Дата публікації допису: Jun 22, 2013 1:54:15 PM
Геноцид України в ХХ столітті. Матеріали всеукраїнської
науково-практичної конференції. Львів 2010. 448 стор.
З вересня 1939 до червня 1941 р. Західна Україна була окупована і включена до складу СРСР. За цей період відбулися докорінні зміни у всіх сферах життя регіону: націоналізація підприємств, перехід від ринкових відносин до планової економіки, зміна правлячих еліт, заборона незалежних партій та газет, масові репресії, реформи в освіті та охороні здоров'я. Таким чином тоталітарний сталінський режим встановив контроль над пресою, освітою, народним господарством. Відбулися значні переміщення населення–- прибуття біженців з окупованої німцями території Польщі, приїзд великої кількості службовців з СРСР, чотири хвилі депортацій. Всі ці трансформації наклали відбиток на пам'ять місцевих жителів.
Мета даної публікації – висвітлити, спираючись на матеріали архіву ММЖОР «Тюрма на Лонцького», суспільну думку місцевого населення, ввести в науковий обіг нові джерела періоду першої радянської окупації.
Перші контакти жителів Західної України з «совітами» відбулися у вересні 1939 р. Зі зрозумілих причин серед прибульців переважали військові та різного роду партійні чини. Оскільки більшовики розгорнули широку кампанію з висвітлення своєї агресії проти Польщі як походу з метою визволення братніх народів білорусів і українців, то місцеве населення багато де вітало Червону Армію:
«Так я пам'ятаю в 39-му, як йшла до нас Совєцька власть, всі зробили таку пропаганду що ідуть «визволителі» до нас, їх стрічали коло нас. В нас була дуже гарна статуя, на кінці села, Матері Божої. Там ми їх стрічали з квітами вони їхали через село, но як вони прийшли, то вони зразу ту статую зняли» (Архів ММЖОР «Тюрма Лонцького». – Ф.1. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк.3.).
«... по деяких селах їх зустрічали з хлібом, сіллю і українськими прапорами. Ну ті села до ноги вивозили, цілковито ціле село з дітьми зі всім вивозили». (Там само. – Спр. 4. – Арк. 12-13.)
Західних українців особливо вразив зовнішній вигляд радянських військових, більшість свідків згадує про убогий зовнішній вигляд і неохайність Червоної армії:
«... ідуть так, як у мене в пам'яті було, то самі азіати були: маленького росту, такий, знаєте, польська... офіцери польські дуже були елегантні такі, знаєте, а то брудне в тих обмотках і такі, і тако якось ішли , мені, як дитині здавалося, знаєте, – годинники показували, шо мають такий великий, як «цибулі» називали. Брудні такі якісь замучені. Ну, то, вони ж були нещасні» (Там само. – Спр.10.– - Арк. 3-4).
«Ну не приємне враження, знаєте, ясно шо ніхто не вимагає, шоб солдат, який воює на фронті, шоб він був елігантом, але німці також воювали, але вони зовсім інакший мали вигляд, вони лише як приходили десь як затримувалися, вони приводили себе в порядок, милися, то зовсім інша культура, а вони якісь такі замурзані. Особливо прикре враження ті азійські народи, бо ми так їх недуже бачили, у нас то асоціювалося із татарами, бо завше пам'ятали шо татари косоокі, ясна річ шо між ними різні люди були» (Там само.– - Спр. 4. – Арк. 12.).
«Ви знаєте, вперше як вони приїхали, прийшли вони страшне враження робили, дуже прикре, дуже болюче. Це, розумієте, армія, котра в кріселях, мотузках, підв'язки, розумієте, на ногах затріпані, брудні, нещасні. Знаєте, за ними аж нісся запах недобрий. Розумієте, так ми казали: «Тягне від тебе, як від москаля». Так і говорили ми» (Там само. – Спр.8. – Арк. 2.).
«ми на то дивилися і на москалів, ну які вони нензні приїхали! Якби ви були яке то військо! Не дай Господи! Ми так... Брудне, в першу чергу. Смерділо з них, як десь ми зустрілися з ними, то такі, вони, видно, на фронт їхали» (Там само. – Спр. 12. – Арк. 18.).
З приходом більшовиків припинила своє існування Польська держава, у якій неполяки зазнавали дискримінації, тому в українського та єврейського населення було очікування змін. Їхні сподівання частково справдились – українцям особливо імпонували процеси деполонізації та українізації:
«Батько так мій говорив, він був людина свідома, діяч громадський, він каже, яка би та Україна не була, але Україна. Ми чуємо по радіо українську мову, чуємо пісні українські, то каже, може, то і не найгірше» (Там само. – Спр. 4. – Арк. 12).
