Поставало питання: з чого починати? Як спілкуватись, коли вільнодумство переслідується в поліцейській державі? Молодь сповна використала те, що було дозволено. Разом з братами Євгеном та Федором Паливодами, Іван організує роботу драматичного гуртка, вистави та концерти якого мали успіх не тільки в окрузі, але і за її межами. Особливо своє організаторське вміння молодий патріот, уже як член ОУН, проявив в період відновлення Української Державності у 1941р. Він був просякнутий ідеєю побудови Незалежної Самостійної Української Держави тому, коли прийшов час взяти до рук зброю для боротьби з німецькими та російськими окупантами, одним з перших відійшов в українські військові формування, організатором яких став провід ОУН і очолив підвідділ регулярної УПА.

Із розповідей його побратимів повстанців, продовжує брат Петро, Іван - «Сич» був вмілим та відважним командиром, котрий дорожив життям кожного свого стрільця. Не зупиняли його і отримані в попередніх боях поранення в голову і ногу, підлікувавши рани, він повертався у стрій, до своїх побратимів, щоби знов у і знову вести їх у бій з супротивником. Не став на заваді і молодий вік воїна, Іван, як командир, користувався авторитетом у своїх керівників, адже за період збройної боротьби брав участь в десятках успішних малих і великих боїв».

Розповіли рідні і кілька епізодів з часів збройного опору, коли Іван був на грані життя і смерті:

«Під час одного з боїв в околицях Львова Іван був поранений. Під натиском переважаючих сил російських військ повстанці були змушені відступити, надійно прилаштувавши пораненого і через зв’язкового сповістили станичного села про місце його знаходження. Коли вслід за повстанцями відійшли і росіяни, із села фірою, завантаженою гноєм, виїхав селянин разом із сином. Таким чином вони перевезли пораненого «Сича» в безпечне місце, де йому була надана необхідна медична допомога та подальше лікування.

А ось випадок, коли було необхідно проявити неабияку витримку та винахідливість, щоби не потрапити в руки ворога. Так сталося під час тотальної облави більшовиків в час перебування Івана Мединського в одному з сіл Бібреччини. В цей період в селі справляли весілля, з доброї волі батьків, молодих та присутніх гостей, Іван, одягнувши сорочку та піджак молодого з весільним букетом, сів поряд нареченої. Коли більшовики зайшли у хату то побачили молоду пару в оточенні гостей. Господарі запропонували непрошеним «гостям» підняти чарку за молоде подружжя, ті були раді такій пропозиції, не відмовились ні від горілки, ні від сала. Коли б вони в цей момент виявили, кому бажають здоров’я, те сало, напевне, стало б їм поперек горла».

Брат Петро згадав і свій приїзд в село Кути до родини Миколи Шпака у 1948р. на Різдвяні Свята, де відбулась остання зустріч з Іваном:

«Це були одні з найщасливіших годин, коли ми мали змогу так довго від душі спілкуватись, не думаючи, що буде попереду. Довготривала розлука, життєві виклики та небезпеки, смерть і горе, що принесли «визволителі» багатьом галичанам, спричинили переосмислення наших поглядів на життя та необхідність дякувати Богові за кожний прожитий день зі своїми рідними, друзями. Я вважаю, що наша зустріч з Іваном, продовжив п.Петро, стала Господнім дарунком для нас обох та батьків, родини в цілому. Тоді не хотілося думати, що ця зустріч може бути останньою».

Слухаючи спогади та роздуми 91-но річного українця, одного із сотень тисяч, хто постраждав від тоталітарного російського режиму, я усвідомив, наскільки вражаюча для них подія відбулася 2 роки тому – проголошення 24 серпня 1991р. Незалежності Української Держави. Для тих, хто вижив і дочекався, цей день став ніби другим днем народження. Нові почуття зменшували тугу за убієнними та померлими і похованими на чужині. Утверджувалось переконання, що їхні рідні загинули не даремно.

«У кінці квітня 1948р., – продовжив спогади Петро Мединський, – перед Великодніми Святами, під час перебування на недільному Богослужінні в церкві, до мене підійшов знайомий односелець, котрий сказав, що має для мене сумну звістку. Зробивши витримку, він додав, що загинув мій брат Іван в районі села Вибранівка. Ця звістка стала для душі довготривалою кривавою раною. Я не знав, яким чином донести її до своїх рідних, особливо матері, яка була така щаслива після моєї зустрічі з братом. Ще довгий час цей тягар втрати я носив в собі.

Перед висилкою нашої родини у Сибір, що відбулась 10 травня 1950р., до нашого дому завітали двоє повстанців УПА, які сповістили, що виконують останню волю свого командира «Сича», який передав перед смертю родині свій натільний хрестик і вишиту хустинку, даровану нареченою. Ці речі пам’яті про Івана, які з родиною повернулись із Сибіру, дочка Петра – Анна показала автору. Хустинка з вишитою квіточкою була, мабуть, дарунком дочки Миколи Шпака – Марії.

Повстанці повідомили: «Ваш син врятував нам життя. Потрапивши у вороже оточення російських військ, становище нашої групи стало критичним. Наш командир «Сич» прийняв для себе рішення – до останнього патрона захищати відступ своїх побратимів». Де покояться його тлінні останки родині невідомо і по сьогодні, бо ворог боявся і мертвих українських героїв. Вбитих і закатованих патріотів енкаведисти ховали в безіменних могилах таємно, без свідків, передбачаючи, що в майбутньому вони можуть стати об’єктами поклоніння. Незадовго родину Мединських російські окупанти вивезли на поселення до Хабаровського краю. Туди ж, на довічне поселення, відправили і брата близнюка Павла з сім’єю, а його сина Казимира з села Будькова засудили за співпрацю з ОУН-УПА на 25 років таборів ГУЛАГу».

Тільки в кінці п’яти десятих років, після засудження культу особи Сталіна, Мединські, як і тисячі інших українських родин, повернулись до рідного дому у Глібовичі. Батьки довго розшукували закопану попередньо на городі склянку з фотографією сина Івана, саме вона була розміщена в газеті «Шлях перемоги». Вони оберігали її як найдорожчу пам’ять про сина-захисника Вітчизни. На жаль, в силу похилого віку, батьки не дочекались Незалежності України, відійшовши в 1962 і 1967 році, але до кінця життя вірили, що прийде час і здійсниться віковічна мрія українців про створення Незалежної Соборної Української Держави і молоде покоління зможе віддати достойні почесті справжнім героям нашого народу.

З величністю засвідчили односельчани свою шану до героїв визвольних змагань. У центрі села Глібовичі стоїть Пам’ятник-могила заввишки п’ятнадцять метрів. У святкові дні української історії односельчани з церковними процесіями, сивоголові ветерани і юна молодь, школярі йдуть сюди, щоб схилити голови, покласти букет квітів тим, хто за Українську Державу віддав найдорожче: любов до України, молодість і життя.

Слава Україні!

Героям слава!

Дослідник українських визвольних змагань ХХст. Зіновій Горін