Дата публікації допису: Mar 31, 2013 12:31:42 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Каналом пливли перші катери
Під кінець травня, одного погожого дня, вийшовши в обідню перерву з їдальні, я не пішов до бараку, а повернув ліворуч, сів серед невеликих кущів недалеко від каналу й спостерігав, як пропливали шлюзами 12 військових одиниць. Палуби й борти були вкриті брезентами, так що назв і озброєння не було видно, але опуклості на брезентах видавали, чи то одна чи дві гармати були вмонтовані на палубі. То були однотрубні і двотрубні невеликі низькі судна. Обізнані в'язні твердили, що то були військові катери.
Отож чи варто було для такого незначного військового пересування загнати тяжкою працею до смерти десять дивізій «каналоармейцев» (так нас звали)? Канал не виправдував себе й з економічного боку, бо поруч каналу є залізнична колія, по якій за добу проїздило кільканадцять товарових потягів.
Попри це основна й головна ціль будівництва Біломорсько- Балтицького канала була осягнута – на весь світ було розголошено, що Москва з'єднала моря. На протязі всієї своєї історії Москва завжди прикладала зусиль, щоб робити про себе розголос і дивувати світ – для цього не шкодувала вона й не шкодує ні грошей, ні життя людей поневолених нею народів.
Побратим Тесля вибув у етап
З Сосновецького відділу відправляли в етап так званий повноцінний людський матеріал. Для закінчення каналу залишали колони слабосилих, більшу частину уркачів-тридцятип'ятників та необхідну кількість кваліфікованих в'язнів – незалежно від того, належали вони до категорії повноцінних чи «актованих». Залишились і ті, яким до звільнення лишилось пів року.
Я і Тесля сподівалися, що ми, як актовані, залишимося, а решта наших підпільників мала від'їхати. Прикро складалося для Хоменка – його мали відправити, а родина лишалась тут. Але Хоменко й на цей раз дав собі раду. Він поробив у УРЧ заходи, які врятували його від етапу, хоч це й коштувало йому золотої обручки, яку передала дружина. Отже виглядало так, що залишиться нас троє, а решта поїдуть з етапом.
На початку липня я пішов на третій таборовий пункт відвідати побратима Теслю. Наближаючись до річки Виг, я побачив таке – за два кінці мотуза, що був прив'язаний до дишла передка шостисильного паровика, такого яким у нас колись господарі молотили збіжжя (а тут він рухав невелику лісопильну рамку), тягло за кожен кінець по двадцять в'язнів. По піскуватій (під горку) дорозі, що розпочалась від берега річки, було тяжко тягти, й бригадир, що йшов позаду паровика, раз-у-раз викрикував «давай нажімай».
Коли я минав цих бурлаків двадцятого віку, то запитав:
– «Зіньківських серед Вас немає?»
На мій оклик, усі, немов за командою, стали – став і я.
– З поміж нас Карташевський є – озвався виснажений в'язень, вище середнього росту років п’ятдесяти.
– Ви є дуже подібний на Карташевського, що працює в Зінькові землеміром – сказав я.
– То мій рідний брат.
– Куди тягнете паровика? – запитав я.
– На станцію для вантаження.
– Слабосільная команда – «давай нажіма-ай!» – крикнув бригадир, і виснажені в'язні потягли за мотузи; паровик рушив далі.
У Теслі я мав сумні вістки. Його, як фахового робітника-санітара, таки було визначено на етап. Одержав він листа з дому, в якому дружина сповіщала, що в червні (1933 р.) не прийняли передачі для його брата Афанасія; на запит дружини, де його шукати, вона дістала відповідь, щоб чекала, заки Афанасій сам обізветься. Було зрозумілим, що його розстріляли. По арешті цілий рік тримали Афанасія – свідчило це за те, що він не заламувався, не виказував тих, хто допомагав йому, коли він був озброєним підпільником.
Тесля показував мені хворих у шпиталі й сказав, що в таборі серед актованих розпочалась хвороба, на яку хворіє все більше в'язнів. Тесля назвав і латинську назву тої хвороби, але з бігом часу я ту назву забув, бо на волі ніде не чув про таку хворобу. З'являлася вона від тяжкої праці, виснаження та довготривалого, систематичного недоживлення. У людей відставала шкіра від м'язів – вірніше від кісток, бо ті в'язні м'язів уже не мали; од тої хвороби люди вмирали.
