Ми вантажили ті бочки із замерзлими людьми

Дата публікації допису: Oct 14, 2012 7:31:29 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №299

Дзідзінська (Островська) Ганна Тимофіївна, народилася 22 грудня 1920 р. в с. Романівна Теребовлянського району Тернопільської області, українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, заарештована в 1946 р., звільнена в 1956 р.

Нелегко складалося моє життя. У 1939 р. померла мама, в 1940 р. заарештували тата, Островського Тимофія Гавриловича. В якій тюрмі його замордували, не знаю.

Залишилася сиротою. Під час війни вийшла заміж за Дзідзінського Володимира, якого незабаром взяли на фронт. По війні недовго довелося мені бути разом з чоловіком. У 1946 р. мене заарештувало КГБ. Так почався мій тернистий шлях: слідства, тортури, допити. Одного вечора після допитів мене роздягнули до сорочки і вкинули на ніч у підвал. Я була сильно побита, очі закипіли кров'ю. Нічого на бачучи, тримаючись за стіну, я впала на трупи. Тут лежало 15 чоловік. Це були повстанці.

Зранку прийшов слідчий за мною і питає чергового: «Ти не знаєш, здохла та бандерівка чи жива?» – і відкривають двері. Я вийшла, завели мене в камеру, щоб одягнулася, і знову почалися тортури і допити. Думала вже, що не переживу цього страшного пекла. Потім був суд – 10 років тюрми.

Привезли на пересильний пункт до Львова, а звідти почалися етапи: до Магадану, далі в долину смерті – Сусуман. Голод, холод і тяжка праця: лісорозробки і шахти. Норми виробітку виконати було не під силу, тому тримали нас до пізньої ночі. Потім вели у табір. В їдальні нема що їсти: половину оселедця і склянка чаю. Хліба давали тільки зранку по 600 г. Голодні лягали спати. Цілу ніч тільки й думали про хліб, щоб зранку з'їсти той пайок і знову йти 7 км пішки на роботу. Руки тримали назад, голову вниз, навколо собаки і охорона. Люди падали з голоду і вмирали, ніхто їх не закопував. Трупи з'їдали ведмеді. Тільки кості бачили на другий день, як йшли на роботу. Нам говорили конвоїри: «И вам это будет, бандеры». Вони дуже знущались над чоловіками. Хто вже не міг йти і падав, того дострілювали.

У таборі було 2 тисячі жінок. У ще одному таборі смерті – Вакханка, куди нас привезли, я побачила, як знущалися над монашками. їх виганяли на непосильну працю, примушували чистити туалети. Часто їх роздягали догола, кидали в залізні бочки і залишали при 50-градусному морозі на цілу ніч. Зранку приїжджали машини, і ми вантажили ті бочки із замерзлими людьми.

Були такі дівчата, що не могли все те пережити і самі собі шукали смерті: на лісорозробках ставали під дерево, щоб їх забило. Вся Колима просякнута кров'ю і обмита сльозами синів та дочок України.

Я напевно таки щаслива: Бог допоміг мені все те пережити і повернутися на свою землю, на рідну Україну, вільно побачити національний синьо-жовтий прапор. Живу одна, чоловік помер 15 років тому, дітей у нас не було. Очевидно, така моя доля.