Дата публікації допису: Mar 01, 2013 7:17:55 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1956
Отамана Мандика забито
Інакше поставився до справи отаман Мандик. Посланець його переконав; отаман зголосився до Зіньківського Політбюра (Че-Ка), звідки його направили до Полтави на амнестію.
Але козацьке сумління не дозволило йому скапітулювати; він передумав і вирішив згинути на бойовому посту; тож до Полтави на амнестію не поїхав і знову взяв до рук зброю. Потім в огневій сутичці його було забито.
Загибель Отамана Хрестового
Після довгих ретельних пошукувань спеціяльний відділ большевиків вистежив у селі Загрунівці криївку, в якій перебував отаман Хрестовий з побратимом і дружиною. Оточені з усіх боків повстанці відважно захищалися, але не перемогли десятикратно переважаючого ворога й пали смертю хоробрих.
Було то в березні 1922 року, як одного базарного дня я заглибився в ряди базару й зустрів там знайомого, що мешкав недалеко від лікарні; він повідомив мене що того ранку до трупарні лікарні привезено забитого отамана Хрестового.
Вістка ця гострим болем відізвалась у моєму серці. Я хутко пішов з базару й попрямував до лікарні Різниківською вулицею. Там, пройшовши декілька десятків кроків, я побачив, що назустріч мені йде дружина Хрестового. Вона була зодягнена в селянську жіночу кожушину, криту сукном, у рясну спідницю (оборчик) й поверх хустки запнута була зимовою шаллю; на білій хустині висіла забінтована ранена рука. В такому одязі вона видавалась огрядною, а її чепурненьке обличчя малим. Поруч з нею йшов чоловік років понад тридцять, вище середнього росту, з худорлявим смуглявим обличчям, зодягнений у чорну дублену кожушину – в ньому я пізнав одного з прибулих до нашого міста амнестованих повстанців.
У першу хвилину я дещо розгубився, бо зрозумів, що амнестований є конвоїром Хрестової й веде її з Політбюра, яке містилося далі на цій вулиці. Отже якби Хрестова привіталася зі мною, то конвоїр, можливо, запитав би її, відки вона знає цього чоловіка, й це могло б спричинитися до мого викриття; але я зразу ж заспокоїв себе думкою, що Хрестова є козачка-повстанець і мусить знати, як треба триматися в таких випадках. Не зменшуючи кроку, при наближенні, я зійшов з пішоходу й дав парі дорогу; Хрестова з байдужо-апатичним виразом на змарнілому обличчі не реагувала на оточення й не виявила й найменших ознак, що вона зустріла знайомого.
Зайшовши до середини трупарні, я побачив на підлозі два голі окоцюблені трупи, які через те видавались невеликими. Коли б ці трупи я побачив де інде, то я, мабуть, не пізнав би Хрестового.
Стояв я над трупами й у думці питав:
– Так це ти, мій тезко, без сорочки на тілі, без домовини й хреста в руках відходиш на вічний спокій – ти, що заслужив, щоб твою могилу прикрашував гранітовий монумент козака! Невже живі будуть так нікчемні, що забудуть тебе й не будуть наслідувати тобі й продовжувати боротьбу за визволення й державне буття нашої Батьківщини?
Над трупом твоїм я, твій тезко, зголошуюсь продовжувати боротьбу!
Жаль стискав моє горло, а в очах стояли сльози. Я став на коліна й поцілував чоло Левка й його побратима.
Вийшовши з трупарні, я так само Різниківською вулицею пішов до базару й знову зустрів Хрестову в супроводі того ж чоловіка. Тепер вони йшли в керунку Політбюра.
Чоловік, що супроводив Хрестову, дійсно був один з надісланих амнестованих повстанців. На протязі зими він приймав участь у розшукуванні криївки Хрестового; коли в селі Загрунівці на неї надибали, то оточені повстанці відчайдушно відстрілювались.
Дружина Хрестового, що весь час не розлучалась з своїм чоловіком, стріляла в большевиків, висунувши з укриття руку, заки рука була прострілена. Схвильована, вона кинулася тікати й потрапила до полону. Большевики хотіли її там же на місці застрілити, але амнестований повстанець став просити, щоб Хрестову не стріляли, а віддали йому за жінку, і його прохання вдоволили.
Тож коли, йдучи до трупарні, я зустрів Хрестову з чоловіком, то був її «наречений» і йшов він із нею до районової міліції щоб виробити особисті документи на свою «наречену». Незабаром вони обоє виїхали з нашого міста, й більше ніяких відомостей за них я не мав.
Повернувся я на базарний майдан. Навкруги мене базар гудів, і окремі ноти того гудіння мов батогом стьобали по моїй душі.
– Головка виграє, а ножки програють! – вигукував якийсь пройдисвіт.
– Дядьки! Адамові слізки! (Адамовими слізками на базарі навивали тоді самогон, бо відкрито продавати його було заборонено владою, а тому він продавався як адамові слізки).
– Купуйте та грійтесь, щоб часом кашлю не дістали. Дядьки! Адамові слізки! – вигукували бублешниці, несучи між рядами саней корзини, на дні яких був самогон у пляшках, а зверху накладені бублики.
– Червона виграє, а чорна програє! Хто хоче виграти, обізвись!
