Дата публікації допису: Apr 08, 2013 8:24:33 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Розпочалася війна з німцями
У червні 1941 року раптово вибухнула війна з Німеччиною. В українському народі це викликало радість і надію на визволення від тяжкої московської неволі. Підсилилась праця українського підпілля; ширилися шептані заклики до збереження українських людських резервів.
Невдовзі німецьке військо наблизилось уже до Дніпра; у цехах заводу «Ілліча» відбувалися мітинги, на яких робітників змушували голосувати, підносити руки за резолюції, в яких рішуче заявлялося, що ворога не буде допущено на лівий берег Дніпра.
У полкових касарнях формували нові полки, видавали воякам військовий одяг та гвинтівки, а вночі пішим маршем гнали їх до фронту. Одного разу я зустрів знайомого з совгоспу ім. Петровського (агробаза) і від нього довідався таке. Вночі полк вирушив з Маріюполя по шляху на Мангуш; поки йшли степом, вояки були слухняні, але коли наблизились до садка агробази, то червоноармійці почали тікати в садок; там вони кидали гвинтівки й розбігалися балкою, хто куди. Вранці парторг сповістив НКВД, й там назбирали гвинтівок повне авто-півторатонку.
Наближення німців
Большевики запевняли населення, що не пустять ворога на лівий берег Дніпра, а проте прискореним темпом, від моря до моря, обводили Маріюпіль дугою протитанкового рову; той рів і мені довелося копати цілий місяць, але він так і не був викінчений.
У ніч з 7 на 8 жовтня мені припало чергування у нашому дворі з 12 год. ночі до ранку. Весь час чув я гудіння моторів, скреготіння об брук гусениць, торохкотіння коліс бричок, що безперервним ланцюгом рухалися містом у напрямку Азовсталі, утворюючи тужливу симфонію втечі.
Мій мешканевий сусід-жид не спав; весь час він то виходив з подвір'я, то знову повертався. На мій запит, що діється в центрі міста, сусід казав, що все тікає – танки, гармати, авта, піші солдати, військові брички, гарби з цивільними евакуйованими; відповідальні партійці міста вантажили своє добро на авта й виїздили з міста.
На ранок потік втечі майже припинився; тікали тільки невеликі відділи піхоти та окремі авта. Кілька вояків тягли гусеничним трактором тяжку велику гармату, жерло якої було метрів у шість довге. Щоб скоротити дорогу, вояки з'їхали з бруку й перетинали майдан коло трамвайного парку, при чому наїхали там на м'яке місце, й тяжке праве колесо гармати вгрузло по ступицю. Тракторист збільшив газ – трактор сіпнув і заглух. Старший з вояків подав команду відчіпляти гармату. Відчепили, сіли на трактор і поїхали. . .
Проходячи повз гармату, що страшним оком жерла косо дивилася на захід, я в думці питав, скільки то треба було витягти поту з наших колгоспників, щоб оплатити вартість такого велетня – а коли військо не хоче захищати варварську імперію, то бач як легко залишили його для забавки хлопчикам, що вже збіглися до гармати й з дитячою цікавістю заглядали в велику «сопілку».
О 10 год. ранку я став у чергу до кабінету директора на одержання грошей для евакуації. Але грошей усе не видавали, казали почекати, поки Сталіно дістане по прямому дроту з Москви дозвіл витрачати гроші з військового фонду. Почувся сигнал тривоги, й ми зайшли до пивниці банку; чули гудіння моторів літаків і стрілянину з кулемета. До нас зійшов директор банку. Його тяжко було пізнати; завжди впевнений у собі той москаль виглядав тепер жалюгідним, з пожовклим обличчям. Його посинілі губи тремтіли, коли він казав нам, що гроші видаватимуть о 4-ій годині, бо в банк улучив набій, і треба прибрати. (900.000 карбованців, що залишились у Маріюпільському банку, німецьке командування передало для потреб міста.)
