Embedded Files
Дата публікації допису: Apr 27, 2015 5:42:19 PM
Родина
Чи є ще щось краще у світі, як дружна родина? Людина живе один раз на світі і за своє життя хоче хоч щось залишити після себе: дітей, онуків, правнуків, побудувати хату, посадити деревце. Я виріс у великій сім'ї, бо мама народила нас десятеро дітей. Двоє померли ще малими. Вісьмох мати виростила і усіх дуже любила, доглядала і дбала, щоб ніхто не був голодним. Для неї діти, а потім онуки і правнуки – це була велика радість. Не раз, як посходяться усі, а було аж 17 онуків – це тільки по дочках, мама усіх їх пригостить і кожного потішить і задовольнить. Скільки пам'ятаю – то мама була дуже щира не тільки для нас, дітей чи онуків, але і до усієї родини і до людей. Проте була дуже сувора, як котра дитина порушить її заборону, залізе до когось на город чи в сад, – за вчинене винного чекало суворе покарання. Боже боронь, щось чуже взяти. Мама зуміла усіх дітей навчити любові один до одного, взаємоповаги та взаємодопомоги. Була дуже богомільною. Казала: "Дітки, не забувайте, що без Бога ні до порога". Коли я почав підростати, то часто чув від батьків та і сусідів, що дуже вдався у свою маму – не тільки на обличчя, але і усіма її манерами.
Перебуваючи в таборах смерті, і після них також, часто мені доводилось бути голодному, холодному, але згадка про батьківські настанови, про дружну сім'ю і домашню теплоту давала мені наснаги і оптимізму вижити. Коли я повернувся у свій рідний край, повстанці відмовили мені вступити до їх лав, а порадили створити сім'ю і працювати для розвитку нашої нації. Поступово я почав все це осмислювати, а особливо тоді, коли моя дружина Марія народила сина Романа в 1948 році. Перебуваючи уже в Миколаєві, дружина народила мені другого сина Юрка. Ми з дружиною завжди своїм дітям щепили любов до Бога, до ближнього і до усього рідного, і до своєї України, і до її народу, і до збереження традицій.
Мені вдавалось своєю сумлінною працею втілити свої задуми в життя. Побудував свою хату, бо так хотілося мати свій куточок. Дав дітям вищу освіту, одружив їх, виростив четверо онуків, влаштував їх у вищі заклади освіти і дочекався двох правнуків. Якщо колись у Свят-вечір ми святкували тільки четверо, то зараз нас збирається сім'я уже аж 13 чоловік. Тому я вважаю, що родина – це мій найдорожчий скарб.
В 1957 році сестра Степанида попросила мене забрати до себе її сина Сергія – я також йому дав дорогу до науки, і він став інженером. В 1961 році брат Федір, поховавши батька на Сибіру, повернувся в Україну, та його не хотіли на Рівненщині прописувати. Я його прописав до себе і влаштував на роботу. Мені дуже було з того приємно, що я вже не сам, а маю родину біля себе. Зараз наша родина живе в Миколаєві та в Роздолі і зросла уже до 28-ми осіб.
Я себе вважаю щасливою людиною, бо біля себе зумів пригріти таку родину і живу в Галичині, бо Галичина стала мені Батьківщиною. У 2000 році будемо святкувати 50-річчя мого проживання в Миколаєві. Жити у Львові (це була моя мрія ще з дитинства), з його високими традиціями патріотизму та національного відродження, мені не довелося.
Радянська влада руйнувала село, господаря, сім'ї, родини. Порозпорошувала по всьому світі наш народ. Хоча з нашої родини нікого немає за океаном, але нас також розкидали по усьому колишньому Союзі. Діти брата Олександра живуть в Маріуполі і Санкт-Петербурзі. Діти найстаршої сестри Одарки – в Полтаві, Козятині, Донецьку, Києві, Дніпропетровську. Діти сестри Марії – в Рівному і селі Заріцьк Шпонівської сільради. Діти сестри Ганни – в Клевані №1 Рівненської області, с. Козин Радивилівського району Рівненської області, місті Надвірна Івано-Франківської області. Там її син Ростислав Янкевич також створив чудову сім'ю і родину. Діти сестри Степаниди живуть у місті Березне Рівненської області і в Миколаєві Львівської області. Діти брата Федора – в Миколаєві і Новому Роздолі. На мою думку, сильна держава починається з дружної патріотичної сім'ї – родини, села, міста, колективу підприємства. Мені завжди хотілося, щоб не тільки сім'я – родина жили дружно, але і увесь наш український народ, і кожна людина хоч яку-небудь лепту вкладала у державний розвиток, а не вимагала від держави. І.Нечуй-Левицький писав:
Де згода в сімействі, де мир і тишина,
Щасливії там люди, блаженна сторона,
Їх Бог благословляє, добро їм посилає
І з ними він живе і щастя їм дає.