Що базарній юрбі до того, що недалеко від неї лежить забитий лицар; вона його не визнає, бо живе інтересами ніжок, голівок, адамових слізок. Ось чим цікавиться той «трудовий» нарід, що за талмудами соціялістів та комуністів має бути підвалиною української держави, провідною елітою якої мають бути фельдшарі та писарі.
Справді, Україна прямує до страшної руїни, з якої підняти її зможуть тільки ті її сини, що мають вищий духовий рівень ніж базарна юрба й визнають над собою авторитет Бога і Гетьмана.
У Провідну Неділю
Трупи отамана Хрестового й його побратима гицель закопав на міському кладовищу.
Наблизилась Провідна неділя, з якою у нас був пов'язаний такий звичай. До цього дня упорядковувались попсуті через зиму гробки, а на Провідну неділю на гробках відправлялася досить коротенька панахида-літія за спокій душі померлих родичів. Той, хто хотів відправити панахиду, ставив на гріб мисочку, в яку клав паску, крашанки, яблука (хто що міг), та ще клалася граматка. Священики з дияконами й паламарями ходили по кладовищу й, в приявності родичів, відправляли панахиди на тих гробках, де була мисочка.
У той рік у Провідну неділю на одному свіжоупорядкованому, але без хреста, гробові стояла мисочка; священик підійшов і, взявши папір, що лежав на мисочці, на якому було написано ім'я померлого, помолився за спокій душі раба Божого Леонтія та родичів його; мисочку, як і належалося, дяк відніс на фіру.
Сусіди по гробу звернули увагу на відсутність будь-яких родичів під час відправи панахиди священиком. Розпочалися пересуди. Що то вони за такі родичі, що мисочку поставили, а самі не були присутні? Хіба комуніста який, що боїться, щоб із партії не виключили за те, що він панахиду по родичах справляв?
– Ні! Щось не те з тим гробком: тут щось інше є – гомоніли молодиці. В час цих пересудів знайшлась гостра на розум тітка, що здогадалася:
– Цей гріб певно є над Хрестовим, бо могила свіжа, а забитого Хрестового кілька тижнів тому було привезено до трупарні; я знаю, що й Левком його звали, а ви ж чули, що батюшка почитував тільки одно ім'я Леонтія; іменно це тільки над Хрестовим була відправлена панахида.
– А хто поставив мисочку? – ця таємниця так і лишилась нерозгаданою нашими бублешницями.
Але коли вже щось попало на язик нашим тіткам, то можна бути певним, що їхні балачки скоро дійдуть до відома влади, а особливо большевицької; так сталося й з могилою Хрестового, й влада наказала гицелеві зруйнувати гріб.
Колишні гімназистки О. П-ко і М. К-ко
Але гріб Хрестового був зруйнований тільки до наступної неділі, а на понеділок гріб був знову упорядкований, і на ньому стояла китиця квітів. Влада знову наказала гицелеві зруйнувати гріб.
У ті часи у нас ще щонеділі надвечір відбувалися в центрі міста, по Гадяцько-Полтавській вулиці прогулянки молоді з усього міста. На смерканні від прогулянкового гурту відірвались дві дівчини, колишні гімназистки О. П-ко і М. К-ко, які з китицею квітів пішли в напрямку до міського кладовища й у сутінках вечора зникли з зору.
Вони зайшли в бічну фіртку кладовища, підійшли до зруйнованої могили Хрестового й руками почали її хутко відновляти; в цей момент з-за кущів з'явились силюети двох людських постатей. Щоб не бути поміченими, дівчата припали до землі, але постаті прямували впрост на них. «Подимайтесь. Рукі вверх! » – і на дівчат наведені були цівки двох наганів.
Міліціонери завели дівчат під арешт. Лише дякуючи тому, що одна з них була дочкою середняка, а друга дочкою бідняка, що мав тільки садибу й хату, вкриту соломою (в ті часи соціяльний стан мав ще важливе значення), справа обмежилась тим, що дівчат протримали під арештом кілька місяців і звільнили. Обидві вони невдовзі залишили рідне місто.
Голод 1922 року на півдні України
У нашій лісостеповій частині Полтавщини урожай у 1921 році був на загал середній і не мав згубного впливу на господарку хліборобів. Але в той час з большевицької преси й прапаганди ми знали, що в Росії на Поволжу був голод; різні організації, в різний спосіб – міняли, купували, випрошували чи просто брали-збирали у нас збіжжя для задоволення потреб голодуючої там людности. Восени 1921 року на Україну привезли сотні тисяч коростявих, вошивих дітей віком 9-14 років з голодуючих областей Росії – їх, у примусовому порядку, влада призначила господарям на села й хутори на безкоштовне утримання; в наш район прибув кіннотний полк москалів і був розміщенний на постій до господарів. У травні 1922 року той полк переїхав до Кобеляцького району.
На початку зими того року серед прибуваючих до нас голодуючих мешканців Поволжа траплялись уже й українці з півдня – вони шукали у нас зрозуміння, притулку й праці.
Під весну й весною 1922 року бачили ми на наших базарах багато парокінних і волових фір, на яких були сівалки, віялки, січкарні, збруя, килими, одяг та інше; то українці з півдня приїздили до нас за 500-600 кілометрів, щоб виміняти хліба. Вимінявши вуздечку в одного господаря, я запитав його – чи то вони погано господарюють, що в запасі не мають збіжжя; ми ж чули, що на півдні України господарі заможні – чи може він є з бідняків?