Нас осіб понад сорок вийшли з банку на вулицю К. Маркса, й ми побачили, що по тій вулиці в напрямку до залізничного двірця несамовито бігли два міліціонери й один енкаведист, а проти будинку НКВД вулицею Леніна йшли два вояки в гельмах, що тримали на поготівлі гвинтівки. Вони були зодягнені в уніформу попелястого кольору; побачивши на гельмі свастику, я мимоволі вигукнув піднесеним голосом: «Німці!» – і від цього мого слова, мов від електричного струму, всі кинулися врозтіч. Побіг і я додому.
А в той саме час на заводі Ілліча, що виробляв танки, амуніцію, автомати (фінки), та іншу зброю, начальник протиповітряної оборони москаль Мєльніков намагався організувати з робітників оборону заводу. Робітники – зігнані на тривогу з цехів, – неохоче, з похмурими обличчями взяли до рук кільканадцять гвинтівок. Коли один робітник відмовився взяти гвинтівку, то Мєльніков забив його з нагана. Але тієї ж хвилини Мєльніков теж був забитий з ґвинтівочного пострілу робітником, що взяв уже до рук гвинтівку. Після вбивства Мєльнікова поскидали всі гвинтівки докупи, браму відчинили, і робітники залишили завод. Труп Мєльнікова кілька днів валявся незакопаний на доменній брамі ч. 2.
Того дня колона з біля 600 в'язнів, оточена конвоєм і собаками, вирушила о 10 год. ранку з Маріюпільської в'язниці на Азовсталь. Спустившись з гірки, перейшла вона місток і наблизилась до рідкозаселеної з садками місцевости. Саме в цей час на горбок виїхала німецька танкетка й випустила кілька коротеньких кулеметних черг, від чого конвой, собаки й в'язні кинулися врозтіч. Так були врятовані в'язні з Маріюпільської в'язниці.
Німці в Маріюполі
8 жовтня 1941 року, по три-чотири вояки в чистій уніформі у кожному авті, а загалом мізерно мало німецького війська в'їхало в Маріюпіль. Бундючно тримаючи себе, їздили вони вулицями міста – для неспостережливого ока видавалося, що до міста в'їхало багато авт.
Надто легке озброєння передових загонів німецького війська різко впадало у вічі – отже німці не зробили на населення враження грізної потуги. Українські підпільники, що поруч з іншою агітацією, ширили серед населення поголоски про грізну зброю й непереможну техніку німецької армії, тепер соромливо усміхались.
Було зрозуміло, що німці мають успіхи не через перевагу зброї, а тому, що українці не бажали воювати за совєтський режим і масово здавалися до полону та розбігались. Але безглузда політика Гітлера зневажала українське питання й примусила українців братися за зброю й виступати проти німців.
За вийнятком жидів, партійців та москалів, населення міста зустріло німців небоязко; з першої хвилини нав'язувались приязні взаємини з німецькими вояками.
Але німці своїми брутальним поступованням зразу ж почали ці приязні взаємини псувати. Так у перший день прибуття німців авто з есес-офіцерами заїхало на подвір'я рогу Ленінської вулиці (де містилася бібліотека горкома партії). Назустріч німцям вийшов каменяр, що провадив ремонт у тому подвір'ю, який на радощах дещо хильнув алькоголю. Українською мовою почав розповідати офіцерам про те, що він є розкуркулений, що з прихованою радістю чекав він на німців, і на знак подяки хотів поцілувати одного офіцера. Офіцер той почав брудно лаятися, вихопив пістоля й прострілив щире серце каменяра. (Німці стріляли в спину, нижче лівого рамена в напрямку серця. Пізніше я спіткав у пивниці того трупа, що його вкинули туди німці, й повідомив українську поліцію).
Маріюпіль дістався німцям незруйнованим; ще заки німці опанували містом, склепи були пограбовані населенням. З гавані Шмідта люди котили бочки смальцю, несли з холодильника на раменах частини свіжого волового м'яса, надриваючись, несли мішки борошна, цукру, крупів, скриньки з макаронами. В той час як у місті грабувались склепи, в багатьох селах колгоспники зліквідували колгоспи, розібрали коней і реманент по хатах.