Іван Яцук, брат автора. Член ОУН. Закінчив старшинську школу 1942 р. Сотенний у 1944 – 1945 рр., очолював рейдову сотню Житомирщина – Хмельниччина. У 1945 – 1946 рр. керував міжобласними зв'язками. У 1947 – 1952 рр. – районовий провідник ОУН. Загинув 1952 р.
Родина зібралась на Великдень. Спереду справа у вишитій блузці сестра Ганна Янкевич. Зліва направо: племінниця Женя Червона, дочка Марії Червоної, син сестри Ганни Янкевич – Олександр, дружина автора Марія з маленьким сином Романом, сестра Степанида з дочкою Ніною. Позаду – Тимофій Яцук, брат Олександр з дружиною, племінник Олександр Яценя (у кепці). Світлина 1948 р.
Сибір. Брат Федір з дружиною Марією. Світлина 1954 р.
Миколаїв. Т.Яцук з дружиною і синами Романом і Юрієм, а також сестра Марія Червона, яка повернулася з Сибіру. Світлина 1959 р.
Син Роман з дружиною Галиною. Світлина 1971 р.
Син Юрій з дружиною Оксаною. Світлина 1978 р.
Клевань. Т. Яцук серед племінників і онуків. Світлина 1976 р.
Миколаїв. Родина зібралась на хрестини правнучки автора – Лесі. Попереду стоять батьки Лесі – Зоряна і Олег, онуки Тимофія. Світлина 1996 р.
Під стінами Олеського замку. Справа наліво: брат Федір, Тимофій Яцук, племінник Сергій, зять брата Олександра – Валентин Зіменко із сином Володимиром з Маріуполя, Дора – дружина племінника Сергія, невістка брата Федора Ірина, невістка Тимофія – Оксана. Попереду: дочка брата Олександра – Валентина і онуки Тимофія – Тарас і Наталя. Світлина 1992 р.
Місто Надвірна Івано-Франківської обл. Племінник Ростислав Янкевич віддавав дочку Галину заміж. На весіллі зібрались усі племінники і племінниці Тимофія Прокоповича з чоловіками і жінками, а також син – Роман з жінкою Галиною та Юрій з жінкою Оксаною. Світлина 1987 р.
Розділ III
Із газетних публікацій
Все нове, прогресивне перенести на наш завод
З поїздки на завод "Гігант"
В цьому році наша делегація побувала на цементному заводі "Гігант" Московської області. Метою нашої поїздки було запозичити досвід роботи колективу заводу і все нове, прогресивне перенести на наш завод. Одночасно поділитися досвідом роботи колективу нашого заводу, щоб друзі використали на своєму підприємстві удосконалення, застосовані у нас на заводі.
По прибутті нас перш за все ознайомили з селищем цементників. Увагу привернула велика кількість телевізійних антен на будинках робітників і службовців, що вказувало на культурне життя їх власників. Ось про це й хочеться розповісти.
На заводі нас привітно зустрів головний інженер тов. Баборика. Ми коротко обмінялись розповідями про роботу заводу. Виробництво ми оглядали три дні, а потім поїхали на Воскресенський цемзавод. На цих підприємствах ми уважно і докладно знайомились з методами роботи передовиків кожного цеху, побували навіть і на засіданні завкому профспілки. Під час огляду цехів в дружній розмові з кваліфікованими майстрами ми багато пізнали нового і, з свого боку, розповіли своїм друзям про методи роботи наших передовиків, про соціалістичні зобов'язання, про винахідників і раціоналізаторів.