«... знаєте, хоч подобалися, що вивіски на магазинах були українські, польські зняли, шо йдеш, можеш по-українські свобідно говорити. Але кожний розумів, шо то, тому шо за Польщі також знали, шо твориться на Східній Україні» (Там само. – Спр.10. – Арк. 4.)
«Ну, ми так вороже дуже не ставилися до них, бо, таке, хотіли, шоби позбутися Польщі.» (Архів ММЖОР «Тюрма на Лонцького». – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 2.)
Багато уваги більшовики приділяли вихвалянні радянського способу життя через пресу, театр, кіно:
«Дуже широко висвітлювалися кіно. В кіно процвітали, ну висвітлювалися всі події, все те, шо твориться в Радянському Союзі. Причому це все представлено в дусі високопатріотичному більшовицькому... вистави були. Преса теж саме була, тільки радянська. В тій пресі висвітлювалося все про радянське в прекрасному виді, в прекрасному вигляді, і цькувалося все минуле наше, українське національне. Це все старалося стерти з лиця» (Там само. – Спр. 8. – Арк. 4-5.)
Попри потужну пропагандистську роботу, людям все більше кидалися в очі зміни, які вони бачили у повсякденному житті. Цікаві перетворення відбувалися в торгівлі, на які повпливали і грошова реформа, і націоналізація всіх підприємств та закладів торгівлі з переходом на планову економіку поставили під загрозу забезпечення великих міст, зокрема Львова, продуктами першої необхідності. У той же час, щоб справити враження на місцевих жителів завозилися великі партії різних товарів (цукор, крупи, тканина) з СРСР.
«Вони, розумієте, також вели свою політику, бо не хотіли показати своє справжнє лице з перших днів, то вони багато продуктів навезли тут. Я пам'ятаю купували люди ту манну кашу по п'ять, по десять кілограмів, а на Сході вже такого не було, нам розповідали військові, які не боялися, шо там такого не було, а то вже не польські запаси були, то вони вже своє привозили, може ше де які склади збереглися польські, то вони то всьо кинули для населення, бо вони хотіли показати як то в них багато є. Ну, а своїх солдатів вони навчали, то цілі анекдоти ходили, вони такі фантастичні речі розповідали шо в них є і шо в них росте, шо то відразу було видно шо то брехня, шо то так їх налаштували і вони придумують всякі фантазії» (Там само. – Спр. 4. – Арк. 12.)
«Безперечно дефіцит був на кожному кроці. Деякі речі були абсолютно недоступні, деякі були на ринках – можна було дістати. А в магазинах, крамницях майже нічого не було. В крамницях це все, що видавалося – це були черги, величезні черги. Видавали там цукор, по трошки давали. Давали чи муку чи яке-небудь друге» (Там само. – Спр. 8. – Арк. 5.)
«Ну торгівля, як така була, люди з вечора ставали в чергу, щоб весною.., ранком шось купити в магазині. І ше не знали за чим стояли, але шо брали, шо продавали, то то вони то купували – спочатку. А потім вже закрили ті всякі приватні, ті позакривали і відкрили такі – торгівлю таку.., ми то побачили перший разь – ті бокалії, гастрономи. Тоді зачали вони в західну Україну возити цукру. Ну люди вже не довіряли, шо він буде, так стояли тими чергами. Черги стояли за тим цукром. А вже в половині, десь так, якраз перед моїм арештом, то вже появлялися вже білі булочки, білий хліб появився, бо до того був тільки чорний. І вже стали ніби, а за мануфактури ше завели, мануфакуру, то вже люди стояли і тоже: шо будуть давати? То десь кілька магазинів були виділені, де давали мануфактури, то люди там стояли, вони по 10 метрів мануфактури. Тако стояли не знали: яка буде, чи то потрібної не буде, но всьо брали» (Там само. – Спр. 1. – Арк. 4.).
Реформи торкнулися токож кооперативів, які були головною економічною опорою українців у Польщі:
«І українські навіть невеличкі підприємства ці котрі були – це все було знищено. «Центросоюз», «Маслосоюз», українські газети – то все перестало існувати. Це все переключилося на новий лад, на більшовицький лад» (Там само. – Спр. 8. – Арк. 4.).