З совгоспу Дзержинського, в порядку евакуації, гнали біля десяти тисяч свиней. Коли німецькі вояки наздоганяли свинячу отару, то погоничі спрямували свиней балкою до порту, а самі повернулися додому. Проти свинячого наступу людність порту озброїлася ножами, так що до вечора з свинячої «дивізії» залишились у балці тільки нечисельні недобитки.
До вечора першого дня вже всі харчові склепи були в основному спорожнені. Отже, коли наступного дня – 9 жовтня – я проходжався вулицями міста, то чулися пахоші смачних страв.
Зайшов я на подвір'я НКВД й подивився у відчинені двері першого хліва – в ньому була впоперек метрів півтора широка купа свіжої землі. Зайшовши до другого хліва, я побачив кілька скриньок з паперами й став їх переглядати – то були справи стеження за командним складом дивізії, що до війни стаціонувала в Маріюполі. Обстежувався майже виключно лейтенантський персонал: всі переглянуті мною справи торкалися українців – за ними мабуть тому й стежили, що вони були українці, бо з посвідок сільрад, які були при справах, видно було, що вони походили з бідняків. В тих паперах «освєдомітєлі» писали російською мовою, коли, кому й що сказав обстежуваний лейтенант. Сексоти підписувались псевдом, наприклад «сорока», або писали – «освєдомітєль», подаючи нумер.
10 жовтня в місті був уже комендант міста, і з'явилась польова жандармерія. Були вивішені накази, щоб усі працівники установ і підприємств з'явилися на свої попередні місця праці. Прочитавши такого наказу, я поспішив до НКВД, щоб ще того дня якнайдовше поритися в паперах, бо на завтра я мусів з'явитися на працю. Мені треба було проглянути якнайбільше звідомлень сексотів, щоб пізнати, які моменти в поведінці й розмовах видавались енкаведистам підозрілими.
Для підпілля було важливим вивчити розгалуження сексотної мережі, бо орієнтування в цьому дозволяло запобігти підозрінь. Так ми знали, що сексоти є в кожному готелі; ресторані ми приглядалися до кельнерок і з їхньої поведінки робили висновок, чи та або інша комсомолка-кельнерка є сексотом. Знали ми, що на залізничних станціях продавців квитків вербували в сексоти. Так на станції Маріюполі одного часу скарбничка Х-ва була сексотом.
Трупи в хліві НКВД
Коли я зайшов на подвір'я НКВД, то побачив двох жінок, що стояли біля дверей хліва, в якому минулого дня я бачив купу землі; вони прийшли з села розшукувати своїх чоловіків, яких недавно заарештувало НКВД. Молодиці попросили мене, як місцевого, принести їм лопату, щоб розкопати землю в хліві й подивитись, чи немає там їхніх чоловіків; вони показали мені вигреблену руками ямку, в якій видно було ступінь людської ноги. . .
Я порадив молодицям не рушати самим землі, а повідомити про цю знахідку німців. Коли вони так і зробили, то жандарми привели кількох жидів і наказали їм розкопувати могилу.
Перші викопані трупи, що лежали поверх рівня землі, були ще свіжі – тільки за кілька днів закатовані; були вони щільно покладені рядами й засипані вапном. Глибше були трупи довшого часу й видавали сопух – але були ще не розкладені й можливі до розпізнання.
З могили добули 29 трупів чоловіків і поклали їх на подвір'ю НКВД. З мерців два були в червоноармійському одязі, а решта в цивільному; декілька трупів були без одягу, деякі й без сорочок, або в сорочках, порваних від катування. Видно було, що всі 29 були катовані – тіла були в синіх плямах; де в кого були розірвані вуха, почавлені пальці, відірвані нігті, розірвані ніздрі.