Після скінчення основних робіт харчування ще погіршало; коней було відправлено на будівництво Москанала, а запас фуражу-вівса залишився; тож той овес перепускали на просорушку, при чому лише половина вівса звільнялася від міхури – ото з того вівса й варили нам їжу.
Баланда теж погіршала; про картоплю в ній шкода було й мови. Пекарі дістали наказ, щоб з житнього борошна вони добували «пріпьоку» 50 відс. (з кіла борошна щоб виходило півтора кіла хліба), а тому хліб став дуже гливкий.
Обмін бон на гроші та ромбів на шпали
За своєю побудовою, невільничі табори були нібито державою в державі – мали окремі грошові знаки, закони, військові ранги і т. п. Згодом цю окремішність було дещо урізано.
Одного разу в'язням об'явили, що таборові гроші касуються, що їх треба обміняти в касах пунктів на звичайні совєтські гроші. При обміні в'язням на руки видавались гроші лише в розмірі місячної преміяльної винагороди (3-10 крб.); решта записувалась на рахунок в'язня до ощадкаси. При цьому варто зазначити, що на рахунках Сорокської та інших ощадкас залишились невиплаченими сотні тисяч карбованців в'язнівських грошей, бо після смерти десятків тисяч вкладників їхні гроші ставали прибутком совєтскої скарбниці. (Гроші, які присилали в'язням родичі, потрапляли до ощадкаси, й тільки ті в’язні, що виробляли норму, мали право раз на місяць одержувати суму, що дорівнювала місячній премвинагороді (до 10 крб.). Дозвіл на видачу грошей з ощадкаси давав начальник фінчастини відділу; в цих таборових пунктів надходили сотні заяв з проханнями про видачу грошей з ощадкаси, й треба було чекати багато тижнів, заки начальник розгляне прохання. Багато в'язнів (особливо з слабосилих команд) умирали, так і не дочекавшись дозволу на одержання грошей з ощадкаси.)
Після обміну бон на гроші відбулася – як глузливо казали в'язні – підрізка ромбів. До того часу начальник відділу мав на комірі три ромби (генерал); слідчі мали по дві-три шпали (полковники), й тільки командири ВОхр-и мали квадратики. Тож виглядало так, що в ГПУ все генерали, а в армії лейтенанти. Тепер, без широкого розголосу, у гепеушників ромби були замінені на шпали, а шпали на квадратики.
Клюб
Якось я зустрів нашого колишнього бригадира Рашевського, який, на моє запитання, відповів, що працює в КВЧ. Внутрішньо мене смішило те, що уркач-злодій працює на культурно-виховавчій ділянці, й я запитав, що він там робить?
– Заходьте до клюбу, й побачите – відповів Рашевський.
До того часу я ніколи не заходив до клюбу, але тепер мене зацікавило, як же то виглядає «культурна діяльність» Рашевського, й я пішов туди. «Заля» була на чверть виповнена відвідувачами битовиками. Першою точкою, літній артист-бас проспівав пісню дореволюційних часів «Бродяга к Байкалу подходіт». Другою точкою були оголошені «Частушкі на битовиє теми лагеря» – на сцену вийшов уркач, одягнений у довгу білу сорочку, підперезану мотузком з лика, взутий у лапті, в яких він витанцьовував «чичотку» й приспівував:
«Каліна-калінушка моя,
чай нє тиква на плечах, а галава
– знаєм ми про ваші тьомниє дєла,
На лагпунктє номер два
в кухнє работаєт ка-єр-ка. . . »
Отже в совєтському кацеті сцена мала таке ж завдання, як і на волі – викривати, картати «ворогів народу» та антикомуністів.
Лісова пожежа
Влітку, коли днів десять зряду бувала тепла, соняшна година, маківки сосен карельських лісів укривалися густим плетивом павутиння, й через те ліси виглядали половілими; коли до цього павутиння залітала іскра з труби паротяга, то це вже могло бути причиною виникнення лісової пожежі.
Була неділя. Щоб відзначити день, призначений Богові, я, ідучи на працю, одягнув вишивану верхню сорочку.
