Борщовичі погляд крізь віки. Частина 4. (Автор: Бойцун Ярослава)

Дата публікації допису: Jun 05, 2020 2:9:2 PM

Школа – майбутнє держави

В Україні система освіти сформувалася ще в часи Київської Русі. Спочатку освіта була привілеєм знаті. У літописі згадується, що у 988 році князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував школу для хлопчиків аристократичного походження. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступності освіти і для нижчих верств населення тогочасної Русі.

Надалі система шкільної освіти формувалася при церкві. У XVII столітті в Україні було багато шкіл, які існували при єпископських кафедрах, монастирях, церквах; вчителями були священики і дяки. Павло Алепський – антіохійський архідиякон, який відвідав в ці роки Україну, дивувався надзвичайно поширеній грамотності, – що навіть жінки в церкві читали з молитовників, а в бурсах вчили безпритульних дітей грамоти.

Однак із остаточною втратою Україною незалежності, з упадком її церковних інституцій, занепала і система шкільної освіти. Вже в першій половині XIX століття початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма. У цій ситуації австрійська влада змушена була провести відповідні реформи, щоб виправити це становище. З ініціативи імператриці Австрії Марії Терези, влада провела ряд реформ для покращення ситуації з освітою у східній Галичині.

Наприкінці 1815 року парохи Львівщини отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці.

Губерніальна влада також наказувала, щоб було організоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у святкові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу. Мабуть, після цього така школа була організована і в Борщовичах.

Влітку 1820 року краєва влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час жнив. Восени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти національні школи не раз в рік, як було до того, а раз в пів­річчя. В листопаді вчителям дозволили індивідуальні заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора.

У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти, в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мають ходити до школи і скільки реально ходить, скільки вміє добре читати.

В грудні 1821 року для парафіяльної молоді була видана книжка «Чин утренний і вечерний». Кожен парох мав повідомити церковну владу скільки таких книжок потрібно прислати в парафію зі Львова.

Весною 1822 року цісар звільнив від поштових оплат листування в шкільних справах. Консисторія обіжними листами повідомляла парафії про пустуючі місця вчителів в різних місцях Галичини.

5 червня 1822 року цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком було лиш 2 святкових дні: Різдва та св. Степана, а канікули щоб тривали від 16 липня до 31 серпня.

У 1824 році консисторія наказувала священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки.

В акті перевірки парафії 1827 року зазначено, що в селі був шкільний будинок, збудований на церковному ґрунті з матеріалів домінії. Очевидно, вчив у ній дітей читати та писати місцевий дяк.

12 березня 1879 року вирішено заснувати в селі школу. Громада постановила давати вчителеві по 150 зр в рік, а двір додавав 21 зр. 87% витрат на утримання школи несла громада. Решта давали двори графині Сємінської та пані Воєвудки.

Влада практично займала ворожу позицію відносно розвитку освіти. Маршалок галицького сейму у 1883 році заявив: «Замість організовувати етатові народні школи з кваліфікованими вчителями нам треба закладати початкові школи, в котрих учили би особи без кваліфікації. В існуючих школах треба стримувати збільшення кількості вчителів. Діти мають вчитися лише релігії, читання, писання, рахунків. Висота вчительської платні буде залежати від добровільної умови між вчителем, інспектором і громадою».

Навесні 1899 року громада вирішила розпочати будівництво нового шкільного будинку і зуміла роздобути з шкільного фонду 1000 зр безпроцентної позики. Виплачувати її мала протягом 10 років. На жаль, новий будинок відразу ж був вражений грибком і його спішно довелося перебудовувати. Громада додатково понесла біля 1000 зр. витрат. В цей час в селі було багато дітей шкільного віку: у 1889-1891 роках їх було відповідно 357, 371 та 353. Учнів було дещо менше 305, 331 та 342.