Тільки у деяких мерців виявилися родичі, в тому числі у двірника з Ленінської вулиці, що мешкав недалеко від НКВД. Злочин того двірника був такий. У серпні (1941 р.) жінки партійки та активістки ходили з будинку в будинок і вимагали від мешканців білизну, простирадла, наволоки, рушники тощо – для ранених червоноармійців. Звернулися й до двірника, щоб він дав що-небудь. Той ображеним тоном казав, що хіба їм не соромно вимагати від нього; в нього ж через дірки грішне тіло світиться, й нема чим штани полатати. Та й як же воно так – казав дідусь – двадцять п'ять років готувались до війни, а тепер ще тільки два місяці воюють і вже жебрають. Наступного дня НКВД заарештувало двірника й закатувало його.
Кожен труп був покладений у труну; кількатисячна процесія проводжала мучеників на кладовище, й над могилами було виголошено чуле слово.
Маріюпільська могила з 29 трупами є мізерією порівняно з могилами Вінниці, Одеси та інших. Але в тих могилах з тисячами трупів лежали постріляні українці, а маріюпільські жертви були закатовані. Хіба злочин двірника був такий тяжкий, що виправдував заподіяння йому таких тяжких мук. Маріюпільська могила кидає світло на інший бік – на прояви якоїсь хоробливої потреби чинити жорстокості та вбивства. На жаль, українська документальна література не приділила уваги цьому жахливому явищу й не дослідила його.
Перші жертви німецьких «визволителів»
На другий чи третій день після оголошення наказу з'явитися всім у попередні місця праці, під стіною згорілої кравецької майстерні лежачи трупи двох застрілених чоловіків, і над ними була прибита фанерна дощечка з написом десь такого змісту: «Всєх, кто нє явітся на работу, ожідаєт такоє наказаніє».
На місці, призначеному для оголошень, прочитав я повідомлення комендатури, що трьох хлопців, мешканців слободки, віком 12-14 років, розстріляно за те, що вони нібито взяли з автомашини військові речі. Був ще наказ, щоб людність здала до комендатури мисливську зброю.
У наказі польового коменданта казалося, що всі жиди повинні були з'явитися до полкової касарні. Виконуючи наказа, всі жиди попрямували туди – деякі з клунками на раменах, але більшість з ручними візками; були й такі, що їхали фірами та ще й вели з собою корову.
У касарнях жиди пробули декілька днів – заки німці перевірили, чи всі зійшлися. 16 жовтня жидів почали гнати з касарень партіями по кілька сот – старих і немічних возили тягаровими автами. Недовгий, але трагічний і тяжкий був шлях жидівської Голгофи – всього за десять кілометрів від міста, в протитанковому рові за садком агробази, всіх жидів порозстрілювали гітлерівські молодчики. Розстрілювали жидів 16, 17 і 18 жовтня і тільки вдень; одну партію, що її пригнали смерком, заперли на ніч у коморах совгоспу – цілісеньку ніч на подвір'ї совгоспу чувся гістеричний плач жидів. З цього скористались кілька відважних осіб – брати м'ясарі та деякі інші підважили підлогу й утекли.
Ніхто точно не знав, скільки жидів розстріляли німці в Маріюполі; кружляли чутки, що було розстріляно їх вісім тисяч, а Московські газети «Ізвєстія» та «Правда», що їх скидали над Маріюполем з літаків, писали про дванадцять тисяч.
До жидівського питання
Гекатомби жидівських трупів у Маріюполі й інших містах свідчать про справжню політику Кремля щодо жидів.
Суттю, в большевицькій політиці жиди відіграють ту ж ролю, яку вони грали при цараті – ними російська влада у відповідний мент зручно шахувала противника.