Вдоволяючи мою цікавість, господар відповів:
– Кажеш, парубче, що погано господарюємо, що є ми бідняки. Ні, не так воно є, але в мене й у сотень тисяч таких господарів, як я, большевицькі продбатальйони хліб «викачали». Забрали в мене два вагони зерна, як золото, і то майже виключно пшениці; два тижні возив я його двома фірами за сорок верст на залізничну станцію й до того ті два тижні ще шістьох москалів з продотряду харчував.
На масниці 1921 року приїхали до мене на хутір продотрядчики, відібрали ключі від моїх комір і залишили шістьох большевиків, щоб їх вартували. Повернуся було я зі станції, москаль відімкне комору, ще з вечора наберу я пшениці в мішки й москаль замкне комору; ранком відімкне, я покладу мішки на фіри, на них сідають два большевики й я, й їдемо на станцію. Так тяглося два тижні, заки геть не спорожнили двох моїх комір.
Тож мій хліб поїхав до Москви, а минулим літом був у нас недорід, і тепер приїхав я до вас за шістьсот верст, щоб дещо виміняти на посів. Такий неврожай, як у минулому році, у нас майже кожні десять років буває, але ніколи жодна найбідніша людина у нас з голоду не вмирала, бо люди мали в запасі зерно – а тепер вони мруть, як мухи.
– Так у вас люди справді з голоду мруть? – здивовано запитав я господаря.
–Чудний ти, парубче! А якби в тебе не було чого їсти, а також і в сусідів, то хіба ти б не вмер?
Повертався я додому й відчував докори сумління; казав собі, що нема чого тішитися, що виміняв гарну, міцну вуздечку; москаль надягне на нас ще міцнішу й міцно триматиме на повідку.
Отак большевицька Москва, награбувавши хліба в українських хліборобів, харчувала ним своє населення, а в той час багацько українців півдня нашої Батьківщини мусили вмирати з голоду. Характерним є ще, що в московських підручниках, в Історії Партії та інших написано про «Голод на Поволжу в 1922 році», а про Україну, Кубань при цьому ледве згадується – ніби там справжнього голоду в той час і не було.
Настав НЕП
Амнестія для повстанців, НЕП («Нова Економічна Політика»), заміна продразвьорстки, викачки та конфіскації продподатком, а пізніше єдиним сільсько-господарським грошовим податком (хоч і в декілька разів більшим від дореволюційних податків, але все ж таки податком) та випуск паперового червінця з сталим курсом та розмінною срібною та мідяною монетою – розм'якшило загальне напруження в народі.
Широкі народні маси, що не звикли глибоко вдумуватися в справи політики, прийняли ці заходи соввлади з явним задоволенням. Вони схильні були вважати ці заходи не переходовими, тимчасовими, а сталими; вони ж бо одержали безкоштовно в землекористування на 9 років дрібні земельні наділи, повертаючись разом з тим до випробуваних старорежимних норм господарського життя, й не зважали на пророкування поважних людей, які казали про неминучість заламання большевицької господарської системи. Багатьом видавалось тоді, що при Совєтах перехитрила біднота – землю таки одержала вона, а уклад життя ставав такий, як і в дореволюційні часи.
У ті часи комуністи в пресі, на зібраннях і при інших оказіях навіть закликали нарід багатіти. І український нарід, в основі працьовитий, здібний і ініціятивний, дійсно приклав тоді рук до багатьох ділянок господарського життя; особливо в місті широко розвинулося ремісництво – чимбарі, кушніри, кравці, шевці, бляхарі, килимщиці на протязі двох років заповнили базари своїми виробами.
Розвинулась тоді й торгівля – поважну частину цієї ділянки перебрали на себе жиди. Але ціни на той крам, який продукувала удержавлена промисловість, були значно вищими від передвоєнних, а в той же час ціни на продукти сільського господарства встановилися довоєнні (пуд пшениці коштував 1 крб., десяток крашанок – 10 коп. і т. д.).
Утворилося розходження між цінами промисловости й сільського господарства («ножиці»). В пресі в той час багато писалося про ті ножиці й про те, що треба до села повернутися обличчям, але з цього писання нічого не вийшло – хіба що був матеріял для фейлетонів Остапа Вишні, дотепне перо якого давало нагоду селянам щиро посміятися.
Отже, після розподілу землі поміщиків і заможніших господарів наші бідняки не позбулися злиднів, а місто не мало піднесеного господарського розвитку, а навпаки відчувався господарський занепад. Так потужний триповерховий паровий млин (колись Воздвиженка) у 1921 році згорів від недогляду. Навколо нашого міста було три цегельні: Воздвиженка (найпотужніша), Гаврися й Міської Управи, які до революції виробляли річно понад 8 мільйонів цегли й находили на неї збут. Можна було думати, що після розподілу землі між бідняками треба буде ще збільшити число цегелень, бо окріпші господарі розбудовуватимуть свої господарства, й попит на цеглу зросте. А вийшло навпаки – цегельню Гаврися цілком знесли, цегельню Міської Управи поставили на консервацію й лишилася тільки цегельня кол. Воздвиженка, та й то в ній розібрали два величезні, криті гонтою сушильники сирцю й з них на базарі побудували кілька крамниць (замість розібраних у 1921 році), бо при НЕП-і постала знову потреба в крамницях.