Попрощавшись з робітниками, ми знов зайшли до головного інженера, і він поцікавився, як нам завод. Ми відповіли, що територія, безумовно, гарна, але наш завод кращий і деякі показники у нас вищі. Так, коефіцієнт використання обертових печей у нас у минулому році становив 96 процентів, а на "Гіганті" – 88. Виробіток цементу на одного робітника у нас також більший на 80 тонн за рік, собівартість продукції нашого заводу нижча, раціоналізаторських пропозицій у нас на 18 більше і їх економічний ефект вищий на 282 тисячі крб.
Ми передали своїм колегам раціоналізаторські пропозиції т. Лагойди по осушці моторів, т. Пристая по реставрації завитків шламнасосів. Я передав ряд своїх пропозицій, які в умовах роботи заводу "Гігант" можна буде застосувати, які дали нашому заводові велику користь. У відповідь т. Баборика запропонував рацпропозиції, які ми будемо застосовувати у себе.
Тов. Баборика запитав нас, як нам робітниче селище. Я не міг одразу підшукати слів, щоб виразити ті враження, які справив на мене цей чудовий куточок, розповісти про ту красу Палацу культури, стадіону, садів робітників, парку.
"Ваше селище надовго залишить в моїй пам'яті хороші спогади, ту турботу про трудящих, яку ви проявляєте", – сказав я. І дійсно, гарне селище. Особливо сподобався мені Палац культури, де робітники відпочивають після робочого дня. Слід сказати, що наш Будинок культури почали будувати раніше, але "гігантці" нас випередили. Є тут хороше озеро, яке зроблено під керівництвом профспілки. 320 кращих робітників заводу одержали по 0,10 га землі під сади. А зараз ці деревця вже плодоносять. Для кращого догляду за садами із робітників створено комітет садоводів. Тут видно роботу завкому профспілки, який велику увагу приділяє поліпшенню побуту трудящих.
Поїздка на завод "Гігант" дала велику користь нашому колективу. Ми побачили свої недоробки, запозичили досвід передовиків і тепер будемо застосовувати його в нашому виробництві. На жаль, привезені з "Гіганта" плакати наочної агітації не використовуються нашою партійною і профспілковою організаціями, а вони б принесли велику користь.
"Ленінська зоря", 1957 р.
ТЕПЕР ПОЖИНАЄМО...
Прочитав я у "Ленінській зорі" від 8 травня нинішнього року статтю на міжнародні теми "День Перемоги: привід для роздумів". Автор її висловлює жаль з приводу описуваних подій, а саме з приводу неповаги теперішніх властей у країнах Східної Європи до пам'яті про воїнів Радянської армії, які визволяли ці країни, до пам'ятників їм.
Цілком поділяю думки автора відносно того, що місія Радянської армії як визволительки народів Східної Європи повинна завжди бути в пам'яті у цих народів, що пам'ятники мають бути у пошані.
Згідний і з тим, що, як пише А.Кондрашов, "огульна переоцінка історичних і духовних цінностей іноді боляче зачіпає і наші національні інтереси". Але ж, як тут же закономірно стверджує автор, "треба бути реалістом, бачити життя таким, яким воно є, не закривати очей на те негативне, що відбувається тепер у наших сусідів".
Добре сказано. Тільки, на мій погляд, автор даремно не розвинув цю думку далі. Бо нам значно раніше треба було "бачити життя таким, яким воно є" і "не закривати очей" на те, що діялося у сусідів раніше, притому не без нашої "допомоги". Маю на увазі 1956 рік в Угорщині, 1968-й у Чехословаччині, 1979 – 1988 роки в Афганістані і таке інше.
Як тепер стало відомо, у тій же Чехословаччині в 1948 році були прояви вандалізму до історичних пам'яток Чехословаччини, зокрема до пам'ятників національним героям. Знаємо й те, яким було ставлення керівників нашої країни до організаторів так званої "празької весни" 1968 року.
Я впевнений, що в пам'яті народів цієї країни закарбувалося несправедливе ставлення до національних формувань, які вели партизанську боротьбу проти фашизму. Адже ж учасники цих формувань були репресовані і навіть відправлені до нас у табори...
Крім того усього, народи, яким радили жити за прикладом нашої країни, бачили, що творилося у нас. Саме наш сталінський режим породив отих вандалів, які глумилися над історією, зокрема над пам'ятниками і пам'яттю людей, оскверняли святині. Візьмімо хоча б нашу Україну: знищено пам'ятки історії козацтва, січового стрілецтва, знищено сотні або й тисячі храмів. Усе те, що народ творив протягом століть, чому поклонявся, на чому виховував молоді покоління, зневажалося, нищилося під гаслом "ми наш, ми новий світ збудуєм".