До революції 1917 року командні висоти господарського життя України перебували в руках не українців, а чужинців, серед яких перше місце посідали жиди. Цим політика Москви досягала того, що в українському народі не створювався потужний національний заможний прошарок купців, промисловців, банкірів. Для Москви ж було небезпечним, якби український нарід мав свою національну верству господарників, що тримали б у своїх руках економіку краю; при нагоді, вони могли б забажати унезалежнитись від Москви й творили б підвалину майбутньої Самостійної України. Тому Москва воліла віддавати господарські висоти на Україні ліпше чужинцям, які за це були вдячні Москві й вірно служили їй, а українців на їхній землі тримали візниками й наймитами у чужинців та дрібними писарями підпорядкованих Російській імперії установ.
При такому укладі всякий українець, що задумав був стати крамарем, ремісником, промисловцем, господарником, все натикався на конкуренцію й шахрайство чужинців і в першу чергу жидів. А в цих обставинах агенти охранки й чорної сотні завжди підбурювали українців, кажучи:«Ти бідуєш тому, що жиди все тримають у своїх руках. Бєй жідов – спасай Росію!». І в Україні час від часу вибухали погроми, які відвертали увагу й гнів українських мас від справжнього ворога, москаля, й спрямовували його на жидів.
До 1917 року в Московщині жидів майже не було, а у великих містах, як от Петербург, Москва, Ростов, жидам зовсім було заборонено мешкати. Після революції конфіскували майно багатих жидів, але всіх жидів з правного боку зрівняли з іншим населенням і допустили їх до найвищих державних постів. А власне і після революції Москва щодо жидів провадила таку тактику, як і імперіялістична царська Росія. Вона поставила жидів на керівні пости в органах державного тиску – в ГПУ-НКВД, прокуратурі, суді – й у політично-господарській верхівці на Україні, щоб у такий спосіб український нарід відчував тиск, репресії, кари й залежність від Москви через жидівські руки. Малося на меті, щоб навіть у випадку провалу Совєтів агентурна пропаганда, використовуючи недостатню народню свідомість, спрямувала гнів українського народу не проти Москви, а проти жидів, і щоб таким чином Московська імперія була врятована, а українці щоб були скомпрометовані в очах усього культурного світу, як недостатньо вироблена для державного життя нація.
Отже до Другої Світової Війни характерним було, що панівні позиції на Україні тримали москалі разом з жидами, а українці посідали переважно другорядні та фахові пости. Це можна сказати й про партійний, комуністичний апарат у районах – першими секретарями були москалі або жиди, а другими й третіми секретарями були хахли.
От наприклад у Маріюполі – директором горпіщеторга був Бункін – жид, директором банку – москаль, головбухом банку – жид, а інспекторами кредитувань були мій земляк Омельченко та інші українці. Керівником тресту пригородних господарств був Хайкін – жид, а агрономами тресту – Донець, Олефір та інші. В совгоспах: у свингоспі – директор москаль; в Озівському совгоспі – директор жид; у совгоспі ім. Ворошилова – директор Огарков москаль, агроном – українець Жук, і на нижчих посадах до конюхів включно все «жученята». За малим винятком так були обсаджені посади на всій Україні. Цим Москва наочно стверджувала те, що вона поділила з жидами зверхню контролю над українцями.
При наближенні німців хайкіни й огаркови втекли на Московщину, а Донці й Жуки перебрали за правом належний їм провід у хліборобстві в Україні.
Під час Другої Світової Війни безглузда в багатьох питаннях і шкідлива для німецької справи політика Гітлера на окупованих землях – у тому числі й нищення жидів – дали Кремлеві козирі в руки.
Запевне Кремль прийняв до уваги вплив жидівського капіталу на всю світову політику й те, що він має особливо сильні позиції в Америці. Щоб досягти прихильного до себе ставлення й більшої допомоги з боку світових капіталістичних «акул», Совєти навмисне залишали жидів для винищення їх німцями, а в той же час московська пропаганда, удаючи з себе захисника жидів, проливала крокодилячі сльози з приводу варварського поводження німців з жидами.