А зменшився попит на цеглу тому, що і після розподілу землі бідняк лишився бідняком; будуючи собі хату, він потребував цеглу тільки для печі – 1000 штук, якщо робив усю піч цеглову, або лише 500 штук, якщо спід печі клав з саморобного саману – й цим забезпечував свою потребу в цеглі на 25-30 років.
Так само й щодо сільсько-господарського реманенту. Заводи його тоді мало виробляли, але, все однаково, він на склепах збуту залежувався, бо, для прикладу, на громаду в 124 господарства лише я мав залізну борону, а решта – дерев'яні; нема що вже згадувати про сівалки, чи такі речі, як кравецькі машини, меблі, патефони, самокати – на них у бідняка зовсім не було попиту.
Це переконує нас, що поліпшення життя нашого народу треба було шукати не в ліквідації заможних господарств і зведенні всієї хліборобської людности до рівня бідняків, а навпаки в ліквідації бідняцьких господарств і збільшенні числа заможних при одночасній широкій розбудові краю, яка стало забезпечувала б добрим заробітком колишнього малоземельного чи безземельного бідняка. Але такий підхід до справи протиречить вченню про побудову рабського соціялістично-комуністичного суспільства, а тому про такі речі шкода й говорити провідникам наших соціялістів.
«Лампочка Ільіча»
У ті роки високо підносилось гасло Леніна про електрофікацію країни, про запалення скрізь «лампочки Ільіча». Найшло це відгук і в нашому місті, але переведення електрофікації хоч би в найпростішій формі – запровадження в Зінькові електричного освітлення – натрапило на великі труднощі. Демонтували спочатку приватну електрівню Воздвиженка, але потужність її виявилась замалою – жарівки блимали, а не світили.
Треба було збільшити потужність – але де взяти кошти?. Ленін кинув гасло електрофікації, але не дозволяв витрачати на це ті кошти, які надходили від податків – вони всі поступали до загальної державної скарбниці СССР (до «общего котелка»).
Врешті на кільканадцятому засіданні голова РВК тов. Лещенко запропонував добути кошти, продавши рентгенівську установку при лікарні, яку уладнало ще Земство, бо трудовий люд не потрібує такого коштовного просвічування. (Голова РВК мабуть мав рацію, бо крізь дрантя й без рентгена все було видно).
Рентген-кабінет продали; купили старий поржавлений дизель на 35 сил; рік часу монтували його, витрачали на це кошти, для чого довелося скоротити й так рідку (порівняно з дореволюційним часом) шкільну мережу в районі. Але гасло Леніна таки було виконане, й частина нашого міста була ощасливлена «лампочкою Ільіча», яка з частими перебоями блимала аж до другої світової війни.
Занепад нашого міста
Роки НЕП-у оживили економічне життя нашого краю, але воно далеко не досягло передвоєнного рівня – ні кількістю, ні якістю краму, ні різноманітністю асортименту, ні цінами.
Спостережливий мешканець помічав, що за сов. влади й у найліпші часи НЕП-у наше місто прямувало до занепаду й убозтва, як економічного так і культурного й інтелектуального.
Після «із'ятія» з церков дорогоцінностей церкви збідніли; на багатьох іконах зняті були срібні шати, й ікони ті виглядали, як обійстя розкуркуленого заможного господаря, що перед тим було виповнено достатком.
В кіні до революції, коли воно було власністю Воздвиженка, були прекрасні поліровані крісла, а тепер натомість були поставлені звичайні брудні стільці та ослони; зникли з фойє величезні люстра й квіти-фікуси; замість взірцевої чистоти – брудні стіни й вікна, павутиння в кутках; взимку помешкання не опалювалось – зате платня за вступ збільшилась більш ніж удвічі.
Не стало в нашому місті не тільки панів, але й освічених урядовців, адвокатів, нотарів, суддів, агрономів, лікарів, учителів; навіть другорядні чиновники й пристійніші писарі та й взагалі статечні люди один по одному залишали наше, тепер забруднене, з попсутими пішоходами, місто. Місця освічених і порядних урядовців в більшості посіли неуки писарчуки з ще менш дотепними начальниками-комуністами, ласими на горілку й хабарі – а стало їх кількакратно більше в порівнянні з числом панів і чиновників у дореволюційні часи, хоч рівня праці старого режиму не було досягнуто; всю цю «чорнильну черву» нарід мусив утримувати на свій трудовий гріш, а до того він був ще й у залежності від цих суспільних покидьків.
От характерний для цього приклад. У нашому місті працював асекураційним агентом дореволюційний урядовець, і праця тої контори була поставлена бездоганно. В 1926 році того асекураційного агента звільнили; його місце обняв присланий з Полтави молодий партієць москаль, а через декілька місяців у нього була викрита розтрата державних грошей на велику на ті часи суму 1500 крб. (вартість 20 тон пшениці). Старорежимний урядовець знову повернувся на свою працю, правда не на довго.
У часи НЕП-у був сякий-такий правний лад; отже населення могло тоді легально забезпечувати свої в економічному відношенні найконечніші потреби й при цьому виразно прагнуло дотримуватись укладу життя за старими, тоді вже не дійсними законами.
