Embedded Files
Дата публікації допису: May 18, 2013 9:38:47 AM
У таборах
Вже кілька годин, як ми в дорозі. Поїзд якщо зупинявся, то на товарних станціях – на пасажирських дуже рідко. Майже в усіх очі спрямовані у вікно, і кожний думав, чи не востаннє оце бачить прекрасні краєвиди нашої рідної і милої України. Розмови, які точилися, зводились до одного запитання: куди нас везуть? На це ніхто не міг відповісти, але кожний розумів, що подальше життя буде дуже важким.
Сонце вже опускалося за обрій, як раптом серед поля поїзд почав пригальмовувати й зупинився. На даху вагона бігали солдати, постукуючи молотками. Нарешті з-за дверей почулася команда!
– Все не левую сторону!
Ми всі перейшли на ліву сторону. Двері відсунули. За дверима стояла група солдатів зі спрямованими на нас автоматами. За ними – кулемет і дві вівчарки. У вагон піднявся офіцер з чотирма солдатами; ті великими дерев'яними молотками заходилися вистукувати по стінах і підлозі звільненої сторони вагона. Закінчивши вистукування, наказали по одному переходити на праву сторону, перераховуючи нас. Коли ми перейшли, солдати так само почали вистукувати й на лівій стороні. Так перевірялося, чи ми часом не перерізали дощок у стінках або на підлозі, готуючись до втечі...
І ось перша ніч у дорозі. Вагон постійно освітлювався двома лампочками. Рух поїзда заколисував, і ми скоро поснули. Раптом серед ночі поїзд зупинився. На даху знову загрюкали солдати й почувся крик:
– Все на левую сторону!
Знову повторилася попередня процедура. До ранку дали спокій. Вранці знову перевірили, після чого принесли сніданок. Їжа не відрізнялася від тої, яка була на пересильному пункті. Давали й обід. Другого дня ми зорієнтувалися, що їдемо в північному напрямку. На третій день, удосвіта, сусід по нарах розбудив мене:
– Виглянь у вікно і побачиш, де ми знаходимося!
Я виглянув. Наш поїзд стояв на великій товарній станції, а вдалині виднілася скульптура – робітник з молотом і селянка з серпом.
– Ми в Москві, – сказав я.
– Так, – підтвердив сусід.
– Я вперше.
– І я теж.
Скоро всі в'язні стовпилися біля вікон. Тепер не знати куди повезуть – чи на північ, чи на схід? – запитували один одного. В кінці дня зорієнтувалися: їдемо на схід.
Через кілька днів ми пересікли Уральські гори і зробили тривалу зупинку в Петропавловську. Тут багатьох висадили. Через вікно я бачив, як мого батька з іншими в'язнями кудись повели. «А мене куди?» – запитував себе. Стояли біля двох годин. Нарешті рушили.
Наступна тривала зупинка була в Омську. З нашого вагона всіх висадили і повели в місто. Незабаром підійшли до брами величезної тюрми, яку називали Катеринівською. Офіцер оголосив:
– Я буду называть фамилию, а заключенный должен ответить имя, отчество, статью, по которой осужден, срок наказания и отойти в сторону.
Після такої перевірки нам наказали роздягнутися і провели старанну перевірку наших речей. Пересвідчившись, що нічого недозволеного немає, нас завели у браму. Тільки-но увійшли на тюремне подвір'я, як з вікон почулися вульгарні викрики кримінальників. Нас підвели до дверей, відчинили їх, і ми, зійшовши сходами вниз, пішли довгим напівтемним коридором. З обох сторін тяглися двері камер. В одну з них завели нас.
Камера була невелика. Через мале віконце, яке знаходилося на рівні подвір'я, проходило мало світла. Високі мури заслонювали небо. У камері від стіни до стіни – суцільні двоповерхові дерев'яні нари, стіл і невеличка лава. Відчувалися вогкість і сморід. Коли почало темніти, наглядач на наше прохання увімкнув світло. Не дочекавшись вечері, ми повкладалися спати на нарах. Але поспати не вдалося. Як виявилось, тут були постійні квартиранти – блощиці. Першим відчув їх Юрко – хлопець із Закарпаття. Він заліз у великий мішок і зав'язався, сподіваючись, що вони до нього не доберуться, але скоро змушений був тікати з мішка. Він розстелив мішок на долівці і ліг там. Накинулися блощиці й на інших в'язнів. Наслідуючи приклад Юрка, ми пішли спати на долівку. Але й там на нас з усіх сторін посунули кровопивці. Ми спробували полити довкола водою. Помогло – через воду не пішли. Ми заспокоїлись, та ненадовго: блощиці почали падати на нас зі стелі. Так ми промучилися аж до ранку. Вранці досипляли на нарах: удень вони не нападали.
Сніданок, який нам дали, нагадував Дрогобицьку тюрму. Хлопці опустили голови і зажурилися.
– Якщо нас тут довше потримають, то скоро увійдемо в допересильну форму, – говорили деякі.
Але довго ми там не були. На третій день після обіду наказали швидко готуватися в дорогу. Нам видали по дві п’ятисот грамові пайки хліба, по дві грудочки цукру і по куску риби. Пояснили, що це на два дні. Колону, близько ста чоловік, повели на станцію. Нас загнали у столипінський вагон. Вагон був переповнений, і вже через годину дихати було нічим, повітря стало таким важким, що в очах почало темніти. Але найгірше те, що єдиний туалет був замкнений і охоронявся солдатом.
Поїзд рушив, коли вже стемніло; стало трохи легше. Я промучився цілу ніч, бо лежав на полиці третього ярусу й довелося весь час триматися за трубу, аби не впасти. Мій сусід, котрий лежав разом зі мною, тільки головою в протилежну сторону, також тримався за якийсь кронштейн.
Уранці крім кип'яченої води нічого з їжі не дали. Близько полудня почалася страшна спека: звісна річ – серпень. Ми полягали на підлогу, але й там не було чим дихати. Безперестанку чулося одне й те ж: «Начальник, води!» Конвой мовчав. Нарешті серед степу поїзд зупинився, і через деякий час солдати принесли нам води. В'язні накинулись на неї й почали жадібно пити. Вода була тепла і з неприємним запахом, але на це ніхто не звертав уваги. Через дві-три години почалися муки, в тім числі і в мене. Спочатку в животі бурчало, потім схопили страшні корчі. Цього передати неможливо, я думав, що не витримаю. Викликали начальника конвою, просили прислати лікаря, бо люди корчилися від болю.
– У меня врача нет и лекарств нет, – була відповідь.
Ми промучилися до вечора і цілу ніч. Наступного дня пили тільки кип'ячену воду.