Особливу увагу нова влада приділяла радянізації освіти. За короткий період було українізовано польські школи, з СРСР прибула велика кількість вчителів. Проте заклади освіти стали дуже заідеологізовані, вводилось обов'язкове вивчення російської мови:
«Українські національні товариства не було, не було вже. Вже всьо було знищено, всьо було... не було ні однієго національного товариства. Були тільки нові створені. Це радянські товариства, радянські школи, то був комсомол. .. вже завели. В молодших класах то були піонерські організації. Школи старалися виховувати в цілому повністю в радянському дусі. До школи приїхали вчителі радянські, котрі виховували їх ну з ходу по схемі, по системі. А для цього щоби були організації, якісь не будь товариства – цього всього не було» (Там само. – Арк. 4.).
«Я закінчила курси друкарські, влаштувалася на роботу на завод, в завод – в нас був вапняний завод. Ну, і там, як таку, шо я одна з села ходила до Львова до школи. І так вони мене чіпалися до Комсомолу: чому я не поступила в комсомол – я не хотіла. Ніколи я би того не зробила» (Там само. – Спр. 2. – Арк. 2.).
Окрім радянської пропаганди в школах з'явився жорсткий контроль за інакодумством, трапляються випадки арештів серед школярів:
«Але, розумієте, вже почалися всякого роду...Москалі почали відразу панувати, почалися своє робити, на кожному кроці пропаганда йшла тільки промосковська, прорадянська, проінтернаціональна. І в школі ми теж саме відчували. І найвищим доказом було те шо вже в 8-А класі, де я був тоді, в 40-му році арештують мого товариша Вуніва Орлика. Як це було: от ...на... в школі, на другій годині викликали Вуніва Орлика до директора. Ну назад він не вернувся. На перериві ми виходимо і питаємо, де він дівся все-таки. Кажуть: «Він в директора сидить в кабінеті». А вікно верхнє від кабінету виходило на коридор. От я зараз виліз на плечі мойого товариша Головця і заглянув в тий кабінет: за столом сидів Орлик, блідий, поміж нього двох в чорній одежі, в чорних таких куртках люди. Його забрали, вивезли і так в 41-му році, при відступі, Орлик живим згорів в Бригідках у Львові. Це була перша така наша втрата мойого доброго друга, щирого, вірного друга» (Архів ММЖОР «Тюрма на Лонцького». – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 3.)
З першими арештами з'явилася невпевненість у завтрашньому дні, люди стали обережнішими навіть вдома:
«Ну, одним словом життя почалося. Тяжко було, було переслідування, боялися. Пам'ятаю батько всі книжки переглядав, щось викидали, шось ховали, шось... тому що в нас бібліотека така непогана була» (Там само. – Спр. 10. – Арк. 4.).
«Ну, я знаю, шо було так насторожено, були пакунки зібрані, бо коло нас жили сім'ї офіцерські польські. Я пам'ятаю такі платформи, підводи під'їжджали над рано і їх вивозили. Вони всі мали спаковані річі. Мама завжди казала, щоб я пам'ятала яке моє прізвище, хто я, шо, звідки. Ну, і спаковані мали... сухарі були приготовані» (Там само.).
«І тато чекав безумовно, що нас будуть також вивозити» (Там само. – Спр. 6. –Арк. 13.).
«Народ був на загал сильно пригнічений тими всіма подіями, які траплялися. Ці події визрівали кожного дня. То вивози починалися, вивози, причому дуже великі. То торкалося вже й родини, то торкалися всіх знайомих. Кожного дня ми чуємо про якісь нові втрати» (Там само. – Спр. 8. – Арк. 3.).
Після періоду піднесення, викликаного певними позитивними зрушеннями, під час якого на репресії не звертали великої уваги, життя стало повертатися до звичного ритму і все відчутнішою ставала загроза за одне необережно сказане слово опинитися у в'язниці або на засланні. Так чи інакше репресії торкнулися кожної родини:
«... як перший раз прийшли в 39 році арештували такі, штрельців, активні націоналістичні угрупування, спортивні, військові, то їх всіх арештовували, ну ї таких свідоміших, багатших, які займали якісь посади, то то всьо по арештовували. Офіцерів всіх, як правило, арештовували» Там само. – Спр. 4. – Арк. 13. ().
«Багато дівчат (арештували А.Ш.). Як зачалися ті арешти, як воно покотилося. То масові арешти були, я аж на кінці. Коли їх арештували, мене потім викликали на допит до міськради. Видно в них підозріння було, але видно шо вони ше вагалися, може тому розказали шоб я ше розповіла про сестер» (Там само. – Арк. 14.).