У ті часи совєтський закон забезпечував кожному, хто мав потребу, безкоштовний наділ землі під садибу в розмірі 0,25 га в місті й 0,50 га на селі. Але в початкові часи НЕП-у цим законом користувалися лише одиниці – совєтські активісти – а решта бідноти не хотіла користатися з ласки совєтських законів. У підтвердження цього назову прізвища тільки мешканців провулку Кобища Солов'янівської вулиці – А. Паламаренко, П. Запорожченко, Д. Костенко, три брати Григоренки, два брати Велички, К. Величко, І. Шапошник, Т. Кобзар – вони в великій тісноті побудували хати на батьківській садибі чи нелегально купили собі садибні ділянки, але не захотіли скористатися пільгами совєтського закона; не брали просторих левад по сусідству Вірченкової, Коблицького, Січена, не хотіли зрікатись віковічного порядку, який визнавав власність тільки в наслідок купівлі.
Щоб підірвати ці моральні устої українського народу, большевики випускали безліч пропагандивної літератури, розрахованої на рівень «трудящихся мас», у якій висміювалися релігія й предківський уклад життя нашого народу, який звався відсталим, некультурним і т. п.; це, хоч і поволі, але підточувало старий стиль життя нашого народу, побудований на християнських засадах – в першу чергу серед маловідпорних душ молоді.
Так у 1926 році стався у нас такий нечуваний до того випадок: акушерка, попівна (здається, з села Вільське) без церковного шлюбу вийшла заміж за комсомольця Борячка. Це спричинилось до наслідування та до засудження деким протилежних виявів, як наприклад стійкості й непохитності дівчини-біднячки Онисі Комашки.
За соцстаном вона належала до найбіднішого прошарку, бо її батько, поденщик не мав і власної хати, а Онися теж добувала собі засоби до існування поденною тяжкою працею в наймах; проте вона не погодилась на шлюб без церковного вінчання, в наслідок чого її наречений – партієць, детектив міліції – з розпачу перед її очима застрілився. Онися не погодилась на «собаче весілля», як тоді у нас називали одруження без церковного шлюбу, хоч після того вона з наймички стала б панею. А члени женкома (жіночого комітету) засуджували Онисю, кажучи – чого то вона з себе княгиню корчить, злидень паршивий? Он бо вже ж і попівни не вінчаються. Отак одна паршива вівця цілу отару заплямувала.
Чудесне оновлення ікон
У ті часи, коли у взаєминах між людьми тільки но позначалися явища розкладу й відступництва від Божих законів, Господь не відвертав своєї уваги від Народу Українського; своїми чудами Він попереджено закликав відступників схаменутися, заки не пізно.
Так, коли я якось у літню пору проходив Кобищанським провулком повз ґанок хати шевця Запорожченка Артема (Балахона) – то побачив там кільканадцять жінок, які неголосно, ніби з страхом, про щось розмовляли. Я запитав одну жінку, що саме виходила з фіртки, хто там помер (бо я припускав, що котресь з старих померло), й вона відповіла, що, дякувати Богові, всі живі, але минулої ночі ікони оновилися.
Я зайшов до хати й побачив, що ікони Христа Спасителя й Божої Матері (шлюбне благословення господаря й господині), що висіли на стіні під порохами забрудненого скла, мали такий блиск і охайність, ніби вони були того дня вироблені.
Господарі ті не були щирорелігійними людьми; син їхній був комсомольцем, а це характеризувало не стільки сина, як батьків, які не заборонили своєму юнакові вступати до комсомолу; цей синок комсомолець вже вранці пішов до партійного комітету й заявив там, що у його батьків оновились ікони.
Боючись обурити людей, районова влада не наважилась сама забирати ікони, а повідомила телефонічно про цю подію обласний центр у Полтаві. Отже в обідню пору, коли священик мав відправу в хаті Запорожченка (на що він сам попросив дозволу у господарів), до садиби під'їхало відкрите особове авто з трьома цивільними особами, які назвали себе науковцями з Полтави, й попросили господарів віддати їм ікони для «наукової аналізи». Господарі, аби позбутися клопоту з хати, не вагаючись, віддали їм ікони.
Населення нашої околиці довший час коментувало це Боже чудо. Деякі висловлювали сумніви й казали, що якби це було справді Боже чудо, то воно мало б статися не в родині Артема Балахона, який раз на рік у церкві буває і то в той рік, коли він наважиться говіти; а хіба мало у нас таких родин, що кожної неділі, й найменшого свята до всіх ікон у церкві прикладаються – отож годилося б, щоб у котрогось з них ікони оновилися.
На це розумні люди відповідали, що Бог не потребує порад, що людський розум не може оцінити Його мудрости, й що в даному випадку саме добре сталося, що ікони оновилися не в кого іншого, а в Артема Запорожченка; бо цій родині, прихильній до комуністичного режиму, ніхто не зможе закинути, що це сфальшовано, що ікони почищені і т. п. Коли б це сталося в релігійній родині, то большевики могли б закинути їй шахрайство, обдурення несвідомої, фанатичної маси трудящихся і т. і. й могли б навіть за це судити; коли ж це сталося у Артема, то кожна людина, у якої ще не зіпсута душа, виразно бачить, що це є Божа пересторога для нас усіх і в першу чергу для людей такого духового складу, як Артем Запорожченко.