Пополудні прибули у Павлодар. Нас висадили й погнали до тюрми, яка була недалеко. По обидві сторони вулиці стояли низенькі будинки, зовсім не схожі на наші, європейські. На багатьох покрівлях ріс бур'ян. Перед брамою тюрми провели старанну перевірку і загнали нас на подвір'я, обгороджене високим муром. Тюрма була невелика, двоповерхова, заповнена в'язнями, так що в камери нас не заводили. На небі ні хмаринки, від сонця сховатися ніде, ми опинилися в задушливому кам'яному мішку. Коли сонце опустилося, стало трохи легше, а як стемніло – почало холоднішати. Опівночі наступив такий холод, що зуб на зуб не попадав. Всі рухалися, ходили, розтирали один одного. Так промучилися до ранку – не виспались і намерзлися.
Вранці нам видали по 500 грамів чорного, глевкого хліба і по черпаку баланди. Після сніданку підвели до спеціально обладнаних автомашин для перевезення в'язнів. На кожну машину посадили по двадцять п'ять в'язнів і по два охоронники з автоматами за решітчастою загородкою й повезли. Вставати категорично заборонялося. Невдовзі зупинилися на березі широкого Іртиша. Моста не було, і довелося зачекати порома, який незабаром підплив до берега. Коли вся колона була перевезена, машини рушили одна за одною – чотири з в'язнями і одна з солдатами. Спочатку їхали по дорозі, а потім почалося бездоріжжя. Рухалися степом кудись на південь. Їхати було важко: терпли ноги, кололо в спині. Після більш як двогодинної їзди зробили зупинку. Нам дозволили зійти з машин і трохи розім'ятися. Ми знаходились у безкрайньому казахському степу, де не було ніякого деревця, навіть кущика, а трава, як хлопці жартували, сягала жабі, по вуха. Небо безхмарне, а сонце таке яскраве, сліпуче, що треба примружуватися.
Хвилин двадцять дали нам перепочити. Потім знову – команда сідати на машини, і ми по бездоріжжю попрямували далі на південь. Їхали кілька годин. Нарешті колона зупинилися, і всім наказали злазити. Ми опинилися перед воротами великого табору, огородженого колючим дротом у кілька рядів, обставленого сторожовими вишками. Кругом огорожі бігали собаки, поприв'язувані на довгих ланцюгах. Біля дороги стояв стовп з написом на прибитій дошці: «Город Экибастуз». Довкола степ, ніде ні деревця, ні хатинки. Після перевірки відчинилися ворота, і нас повели широкою дорогою між бараками до табірної лазні. Там ми мали перебути до ранку,
В'язнів з табору до нас не підпускали. Враження від побаченого було невтішне. Табірники, з номерами на білих латках, виглядали як принижені й нещасні люди, які роками змушені вести рабське життя. І ті білі латки з номерами, здавалося, найбільше пригноблювали тих замучених людей.
Рано-вранці почулися удари в рейку – сигнал вставати. Була п'ята година. Поки що нас це не стосувалося і ми, притулившись хто де міг, досипляли.
Близько сьомої до нас прийшли два перукарі з працівником лазні. Один з перукарів, як виявилося, був земляком – з Дрогобицької області. Через півтори години, коли вже всі були одягнені, наглядач згідно зі списком розділив нас на дві групи. Групу, в якій значилось моє прізвище, відвели набік. Офіцер з табірного начальства поінформував, що наша група – це новостворена бригада № 109, а бригадиром призначений Баранюк Павло Андрійович (він прибув разом з нами). До речі, в цю бригаду потрапив і Олександр Ісайович Солженіцин, який у 1963 році написав повість «Один день Івана Денисовича», взявши за основу нашу бригаду і відтворивши дещо з табірного життя тих часів.
Після оголошення списку до нас звернувся Баранюк, який сказав, що дружба і чесність членів бригади та сумлінна праця – це наші шанси вижити. Після ще деякої інформації повів нас у третій барак, який тут називали «Карабас». Це був барак на триста чоловік, поділений на два приміщення, або, як тут називали, секції. Розділялися вони коридорчиком і кімнаткою, в якій був умивальник і стояли параші. В кожній секції були чотиримісні двоповерхові дерев'яні нари на сто п'ятдесят чоловік. Нашій бригаді відвели середні ряди. (Правда, через кілька днів нас розмістили в ряд під стіну, що було набагато краще. Кожний вибрав собі місце – хто внизу, а хто наверху. Я віддав перевагу другому поверху).
Незабаром помічник бригадира роздав кожному по пайці хліба, і нас повели в їдальню. На дверях стояв кривий зек з палицею й командував, кому і коли заходити. З відчинених дверей доносився специфічний запах – чи то гнилої капусти, чи зіпсованої риби, чи гнилої картоплі, важко було розібрати. З вікна роздачі кожний одержав в одну миску півлітровий черпак баланди, в якій траплялися риб'ячі хребти та головки, а в другу – кілька ложок каші.
Після сніданку на складі нам видали насипки – одну для матраца, а другу для подушки, – які ми тут же набивали трачинням і стружками, що лежали купою. Також нам видали коци поважної давності, кирзові черевики, бавовняні костюми і шапки. Блуза мала прорізані дірки на грудях з лівої сторони і на спині, штани – зліва вище коліна, шапка – спереду. Всі ці дірки необхідно було зашити спеціально приготовленими білими латками, на яких художник чорною фарбою писав наші номери. Мій номер був САА-555.
О першій годині забамкали у рейку – сигнал на обід. Оскільки в'язні були на роботах поза табором, у їдальню зійшлися звільнені з роботи через хворобу, табірна обслуга і працівники канцелярії, яких називали придурками. Обід складався з трьохсотграмового черпака якогось варива, що називалося мучною затиркою.
Маючи вільний час після обіду, я вирішив оглянути табір. Отже, перед вхідними воротами була широка дорога – так звана лінійка. Тут збиралися бригади перед виходом на роботу. З правої сторони, відразу біля вартівні, – пекарня, за нею БУР (табірна тюрма), далі наш третій барак, їдальня і ще декілька бараків; з лівої сторони – господарський двір, перший барак, у якому містилася табірна канцелярія, за ним другий барак для штрафних бригад, далі п'ятий та шостий. В одному з них були КВЧ (культурно-виховна частина) і медпункт. Були й інші бараки, порозкидані на досить великій території.
Табір називався «Спецлаг» (згодом – «Дальлаг», «Степлаг»). Адреса табору – поштовий ящик 392/9. Нам дозволялося писати два листи на рік. Крім суджених за політичними статтями були в таборі й неполітичні – правда, небагато. Називали їх «битовиками». Вони ділилися між собою на групи: злодії, урки, суки, блатні і цвітні. Переважна більшість з них була стукачами та трутнями, яких адміністрація порозкидала по різних бараках і використовувала для брудних провокацій. Часто в бригаді було по два-три таких трутні, за яких члени бригади мусили відробляти їхню норму, а ті ще й збиткувалися над в'язнями і нахабно відбирали все, що їм було до вподоби.