Навіть оті скромні пам'ятники на честь скасування панщини в Галичині, що стояли на полях, і ті були понищені, розкидані.
Та що говорити про минулий час, коли уже в наші дні сучасні вандали з нечуваною дикістю понищили витвори нашого славного скульптора Івана Гончара, поглумилися над могилою недавно перепохованого у рідній землі Василя Стуса. І подібних прикладів, на превеликий жаль, є немало.
У народі здавна кажуть: що посієш, те й пожнеш. Ото ми й дочекалися своїх гірких жнив. Пожинаємо те, що сіяли і на своїй ниві, і на сусідській...
Прикро? – Звичайно. Боляче? – Безперечно. Але закономірно? – На жаль, так. Бо саме від нас йшла ота неповага до минулого і до святого, насильницьке викорінювання всього національного в ім'я фальшивого інтернаціонального, в ім'я так званої "нової людини". Саме ми досягли найбільших "успіхів" у культивуванні чи не найбільшого людського пороку – байдужості.
Тому тепер мусимо дорого платити за те, щоби повернути справедливість, мусимо бути свідками неповаги до тих, хто загинув у страшних битвах. Але цю непомірно дорогу ціну нам виставляє історія для того, щоб ми, нарешті, зрозуміли, що нашими вчителями мають бути не обмежені самозванці, а що тільки вона, історія, є наймудрішим учителем і суддею.
"Ленінська зоря", 1990 р.
ВІДРОДИМОСЬ, БО МИ - НАРОД
Недавно відбулася перша сесія Миколаївської міської Ради народних депутатів двадцять першого скликання. На ході її позначився отой благотворний перебудовчий процес, який триває нині в цілій країні. Не буду відвертати увагу всіма моментами, які могли б підтвердити щойно сказане, зупинюся лише на одному, на мій погляд, дуже важливому.
Як завше, на першій сесії депутати утворили ряд комісій Ради, у тому числі й комісію з національного відродження. Хіба можна було в минулі роки бодай припустити щось подібне?
Мені якраз випало бути головою цієї комісії. Роль, скажу відверто, нелегка, відповідальна, Але водночас і приємна. Членам комісії є над чим працювати. Головне – не заформалізувати роботу, як це часто бувало раніше на різних ділянках та напрямах діяльності, і не лише в Радах.
Якою ж я бачу нашу діяльність? Насамперед, думаю, роботу свою маємо скерувати на дітей та молодь, бо ж саме вони – наше майбутнє, саме заради них ми й починаємо цю подвижницьку, не побоюсь цього високого слова, роботу. Для цього намагатимемось тісно співпрацювати з учителями, бо від того, що і як почерпне дитина в школі, залежить дуже й дуже багато.
У школі дітям має бути прищеплена справжня, а не показна, любов до рідного краю, його природи, людей. Учні повинні знати справжню історію України, її героїв.
Відразу хочу зауважити, що не належу до тих людей, котрі схильні зіпхнути все виховання підростаючого покоління тільки на школу, звинувачуючи її потім у всіх гріхах. Бо, насамперед, усе добре в дитині, усі чесноти майбутньої людини, у тому числі й істинний патріотизм, мають бути закладені вдома, в сім'ї. А школа має вже розвинути це й закріпити. У зв'язку з цим думаю, що, можливо, варто було б навчати школярів навіть закону Божого, за бажанням батьків, звичайно. Але підходити до цього розважливо, без поспішності, бо питання це дуже делікатне.
Серед інших напрямів нашої діяльності бачу й такий: добиватись передачі колишнього Народного дому, нині це районний Будинок культури, у розпорядження громадськості. Там організувати різні народні гуртки і товариства за зразком колишніх просвітницьких. Бо пригадую, як у мої молоді роки у нас на Волині такі товариства багато робили для морального і фізичного виховання юнаків та дівчат. Одне з товариств, що називалося "Відродження", вело активну протиалкогольну пропаганду.
На основі журналу "Самоосвіта" створювались народні університети різного профілю.
При Народному домі варто б, на мій погляд, мати культурологічний гурток, де б молодь навчалась культури поведінки, етики, екологічний, який би тісно взаємодіяв з екологічним клубом "Дністер"; драматичний гурток, і навіть економічний (бо як можна відроджувати наше господарство, не знаючи, хоча б елементарно, економіки).