«Я пам'ятаю, що вони арештовували людей. Але переважно вони арештували таких, які були в тому..., в організації. Я таких, я не знала, шо вони в організації. Але вони вивозили тих заможних господарів, які були тії багачі були – вони таких вивозили» (Там само. – Спр. 2. – Арк. 3.).
«І тут зараз вже 1939, вивозять його рідного брата Григорія, який жив на одному обійстю ми жили. Вони мали свою хату, тато мав свою. То був рідний брат Григорій. Власне, він мав дружину польку, але то ж абсолютно не відчувалося, шо то є якась чужа людина в родині, абсолютно ні. І вже в 1939 році перший кого вивезли то Григорія» (Там само. – Спр. 6. – Арк. 13.).
«Почалися арешти всіх від інтелігенції – так, як і української інтелігенції, так само і від польської інтелігенції. А потім вже пішли всі підряд: кого тільки побачали. Хто-небудь одне одного, які-небудь невеличкі доноси були. Вони були... Абсолютно їх ніхто не провіряв. Ну це вистачало для цього шоб людину на цю донос арештувати, вивезти, забрати їх чи вивезти. Дуже багато були вивезені. Почалися ті в 40-му, навіть в 39-му році вивози. Масові вивози. Перше це торкалося по селах: вивозили трошки маєтніших людей, для цього шоби під видом куркулів їх вивозили. А в містах інтелігенції, сім'ї інтелігенції, родини інтелігенції, для того щоби, щоби тільки знищити коріння нації, коріння народу» (Там само. – Спр. 8. – Арк. 5.).
«Це відбувалося дуже жахливо. Вночі, як правило, це приходило. Військові приходили. Військові, партійні працівники разом з військом брали. Заходили до тої хати, тої сім'ї, наказали їм брати... збиратися негайно. Протягом півгодини мали вони право зібратися, все те шо хотіли зі собою забрати. Ну, звичайна річ в руки, що могли взяти. От таким порядком їх забирали. Всіх вивозили зараз, машина стояла надворі, або фірою якщо це було на селі. Потім або до місць пересильних, а там вантажили на вагони, «телятники» так звані, котрі були закриті, заґратовані. І їх вивозили тоди. Причому в умовах дуже жахливих вивозили» (Архів ММЖОР «Тюрма на Лонцького». – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 6.).
«Ну пізніше вже в 40 році, то вже почалися вивози людей, ну і арешти – то вже скоріш почалися. Ну так, спочатку більш поляків арештовували, потім нас чомусь менше, а вже почалося з літа 40 року, то вже пішли арешти українців. При чому..., ну тоді інші такі.., переважно ті, які, чи були члени, чи запідозрювали, шо є членами ОУН. Потім, навіть любий, хтось сказав, не то висловився: чи покритикував, чи шо, то вже арештували, і вже судили за то шо – за агітацію пропаганду» (Там само. – Спр. 1. – Арк. 3.).
«То вивезли всіх поліцаїв, потім вивезли колоністів. Написали лозунг: «Колоністи – лютий ворог українського народу». І всіх, хто там і колоністів, і які випадково наші жили на колоні – то всіх їх повивозили також. То було другий такий етап. Тоді ше не знаю, ше десь вивозили... Пізніше вже, як наш процес був, то після нашого процесу також повивозили багато людей, родини тих, які були засуджені на розстріл. То тих родини повивозили. Ті, які на менші сроки, то тих не рухали. А потім вже, може, було пізніше, але то почалася війна» (Там само. – Арк. 5.).
Для контролю над ситуацією більшовицькою владою всіляко підтримувалися доноси і сексотство:
«Доносили! Чо, різні люди. Ну там посварилися там за щось трошка, як там, знаєте, є. Є різні люди, є такі, шо добре зживаються з сусідами, а є такі, шо можуть посваритись. А є такі, шо мстили ше за то. І вони не думали, шо вони пішли і донесли, шось там на нього донесли, шо той» (Там само).
Для залякування і утримання населення Західної України в покорі більшовики провели ряд показових судових процесів над «буржуазними націоналістами» найвідомішим з яких був так званий «процес 59-ти»:
«Це все створено було умисне. Процеси були. Наприклад, «Процес 59-ти» був відомий процес. Це все було створено в дусі такому прорадянському і в пресі це все було опубліковано так, щоб представити всіх українців національно свідомих як чужинців українського народу, як буржуазних націоналістів і старалися їх цькувати на кожному кроці, їх цькували. Все це шо минуло, шо було в Україні на кожному кроці. Вводилося нове, вводилася нова... нове правління, новий уряд, нові влади.» (Там само. – Спр. 8. – Арк. 4.)