В'язні виконували різні роботи – йшло будівництво майбутнього міста, споруджувалися заводи, майстерні, житлові будинки, шосейні дороги, залізничні колії й інше. Недалеко була вугільна шахта, куди також ходили на роботу. Годували ж украй погано, люди завжди були голодні. У медпункті та в лікарні, крім йоду і зеленки, ліків майже не було, так що під час хвороби виживав той, чий організм сам виборсувався з біди. Люди були настільки знесилені важкою працею та виморені голодом, що втратили всяку надію на якісь ліпші умови. Вони уже ні в що не вірили, а тільки думали, як дістати кусочок хліба та закурити. Про все це я почув у розмові з хворими, з якими встиг познайомитись.
О сьомій вечора ударами в рейку сповістили про вечерю. Баланда нічим не відрізнялась від уранішньої. Бригадир повідомив, що завтра йдемо будувати залізницю. Після десятої наглядачі вигнали всіх з барака на вечірню перевірку Перерахувавши, замкнули двері. Об одинадцятій годині ударами в рейку просигналили відбій – спати.
Перша ніч у бараці пройшла спокійно, хоч важко було заснути: як-не-як, в одному приміщенні близько півтори сотні людей.
О п'ятій – підйом. Будили один одного, швидко одягалися й бігом до умивальні. Помившись, спішили на сніданок, щоби швидше зайняти чергу та скоріше допастися до їжі, хоч після неї відчуття голоду не зникало.
Після сніданку бригадир повів нас на лінійку, де вже стояли бригади, чекаючи виклику нарядника, який займався розподілом на об'єкти. Назвав і нашу бригаду. Скомандували підійти ближче до воріт, де нас чекав цілий ряд наглядачів, які «шмонали». Деякі з них наказували розстібнутися й обмацували зверху донизу, а деякі й роззували. Далі на нас чекав начальник конвою з розставленими солдатами; перерахувавши всіх, прокричав:
– Внимание, зеки! В пути следования не растягиваться, не разговаривать, не нагибаться! Шаг вправо, шаг влево – конвой применяет оружие без предупреждения! Направляющий, марш!
Колона рушила. Попереду, з боків і ззаду йшли солдати з автоматами напоготові, не спускаючи з нас очей. Нас вели у голий степ, а довкола табору то тут, то там виднілися будови, обгороджені колючим дротом та обставлені сторожовими вишками.
За три кілометри від табору прокладали залізницю, сюди нас і привели на роботу. Рейки вже були закріплені на шпалах, а ми мали піднімати їх, засипати шутром поміж шпалами і трамбувати. Керував роботами вільнонайманий інженер. Праця була важка, і ми скоро втомлювалися. О першій годині, в обідню перерву, дали по триста грамовому черпаку якоїсь пісної каші, але вона тільки подразнювала шлунок і ще більше хотілося їсти. Сонце пекло, сховатись було ніде. Почали боліти ніс і вуха, як після обмороження. Під кінець робочого дня, а закінчувався він о сьомій вечора, ми були такі перемучені, що до табору ледве пленталися.
Три дні нас ганяли до цієї роботи, а на четвертий перевели на будівництво житлових будинків; тут було трохи легше, бо вдавалося хоч ненадовго сховатися від пекучого сонця.
Після кількаденної сумісної роботи з росіянином Михайловим я запитав його, за що він одержав «десятку». Він довго не хотів розповідати, але згодом розказав, що був на фронті, його частина опинилася в оточенні, і він поранений попав у полон. Далі німецькі концтабори, визволення. У 1945 році брав Берлін. Потім арешт, військовий трибунал і «десятка» як зрадникові Батьківщини. Таких у таборі було багато.
Близько чотирьох тижнів нас виводили на цей об'єкт. Потім залишили в зоні (на території табору) добудовувати БУР.
Ішов другий місяць табірного життя. Голод і важка праця дошкульно давали про себе знати. Заробити додатково сто чи двісті грамів хліба до основної пайки було дуже важко, це більше залежало від кмітливості бригадира, ніж від праці ув'язнених. За цей час я вже узнав всіх членів бригади – хто за що сидить та цікаві історії з їхнього життя. Наша бригада нараховувала 27 чоловік: Баранюк Павло Андрійович – бригадир, Бережняк, Блажко, Бурковський, Глушко, Дацько, Джужук, Іванов, Кисіль, Ковальчук Микола, Ковальчук Павло, Кузнецов, Кузьо, Малицький, Михайлов, Мішур, Муковоз, Надаховський, Носа, Павлов, Панін, Пульс, Романюк, Солженіцин, Файтас і Шуптар.
Бурковський Борис – колишній капітан корабля Чорноморського флоту. Під час Ялтинської конференції він був закріплений за англійським кораблем, як представник від совєтської сторони, і за сумлінне ставлення до своїх обов'язків англійським адміралом нагороджений британською медаллю. Органи НКВД звинуватили його у шпигунстві, й він був засуджений на двадцять п'ять років. Павлов часто розповідав, як його з етапом близько 500 чоловік завезли на Амур будувати місто Комсомольськ і як з цього етапу до двох місяців залишилося живими всього кілька чоловік, решта від непосильної праці та голоду вигинула.
Солженіцин Олександр нічим особливо не відрізнявся від інших. Усі мали його за розумного, начитаного чоловіка з демократичними поглядами. Ми знали, що він офіцер і сидить за якусь дурницю. Одні його вважали росіянином, інші – євреєм. Про те, що його мама українка, він ніколи не говорив, і ніхто не чув від нього жодного українського слова. Українці, які тут переважали, це були сільські хлопці, засуджені за співпрацю з ОУН і УПА.
Настала зима. Крім голоду та важкої праці почали дошкуляти морози. У кирзових черевиках, у старих, порваних фуфайках та бушлатах, в 30-35-градусний мороз нашу бригаду погнали на новий об'єкт – дизельну. Йшли близько двох кілометрів. Морозний вітер обпікав обличчя, в колоні тільки й чулося: «Три ніс! Три лице!» Ми натягували бушлати на голову, це було єдиним спасінням. Ноги наче задерев'яніли. Але йти було ще півбіди, коли ж конвой зупинив і почав перелічувати в'язнів, то, здавалося – кінець нам. На об'єкті снігу по коліна, обігрітися ніде. Ми розклали вогнище й почали грітися, аж тут бригадир з десятником до роботи гонять. Кожному в руки лом, джаган і рискаль, позначили розміри ями – і копай. Відкинув сніг, ударив джаганом, а він відбивається, як від гуми, тільки значок робить, як голкою. Норму ж треба виконати обов'язково, бо ввечері їсти не дадуть або в карцер посадять. Мука та й годі! До обідньої перерви добре намерзлися і намучилися. Обідали в шопі, збитій з дощок, де ми ледве розмістилися. Кухар через віконце давав у мисці по триста грамів рідкої пісної каші. Для добавки в куті стояло відро з кип'яченою водою. Пий скільки хочеш! Отакий обід. Трохи погрілися – і знову до роботи, а день довгий, здавалося, що кінця йому не буде.