Думаю, що можна б налагодити тісні взаємозв'язки з якимось районом однієї із східних областей України і спільно працювати для відродження нації.
Впевнений, що в процесі нашої роботи народяться нові цікаві ідеї, що нам активно допомагатимуть високосвідомі громадяни, які є істинними патріотами. Тому вірю, що ми відродимося як передова, цивілізована нація, бо ж ми – великий український народ.
"Ленінська зоря", 1990 р.
ПРО ТИХ, ХТО ТВОРИТЬ ПІСНЮ
Скільки пісенних скарбів зберегла пам'ять українського народу, пронесла через криваві січі, життєві завірюхи?! Мабуть, жоден народ не пережив такого. А про мистецьку довершеність і красу українських пісень говорить увесь світ. Прислухаймося до Шевченківських творів. Вони зачарують, бо Кобзар живив свою творчість із глибинного джерела пісенної творчості українського народу. В цьому ще раз переконався, побувавши на концерті з нагоди 179-ої річниці з дня народження великого генія України Т.Г.Шевченка, який на початку березня відбувся у Народному домі "Просвіта" Миколаївського ЦГК завдяки вихованцям Миколаївської музичної школи. Зал тоді був вщерть переповнений народом.
І подумалось: якщо народ любить Шевченка, то незалежність України буде міцніти. Коли дивишся на людські життєрадісні обличчя, то аж на серці стає радісно. А ще особливо приємно, що таланти Миколаєва ростуть і розвиваються. Якщо хтось і хотів би назвати кращий виступ концертної програми, то, напевно, назвав би усі кращими, бо ж справді, всі виступи були просто чудові, за що й нагороджувалися бурхливими оплесками.
І ще я не можу не згадати про людей, які 30 років тому приклали багато зусиль, щоб побудувати Миколаївську музичну школу. Це – п. П.Різак, п. М.Пилипчук та директор музичної школи п. Вітрів. Їхня праця даремно не пропала, сьогодні маємо гарні плоди їхньої праці. Бо в даний час для Миколаєва та і в цілому для району – це великий духовний скарб. Нехай директору і колективу музичної школи Бог дає сили, наснаги. Також бажаю їм творчих успіхів у вихованні молодого покоління. А учням від щирого серця хотілося б також побажати, щоб вони здорові росли на радість своїм батькам і на славу Україні. Хай Бог завжди їх благословляє на благородні справи в ім'я духовної розбудови незалежної України.
"Громада", 1994 р.
ЖИТТЯ, СПОВНЕНЕ ТУРБОТ
Не щедрою на тепло виявилася цьогорічна весна. Та, як тільки-но стишиться вітер, з-за хмар вигляне ласкаве сонечко, Тимофій Прокопович Яцук квапиться до вуликів. Йому, як голові районного товариства пасічників, надходять сумні вісті про критичний стан бджолярства. В одного кілька бджолосімей загинуло, в іншого взагалі ціла пасіка "впала". Отож, і прислухається до своїх "комах" Тимофій Прокопович, глядить, як вони мешкають. Слава Богу, усі живі-здорові. Он як проворно, почувши ніжний подих весняного повітря, по вощині метушаться.
Про що думає Тимофій Прокопович, дивлячись на золотокрилих бджіл? Можливо, про те, чим підсобити своїм колегам-пасічникам, аби відновити цьогорічні втрати. А, може, за звичкою згадує минуле. Гай-гай, тут є що згадати.
Ще чотирнадцятилітнім юнаком прилучився він до визвольної боротьби за волю України. Чим міг допомагав старшому братові Івану, воякові УПА, та його друзям. А потім були сталінські концтабори, втрата батьків у далекому і холодному Сибіру, героїчна смерть у бою з московськими зайдами брата Івана. Скільки лиха та горя довелося скуштувати у такому юному віці?!
Опісля ж, аби уникнути "червоної мітли", довелось покинути рідну домівку на Рівненщині. Судилось так, що Тимофій Прокопович перебрався у наш Миколаїв. Тут обзавівся сім'єю, влаштувався працювати на, як тоді казали, цемзавод. Трудився на цементно-гірничому комбінаті понад сорок років, починаючи від пуску першої обертової печі. І кого б я не питав про цей період життя Т.П.Яцука, чув лише схвальні відгуки. Майже п'ятнадцять років він обирався членом профкому, був народним засідателем, брав активну участь у спорті, в художній самодіяльності. І як треба було добре знатися на виробництві, аби у ті часи, не маючи партквитка, вирости аж до головного інженера? І де б не працював Тимофій Прокопович, за яку б справу не брався, завжди інтереси робітників, колективу незмінно ставив вище від власних.