Навчання в школі було 4-ступеневим: у перших двох ступенях діти навчались по рокові, а в двох наступних по 2 роки. Загалом навчання тривало 6 років. Розпочиналось воно для дітей з 6 років. На жаль, якість навчання була дуже низькою, бо класи були переповнені, а вчителі змінювались майже щорічно, або й частіше. Причиною було те, що грошовий оклад молодших вчителів в 200 зр. фактично ставив їх на межі виживання, бо продукти з села масово вивозились селянами до Львова. В селі щось купити можна було тільки за львівськими цінами. Слід згадати, що наприкінці XIX ст. в Галичині середньорічно від голоду помирали 50000 осіб, а середня тривалість життя становила 37 років для чоловіків та 40 років для жінок.

Народні вчителі в Галичині постійно боролись за виживання. За статистичними даними 1905 року на 100 померлих вчителів 27 мали до 10 років стажу, 45 – до 20 років, 24 – до 30 років, 4 – до 40 років стажу. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно недоїдали, а працюючи в переповнених класах, з дітьми, що часто вже з дитинства були вражені туберкульозом, вчителі й самі схоплювали цю страшну хворобу.

«Учителі старші – се тіні, кістяки обтягнені жовтою шкірою, без краплини животворної крові, з посивілим перед часом волоссям. Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в многих случаях се не віддих, а свист і храпінє, перериване напрасними нападами кашлю. Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кождий має задуху (астму), чахотку, або бодай початки її».

Австрійська влада не дбала про розвиток освіти в Галичині. У 1910 році в Галичині серед неграмотного населення українці становили 79%.

Парадоксальним було те, що окружна шкільна рада просила краєву раду у 1891 році підняти статус місцевої школи до 3-класної, щоб таким чином збільшити оклади вчителів і закріпити їх у селі, а місцева шкільна рада цього не хотіла, бо громада не мала грошей для збільшення оплати вчителів. Краєва рада в цих умовах знайшла компроміс: школа залишалась одночасною, але оклади обидвох вчителів були збільшені до 300 зр, а одному з них ще доплачували 50 зр за керівництво школою.

У газеті було повідомлення, що у вересні 1891 року школа отримала статус 2-класної. Восени 1899 року засновано однокласну школу в присілку Халупки, яку кожного дня відвідували понад 40 учнів. Керувала нею Ядвіга-Ванда Стараківна.

Взимку 1901 року молодшою вчителькою у місцеву 2-класну школу призначено Стефанію Маликівну.

У 1905 році громада Борщович вирішила добудувати до школи ще дві кімнати і перетворити її в 4-класну. Але справа чомусь не була вирішена і громада знову повернулась до цього питання у 1913 році. Шкільна влада не реагувала і тоді 5 травня 1914 року окружна шкільна рада знову повторила прохання перевести 2-класну школу з 6 вчителями на навчальну програму 4-класної школи. Та влітку розпочалась світова війна і це питання було надовго відкладено.

У 1910 році в селі працювали дві школи з польською мовою навчання: двокласна з 5 відділеннями та однокласна, у них 7 вчителів навчали 374 школярів. Очевидно, що шкільна влада замість піднімати статус переповненої школи, забрала з неї частину учнів до окремої польської школи. Від 1 березня 1911 року в селі працювала польська «Захронка», до якої найохочіше приймали українських дітей.

Але вже в той час появляються вчителі, які вболівають за рідну мову, за навчання дітей українською. Чи не першим таким вчителем був у нашій школі п. Утриско Клим, 1897 р. н., походив він із м. Комарно. Незважаючи на молодий вік, він був дуже розумною, ерудованою людиною. Ще донедавна церковний хор співав деякі частини Святої Літургії, які колись саме він розучував з хористами. У 1918 році п. Утриско пішов на фронт у складі УГА і подальша його доля невідома. Люди ставилися до нього з повагою і дуже шанували.

Вихованці дитячого садочка. 1920 р.

У 1921-1922 роках директором школи працював п. Нестерович.

У 1930 році освітня справа була в дуже важкому становищі. Якщо в першому класі навчалося 100 дітей, то у четвертому – 47.

Влітку 1934 року в селі протягом 2,5 місяців працював дитячий садок, де вчителька Стефанія Горбач виховувала у національному дусі 30 малюків, провела з ними за цей час три свята. Це був перший садок у селі, який потім традиційно організовувався щорічно. Опікувався ним осередок товариства «Рідна школа» (кер. Токарівський).