Проте бажаного ефекту такі показові суди не дали, оскільки підсудні мужньо поводилися під час слідства та судового процесу, чим немало здивували організаторів процесу. Ось як про це розповідає учасниця процесу Ольга Попадин:
«Ну як оголошували, то так... Вони думали, шо кинуться люди. А люди стали і заспівали «Ще не вмерла Україна». І тоді зачали вже потім вивозити» (Там само. – Спр. 1. – Арк. 17.)
Свого апогею репресії досягай у червні 1941 р., коли після початку німецько-радянської війни НКВД, не маючи змоги евакуювати політв'язнів, співробітники органів ініціювали їх ліквідацію. З прибуттям німецьких військ тюрми були відкриті і місцевих жителів вільно допускали до впізнання. Ось як описують побачене очевидці:
«Більшовики були відступили... Вони по всіх тюрмах страшні зробили страшні звірства. Вони закатовували людей, живцем замуровували на Чапаєва, на вулиці Чапаєва. То були замуровані люди живцем в камерах, були розстріляні на.., на подвір'ї.
...Ми прийшли, якраз по Городоцькій йшли, і, де людей було багато – скупчення, ми там старалися бути і слухати. Коли я прийшла коло вулицю Лонцького, то я.., страшний смерід був. І люди казали, шо там багато дуже помордованих людей. Шо відкрили тюрми і по тюрмах, власне, є.., можна, можна подивитися. Ті мої односельчани не хотіли, вони боялися того. А я заткала носа хустинкою і пішла подивитися. І бачила, шо на подвір'я повиносили ці трупи: по випалювані очі, по випалювані язики були, зуби по випалювані, побиті синяками. Деякі люди ходили і шукали. І одна пані кинулася на того, каже: «То мій син, то мій син! Подивіться, що вони з нього зробили!»
І бачила, що на дверах тюрми була розіпнята жінка і розрізаний був живіт, я то бачила все» (Там самої – Спр. 2. – Арк. 3.)
«Ну я пішов був відразу до міста подивитись, кажуть що «Бригідки» горять, «Бригідки» це є тюрма. Горять, чути, чути в місті запах згарищ, догоряють доми, деякі дотлівають після бомбардування. Я справді пішов на Городоцьку, під, під, під «Бригідки», там побачив вона справді горіла, горіла з в'язнями. Жахлива картина, страшна цей сморід ви розумієте, сморід від згарища звичайно. Ну після цього я пішов відразу на Лонцького. Там картина ще страшніша, жахливіша. На подвір'ї там безліч є вже в'язнів помордованих, закривавлених, розумієте, безліч людей, крик, лямент, зойк. Картина вражаюча, картина страшна, картину можна було тільки побачити, розказати її не можна, її не можна передати словами, це словами, цю ситуацію треба побачити. Ці котрі вже побачили свойого там рідного чи цім, клякнули моляться над ним, інші плачуть, стогін, лямент, отаке перше враження було залишилося, жахливе. Ну ця жахлива ситуація потім як ми довідались, була не тільки в одній тюрмі, не тільки в тюрмі «Бригідки», чи в тюрмі «Лонцького», це було по всій Україні по всіх містах де більшовики групи помордованих, вбитих. Жахливо зруйнованих, жахливо знівельованих людей, людей до цього страшно понівечених. По всіх, ті залишили, а багато і знайшли закопаних тих що встигли закопати, або ну в Солінні навіть кидали живими в копальню Салінню щоб там вони загинули, ще й потім зверху заливали кислотою соляною, або вапном заливали, щоб сліди замітати за собою. А цих котрих в'язнів вони встигли вивезти, по дорозі вони розстрілювали слабших, котрі не могли вийти, або як нє то їх всіх доводили до кінця, не доводили до місця на значення. Це був страшний, це був жах, це був терор це був жахливий, це картина котра була в газетах, ми тільки, в перших газетах які появились, тільки ми читали на всіх сторінках. Це страхіття котре було, ці жертви які страшні були» (Архів ММЖОР «Тюрма на Лонцького». – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 8.).
Таким чином, в період першої радянської окупації Західної України у 1939-1941рр. відбулася трансформація суспільної думки місцевого населення від очікувальних позицій на початку і до страху та ворожості наприкінці окупації. Знайомство з радянським тоталітарним режимом у той час стало одним з головних факторів організації потужного повстанського руху під час другої радянської окупації.