До речі – ці Запорожченки, старий і стара, в 1933 році померли з голоду.
Автокефальний рух
Перша в нашому місті Трьохсвятительська парафія, яка мала в своєму складі інтелігентну національно свідому родину С-на, підпорядкувалася в 1923 році Українській Автокефальній Православній Церкві, очоленій Митрополитом Василем Липківським. Старий С-на в лагідний спосіб довів до кінця справу переходу тієї парафії на автокефалію.
У ті часи справа ця в поважній мірі залежала від постави до неї священика; якщо він мав бажання перейти під зверхність Митрополита Липківського, то «п'ятдесятка» (тоді райвиконком здавав церкву в арєнду за відповідну платню; при цьому складалась умова, яку мусили підписати 50 повнолітніх і маючих майно господарів – вони були нібито ручителями за майно церкви й саму церкву) могла без особливих труднощів полагодити цю справу. Якщо ж батюшка не хотів, а за ним і більшість п'ятдесятки не знімала свого підпису з умови, то справа переходу церкви на автокефалію ставала тяжкою.
У народі швидко пішов розголос, що в Трьохсвятительській церкві літургія правиться в українській мові, й править її прибулий з Полтави священик, що має коротке волосся, й що звуть його не батюшкою, а панотцем. Почувши про це, національно чулі люди – переважно молодь і чоловіки середнього віку – почали ходити на Службу Божу до церкви Трьох Святих. З Миколаївської парафії теж пішло нас кілька осіб.
Пішли ми рано, але церква вже була по береги виповнена, й ближче до вівтаря ми не могли протиснутися. Душа моя жадібно сприймала кожне слово панотця, немов низала на разок дорогоцінне намисто, щоб потім – як багата й хороша красуня зразком коштовних коралів – пишатися ним через ціле життя. З чудовою мелодією співу хору душа линула в височінь, ніби в обійми самого Бога; коли ж панотець молився «за благочестивих Князів і Гетьманів, за Матір нашу Україну, за всю людність її», то у багатьох молящихся від зворушення з'являлись сльози в очах. Ці ж бо слова молитви нагадували нам наше минуле – державне, щасливе – й подавали нам надію, що при нашому хотінні ми зможемо знову бути вільними й щасливими, як колись, за Гетьманів, наші прадіди.
Тоді в перший раз у житті відчув я в молитві таке високе піднесення й душевну насолоду – та літургія доживотно наклала печать на мою душу. Коли на еміграції правлять літургію, й при цьому іноді (в залежності від політичних поглядів панотця) не згадують Князів і Гетьманів, то маю відчування, що чогось не додано – то та незгладима печатка першої української літургії нагадує про свою невмиручість. Коли при закінченні літургії хор співав «Боже Великий Єдиний. . .», то зворушені вірні, всі як один, вклякли на коліна.
Повертаючись додому, ми домовилися, що й нашу Миколаївську парафію треба перевести на автокефалію. Наступної неділі до хати мого родича зійшлось до сотні людей, охочих послухати бесіду на тему історії Української Церкви. Учитель Курячий в запальних словах докладно розповів історію страдниці Української Церкви й порадив присутнім обрати трьох осіб, які розпочали б заходи щодо переходу Миколаївської парафії до автокефалії. Обрано було мого родича Р., другого Б-го й мене – перші два були середнього віку, а я молодший 23-річний.
До справи ми приступили з запалом; про всі труднощі наші в подробицях міг би розповісти мій щоденник, тоді ведений – на жаль, передбачаючи обшук ГПУ, я знищив його.
У нашій парафії ми виявили кількість тих, що бажали перейти до автокефалії – їх було менше половини, багато трималось осторонь. Відвідали нашого батюшку Легейду – він виказався остільки відданим Москві, що про автокефалію чи про спільне користування церквою не хотів і говорити, кажучи: «Ето єресь, самосвятство; не допущу осквернять престол моєго храма».
Відвідали ми адвоката Іваха, який безплатно правно обслуговував автокефальний рух. Він сказав нам, що ми, як прихожани церкви, все таки маємо моральне право вимагати від п'ятдесятки (хоч би й з тиском, але без бійки) дозволу на відправу після їхньої літургії також і літургії автокефальної парафії.
Панотець з церкви Трьох Святих дав згоду з хором прийти до нас – після відправи літургії в своїй парафії; про це ми оповістили наших парафіян.
Коли закінчилась служба батюшки, наші люди вже заповнили церкву. Але коли прибув панотець з хористами, то прихильники батюшки, стовпившись у притворі й верху східців, не пропускали їх. Умовляння панотця й наші не вплинули на них – тоді наші моложаві чоловіки дружним поштовхом з середини церкви за кілька хвилин звільнили прохід для панотця.
Але і на цьому не скінчилося. Як тільки панотець розпочав літургію, три матушки (у родині о. Легейди крім матушки жили ще дві старі жінки – сестра матушки й тітка її. В народі їх усіх трьох звали матушками) батюшки Легейди з різних кінців бабинця подали команду: «Кричіть, баби, кричіть!» – і наші бабуні зчинили такий вереск, нібито живих поросят на огні смалили. В лагідний спосіб ми зліквідували й це явище; літургія відбувалася далі спокійно, урочисто, й вона дуже припала до душі всім присутнім, а тарілковий збір дав поважну суму грошей.