14 липня вихователька дитячого садка Осипа Кубів організувала в селі Свято Матері. Коли діти мов справжні артисти відіграли на сцені п'єсу «Мамин день», розчулені матері навіть просльозилися. Фотографія малюків цього садочка була поміщена в газеті «Наш прапор».

Перед Другою світовою війною директором школи був п. Буриш – сполячений українець. Все навчання велося польською мовою. Тільки один урок на тиждень проводився українською мовою. Вчителями в той час працювали п.п Нестерович, Завалій. До 1939 року школа була семирічна. Навчання проводилось у двох будівлях: 1-2 класи навчалися в приміщенні школи-дяківки, а решта – в дерев'яній школі.

В час німецької окупації у 1939 році директором школи призначено Юліана Вірстюка, який пропрацював на цій посаді до 24 липня 1944 року.

В той час школа була розташована у дерев’яному приміщенні, в якому було два зали і помешкання для директора. А ще учні навчалися у будинку польських законниць і в будинку ксьондза.

Приміщення старої (дерев'яної) школи

На той час навчання велося українською мовою. У школі працювало 8 учителів – 5 українців і 3 поляки. Відомі прізвища вчителів тих років – Гінда І.І., Бриль К. У присілку Халупки навчала учителька українка п. Войтович.

Після звільнення села від німців у 1944 році в школу прибули нові вчителі. Директором призначили Чернишову Н.І., а вчителями в той час працювали Федоренко Т.Ф., Гордієнко М.І., Кузьменко Г.О., Сватко Г.Т., Ковальчук С.М., Пугач М.І. Согор Н.І.

Це були важкі часи як для вчителів, так і для учнів. В класах навчалися переростки. Школа була семирічною, а хто хотів здобути середню освіту навчався у Новому Яричеві або у Львові.

Умови для навчання були не з найкращих. Батьки постійно переживали за своїх дітей і за свої сім'ї. Відомий такий факт: хтось на портреті цвяхом видряпав очі Сталіну. Розгорівся величезний скандал: допитували всіх учнів, викликали до школи батьків. Але, на щастя, ніхто не признався і все затихло. Так було врятовано якусь сім'ю від виселення у Сибір.

В післявоєнний час майже всіх вчителів присилали зі Східної України. Важко було їм вливатися у середовище села, бо на перших порах вони були зовсім чужими: не знали і не розуміли специфіки Галичини, їхніх традицій і звичаїв. Можливо, тому вчителі дуже часто змінювалися та й державна політика сприяла цьому.

Плебанія. Школа до 1975 року

Наступним директором школи був призначений Ражев М.В., він, а потім і його дружина Вербова П.Ф., яка певний час працювала завучем школи, жили і працювали у селі найдовше. Ражев М.В. помер у Борщовичах, тут і похований.

Тільки двоє вчителів – Ковальчук Степан Миколайович і Пугач (Бендина) Марія Іванівна, яка на початку 50-х років була ще завідуючою садочком, – вихідці із нашого села, в той час працювали в рідному селі.

Потім директором був Псалом Д.І., який запам'ятався інтелігентною, гуманною, високоосвіченою людиною.

Після нього у 1956 році директором школи призначено Григоренка Г.Я., уродженця Полтавщини. Він дуже багато зробив для покращання умов навчання в школі. Основне приміщення школи було перенесено у 1956 році в поміщицький будинок (палац). А початкові класи навчалися у приміщенні старої (дерев'яної) школи, плебанії.

Поміщицький палац. Школа до 1975 року

Григорій Якимович організував електричне освітлення, вперше сільські діти побачили телевізор у школі. Наша школа у Ново-Яричівському районі завжди займала призові місця на олімпіадах з художньої самодіяльності, у спортивних спартакіадах, у предметних олімпіадах була серед перших.

Випуск 1963 р. Перший зліва у другому ряді Григоренко Г.Я.

За час директорства Григоренка Г.Я. біля школи посаджено яблуневий сад, який і досі плодоносить. А ще в ті часи закладено красиві квіткові клумби біля школи, також була велика кролеферма. Вчителі зі всього району приїжджали переймати досвід роботи.