Сказане у повній мірі стосується і громадської роботи. Приміром, будучи чотирнадцять років беззмінним головою батьківського комітету, активно добивався спорудження у Миколаєві середньої школи № 1. І свого добився. А тепер он на схилі літ, коли б і відпочити час, як голова будівельного комітету клопочеться стосовно спорудження Свято-Успенського храму Української Автокефальної Православної Церкви у Миколаєві. І тут теж встиг зробити уже багато. Окрім цього, як було сказано вище, очолює районне товариство бджолярів-любителів.
Якщо до цього додати, що Тимофій Прокопович був ще й депутатом Миколаївської міської Ради народних депутатів і очолював там комісію з національного відродження та молоді, то стане зрозумілим, яким насиченим, сповненим повсякденних турбот жила і живе ця непересічна людина.
Про переконання Тимофія Прокоповича, його світосприймання, на наш погляд, варто сказати детальніше.
Пригадую 1990-ий рік. Вже тоді, в один з ось таких квітневих днів, у редакцію завітав Тимофій Проконович Яцук і запропонував до друку статтю під назвою "Відродимося, бо ми – народ". В ній, власне, і йшлося про наше національне відродження, про необхідність залучення до цього процесу молоді. І залишається тепер тільки дивуватися, якими пророчими виявилися його слова про неминучість здобуття нашою державою незалежності. А написані ці слова були ще за задовго до вікопомних подій, коли ми стали у ряд суверенних держав світової спільноти.
І лише коли ближче познайомився з Тимофієм Прокоповичем, переконався, що ця віра у незалежність України жила у нього завжди, пульсувала з кров'ю, билася в одному ритмі з серцем. Без сумніву, позначився тут й багатющий життєвий досвід, неабияка начитаність, ерудованість.
...Сидимо в затишній, охайно прибраній кімнаті. На стіні – портрети козацьких гетьманів. Признатися, спершу й не повірив, що це роботи рук Тимофія Прокоповича. Під час неквапливої розмови гортаю пожовклі вирізки з газетними дописами Т.П.Яцука.
Ось газета "Волинь" за 1992-ий рік, яка виходить в Рівному. Вчитуюсь у статтю, приурочену 50-річчю створення УПА. У числі борців за волю України згадується там і сім'я Яцуків взагалі, і молодий політв'язень Тимофій Яцук зокрема.
А коли прощалися за порогом, Тимофій Прокопович, глянувши на ніжну блакить весняного неба, стиха мовив:
- До тепла іде. Скоро бджоли облітуватимуться. Йду-но гляну до них.
І попрямував до вуликів. Життя продовжувалося.
"Громада", 1995 р.
"ІМПЕРІЯ ЗЛА" ДОБРА НЕ РОБИТЬ
Злочини бувають різні. З точки зору кримінального кодексу. Але є злочин, який повинен відповідати перед єдиним кодексом – совістю. Це злочин проти людства. І суд його має бути міжнародним. Саме такий злочин творила упродовж століть Московська імперія.
Якщо добре проаналізувати зачатки цієї імперії, то сміливо можна сказати, що несусвітня злочинність, а заразом і пияцтво та аморальність взагалі, зародились ще за часів монголо-татарської навали і, передусім, за Чинхіз-хана. Саме тоді були закладені підвалини створення отого монстра – Московської імперії, який, конаючи, прагне війн, людської крові. І свободолюбива Чечня найкращий приклад цьому сьогодні.
Взяти б для наочності так зване "приєднання" України до Росії у 1654 році. Накинулись на нашу неньку-Україну, мов коршуни. Безчинствували, грабували. На триста з "гаком" років вп'яли свої кігті у наше тіло і терзали, терзали, терзали.