Після тої першої літургії число наших прихильників поважно збільшилось, і на наступну неділю ми краще приготувалися. Частина наших людей була всередині в церкві, а частина залишилась назовні. Але прихильники батюшки Легейди, вважаючи себе правними господарями церкви, вирішили твердо боронитися й великим натовпом міцно стиснулись у дверях притвору. Наші намагання пробитися до церкви натрапляли на міцні стусани під ребра; одночасно була повідомлена міліція.
Сутичка відбувалася на релігійному ґрунті; покалічених не було – отже міліція не хотіла надто втручатися в цю справу.
Вона вислала пожежників з помпою й кількома бочками води; ми вже наближалися до «перемоги», як на наші розпалені від тиснення тіла вдарив міцний струм холодної води. Довелося розійтися. . .
Знову звернулися до адвоката. Він написав проект заяви до РВК, в якій ми, для уникнення тертя між віруючими, прохали укласти і другу умову на Миколаївську церкву, з тим щоб один тиждень церквою користувалася одна парафія, а наступний тиждень друга.
Ми скоро зібрали п'ятдесят підписів під цією заявою, й райвиконком дав свою згоду. Таким чином ми стали навіть повними господарями церкви, бо московський батюшка не захотів користуватися церквою спільно з українським панотцем.
Скоро при нашій парафії постав прекрасний хор; під час Служби Божої церква завжди була виповнена вірними не тільки з нашої, але й з інших парафій міста та ближчих сел. З села Тарасівки брати К-ни й інші приходили слухати літургію та спів хору в рідній мові й патріотичні проповіді панотця; незабаром і парафія села Тарасівки підпорядкувалася Митрополиту Литовському.
Невдовзі після заснування на терені нашого міста автокефальних парафій, з ініціятиви наших панотців розпочалися диспути між автокефальними панотцями й московськими батюшками.
Добре пригадую один такий диспут у церкві Трьох Святих, на якому я був присутній.
У призначену годину святкового дня церква була вщерть виповнена вірними, а понад сотню людей, що не могли вміститися всередині, тиснулись зовні біля вхідних дверей.
Батюшок на чолі з благочинним було дев'ять; майже всі вони були добре відживлені, повнотілі; довге в декого розкішне волосся спадало у них на рамена – через це обличчя їх видавалися величаво грізними; тримали вони себе впевнено-гордовито, ба зневажливо. Проти них наші панотці видавалися осамітненими; їхні стрункі постаті й голови з коротко стриженим волоссям надавали їхнім обличчям відбиток лагідности й смиренности справжніх слуг свого народу.
Бачучи цей контраст, присутні шепотіли – Де ж двом таким бідненьким панотцям відбалакатися від отих дев'ятьох...
Перше слово мав благочинний, а за ним кілька батюшок – вони на різні лади намагалися довести єретичність Автокефальної Церкви, неканонічність її ієрархії, закликали нарід триматися дідівської віри і т. п. Говорили вони російською мовою.
Коли батюшки набалакались уже до схочу, на середину амвону впевненим вояцьким кроком вийшов наш прибулий з Полтави панотець Павло; в народі почувся шепіт – Який він стрункий! Певно, що офіцером був.
Від перших слів звернення панотця в рідній мові: «Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Любі брати й сестри во Христі! ...» в церкві встановилась цілковита тиша, й усі слухали з напруженою увагою.
Панотець казав, що сьогочасні книжники й фарисеї запродали свої душі іродам цього століття, московським царям, і обвинувачують українських автокефалістів у єресі, самосвятстві. А хіба в цьому вони винні? До цього примусили їх царські митрополити та єпископи, що не зважали на багатократні слізні прохання українців й відмовились канонічно висвятити для українського народу єпископів; за цей гріх відповідатимуть перед Всевишнім ті, що, посівши благодать Святого Духа, відмовились уділити її нашим єпископам.
Царська церковна ієрархія гадає певно, що вона має монополію на Святого Духа, як колись цар мав монополію на горілку. Хіба в Святому Письмі десь забороняється передавати благодать Святого Духа ієрархії іншого народу тільки через те, що той нарід хоче молитися Богу на рідній, зрозумілій йому мові – навпаки святі апостоли казали народам молитись Богу на їх рідній мові, що панотець підтверджував, читаючи місця з Святого Письма.
Через це українці змушені були перевести висвячення своїх єпископів за правилами апостольських часів, але це є тимчасовим, бо певно прийде час, коли цю справу можна буде оформити канонічно.
Панотець приєднувався до заклику батюшок триматися дідівської віри, але підкреслював, що тепер настала можливість повернутися до рідної Української, прадідів наших Церкви, яку Московський патріярх у 1686 році дипломатичним тиском і за юдині талери перебрав у Царгородського патріярха і перетворив українську церкву в апарат поневолення – вона ж бо виховувала український нарід у дусі квієтизму та рабського послуху до царя. Але тепер нема царя й настав час, коли треба служити своєму народові.
У кінці свого слова панотець звертався до батюшок, закликаючи їх зрозуміти вагу часу, відректись від ганебного минулого, стати пастирями Українського Народу й слугами його Церкви.