Після п. Григоренка Г.Я., директором працює Сальчук Л.М., яку дуже любили діти, поважали вчителі, батьки.

У 1961 році у нашу школу призначили директором Павловського C.B. Шкільні традиції продовжуються і примножуються. І знову наша школа в районі у числі перших. Велика заслуга Степана Васильовича в тому, що ми маємо нову школу. Задум на її будівництво було здійснено у 1964 році. Тоді правління колгоспу і його голова Ждан Г.І. підтримали ініціативу директора про спорудження школи на 320 учнів.

Павловський C.B

У 1971 році школою став керувати Возняк Л.Й., 1941 р.н., уродженець м. Самбір, a завучем була призначена Ривак Є.С., 1938 р.н., уродженка Житомирщини. В цьому ж році у центрі села було закладено фундамент майбутньої школи. Слід зазначити, що все село брало участь у її будівництві.

Возняк Л.Й.

У 1975 році нова, добре оснащена школа відкрила свої двері для дітей Борщович. Прекрасний педагогічний колектив з великим натхненням, ентузіазмом приступає до праці. Наша школа, дійсно, стає храмом науки, зразковою не тільки в районі, а й в області. Тут проводять різноманітні районні і обласні семінари. Навіть приймали гостей з міністерства. А ще був створений ансамбль вчителів, керівником якого був Согор І.М. Без його участі не обходилося ні одне сільське свято, районне торжество. Дуже часто вчителі брали участь у різних обласних конкурсах і перемагали.

Вчительський ансамбль 1980-х років. Зліва направо. 1 ряд: Максимець Н.С., Бойцун Я.П., Малетич Г.В., Ривак Є.С. 2 ряд: Возняк Т.Х.

З 1987 року нашу школу очолює Васьків І.М., уродженець с. Доброгостів Дрогобицького р-ну. Зі своїм молодечим запалом він поринає у вир всіх подій, які відбуваються в селі, державі, тоді ж почалися перебудовчі процеси. Васьків І.М. був одним із ініціаторів відродження «Просвіти» у селі.

Директор школи Васьків І.М.

Робота, яку проводить товариство, відбувається за безпосередньою його участю. Односельчани поважають його і вже кілька скликань обирають депутатом районної ради. За час роботи Ігоря Михайловича в школі створено чудовий комп'ютерний кабінет, який періодично поновлюється, придбано нові меблі до багатьох кабінетів.

Визначною подією в школі стало відкриття кабінету етики християнської моралі. Посвячення його вилилося у загально-сільське торжество. А посвячував його архієпископ Греко-Католицької Церкви кир. Ігор Возняк.

Велику працю у створенні цього кабінету вклала сім'я Москв'яка Михайла, меблі до нього придбав Соколовський Анатолій, а теле-відео апаратуру – Сворень Ярослав.

Результатом праці директора і всього педагогічного колективу є те, що наша школа серед найкращих шкіл району, області, про неї знають і в Києві. Її учні постійно займають призові місця у районних, обласних і республіканських олімпіадах.

По праву вчителі гордяться своїми випускниками. Їх можна зустріти у багатьох галузях народного господарства. Серед них є і лікарі, провізори, юристи, економісти, архітектори, науковці, офіцери, журналісти. Серед них і два священики: Ступінський Ярослав, який працює у смт. Красне Буського р-ну та Гас Станіслав – настоятель храму у Підберізцях Пустомитівського р-ну. А імена Фриса З.П., журналіста-міжнародника і Кошівки М.С., капітана далекого плавання, відомі далеко за межами України.

Приміщення сучасної школи

Серед випускників нашої школи понад двадцять здобули освіту педагога. І де б вони не працювали, чуємо про них відгуки як про прекрасних спеціалістів. В нашій школі теж працюють вчителями її випускники:

Возняк Ю.Л., Гриценко (Плахтій) Г.І., Кінаш (Хміль) Л. О., Кошівко (Онищак) М.М., Максим'як (Колб) Л. Є., Матвіїв (Тимовчак) І. П., Согор (Завацька) Л. П., Согор (Бойцун) Я.П. Стецуняк (Радович) О.М.