Показовим прикладом для цього є те, що в Маріюполі большевики не видавали жидам документів на право евакуації в глибину СССР. Більше того – там затримали декілька тисяч жидів, котрі при наближенні німців втекли до Маріюполя з інших теренів України. Поодиноких жидів, у яких соввлада була зацікавлена, евакуювали завчасно, так евакуювали заздалегідь завідувача «електро-водо-грязе-лікувальною поліклінікою», бо той лікар-жид був утаємничений у темних (катівних) справах НКВД, а решта жидів, лікарів потрапили до рову.
Поруч тої установи, в якій я працював, мешкала жидівська родина кравців. Та родина ще тижнів за три до приходу німців купила у втікачів, що переїздили містом, пару коней, запряжених у гарбу; отже та родина мала власний транспорт, але все таки їй не видали документ на право евакуації – не в глиб СССР, а в полкову касарню, з наказу німців, заїхала та родина.
Особливо красномовним є ще такий факт. Велика кількість жидів з півдня України, що все таки зуміли втекти від німців, були спрямовані Москвою на Кубанщину; коли в 1942 році німці захопили Кубанщину, то всіх тих жидів винищили. Щоб можна було довгий час подавати світові відомості про варварства німців, для Москви було потрібно, щоб нищення жидів не скінчилося в 1941 році, а розтягаюся й на 1942 рік, а тому жидів і оселили близько в запіллі фронту та ще й серед українського населення, щоб заплямовані були не тільки німці, а й українці.
Для Української Справи сумним є той факт, що політика Москви, спрямована на нищення жидів на українських землях, випала на користь Москви, бо нерозважні журналісти й жиди вільного світу намагаються заплямити в цій справі не москалів, а українців. Але українці не могли ж взяти під свій захист жидівське населення на Україні, бо господарем на нашій землі була Москва, й доля жидів залежала від неї, а не від Києва.
Хоч жиди своїм розумом і спритом дійсно добре прислужилися розбудові й зміцненню большевицької Московської імперії, й стали на Україні відогравати ролю поважного імперського кістяка, але події в Кремлі напередодні смерти Сталіна ще раз виявили, що Кремль вважає жидів лише за пішаків на імперіялістичній шахівнці Москви, й, коли визнає це за потрібне, ставить їх під удар.
Московське літунство бомбило Маріюпіль
Минуло тижнів два, як німці прибули до Маріюполя, й «сталінські соколи» стали майже щодня й щоночі скидати з літаків бомби на місто. Коли налітало кільканадцять бомбовиків, то серед цивільного населення бувало понад сто убитих і ранених, бо бомби скидалися куди попало – тільки один раз бомби викликали на станції пожежу потягу з пальним. Отже, коли наші люди читали в часописах, що Америка, крім іншого військового виряду, постачає Москві й літаки, то такі вістки приймалися з острахом. Всі розуміли, що Москва бомбитиме цими літаками цивільне населення, бо тепер їй припала нагода нищити український нарід, маючи ще при тому й правне виправдання – «нємцєв бьйом!».
Певно з ласки Божої, дуже багато бомб не розривалося; правда це створювало клопіт для німецьких саперів та для полонених червоноармійців.
Прибули мельниківці
Було їх два – працювали вони перекладачами при німецьких військових частинах. Деякі українські політичні середовища дорікають мельниківцям за службу у німців, але для нас прибуття тих мельниківців було безперечно корисним.
Ще заки постало у нас організоване українське життя, я чейже перший натрапив на тих мельниківців і часто відвідував їхнє мешкання в порту. У бесідах з ними я ознайомився з національно-політичним життям Галичини; дізнався я, що у Львові була проголошена Самостійність України, й що німці скасували той акт.
Такі інформації були для нас корисними тим, що ми не кинулися, як метелики на огонь, у німецькі обійми, а поставились до німців із застереженням; українське підпілля не розконспірувалося. На моє прохання дати будь-що читати з українських закордонних видань, мельниківці з жалем відповіли, що німці заборонили їм мати при собі українські книжки.
Невдовзі тих мельниківців було відкликано, а на їхнє місце прибули москалі – білі емігранти.