– Всі на пожежу! – крикнув комендант відділу, відчинивши двері фінчастини. Миттю ми залишили столи, вибігли з будинку й побачили, що недалеко від таборового пункту ч. 2 на сосновому лісі горить павутиння.
Взявши розгону з ґанку, ми хутко бігли до місця пожежі, але я скоро задихався й мусив іти поволі, а тим часом мене минали інші. Коли я оглянувся, то побачив, що лишився ззаду, і лише в'язень-грек біг підтюпцем за мною, а за ним дуже скоро біг Фірін, що саме в той час був у Сосновецькому відділі; побачивши таку напасть, я напружив решту сил і став бігти.
Одноразово ми наблизились до гурту в'язнів, що стояли з гіллям у руках, бо пожежа вже була льокалізована.
Фірін злісно глянув на мою вишивану сорочку, але причепився не до мене, а до в'язня-грека, який, бачучи, що пожежу погашено, не біг, а йшов. Фірін записав прізвище в'язня та запитав, чому він не біг на пожежу, на що той відповів, що не мав сили.
Наступного дня тому в'язневі оголосили, що, за зарядженням начальника Бєл. Балт. таборів тов. Фіріна, за ухилення від гашення пожежі, він відправляється на острівний ізолятор (на пустельний острівець на Білому морі).
Ми вже не раз бачили, що в'язнів відправляли на острівні ізолятори, але не бачили й не чули, щоб хто повертався з тих ізоляторів. Тому з тим греком ми прощались із таким відчуванням на душі, ніби ми дивилися на те, що живу людину опускають у могилу.
Той в'язень-грек, син колишнього купця, що мав власний пароплав і провадив експортно-імпортну торгівлю, походив (якщо пам'ять мені не зраджує) з Маріюполя, був років сорока й мав високу освіту.
Канал оглядали Сталін та Ягода
Одного літнього вечора, після праці, ВОхр, за допомогою таборових «придурків», перевела обшуки в бараках і перевірила особисті речі в'язнів. Були відібрані ножі, виделки, бритви та взагалі речі, які, на погляд придурків, були власністю табору; в мене забрали мої власні чоботи.
Після обшуків було оголошено, що наступного ранку працюватимуть лише канцеляристи, конюхи, кухарі, пекарі, робітники майстерень та обслуга шлюзів; решта в'язнів має перебувати в бараках, виходити з яких можна було тільки до виходку; порушників цього розпорядження буде замкнено до РУР-у.
Бачучи такі превенційні заходи, ми були певні, що приїде високе начальство, але не знали, хто саме. Лише через кілька днів ми дізналися, що канал оглядали Сталін та Ягода; але могил-кагатів з трупами померлих в'язнів-каналоармійців вони не оглядали...
Дотермінове часткове звільнення жінок
Після того як мільйони трудівників українського села умерли від організованого Москвою голоду, на селах відчувалась гостра нестача робочих рук. Кінчалось літо, й наближалась пора копки цукрових буряків. У вимерлі села України навезли москалів, але ті любили тільки чай з цукром пити, а копати та чистити цукрові буряки – така праця була їм не до душі.
Отже, щоб на полях України не залишились невикопані буряки та кукурудза в качанах, Москва змушена була випустити з таборів примусової праці сотні тисяч українських жінок; Кремль видав зарядження про дотермінове звільнення всіх жінок, засуджених до п'яти років за законом від 2. 8. 1932 року про охорону соціялістичної власности.
Назву ГПУ змінили на НКВД
Наспіла потреба так-сяк замаскувати поліційний характер внутрішньої побудови совєтської держави. Не пам'ятаю, коли саме, але невдовзі перед прийняттям СССР до Ліги Націй, очевидно, за порадою великих потуг, що погодились бути «кумами» кривавого Кремля при прийнятті його до Ліги Націй – «Государствєнноє Політічєскоє Управлєніє» було перейменоване в «Народний Комісаріат Внутрєнніх Дєл». І цього вистачило для того, щоб держави Заходу повірили тому, що в політиці Москви сталися істотні зміни, які уможливлюють прилучення Сов. Союзу до культурних народів світу й прийняття його до Ліги Націй.