Всі свої знання, талант, вміння, здоров'я віддають вчителі вихованцям, але на жаль, у суспільстві ще не має такої пошани, на яку вони заслуговують за свою подвижницьку працю...

В наш час роль вчителя у формуванні високоморальних, схильних до праці та освіти, національно свідомих громадян нашої країни є надзвичайно важливою. Тож варто всім пам'ятати: якими є вчителі – такими будуть і діти, а якими будуть діти, таким буде народ, а значить, такою в майбутньому буде і наша держава.

Товариство «Сокіл» – школа національного і фізичного виховання

Спортивне товариство «Сокіл» засноване в Галичині ще в 1895 році, стало доброю школою національного виховання молоді. В селах «Соколи» виконували також практичні функції протипожежних команд, чим приносили велику користь громадам, бо пожежі часто за годину-дві знищували цілі села зі всіма будівлями та зібраним збіжжям.

2 червня 1913 року о. Михайло Сенів, Тимко Токарівський, Антін та Ілько Сташинські, Микола та Петро Качори, Михайло та Петро Сворені, Петро Коцур, Кузьма Вітинський, Микола Нищий та Степан Стадник підписали статут протипожежної секції товариства «Сокіл». Через два дні статут був висланий до намісництва. Після обіду 6 липня в хаті Михайла Качора відбулись установчі збори. На жаль, не вдалось знайти документів про подальший розвиток товариства.

Відновило свою діяльність товариство тільки 20 лютого 1927 року. 13 червня соколи брали участь у святі посвячення наріжного каменя під читальню «Просвіта» в селі. На це свято також прибули соколи з Винник.

11 вересня сюди приїжджав з перевіркою інструктор «Сокола-Батька». 18 вересня товариство брало участь у сокільському святі у Винниках. При цьому вони були на панахиді на могилі вояків УГА на винниківському цвинтарі. Це був неабиякий виховний момент для молоді.

На зборах 18 березня 1928 року до керівництва товариством були обрані Дмитро Коцур, Андрій Качор, Михайло Пугач, Йосип Ковальчук, Василь Легкий, Павло Согор. Четарями були обрані Іван Ковальчук, Ярослав та Павліна Стадники. На пропозицію Михайла Пугача збори постановили заснувати в селі футбольну команду.

«Сокіл» містився в хаті Михайла Коцура, а спортивні вправи хлопці відбували на парафіяльному подвір'ї. Членські внески платили по 10 гр в місяць.

1 квітня 1928 року на загальних зборах «Сокола-Батька» були представники «Сокола» з Борщович Дмитро Коцур та Андрій Качор. 24 квітня 14 «соколів» з Борщович брали участь у сокільському святі у Львові.

3 червня 19 осіб було на святі в Задвір'ї, 2 вересня 15 осіб було в Підбірцях, 16 вересня 16 осіб були у Львові, 30 вересня 20 осіб ходили на свято до Пикулович. Таким чином сільська молодь встановлювала та зміцнювала свої стосунки з патріотично налаштованими ровесниками з інших місцевостей.

15 липня «Сокіл» влаштував свято в Борщовичах. В його програмі були вільні вправи, вправи з прапорцями, зі списами, з палицями, побудова веж (пірамід за участю спортсменів). Перед святом відбулось Богослужіння в церкві, а після нього панахида на цвинтарі на могилі «полеглих у війні героїв-соколів». Отже, фізичне виховання в «Соколі» поєднувалось з добрим патріотичним вихованням.

Товариство у 1928 році налічувало 56 членів (серед них 15 дівчат). Його члени мали 16 сокільських шапок, 8 нагрудних лент та 12 металевих відзнак «Сокола». Товариство могло б добре розвиватись, але сільська влада, де переважали поляки, не хотіла давати йому до вправ громадської сикавки, а на офіційне письмове прохання навіть не відповіла.

Саме тому на загальних зборах весною 1929 року товариство прийняло рішення змінити свою назву на спортивне товариство «Сокіл». Керівники побоювались, що староство припинить діяльність товариства, як такого, що не відповідає своїй назві (бо не мало жодного протипожежного інвентарю). Мабуть, влада вже до того часу зробила певні натяки з цього приводу.