Постало українське національне життя
Ініціяторами організації «Просвіти» та української газети з Тризубом були колишні політв'язні совєтських кацетів. Допомагав нам у цьому професор М. А-ч, що був перекладачем при німецькому штабі. Редактором газети став кол. член Центральної Ради, український кооперативний діяч, який, відбувши десятирічне ув'язнення, зумів зберегти себе в той спосіб, що працював сторожем у міському парку – і так, непомітним дідом, дожив до приходу німців.
В перші тижні на установах поруч з німецьким повівав і наш жовто-блакитний прапор. На заводі робітники безкоштовно наштампували велику кількість тризубців, які українці носили на відлогах своїх піджаків.
Але московська агентура теж не дрімала; пролізши в німецькі уряди, вона різними способами намагалася здушити національний (як вони казали, «сєпаратістскій») рух українців. Отже, за кілька тижнів німці заборонили нам вивішувати український державний прапор і вміщати на газеті відбиток Тризуба. Але ми не заламувались. Навіть і після того, як у Кривому-Розі німці розстріляли українців, активних борців за національно-визвольну справу, ми й далі гуртувалися у «Просвіті», хоч німці й перевели її на більш обмежений статут.
У підсовєтській дійсності українці стужились за вільним друкованим словом, але німці не дозволяли довозити українських книжок з-за кордону. Проф. М. А-ч мав кілька власних книжок, але коли вони пішли по читачах, то «вловити» їх було тяжко.
Керівники «Просвіти» дбали про те, щоб дати населенню книжки з суто українським змістом, і наші вчителі взялися за пера. У першу чергу був видрукуваний український молитовник. Готувалися до друку Історія України й ще кілька праць-спогадів, але всі ті матеріяли не були надруковані, бо німці заарештували нашого редактора газети й керівника «Просвіти» пана Ирія... Їх півроку тримали у в'язниці й випустили на волю тільки аж тоді, коли фронт з-під Сталінграду наблизився до Ростова.
З перших же днів приходу німців українське антибольшевицьке підпілля активно заходилося зрушувати національну справу. У багатьох районах України, як наприклад у Опішнянському на Полтавщині, печатки старост були з державним Тризубом. Вживалися заходи до відродження Української Автокефальної Православної Церкви, але це було тяжко робити, бо большевики винищили українських священиків, й виявилося їх дуже мало; так у моєму рідному Зінькові за німців була організована парафія УАПЦ.
У перші тижні після свого приходу німці дозволили українцям вербувати добровільців до Української армії. Мені було доручено перевести це в районі. У кожному селі, куди я прибував, молодь охоче зголошувалась до українського війська – за декілька днів ми мали списки добровольців на дивізію війська. Списки ці були передані німецькому штабові; там вони й «присохли». Пізніше німці відкрили свої бюра по прийому добровільців до німецького війська.
Терор німців підсилювався
Терор німців набирав часто безглуздих форм. Вони ніяк не хотіли зрозуміти, що большевики залишили в їхньому запіллі чисельну кількість агентурних точок, які, крім військового шпигунства й підривної праці, дбали й про те, щоб розсварити німців з українцями. Тому для всієї політики Кремля вияви німецького терору були тільки бажаними.
Вже через кілька тижнів після свого приходу німці організували в підземнім цеху завода Ільїча ремонтну майстерню своїх танків. Агенти Москви повісили цехового майстра, який керував ремонтом танків, і причепили на трупі фанерну дощечку з написом десь такого змісту: «Всєх, кто будєт работать на нємцєв, постігнєт такоє наказаніє». Наступного ранку німці заарештували робітників того цеху – 40 партійців та двох безпартійних – і о першій годині дня їхні трупи вже валялися на снігу в порожньому, без даху, склепі. (Комуністи є суспільні покидьки – вони не хотіли зі зброєю в руках умирати за «родіну». Пізніше німці на заводі Ільїча огородили колючим дротом кілька цеглових бараків і звезли туди всіх комуністів з міста й сіл – загалом кілька тисяч; вони копали на летовищах захисні рови для літаків. Після скінчення роботи їх кудись вивезли.)
