Дата публікації допису: Feb 28, 2013 9:36:8 AM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга ІІ. Документ № 172
Шимоня Микола Іванович, народився 19 жовтня 1912 р. в с. Колочава Міжгірського району Закарпатської області, українець, греко-католик, безпартійний, робітник, заарештований у 1947 р., звільнений у 1953 р.
У 1947 р. мене заарештувало Хустське НКВД, як «ворога» українського народу. Засудили по статті 54-а. Вдома залишилося шестеро дітей: старшому – 12 років, найменшому – 1 рік. Жінка ніде не працювала. Все майно конфіскували. Забрали корову, свиню, пасіку, навіть меблі, діти мусили спати на підлозі.
Один рік мене тримали в Ужгородському ізоляторі. Мучили, били, виривали волосся, товкли пальці між дверима, добиваючись зізнання моєї вини.
Старшого сина теж викликали на допит. У постолах, у холод та дощ він пішки добрався до Міжгір'я, а звідти підводою доїхав до села Сокирниці, де сів на поїзд. В Ужгороді енкаведисти всілякими хитрощами намагалися щось дізнатися від нього. Обіцяли випустити мене з тюрми, якщо він все розкаже...
Судили мене у 1948 р. в Ужгороді. Свідчення людей, які визнавали мене не винним, до ваги судом не бралися. Вирок – 25 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав.
У «столипінському» вагоні приїхав я до Львова, де пробув місяць. У бараках жили по 300 чоловік, спали один на одному, на нарах і на землі. Люди задихалися. їсти давали трохи рідкої баланди з капустою і 200 грамів чорного, житнього з соломою і половою хліба.
Зимою у спеціально підготовлених вагонах нас відправили до табору. Цілий місяць їхали до Москви. Людей у вагон напхали стільки, що ступити ніде було, годували – кип'ятком, шматком сухаря і оселедцем. Ще місяць просиділи у Москві і тільки після того прибули на місце – м. Інта Комі АРСР. Тільки у вагоні, в якому я їхав, по дорозі померло 16 чоловік.
Коли ешелон прибув на кінечну станцію, його обступили озброєні автоматами та кулеметами солдати з собаками. До табору було метрів 500, але люди ледве добралися туди – страждали від холоду та голоду, багато з них повідморожували обличчя. Завели нас у барак, а там холод, сморід і блощиці. Протримали три дні задля так званого карантину і після цього погнали до роботи. Я працював на ДОКу столяром.
Після смерті Сталіна мені замінили статтю, а потім звільнили. Я приїхав до Львова, але через матеріальну скруту повернувся в Інту, де ще пропрацював один рік.
Після повернення додому, влаштувався у колгоспі столяром. У таборі відморозив ноги, через що прийшлося ампутувати ногу і тепер я інвалід.