Через кілька днів потрібно було робити арматуру, і бригадир послав мене до кузні помагати ковалеві. За коваля в цей час був Солженіцин, нам разом довелося працювати кілька днів. Через якийсь час привезли розчиномішалку, машиністом поставили Солженіцина, і нам знову прийшлося працювати разом. З ним було цікаво розмовляти, він багато дечого знав і мав уже великий досвід табірного життя.
Так попливли дні за днями холодної зими 1950-1951 років. Чимало людей пообморожувалося і повмирало, але табірне начальство цим не турбувалося: нас було багато.
Пригадується такий випадок. Одного разу під час розводу при морозі більше 30 градусів був присутній начальник табору майор Максименко. В'язні жалілися, що не мають рукавиць і в руки холодно, а він витягнув руки з кишень кожуха, зняв рукавицю і, рухаючи пальцями, сказав:
– Вы что? Совсем не холодно, только работать надо! – і скоренько надів рукавицю й засунув руки в кишені.
Непосильна праця, погане харчування і холод призводили до масового захворювання. Важко хворих клали в табірну лікарню, звідки мало людей виходило менш-більш оздоровленими, решта – у морг і в степ. Бувало, що ще звечора лікар складав список мертвих для вивозу наступного дня на кладовище. Коли їх вивозили за ворота, не кожний начальник варти вірив складеному списку і наказував солдатам бити мертвого молотком по голові і штиком проколювати груди.
Як розповідали в таборі, одного хворого ще звечора вважали мертвим і занесли в морг, де він пролежав цілу ніч. Уранці його разом з іншими мертвими кинули на підводу і повезли, а як під'їхали до воріт, він опритомнів. Коли до нього підійшли солдати, він відкрив очі і кволим голосом проказав:
– Начальник, не вбивай! Я живий...
– Доктор лучше знает, живой ты или мертвый! – була відповідь, і один штиком у груди, а другий – молотком по голові.
Різним знущанням не було меж, знущалися і начальство, і наглядачі, й окремі бригадири. Дуже часто після відбою наглядачі вривалися в барак і виганяли людей на вулицю на повторну перевірку. Особливо це любили робити, коли був сильний мороз з вітром. Ми ледве встигали накинути на себе якусь одежину, а взутися – то хіба з онучами в руках. Вигнавши людей надвір, замикали барак і починали ритися в матрацах. Наглядачі мали великі права і за дрібничку могли посадити в карцер. Наприклад, номер надірвався, або не так пришитий, чи трохи замазаний, або ж в'язень не зняв шапки перед наглядачем – усе це вважалося порушенням дисципліни. Крім того, не можна було критикувати уряд чи табірне начальство – стукачі відразу продавали.
У таборі безбоязно гуляли банди злодіїв різних мастей. Люди були настільки придавлені, що про протидію не могло бути й мови. Але влітку 1951 року з Дубавки (Карагандинська область) прибув етап близько 200 чоловік. Це були молоді хлопці, всі з Галичини, добре зорганізовані. Полетіли голови злодіїв, стукачів і бригадирів-кровопивць. До місяця табір було майже очищено – стало легше дихати.
Було утворено широку сітку українських нелегальних дружин. Литовці також зорганізувалися і тримали тісний контакт з нами. З інших національностей до нас приєднувалися лише одиниці. Найактивнішими, як зазначено вище, були українці із західних областей і литовці.
Одним з перших знищили «Цигана», який вважався королем табірних бандитів. Чи це була його кличка, чи дійсно він за національністю був циган, сказати важко. На роботу він не ходив, тільки прогулювався по зоні, в їдальню також не ходив – приносили у барак. Усі його дуже боялися, бо хоч він і сам був кремезної будови, але завжди ходив зі своєю охороною, озброєною ножами, котра негайно виконувала його бандитські забаганки, що не раз коштували людям здоров'я або життя. Для начальства він був вигідний, бо служив для залякування в'язнів, і тому для нього не існувало ніяких законів. І ось одного разу, коли він відпочивав на своєму ложі , до нього підійшло двоє хлопців.
– Ну що, падлюко, мабуть, досить ти напився людської крові! – і загнали два ножі в груди «Цигана».
Той заревів, як бугай, зірвався на ноги й кинувся до прохідної; хлопці – за ним, на бігу б'ючи ножами в спину. Перед прохідною він упав; стікаючи кров'ю, сказав: «Лучше б я подох от воров, чем от фраеров!» – і здох.
Цікаво, що з охоронців «Цигана» ніхто не став на його захист: боялися.
Двох сміливців забрали, і що сталося з ними – невідомо А по табору аж гуділо:
– Бандеровцы молодцы.
У той час багато бригад поміняло своїх бригадирів – вибирали чесних людей. Адміністрація не погоджувалася з цим і зверталася за допомогою у свої вищі інстанції, незабаром з Ленінграда прислали на посаду начальника управління підполковника Матвєєва, котрий відразу повів наступ проти організованого руху в'язнів. Спочатку хлопців з Дубавки розкидали по бараках, але це не помогло. Тоді їх зібрали і створили з них бригади, поселивши в окремому бараці. Це теж не змінило становища – все рівно за тиждень декілька сексотів було знищено. Нарешті вирішили позбутися цих хлопців і вивезли їх з нашого табору. Але й це не помогло: інші в'язні вже відчули свою силу. Тоді через деякий час, у перших числах січня 1953 року, адміністрація пішла на новий варіант. У табір привезли групу людей, близько сотні чоловік, поселили їх в БУРІ, де вони почали нахвалятися:
– Мы бандеровцам покажем, мы их всех перережем!
Чутки блискавично розносились по табору, люди захвилювалися. Деякі наглядачі також залякували:
– Вот выпустят их на зону, они вам покажут!
Після перевірки, яка підтвердила, що новоприбулий етап дійсно вороже настроєний і готується до акції проти нас, було вирішено провести відповідну підготовку для зустрічі з ними. По всіх бараках у бригадах організували дружини, які за сигналом у будь-яку хвилину були готові дати відсіч. Близько 200 чоловік були готові до всяких несподіванок. Не дивлячись на те, що наша робота проводилась нелегально, сексотам все ж таки вдалося рознюхати; донесли і на мене. Відомості про нашу підготовку дійшли в БУР, до новоприбулого етапу, і більшість відмовилася виходити в зону, чим табірне начальство було дуже незадоволене.
