Сільський коваль зібрав у Черниці «Січ» (автор: Тимків Надія)

Дата публікації допису: Mar 04, 2013 8:35:9 PM

Надія Тимків, 1929 р. н., жителька села Черниці Миколаївського району.

Під час перебування німецьких окупаційних військ у нашому селі навчання у Черницькому ліцеї не припинялося. У цей час директором ліцею був Дивосир. Як пізніше з’ясувалося, він раніше служив у легіоні УСС (українських січових стрільців). Серед студентів ліцею було багато свідомих учнів-патріотів, українських націоналістів. Навчання вони поєднували з просвітницькою роботою серед студентів та місцевого населення. Чотири таких студенти проживали у хаті Стефи Палій (Засідкович), яка під їхнім впливом пізніше стала станичною і зв’язковою у місцевих партизанів УПА. За неофіційними даними, їхній центр управління знаходився у селі Гошові за Моршином, у підвалі місцевої дерев’яної церкви. Цю церкву з приходом радянських військ спалили.

Був такий випадок у 1942 році. Студенти їхали у Гошів на своє зібрання. Для цього вони попросили у директора Дивосира вантажну машину, а для прикриття своєї поїздки взяли п’ятьох місцевих дівчат, а саме: Марію Карвовську, Анастасію Чабан, Надію Тимків, Степанію Пітик, Катерину Крашевську. Ми усі разом поїхали до Гошева. Дівчата пішли оглядати монастир та до церкви помолитися, а студенти – на своє зібрання. Ввечері усі разом повернулися до свого села.

Цих студентів у 1943 році німці построїли у дві шеренги і пішим строєм повели попри нашу церкву дорогою у сторону Стрия. У цей час їх навчалося приблизно 30 чоловік. Ця подія була досить видовищною, бо вони йшли, співаючи українські націоналістичні пісні. Подивитись на цей відхід збіглося багато місцевих людей.

З приходом німців у нашому селі утворилась жіноча організація «Січ». Організатором та керівником був Григорій Чабан, який у цей час працював ковалем у Черницькому технікумі. «Січ» нараховувала більше як 30 дівчат. Вони постійно збиралися у неділю на території технікуму, читали політичну літературу, розучували українські патріотичні пісні. На свої зібрання приходили постійно у вишитому одязі. Під кінець збиралися у колону і по центральній дорозі села марширували та співали українські пісні. Пам’ятаю, у них була дуже популярною пісня, яка починалася зі слів:

Кажуть сурми грають,

Юнаки співають,

Нашу Україну здобувають,

Хлопці-соколята.

Приспів:

Гей, націоналісти, раз, два, три…

Ми, підлітки, за ними бігали і старалися підспівувати…

Німці у роботу цієї організації не вмішувались, а це дівчатам ще більше піддавало національного настрою. Десь у середині літа 1944 року, з наближенням фронту, ця організація розпалася. Багато з дівчат пізніше допомагали місцевим партизанам. Деякі з них за підозрою у зв’язках з партизанами були заслані у Сибір або арештовані і відбували покарання у тюрмах.

Пам’ятаю подію, яка сталася у нашому селі у 1945 році. На краю села, біля цвинтаря, проживала молода сім’я Василя Кучминди (Шабати). Оскільки їхня хата була крайньою, у них часто переховувалися партизани. Одного разу із села Київець фірою їхали облавці, старший серед них, по-моєму, був Мелешко. Партизани зробили на цвинтарі засідку. Коли вони порівнялися з цвинтарем, почалася перестрілка. У результаті цього було двох облавців убито та декількох поранено. Старший та решта ті, що залишилися у живих, поїхали до Миколаєва у районний відділ НКВД. Дізнавшись, що у цей час там під тимчасовим арештом знаходились станичні дівчата з Черниці, від злості Мелешко хотів їх усіх убити. Він зайшов у камеру, почав їх бити, погрожував, що розстріляє. У цю справу, на щастя, своєчасно втрутився начальник тюрми. Він ледве успокоїв Мелешка та вивів його з камери. Свідком цих подій був Михайло Тимків, який у цей час теж був у числі тимчасово затриманих.

Усю сім’ю Василя Кучминди вивезли у Сибір. Звідти ніхто з неї уже більше не повернувся до Черниці. Хата Кучминди була у доброму стані, але люди потрохи її розтягнули, а земельну ділянку пізніше приєднали до себе сусіди.

У селі Черниці діяла сильна станична підпільна організація. Не знаю, при яких обставинах, але двох її членів облавці арештували. На допитах вони зізналися у причетності до підпілля, розповіли про усіх решта підпільників. Як наслідок, було арештовано більше двадцяти сільських дівчат, а разом з ними та їхні сім’ї.

Мій чоловік, Михайло Тимків, родом із села Дуброва. Розповідав цікавий випадок, який стався біля їхнього села в урочищі Ласки. Це було в кінці літа 1944 року. В цей час радянські війська форсували ріку Дністер. Не знати яким чином, але в їх тилу залишилися німці. Їх було біля шести чоловік, серед них – офіцери. Вони звернулись до місцевих жителів, щоб показати, як їм пройти до своїх, та зорієнтувати по карті, яка у них була у руках. Їм пояснили, що вони опинилися у тилу радянських військ. Що прорватися їм буде дуже трудно та, скоріш за все, вони приречені на смерть. Хтось з місцевих зв’язкових запропонував їм зв’язатися з місцевими партизанами. Вони на цю пропозицію погодилися. Таким чином у супроводі зв’язкового німецькі солдати попали до партизанів. Як з’ясувалося пізніше, ці німецькі солдати декілька років воювали у рядах місцевих партизан проти НКВДистів. Подальша їхня доля мені невідома.

У 1946 році в селі органи НКВД проводили облаву на партизанів та місцевих спільників, які їм допомагали. Ганна Грищук була зв’язковою у партизанів. У цей час вона переховувалась у селі. Коли почула про облаву, вирішила втекти до київецького лісу, щоб там заховатися. На півдорозі облавці її помітили, почали кричати, щоб зупинилася. Вона далі продовжувала утікати. Тоді два облавці взяли коні і поїхали наздоганяти. Коли вона уже наблизилась до лісу облавці зрозуміли, що може утекти. Один з них вистрілив з карабіна і убив Ганну. Про цю трагічну подію зразу дізналась її мати Катерина Грищук, побігла на місце трагедії. У розпачі дуже плакала, кричала та обзивала убивць. Один з облавків, який організував погоню, мав прізвище Грибінов.

Перед цими подіями, у 1945 році, в селі Рудниках облавці убили брата Катерини Грищук – Степана. Згодом усю родину Грищук, яка залишилася у селі, зі сином Сильвестром, дочкою Вірою вивезли у Сибір.

Записав Іван Кахнич 26.12.2010 року