Цим закінчилась перша половина диспуту; мали ще виступати решта батюшок, а по них другий наш панотець. Але батюшки (в їх числі й Легейда) від слова відмовились, і лише благочинний, знервований, скорим кроком вийшов на середину амвону й сказав: «Ну что же, коль нєт царєй, нєт князєй – убєйтє нас, повєсьтє нас!» – і пішов геть, викликавши цим своїм резюме глузливу посмішку у багатьох присутніх.
Промова панотця Павла на диспуті вістрям своїм була спрямована проти царя й ганьбила царське минуле. Це мало і позитивний і негативний бік. Позитивним було те, що при пануванні сов. влади тільки при такому настановленні можна було говорити правду, не наражаючись на переслідування. Негативним було те, що більшість колишніх заможних, статечних людей рахувала всіх, хто ганьбив царя й царське минуле, за большевиків або за їх поплентачів, а тому трималася царських батюшок і автокефалії не підтримувала.
Через декілька тижнів після перебрання автокефальною парафією Миколаївської церкви я зустрів безпартійного службовця райвиконкому X., у відділі якого ми оформляли умову на церкву. Він довірочно поінформував мене, що батюшка Легейда не заспокоївся й подав голові РВК тов. Губричу докладно мотивовану заявку, в якій вияснював, що релігійний автокефальний рух суттю є національно-сепаратистським рухом, що зміцнює національну свідомість вірних, а це було б наріжним каменем не тільки церковної, але й національно-державної сепарації України від Росії, й що ця заява вже відіслана до Полтавського облвиконкому. Вчинок Легейди мене не здивував, бо я знав, що від нього можна було чекати й гіршого; він навіть подавав раніш заяву, щоб його прийняли в члени комнезаму; але це повідомлення мене поважно занепокоїло.
Про це підступне потягнення батюшки я сказав титареві й його помічникові. Всі ми троє мали в минулому певні «гріхи» перед сов-владою й не хотіли, щоб до нашої минувшини уважно приглядалися. Це могло б пошкодити й автокефальний справі й наразити на небезпеку нас особисто, Отже ми вирішили ступнево, один по одному, резигнувати з проводу автокефальної парафії, передавши справу людям, до яких нема в чому причепитися за минуле.
Тим часом ми напружено чекали на відповідь з Полтави.
Місяців через два після нашого відступлення нового титаря було викликано до райвиконкому, й там йому було оголошено, що умова з автокефальною п'ятдесяткою касується, й церква передається старій п'ятдесятій. Так темний дух батюшки досяг таки перемоги, погасивши світлий огонь Христової правди – українську автокефальну парафію в нашій Миколаївській церкві.
Батюшка Легейда тримав нашу церкву до її закриття в 1930 році, а тоді дістав парафію в Гадяцькому районі. З боку сов-влади він не зазнавав жодних репресій, хоч до революції він був землепосідачем і мав великі грошові вклади в банках.
Слід зазначити, що у тої частини наших парафіян, які підтримували бат. Легейду, зовсім не було москвофільських настроїв. Це були майже виключно старі діди й баби, налякані бурхливим розвитком подій, які сліпо вірили словам свого батюшки. Він казав їм, що автокефальні священики є стрижаки й самосвяти, що автокефалію породила революція, яка і так багато лиха принесла людям, а тепер хоче зруйнувати й церкву – ті неписьменні старі люди не були в силі добратися правди й цупко трималися старого батюшки.
Так колишній титар Миколаївської церкви Василь Миколаєвич Лупай у 1929 році був призначений до вивезення на північ й ділився цим своїм горем з автокефалістом І. М. Шапошником. Той, співчуваючи горю Лупая, казав йому, що треба було триматися автокефальної церкви, бо вона прагнула до об'єднання українського народу біля рідної церкви – тоді були б ми силою й не дозволили б ворогові по клаптику нас нищити. А батюшка Легейда, як і комуністи, намагався роз'єднати українську спільноту. От і вийшло таке – повірили ви московському батюшці, а тепер потрапляєте до московської півночі, а батюшці Легейді влада ніякого лиха не робить.
– Ой не знав тоді я цього, брате Іване Микитовичу – з сумом хитаючи головою, казав Лупай – а то ніколи не був би по стороні батюшки.
– Коли Бог дасть, матимемо свою державу – Соборну Самостійну Україну – й матимем змогу вільно збирати відомості про совєтську руїну, то констатуємо прикре явище, що самі московські батюшки допомагали большевикам надщерблювати релігійні засади в народі. Назову тут такі приклади: Батюшка Легейда одну й ту ж особу, як то Івана Величка, після офіційного розводу в сільраді кілька разів вінчав (аби платилися йому гроші).
Батюшка Безпалий (з Гончарівської вулиці) посідаючи парафію в селі Загрунівці, провадив розпусне життя й платив аліменти за своїх дітей (байстрят) кільком вдовицям.
А як багато батюшок, зрікаючись священичого сану, «умотивовувало» свої відречення наклепами на віру й церкву – соввлада такі відречення широко опубліковувала в пресі. За цим я уважно стежив, хоч очевидно, не всі такі відречення читав; але серед тих відречень, які я читав у большевицькій пресі, я не читав про відречення від священицького сану автокефальних панотців.