27 січня 1953 року, ввечері, черговий комендатури повідомив, що мене викликає начальник служби наглядачів. Я нічого не підозрівав, але на всякий випадок попередив друзів та й сам відповідно підготувався. Зайшовши в кабінет, згідно з інструкцією доповів про свій прихід. Начальник відразу кудись подзвонив. Через декілька хвилин у кабінет ввійшли два наглядачі, наклали мені на зап'ястя наручники і завели в БУР. Начальник БУРу єхидно усміхнувся і сказав:
– Добро пожаловать, старый знакомый! Давненько у нас бывали! Я уж подумал, что забыл про наше заведение или обиделся.
Я мовчав. З мене зняли наручники і наказали роздягтися. Почався обшук. Коли я одягнувся, начальник до мене:
– Слушай постановление, – і почав читати: – «Я, начальник Управления Дальлага МВД, п/я 392/3, подполковник Матвеев, рассмотрев дело заключенного Малицкого Я. И. № личного дела СШ-336 (САА-555 мені замінили), выяснил, что заключенный Малицкий Я. И. организовал по бригадам боевые дружины, приказал вооружаться ножами и другим холодным оружием, вел интенсивную подготовку к резне в лагере, чем нарушил лагерный режим. Исходя из вышеизложенного, приказываю: заключенного Малицкого Я. И., л. д. СШ-336, водворить в карцер сроком на 10 суток». Распишись, что тебе зачитано постановление, – звернувся до мене.
– Це все брехня і мені немає чого підписувати.
– Как хочешь. В первый слева, – наказав наглядачеві, показуючи на мене.
– Пошли! – скомандував наглядач.
Коли мене вели коридором до карцеру, з камер доносилися грізні викрики на мою адресу:
– Бандера попался! Фашиста ведут в карцер! Дайте его нам!
Це подавав голос новоприбулий етап, до зустрічі з яким ми готувалися. Мене підвели до давно знайомого карцеру. Як тільки двері за мною замкнули, перша думка була: хто мене продав? Друга – що затівають зробити зі мною? Невже мене закинуть в камеру до тієї голоти? Вийти звідти живим шансів мало. Мабуть, слідство буде серйозне, і одна моя неправильна відповідь може вирішити мою долю. Ясно одне: ні до чого не признаватися, а там – що буде!
У карцері тихо й напівтемно. Площа – два метри довжини на метр ширини. В куті – залізна параша без кришки, прикута до стіни ланцюгом. На стіні дерев'яний щит, скріплений залізними штабами, який удень опускали і замикали на колодку, а на ніч деколи відмикали – служив він за ліжко. Лампочка під стелею ледве жевріла, а стіни блищали, вкриті памороззю: як-не-як, надворі мінус 35 градусів. Вікна не було. За стіною, на якій висів щит, також був карцер, напроти, через коридор, також два карцера. У кожному з них мені свого часу довелося побувати.
Було це півтора року тому, коли я з хлопцями добре віддубасив одного стукача. Чи допомогло це йому, чи ні – трудно сказати, але на третій день нас трьох у наручниках завели в комендатуру й зачитали постанову: шість місяців БУРу. Півроку нас водили на роботу в наручниках – спочатку на будівництво рибохолодильника, потім на склад «ВВ». Ми довго не знали, хто нас зрадив. На кого тільки не думали!.. Вирішили таки вияснити й оголосити голодовку, мотивуючи тим, що ми не винні, нічого не знаємо і вимагаємо очної ставки. На другий день хлопцям пообіцяли, що виправдають, тільки нехай не голодують, а йдуть на роботу. Я вперся: поки не зачитають постанови, що я виправданий, – голодування не припиню.
Посадили мене в карцер. На третій день голодування – а я й води не пив – мене схопили корчі в животі, на четвертий – їсти не хотілося. Живіт пішов десь під спину, в очах почало мерехтіти, а в голові – шум. На п'ятий день мене викликали в кабінет, зачитали постанову, що мене виправдано, і відвели в камеру. За кілька хвилин наглядач приніс мені п'ять пайок хліба, п'ять кубочків цукру і миску густої ячмінної каші. Єхидно усміхаючись, сказав:
– Ну, сейчас ты .пожрешь. Конечно, пять дней ничего не есть и не пить, то жрать хочется.
– Начальник, – звернувся я до нього, – принеси кип'яточку, а то все мені дали, а про кип'яток забули.
Він приніс мені миску кип'яченої води – і знову:
– Кушай, кушай, не стесняйся! – і вийшов з камери.
Я глянув на хліб, на кашу й відразу зрозумів їхні наміри. Я знав: якщо з'їм це все, мені буде кінець. Тому вирішив каші зовсім не їсти, а напився води і, проходжуючись по камері, поволі їв кусочок хліба з кусочком цукру, раз за разом запиваючи водою. Я чув, що за дверима весь час хтось ходить, і зауважив, що через вічко до мене часто заглядають, але не звертав на це уваги. Протягом години я з'їв не більше 250 грамів хліба. Нараз двері в камеру відчинилися, до мене з криком кинулися три наглядачі:
– Смотри, какая хитрая сволочь бандеровская! Пошли!
Один забрав увесь хліб, цукор і миску каші, двоє інших схопили мене попід руки й потягнули в кабінет начальника. Зачитали нову постанову, в якій говорилося, що мене покарано на 10 діб карцеру за те, що я оголошував голодовку.
Почалося слідство. Виявилося, що нас продав керівник групи Василь В. із Станіславщини. На щастя, мені з його групою не доводилося мати спільних серйозних справ, і я відбувся БУРом і карцером. Усіх його друзів, разом з ним, ще раз судили. Розказували, що на суді він просив, аби його розстріляли, з чого судді дуже сміялися, а підполковник Матвєєв, котрий обіцяв йому, що нікому волосок з голови не впаде, так реготав, аж за живіт тримався. Всім дали закриту тюрму.
Всі ці картини промайнули мені перед очима. А думка, хто мене зрадив, не виходила з голови. Холод дошкуляв, і я весь час рухався – три кроки вперед, три назад. Присісти не було на що, хіба обпертися на холодну стіну. Удари в рейку сповістили про відбій, і наглядач повинен був відімкнути щит, але ніхто не приходив. Нарешті почулися кроки, і я голосно сказав:
– Начальник, відкрий щит!
– Не положено. Обойдешься, – була відповідь.
Ніч промучився, стоячи та тупцюючи на місці. Вранці принесли кусочок хліба і миску води – їжу на цілий день. Третього дня не встиг я з'їсти баланду, як наглядач наказав виходити. Завів він мене в кабінет начальника. За столом сидів підполковник Матвєєв. Він наказав сісти на табуретку, що стояла біля дверей, а коли я присів, почав:
– Твоя фамилия, имя, отчество, номер личного дела и срок?
Коли я відповідав, він продовжував:
Так ты какой Ярослав: Ярослав Мудрый или Ярослав Осмомысл.
– Я не Мудрий і не Осмомисл. Я Малицький.