Виступаючи зі звітом на зборах, Андрій Качор представив працю старшини, яка з великими труднощами зуміла «залагодити це зло, яке заподіяли певні одиниці, як також всілякі спротиви та доноси місцевої влади». Про ці доноси колись ще розкажуть архіви польської поліції. Того року товариство мало 43 членів, брало участь у святах в Задвір'ї, у Львові, в Пикуловичах (по 10 осіб).

14 жовтня в селі відбулась «пацифікація» (умиротворення). При цьому польські карателі знищили весь спортивний інвентар «Сокола», подерли книги з його бібліотеки, знищили сокільські шапки, спортивні сорочки та багато інших речей. Та найстрашнішим було те, що молодь відцуралась від товариства, боячись нових переслідувань. Зі страху почали перешкоджати товариству навіть деякі українці. Громадська рада, війт та вчитель (всі поляки) розпускали чутки, що члени товариства не зможуть отримати праці, а ті, що вже працюють на державній роботі, можуть бути з неї звільнені, а деякі погрожували другою «пацифікацією». Про це було зазначено в звіті товариства за 1932 рік. Староство заборонило «Соколові» влаштовувати вистави, забави, концерти, а якщо інколи й давала такі дозволи, то вимагала за це такої високої оплати, що ці заходи закінчувались з грошовим дефіцитом для товариства. Тобто влада руйнувала його політично та економічно.

Проте за час від 21 квітня 1930 до 18 жовтня 1931 року «Сокіл» влаштував 2 прогулянки до Підлисся (у серпні 1931 року по 8 осіб протягом 3 днів пішки подолали 45 км), 2 прогулянки до Великих Підлісок (у червні 1931), прогулянку на гору Маківку (2 особи), один футбольний матч, виставу, фестини, 6 забав з танцями, кілька легкоатлетичних змагань. Кращим бігуном на довгі дистанції був Андрій Качор. Забіги на 1000, 2500 та 3000 метрів він пробігав відповідно за 2 хв. 40 сек., 8 хв. 38 сек. та 13 хв. 45 сек. Бігун на коротку дистанцію (400 м) Іван Ковальчук показав результат 55 сек.

У вересні 1932 року 5 бігунів з Борщович мали брати участь у краєвих легкоатлетичних змаганнях (М. Пугач, О. Легкий, П. Сташинський, І. Ковальчук та Ольга Пугач). Члени «Сокола» виступали того року у Винниках, Дідилові та три рази у Львові. Проте 1 серпня 1935 року влада повідомила товариство, що воно зліквідоване та тій підставі, що «має менше від 10 членів, а керівний склад товариства не поновлювався протягом останніх трьох років. Товариство фактично не існує, бо не проявляє ознак діяльності».

Справді, влада мала в одному рацію: серед керівників «Сокола» постійно були Дмитро Коцур, Михайло Пугач, Іван та Йосип Ковальчуки, Василь та Йосип Легкі, Петро Сташинський, Ярослав та Павлина Стадники, Павло Согор, Василь Токарівський, Андрій Качор.

Така антиукраїнська політика влади штовхала українську молодь до радикальних протипольських сил, до лав ОУН.

Варто зазначити, що в газеті «Наш прапор» за підписом А. Качор у 1935 році була поміщена велика стаття «Виховуймо маси!» (про сільське життя та проблеми виховання в селі). Цілком можливо, що писав її А. Качор з Борщович. Інша стаття «По селах Львівського повіту» за підписом А. К-р була описом мандрівки зі Львова до Борщович через Підбірці, Миклашів та Пикуловичі з характеристикою культурного розвитку цих сіл. Газета «Наш прапор» була націоналістичного спрямування.

Окрім легкої атлетики, багато молоді в селі захоплюється футболом. До 1939 року у селі існувало три команди: українська «Сокіл», польська команда і жидівська «Госмонея».