На робітничому селищі заводу Ілліча, близько 41 школи, вночі був перерізаний військовий телефонний кабель. Вранці німці заарештували навмання сто чоловіків з вулиць, близьких від місця ушкодження кабеля, й, у відплатну кару, розстріляли з них десять.
В околиці заводу Ілліча було кількаповерхове приміщення учбового комбінату. Німці огородили його колючим дротом і напакували в нього кільканадцять тисяч полонених червоноармійців, що без спротиву склали зброю; більшість з них були українці. (Через Маріюпільський пункт перейшло до 60 тисяч полонених червоноармійців.)
Полонених тримали з ігноруванням елементарних вимог санітарії – взимку з вибитим у вікнах шклом, і знятими дверима в кімнатах. Тільки раз на добу видавали їм гарячу пісну рідину та кількасотграмовий кусник неякісного хліба.
При таких нестерпних умовах скоро розпочалася масова смертність полонених; щодня на кладовище привозили кілька фір мерців, а коли взимку земля дуже замерзла, то трупи полонених почали звозити й викидати під залізничний насип недалеко від заводської станції заводу Ілліча і прикривали їх гноєм та сміттям. Весною від трупів ішов великий сопух, і німці, руками полонених, вивезли з-під насипу ті трупи.
Самостійницьке українське середовище добилося від німецької влади дозволу на організацію допомоги полоненим; але зібрані харчі треба було здавати до німецьких склепів, і видавати зібрані продукти мали німці, їздив і я на село організовувати сталу, щотижневу збірку продуктів для полонених.
Населення радо відгукнулося на заклики й зносила городину, печений хліб, крупу, борошно, сало, масло, різаних курей тощо. (Першої зими за німців на селах справа з харчами стояла не зле; люди різали евакуйовану худобу, свиней, що блукали по степах, понабирали зерна з зерносховищ, склепів та совгоспів тощо.)
Коли ж зібрані продукти були звезені до німецького склепу, то німці, що ліпшого, забрали собі. Довелося їхати на села й на словах давати вказівки, щоб населення не давало продуктів гарної якости, щоб м'ясо забруднювали в попіл і т. п.
В Україні по божевільних закладах були тисячі хворих (в одному Херсоні до 1500). Було там багато таких, що дійшли до стану напівбожевільних у наслідок переслідування, утисків та репресій з боку совєтської влади; отже переважний контингент тих хворих належав до антисовєтських людей – проте німці перестріляли всіх тих душевнохворих.
Під час зимового прориву німецького фронту в січні-лютому 1942 року, до міста Зінькова продерлась большевицька розвідка в цивільному одязі й забила кількох німців. У відплату німці забрали з Солов'янівської вулиці кілька сот чоловічої людности від 12 років і старше, загнали їх до пивниць і закидали ручними гранатами. Більша частина їх загинула, а решту врятував попередній комендант міста (німець), що тоді навідався.
Багато сіл на Україні було спалено, а людей – від дітей до старих включно – постріляно німцями за те, що близько села московські диверсанти забили німецького вояка. З-за таких нелюдських і безглуздих вчинків обурення серед українців і їхнє відвернення від німців усе збільшувалось.
Отакі численні випадки нищення німцями безборонної української людности, безперечно, лили воду на млин політики Кремля. В цьому переконує й той факт, що німецький головний кат України, гауляйтер Еріх Кох, що дістався до Московських рук, не тільки не покараний (суда над ним ще не було) за дикі криваві розправи, що з його наказу чинилися над українською людністю, а навпаки перебуває в ласці у большевиків. За пресовими звідомленнями, він дістав від соввлади віллу близько Москви, й йому, очевидно, живеться непогано.
На часах німецької окупації України я довше не зупинятимусь; та справа є ще недавньою, й буде змога її окремо висвітлити.