Особливе свавілля проявили більшовики. Після їхньої перемоги над Українською Народною Республікою Ленін відразу дав вказівку забрати увесь хліб у наших селян. У 1920 – 1922 роках у нас запанував перший, штучно створений більшовиками голодомор. Він жахнув навіть самих сотворителів – ленінську банду. Тому вони "на ходу" придумали так званий "неп" – дали селянам право на землі вільно працювати і вільно розпоряджатися плодами своєї праці. І буквально через якихось 4-5 років українські селяни стали багатими. З тим відразу набрало розмаху відродження української мови, культури, науки. А це ще більше нажахало більшовиків.
І уже у 1929 році імперські сили знову пішли у наступ – почалося нищення селян-годувальників, а заразом цвіту нації – інтелігенції.
Та особливо жорстоким і нещадним був сталінський терор проти нашого народу під час та після закінчення Другої світової війни. Бо якраз тоді провід ОУН на чолі із Степаном Бандерою оголосив війну фашистам – "коричневим" і "червоним". Власне, для Московської імперії національно-визвольний рух України за незалежність завжди був більмом на оці. Москва ставила собі завжди завдання – знищувати, передусім, провідників українського народу. Так, у 1926 році підло було вбито Симона Петлюру. У 1938 році – Євгена Коновальця.
Особливий опір московським завойовникам вчинили вояки УПА. Тоді НКВД вихвалялося, що за пару місяців очистять Західну Україну від "бандерівців". Але оскільки постав увесь народ, боротьба затягнулася не на два місяці, а на цілих десять років. Такої боротьби, яку вела УПА в глибокому підпіллі, в умовах жорстокої сталінської тиранії, світова історія ще не знала. Сталінські сатрапи вдавалися при цьому до найганебніших підлостей. Вони організували спеціальні відділи під маркою УПА, маючи навіть свої криївки. Мордували найжорстокішим чином людей, списуючи при цьому все на повстанців. А довершив цю ганебну справу Микита Хрущов, санкціонувавши підле вбивство нашого національного героя, провідника ОУН Степана Бандери.
Свій кривавий список найпідступніших злочинів московська імперія продовжила при Леоніді Брежнєві. Жорстоко розправляючись з найменшими проявами інакодумання у власній країні, імперські щупальця з Москви простягнулися по всьому світу. Витрачалися мільярди "нафтових" доларів для фінансування комуністичних режимів, які боролися проти своїх законних урядів, проливаючи людську кров.
Лоскотав ніздрі запах крові й саму "імперію зла". Нічтоже сумняшеся, СССР, наробивши танками місива з людських тіл в Європі (Угорщина, Чехословаччина), вдерся в Афганістан. Упродовж десяти років імперська машина кидала у страшну м'ясорубку війни тисячі й тисячі юнацьких життів. Не один такий пелюсточок, щойно зацвівши, зів'яв і осипався з українського дерева.
Але імперія конала – і свого апогею це конання досягло при Михайлі Горбачові. Відчуваючи невідворотну загибель СССР, він придумав так звану "перебудову".
Та сталося те, що врешті-решт, мусило статися – "імперія зла" розвалилася. Але навіть після цілковитого краху, Росія не позбулася своїх імперських амбіцій, відразу оголосивши себе спадкоємицею СССР. При цьому вона повинна б була по-чесному поділити між новоутвореними незалежними республіками золотий та алмазний фонди, відшкодувати завдані цим республікам збитки. Це – якщо цивілізовано. Та про такі поняття, як цивілізованість, чесність тощо, московська імперія ще з часів диких монголо-татарських навал не знала, не знає і знати не хоче.
Мусимо, відкинувши внутрішні чвари та амбіції, єднатися, бути готовими у будь-яку мить дати відсіч ворогові, відстояти незалежність рідної України, і хай допоможе нам Господь!
"Громада", 1996 р.
ЦЕМЕНТНИЙ: РОКИ І ДОЛІ
З задоволенням прочитав у "Ленінській зорі" від 11 серпня невелику статтю "Ювілей і ювіляри" (до 40-річчя цементно-гірничого комбінату). Добре й те, що автор, Л.Чернописький, показав на фотографіях і людей, котрі є гордістю підприємства нині, а також згадав тих, котрі сумлінно трудилися раніше.
Для мене це велика приємність, бо сам я теж усе своє трудове життя віддав цьому підприємству, починаючи від пуску першої обертової. Тому не можу втриматися від того, щоб не поділитися своїми спогадами, а також і роздумами про комбінат і його людей.