Команда кінця 1940-х початку 1950-х років

Склад української команди: Легкий Йосип – начальник команди, Ривак Іван, Ривак Михайло, Сворень Михайло, Наконечний Михайло, Наконечний Йосип, Наконечний Петро, Лис Степан, Каспришин Іван, Пенцко Йосип, Ступінський Павло, Хмільовський Андрій, Хмільовський Степан.

Кінець 1940-х років. Зліва направо. Хмільовський Степан, Сворень Петро, Сворень Михайло

Перша гра команди була на виїзді у Винниках. Як пригадують очевидці, члени команди і вболівальники добиралися туди на трьох фірах.

Спортивні традиції збереглися, незважаючи на важкі роки воєнного лихоліття. Після війни утворилася нова футбольна команда. Воротарем був Коваль І., гравцями у полі були: Вітинський М., Ступінський Я., Вітинський Р., Согор В., Герасимович С., Токарівський Р., Сворень М. та ін.

1958 рік. Збірна з футболу Ново-Яричівського району. Воротар – Ривак Йосип

Футбольне поле було розташоване в тому місці, де тепер живуть сім'ї Бабик Н., Ткачука І., Дідуха В.

Поступово середній рів почав замулюватися, а пасовисько – заболочуватися. Футбольне поле стає непридатним для гри і у 1947 році його переносять біля Малого Залуга. Всі виміри, розмітки робив Мельник Володимир. І з того часу його стали звати «інженером».

Команда 60-х років. Зліва направо: Ривак Михайло, Ждан Іван, Мазепа Роман. Сворень Роман, Гас Петро, Легкий Роман, Шандала Роман, Гас Станіслав. Сворень Михайло – воротар

У 1985 році, коли у селі було збудовано культурно-спортивний комплекс, стадіон розмістили у центрі села.

Найбільшим спортивним святом у селі було, коли приїжджала молодіжна команда «Спартак» зі Львова. Через кілька років у команді відбувається зміна поколінь – приходять молоді футболісти: Ривак Й. – воротар, Хмільовський С., Гас М., Стадник А., Боднар Ю., Ярема П., Сокіл М., Согор Є., Пирч Р. та ін. Ця команда була дуже сильною, переважно перемагала команди з інших сіл. А воротар Ривак Й., гравці Хмільовський С., Пирч Р. виступали за збірну районну команду на першості області.

З м'ячем Ривак Михайло

.

Це піднімало у жителів села дух гордості за свою команду. Коли відбувалася гра, то чи не всі жителі села виходили повболівати за своїх улюбленців. Було багато серед них найвідданіших, які постійно їздили за своєю командою. Серед них був Сворень Петро (Руню), який під час ігор брав свого зеленого капелюха і збирав гроші на підтримку команди.

Сучасна футбольна команда

Команда знову оновлюється, приходять молоді, перспективні юнаки: воротарем виступає Сворень М., гравцями у полі – Гінда Є., Войдило М., Хмільовський М., Ждан І., Легкий Р., Сворень Р., Мазепа Р., Гас П. та ін.

Особливої уваги заслуговує талановитий футболіст – Ривак Михайло. Він був надзвичайно обдарованим футболістом, до слова, і співав чудово. Його запрошували до збірної команди області, неодноразово виступав у складі команди на першість України. Фактично, він все своє життя присвятив спорту, керуючи спортивною роботою у Жовкві аж до виходу на пенсію.

З плином часу футбольна команда знову оновлюється. Кістяк її складають: Залуцький Михайло, Шелемех Василь, Ступінський Роман, Братковський Мирослав, Сташко Руслан, Кудін Михайло, Ханас Мирон, Залуцький Руслан, Гінда Орест, Суль Володимир, Лис Сергій, Лис Степан, Сворень Віктор, Слобода Олег, Мазепа Михайло, Колб Володимир та ін.

І в наші дні у селі є дві команди – доросла і юнацька. Тренер Гришко Богдан і керівник команди Васьків Ігор залучають до футболу талановиту молодь: Шелемеха Євгена, Франчука Ярослава, Шелемеха Віктора, Сидельника Івана, Васьківа Миколу, Гришка Назара, Столярчука Богдана, Надюка Ярослава, Поліщука Тараса та ін. Вони намагаються підтримувати добрі футбольні традиції попередніх поколінь.