– Ты Ярослав Хитрый... твою мать.
Він підійшов до мене і з усієї сили вдарив мене в обличчя. Я впав на підлогу. Але одразу ж зірвався з підлоги, вхопив табуретку і кажу:
– Гражданін начальник, якщо ви мене ще раз вдарите то я за себе не ручаюсь.
Він відійшов і цього дня більше не бив, тільки задавав запитання про організацію бойових дружин, на що я відповідав, що нічого не знаю.
З його запитань я ніяк не міг догадатися, хто мене продав. Повозившись зі мною близько двох годин, відпустив – звичайно, у карцер. Через два дні знову викликав. На цей раз табуретка була прикріплена до підлоги, і він бив мене скільки хотів. Запитання були одні і ті ж: хто мої помічники хто командири дружин і т. п. Я вперто відповідав, що нічого не знаю і вимагав очної ставки з донощиком
Повернувшись у карцер, я почув, що за стіною маю сусіда. Вирішив порозмовляти. Дуже скоро я порозумівся з ним. Він з новоприбулого етапу, родом з Краснодарського краю, звати Миколою. Я також назвав себе і старався його трохи освідомити. Мені було ясно, для чого його підсадили. Як виявилось, я не помилився, бо на третій день його забрали.
Минуло десять діб, слідство продовжувалося. І весь цей час щита, який мав служити за ліжко, ні разу не відмикали. Я спав стоячи, опираючись на двері. Страшенно дошкуляв холод: як довідався я згодом, у цей час було більше 40 градусів морозу. Навіть людей на роботу не водили: жаліли солдатів. Мені знову зачитали постанову на 10 діб карцер. Тепер появився новий сусід по карцеру, також з новоприбулого етапу – досвідчений сексот на прізвище Садовський. На протязі трьох діб мені доводилося вести з ним різні розмови й відповідати на провокаційні запитання На четвертий день його забрали, і мені навіть стало скучно. Треба сказати, що часом було так холодно, що я вже чекав, аби викликали на слідство і трохи «погріли».
Минули і других 10 днів; мені втретє оголосили постанову – знову 10 діб карцеру. Я настільки ослаб, що подумав, якщо витримаю третю десятку, то четвертої вже не витримаю, загину. Підполковник далі вів слідство, казився і кричав: «Я тебя отсюда не выпущу! Ты знаешь, что я твой царь и Бог, что захочу, то с тобой сделаю!»
Я вперто відкидав усі звинувачення і вимагав очної ставки. У другій половині останнього дня третьої десятки мене викликали в кабінет, у якому, крім підполковника Матвєєва, були присутні кілька старших офіцерів. Матвєєв відразу до мене:
– Ты признаешь, что организовал боевые дружины? Сейчас мы тебе докажем, что организовал ты! Введите П. Стаха! – звернувся він до старшого оперуповноваженого Турабяна.
Не встигли ввести П. Стаха, як я відразу сам заатакував його запитаннями, не даючи йому опам'ятатися:
– За що ти на мене набрехав? Коли я тобі казав робити ножі та організувати бойові дружини? Говори правду!
Підполковник не чекав від мене такого і закричав, щоб я замовчав, але я продовжував:
– Говори правду!
– Та я... та я не казав, – заїкаючись почав П.
– То скажи їм, що ти говорив неправду на мене! – зажадав я, а тоді до підполковника: «Гражданін начальник! Ви ж бачите, що це все брехня і я зовсім не винуватий. Запитайте його.»
Тоді підполковник звернувся до П.:
–Ты его знаешь?
– Знаю.
– Как его фамилия?
П. назвав моє прізвище й ім'я.
– Повтори все то, что ты нам о нем говорил! – продовжував підполковник.
– Я говорив неправду, – відповів П.
– Выведите его! – крикнув підполковник, показуючи на мене.
Мене вивели з кабінету й завели в камеру.
–Що буде тепер зі мною? – роздумував я.
Незабаром з коридору донісся гамір, човгання чобіт. Мабуть, начальство виходило з кабінету.
У камері тепло, нари, крізь вікна видно навіть клаптик неба, – просто рай після 30-добового карцеру. Я з приємністю приліг на голі нари. Не пройшло й півгодини, як несподівано з сусідньої камери почулася пісня «Рушив поїзд в далеку дорогу». Василь Свенко, мій друг, був у сусідній камері! Ми з ним давно домовились: якщо попадемося в руки енаведистам, то нашим сигналом буде пісня «Рушив поїзд в далеку дорогу». Я підвівся з нар, підійшов до дверей і продовжував співати другий куплет: «Ти сумна на пероні стояла»; а закінчивши, вирішив сказати Василеві пару слів, але польською мовою, щоб ніхто з новоприбулого етапу нічого не зрозумів. Кількома словами я поінформував його, що П. продався, але вже все гаразд. Не встиг я це сказати, як новоприбулі підняли шум і крик:
– Начальник, бандеры сговариваются! – лунало з одної камери.
– Они говорили на непонятном языке! – чути було з іншої.
– Они на польском говорили, я сразу понял, – доносилося з іншої.
Наглядач підбіг до мене й запитав, що сталося, а я кажу, що не знаю. Тоді запитав новоприбулих, а ті також не можуть нічого сказати, бо не розуміли, що я говорив, і на тому все закінчилося. Правда, я почув, як наглядач сказав:
– Ну и дураки, двух польских слов испугались, а еще говорят: «Мы! Мы! Мы никого не боимся!»
На другий день мене звільнили з БУРу, і я повернувся до бригади. Я так ослаб, що хлопці мусили допомагати мені вилізти на верхні нари. Три дні на роботу не виходив – бригада мене «підкормлювала». Через кілька днів у барак до мене прийшов П., став переді мною на коліна і просив пробачення. Я наказав йому встати і запитав, що його заставило мене продати.
– Мене впіймали, коли я робив розвідку біля БУРу, – пояснював він, – а про тебе вони дещо знали. Мене обкрутили. Пробач мені! Прости мені! – просився він.
– Не карайте мене. Я пізніше все заперечив.
– Іди геть з моїх очей! – сказав я йому.
Він вийшов. До місяця його кудись забрали і вивезли. З новоприбулого етапу лише кілька чоловік погодилися вийти на зону, всі інші відмовились, пояснюючи, що бояться бандерів. Їх теж кудись вивезли...
Про смерть Сталіна ми довідалися через кілька днів після його похорону. Радості нашій не було меж, але знайшлося кілька таких, що плакали за ним. Чи вони справді були такими вірними сталінцями, чи тільки так маскувалися? Але це не цікавило нікого.
Умови в таборі стали трохи кращими: не треба було носити номери, у бараках з вікон познімати ґрати. Почали платити по 15-20 крб. на місяць. Цього ж року, серед літа, прийшов наказ табір ліквідувати, а нас усіх вивезти. За три дні ми були готові до виїзду, але тут нова команда – залишити все по-старому.