Коли цементний починав свою трудову біографію, то всі провідні спеціалісти, зрозуміло, були приїжджі із заводів Росії, Білорусії, Кривого Рогу, Здолбунова. Директором при пуску був Я.Є.Кисельов, а головним інженером Й.Є.Зігмон. То були люди високої культури, хоча як спеціалістам їм деколи бракувало компетентності.
На різних цементних заводах проходили підготовку наші машиністи обертових печей М.П.Ткач, О.А.Паньків, М.А.Сколоздра, С.В.Оприско. Вони прийшли на завод з навколишніх сіл, маючи селянську працьовитість, господарський підхід до справи, і освоєння такої престижної спеціальності вважали великою честю для себе. Тому й трудилися старанно всі, а Михайло Сколоздра навіть був удостоєний ордена Леніна і звання Героя Соціалістичної Праці. На жаль, нікого з них нині уже нема.
У 1951-52 роках почали прибувати молоді інженерно-технічні працівники з числа випускників Львівського політехнічного інституту – Ю.М.Микольський, Т.І.Матушевський, М.П.Сороківський, І.М.Туркот, а з ними й молоді робітники з місцевих хлопців, такі, як Ф.В.Тимків, С.М.Старовецький, М.М.Павлів, І.Г. Сколоздра. Усі вони швидко освоїли робітничі спеціальності, стали висококваліфікованими фахівцями. Підтвердженням сказаному є, наприклад, те, що Микола Павлів і Федір Тимків їздили потім по заводах цілого Союзу на пуски обертових печей.
У кінці 1952 року, коли пускали в дію другу обертову піч, було дещо легше, бо на той час уже були свої спеціалісти, поступово гуртувався колектив.
Після смерті Сталіна в 1953 році директор Я.Є.Кисельов зібрав одного разу нас, усіх місцевих спеціалістів, і заявив, що може з чистою совістю залишити завод, бо за три роки підготував достатньо хороших кадрів з місцевих людей, котрі можуть повести роботу добре. Однак надії наші на подальше полегшення справ на заводі не справдилися. Умови праці були тяжкі, але кожен тримався за робоче місце, дорожив ним. А ще було добре те, що люди вміли давати собі розраду – активно займалися в драмгуртку, в хорі, хоч Будинку культури на той час ще не було.
Тягнулися цементники і до спорту. Була непогана футбольна команда, на високому рівні в Миколаєві був масовий волейбол, чого, на жаль, не можна сказати сьогодні, ми охоче організовували різні спортивні змагання. Взагалі, відпочивали трудівники цікаво.
На жаль, з роками дедалі відчутнішими ставали симптоми тоталітарної системи, посилювався диктат. У 1954 році директором став С.Г.Созанський. Під час його керівництва, яке тривало одинадцять років, хороші спеціалісти нерідко змушені були залишати колектив. Нічого доброго не зробив цей директор ні для робітників заводу, ні для міста і району в цілому. Собівартість продукції довів до найнижчої в країні.
Після нього було ще чотири директори. Різні були вони у турботі про виробництво, у ставленні до людей. Але тільки після них прийшов найбільш людяний і врівноважений керівник – А.О.Постоловський, який багато зробив і робить як для підвищення економічного потенціалу підприємства, так і для людей у соціальному плані.
Та жоден керівник, який би він не був, не зможе доти зробити для колективу і міста всього того, що треба б зробити, поки буде існувати диктат центральних відомств, які продовжують грабувати підприємство. Скільки ж мільйонів тонн миколаївського цементу лежить у фундаментах грандіозних будов п'ятирічок, найрізноманітніших об'єктів у нас і за кордоном. Скільки сил і здоров'я вклали у той цемент мешканці Миколаєва і району. А що маємо взамін? Понівечену землю на місцях кар'єрів, надмірну запиленість повітря. Такий промисловий центр, як Миколаїв, і досі не має більш-менш пристойного кінотеатру, будинку міської Ради.
А які наші побуткомбінат, ательє для ремонту телевізорів, майстерня для ремонту холодильників і пральних машин? Соромно, що до цього часу не можемо створити людям нормальних умов для роботи і життя.
Тому з надією чекаємо справжньої економічної самостійності і нашого підприємства, якому віддали свої трудові роки, і цілої України. Бо трудівники нашого славного комбінату варті кращого життя.
"Ленінська зоря"
Page updated
Report abuse