Через деякий час до нас дійшла чутка, що Берія звозив політв'язнів до Омська, бо збирався організувати з них армію і разом з військами МВД вчинити державний переворот. Як воно було насправді – невідомо, але тоді до Омська дійсно привезли людей з кількох таборів. Як розказував пізніше мій батько, їхній табір з Тайшета встигли перевезти. З того часу ми ще рік залишалися в Екібастузі.
І ось улітку 1954 року нас знову стали готувати на етап. Табір розділили на дві половини, перегородили високим муром з колючим дротом. Нас усіх зігнали на одну половину, де ми чекали виїзду, а на другу привезли «битовиків». Злодійня знову підняла голову. У таборі почалися крадіжки і грабунки. На нараді колишніх керівників дружин ми вирішили зібрати хлопців і зробити облаву. Не відкладаючи справу надовго, терміново зібрали людей, розставили по місцях і почали зганяти злодіїв в один кут. Кільком вдалося вислизнути, а кільком таки добре всипали.
Після кількаденного переїзду залізницею ми опинилися в Джезказгані, на руднику. Всіх розмістили на 1-му лаг пункті другого відділення.
1956 рік. м. Джезказган, штрафний лагерний пункт №3.
Сексотам нашого етапу одразу ж довелося шукати захисту в комендатурі, у своїх покровителів. Не пройшло і двох тижнів, як мене та ще чотирьох моїх друзів у наручниках відвезли в Кенгірську нову тюрму (була і стара тюрма). В Кенгірі, крім цих двох тюрем, були ще три лагпункти третього відділення: 1-й – жіночий, 2-й – чоловічий загального режиму, 3-й – чоловічий штрафний.
Ще на руднику я довідався про велике Кенгірське повстання, яке відбулося навесні, але докладно ніхто нічого не міг розказати. Та скоро така нагода трапилась. Якось ми завважили через вікно одиноку жінку, що прогулювалась на тюремному подвір'ї. Їй було років 35-40; невисока, з сивим волоссям. Як з'ясувалося згодом, вона була членом комісії, що керувала повстанням. Комісія складалася з 12 членів; один із них, якого називали Глібом, сидів у старій тюрмі. Сама вона була родом з Ленінграда, за професією вчителька. Незабаром нам вдалося встановити з нею контакт і навіть прочитати її звинувачувальний лист. У листі вся вина за організацію повстання звалювалась на українських націоналістів. У цьому ж листі був список тих, з ким їй влаштовували очну ставку. Їхні прізвища ми старалися запам'ятати.
Після двотижневого перебування в Кенгірській тюрмі нас випустили на 2-й лагпункт і розподілили по різних бригадах. Мене як верстатника з деревообробки направили в столярну бригаду. Тут, на лагпункті, знаходився мій односельчанин Іван Фартушок, на жіночому – моя вуянка Анна Малицька.
Мене продовжувало цікавити повстання, яке відбувалося кілька місяців тому. Отже, причиною його були надзвичайно важкі умови – непосильна праця, погане харчування, велика смертність, знущання адміністрації, а також нестерпна поведінка конвою, який за свої криваві вчинки ні перед ким не відповідав. Приводом до вибуху повстання було вбивство охоронником на об'єкті, біля попереджувальної зони, молодого хлопця, котрого заставили там працювати.
Кенгір. Українки-в’язні на роботі. Крайня справа Галя Гавдун.
Після уточнення з'ясувалося, що хлопець лінії не переступав, і 16 травня 1954 року на 2-му лагпункті почався загальний страйк, який перекинувся на 1-й жіночий і на 3-й штрафний. Було вирішено всім трьом лагпунктам об'єднатися. Але 2-й від 3-го був відгороджений високим муром і двома рядами колючого дроту, між 2-м і 1-м знаходився господарський двір, який довкола також був обгороджений муром і двома рядами колючого дроту. Отже, для того, щоб об'єднатися, потрібно було пробити два мури і прорвати 4 ряди колючого дроту. Під обстрілом почали будувати барикади і ламати перепони. За кілька днів усі три лагпункти об'єдналися. Була створена комісія з 12 чоловік, котра керувала повстанням. До складу її входили люди різних національностей. Оскільки українців було близько 70%, то вони відігравали керівну роль. Були створені бойові дружини, запроваджена сувора дисципліна. Комісія вела переговори з табірною адміністрацією, прокуратурою і представниками з Москви. Страйкарі вимагали поліпшення табірних умов та звільнення невинних людей. Звичайно, на ці вимоги ніхто не звертав жодної уваги. Від в'язнів вимагали одного – припинення страйку. Кілька разів, вдень і вночі, солдати намагалися вдертися в табір, але їх відганяли. Радіоспеціалістам вдалося виготовити передатчик і виходити в ефір. Виготовили також змія, якого запускали з листівками над селищем. Оскільки переговори не давали жодних результатів, то війська почали оточувати табір. На сороковий день через брами в табір увірвалися танки з автоматниками. Зі всіх сторін безборонних людей заганяли в один кут, а тоді почали давити їх танками. Близько 500 в'язнів загинули під гусеницями, було багато поранених.
Після кривавої бойні в'язнів посортували: одних – у закриту тюрму, інших залишили на місці. З двох жінок, які входили до складу комісії, одну розстріляли, а другій додали до її строку 5 років позбавлення волі. Про долю останніх мені невідомо.
Людей, які ставали на очну ставку з керівниками повстання, я викривав у зоні; табірній контррозвідці це дуже не подобалося, і одного разу, в неділю, четверо наглядачів накинулися на мене, наклали наручники і завели в тюрму. У тюрмі мене протримали близько місяця, після чого знову випустили в зону. Але не минуло і двох місяців, як мене викликав старший оперуповноважений і заявив, що мене з тим контингентом держати не можна. На моє запитання, де мене можна держати, відповів, що тільки на штрафному; це негайно ж було виконано. З 3-м штрафним, який часто називали «Запорізькою Січчю», адміністрація не могла нічого вдіяти. Це були молоді хлопці, котрих нічим залякати не могли; на роботу ходили майже всі, але працювали – хто хотів. Годували нас гірше, зате всі почували себе вільніше, тобто не боялися ні наглядачів, ні начальства.
На початку 1955 року наш штрафний перевезли на рудник – приблизно за 20 кілометрів від Кенгіра, також на 3-й штрафний лагпункт.
1956 рік. м. Джезказган, штрафний лагерний пункт №3. Всі хлопці з ім’ям Ярослав.
Тут нас було близько 200 чоловік, з них один німець – колишній офіцер, один білоруський поляк, два росіяни і з десяток литовців. Слід зазначити, що деякі литовці прекрасно співали наші повстанські пісні. На запитання, де вони навчилися, відповідали, що знають їх ще з волі, бо відділи УПА заходили в Литву і там діяли разом з литовцями. Були й серед наших хлопців такі, що співали литовських партизанських пісень. Наша дружба з литовцями начальству не подобалася, і воно підготувало провокацію.
19 грудня 1955 року литовець, який працював перукарем, завдав двом нашим хлопцям ножових ран. Зчинилася тривога. Ми поламали нари і, хто що схопив у руки, побігли до барака, в якому жили литовці. Ми вимагали видати нам провокатора, литовці відмовилися. І тут почалося... Чим би все це закінчилось – невідомо, якби по нас не почали стріляти. Спочатку з ракетниць, а далі – з кулеметів. Ми відступили. Переговори тривали, і згодом з'ясувалося, що це робота енкаведистів. Провокатора покарали самі литовці, і дружба наша відновилася. Цей день запам'ятався ще й тому, що було свято Миколая і наш художник Шандрук подарував мені картину «Іван Богун», котру я зберігаю, як найдорожчу реліквію.
Наближалися різдвяні свята 1956 року, і ми вирішили підготувати вертеп. Я, Микола Головай зі Станіславщини, Андрій Ривко з Львівщини написали слова й. почали готувати одяг, шаблю, косу, вила – словом, усе необхідне. Це все доводилось робити потаємно, але енкаведисти рознюхали і посадили Миколу в карцер. Підготовку продовжував Андрій, але і його посадили. Настала моя черга, і я вирішив за всяку ціну довести справу до кінця. Я почав говорити, що вертепу не буде, і всім учасникам наказав також так говорити, але інтенсивно готуватися. Крім того, я говорив, що з вертепом будемо ходити на другий день свят, на Марії, а сам вирішив, що підемо на Різдво. Отже, після спільного сніданку в перший день свят я наказав учасникам зібратися в лазні й готуватися. Дехто почав обурюватись, але я їх переконав. Не встигли ми частково переодягнутися і підгримуватися, як група наглядачів на чолі зі своїм начальником увірвалася в лазню з криком:
– Где Малицкий?
– Я тут, – відповів я, вже переодягнений і загримований для ролі Ірода.
– Тебя вызывает старший оперуполномоченннй, – сказали мені.
– Передайте йому, що я його обскакав, і перекажіть, що ми запрошуємо все начальство подивитися на наш вертеп.
Хоч в далекій чужині
У пустині і неволі
Ми свойого не забудем
Ніколи, ніколи!
Він нічого не відповів, тільки заблимав своїми злісними очима і, побачивши суворі погляди наших хлопців, які збіглися, вийшов з наглядачами.
Попереду йшов ангел – у короні, в сукні, з крилами і з восьмикутною зіркою в руці. За ним козак – у шароварах, в баранкові шапці, з шаблею й пістолем, а далі пастухи, царі, жид, чорт і смерть. Всі в масках. З другої сторони, від комендатури, йшли начальник управління, начальник відділення, начальник лагпункту, оперуповноважені і начальник наглядачів. Вони зайшли в барак, зайшли і ми заколядували і виконали дію, як повинно бути. Нам ніхто не перешкоджав. Після закінчення начальство вийшло, а ми обійшли всі бараки. Закінчивши, переодягнулися. Я чекав коли за мною прийдуть, але ніхто не приходив. Згодом довідалися, що начальник управління добре всім всипав і сказав, що їм у нас треба вчитися, а на запитання, як нас покарати, сказав:
– Их не трогать! Это вас надо наказать.
Дійсно, за це нас не покарали, але відігрувалися на іншому. Фотографія цього вертепу, яку ми зуміли зробити, зберігається в моєму сімейному альбомі.
Весна 1956 року принесла великі зміни. Комісія з повноваженнями Верховної Ради СРСР почала перегляд справ, і людей почали звільняти. Викликали кожного і робили коротке переслідство. Рішення приймалися на місці: залишити строк покарання, зменшити його або звільнити. Всякі чутки ходили про комісію, і треба було відповідно готуватися. Кожний знав свою справу і мав уже певний досвід, не те що колись. Нарешті комісія зайнялася нашим штрафним Перший раз викликали шість чоловік: одному з 25 років зняли 10, другому 25 зняли 15, третьому – як мав 10, так і залишили, а трьох звільнили. В другій партії з шести чоловік п’ятьох звільнили, а одному з 25 зняли 15 Всі переживали, не було роботи, не було спання, були одні дискусії.
Ярослав Малицький. Лагпункт №3.
І ось 13 червня 1956 року мене з кількома хлопцями повели на комісію, яка знаходилася в управлінні 1-го відділення. Викликали по одному. Нарешті я почув своє прізвище. Стараюся бути спокійним. Завели у великий кабінет, де за столами сиділи члени комісії. Мене посадили на крісло посеред кабінету і запитали прізвище, ім'я, по батькові, статтю і строк покарання. Не встиг я відповісти, як з різних сторін посипалися запитання по моїй справі. Я не розгубився, вибачився і сказав, що я готовий відповісти на всі запитання, але на кожне окремо, а так на всі зразу не можу відповісти. Тоді почали запитувати окремо, я спокійно відповідав, не забуваючи про провокацію, яку вчинили зі мною. Після закінчення допиту наказали вийти з кабінету. За кілька хвилин закликали і оголосили, що мене звільнено.
Я не вірив своїм вухам, сумніваючись, чи не сон це. Виходячи з кабінету, двері тримав обома руками, щоб не грюкнули, бо одному литовцеві, коли той виходив, грюкнули двері – протяг потягнув, – то його завернули і додали п'ять років. Двері у мене не грюкнули, і я щасливо вийшов на подвір'я.
Ще три дні тримали нашу групу звільнених на штрафному, навіть готували провокацію, щоб нас не випустити на волю. Але ми викрили це, й енкаведистам не вдалося здійснити ганебний задум. Коли я вже мав на руках свій паспорт і групу вивели за ворота, старший оперуповноважений нашого відділення, побачивши мене, аж позеленів зі злості. Він підійшов і запитав:
– Что ты здесь делаешь, Малицкий?
– Додому їду, начальник!
– Какой хрен тебя освободил?
– Комісія з повноваженнями Президії Верховної Ради СРСР, – і я відвернувся від нього, а він виматюкався, наче якийсь босяк.
Під'їхала машина, ми повилазили на неї й поїхали на залізничну станцію. Всі почували себе щасливими, бо нарешті терпіння і муки залишилися позаду, а Господь Бог допоміг нам перенести ту важку довголітню тернисту дорогу. Нарешті без охоронників ми сідали у вагони. Незабаром поїзд рушив – ми покидали чужину, зрошену кров'ю і засіяну кістками кращих синів і дочок України.
Омріяна і довгождана дорога стелилася на рідну Батьківщину.
Березень, 1991 р.
Page updated
Report abuse