Нема чого дивуватися легковірності політиків Вільного Світу, коли навіть і серед політичних в'язнів українців були такі, які покладали тепер надії на дотермінове звільнення з таборів, вважаючи, що, коли зникло ГПУ, то мусить зникнути й система кацетів. Вони припускали, що культурний християнський світ, довідавшись про жахливий голод на Україні, організований за зарядженням Москви, поставив через Лігу Націй ультимативну вимогу комуністичному Кремлю ліквідувати поліційну систему й взагалі демократизувати внутрішнє життя, а тому в заміні назви ГПУ на НКВД вбачали початок цього.
Яким гірким було розчарування тих українців, коли замість очікуваних ґрунтовних реформ, Кремль незабаром оголосив, що з ЗДА (США) встановлені дипломатичні зносини, яких до того часу не було, й що СССР прийнято до Ліги Націй. А таборові начальники, що лишились ті самі, й тільки звалися тепер не органами ГПУ, а органами НКВД, ще з більшою впевненістю продовжували свої криваві діла, ще з більшою бундючністю й погордою ставились до нас, в'язнів – борців проти комунізму. Бо ж виходило так, що культурний світ вважав нас за покидьків, а в комуністах бачив справжніх представників народів СССР.
Ми переїхали до м. Сорока
За майже цілковитим викінченням робіт по прокладці каналу, відпала потреба утримувати окремий відділ на дільниці Сосновця. Отже пізньої осени 1933 року Сосновецький відділ з усіма частинами апарату й в'язнями переїхав до міста Сорока, що було на березі Біломорської затоки. На терені Сосновецького відділу залишена була тільки деяка кількість в'язнів, яка була потрібна для обслуги шлюзів, будови будинків тощо.
6-й Сорокський відділ мав перевести будівництво порту. Канцелярії відділу примістили в двох дерев'яних будинках колишньої царської митниці.
До нашого приїзду там працювали бригади теслярів, що рубали «ряжі» (зруби) для будови порту, та бригади, що закінчували насипати «волнолом» (мол). Вони мешкали в таборовім пункті, недалеко від будинків відділу – нас теж помістили там; через те що в тих бараках в'язні мешкали вже кілька років, там було багато блощиць.
При відділі був ще Шижненський таборовий пункт на віддалі шести кілометрів – з іншого боку міста.
У 15 кілометрах був ще таборовий пункт – рибна командировка. Там в'язні ловили рибу, солили та в інший спосіб обробляли її й відправляли на склепи ГПУ (чи то пак НКВД) до Москви та інших міст. Була бригада в'язнів-мисливців, що полювала в лісах на птахів – тетер, глухарів, рябчиків. Забита дичина солилася в бочках і відправлялася на склепи НКВД.
Начальником 6-го Сорокського відділу було призначено тов. Рубцова, а начальником 3-ї частини тов. Смірнова; були то жорстокі москалі, від примх яких залежало життя тисяч в'язнів поневолених Москвою народів.
Пожежа в Кемі
Не можу твердити, чи Кемський відділ належав до ББЛ, чи може до Мурманських таборів, але то була стала виробнича точка системи ГУЛАГ, яка виконувала замовлення для війська. Кемський відділ мав великі кравецькі майстерні, в яких круглу добу на дві зміни працювало понад десять тисяч в'язнів – кравців та кравчинь. Шили вони білизну, штани, гімнастьорки, фуфайки та інший одяг для червоної армії.
Не можу пригадати, коли саме, але в котрогось з в'язнів увірвався терпець, і огонь злизав там усі майстерні, й склепи. Ті в'язні, які бували в Кемі й бачили майстерні твердили, що при цьому згоріла копиця мільйонів. Нам не було відомо, які після пожежі були репресіі щодо в'язнів, але при згадці про ту пожежу страдницькі душі в'язнів відчували насолоду.
Великодня ніч 1934 року Божого
Наближався світлий день Христового Воскресіння. Ми, українці-політв'язні московських кацетів, ділилися в такі святочні дні спогадами, відсвіжуючи в своїй пам'яті традиційність і урочистість Великого Свята.
Як то було радісно перебувати цілу ніч у церкві, слухати Діянія Апостолів, а потім величаву Великодню Службу Божу; почути Христос Воскрес!, цілуватись з родичами, знайомими – а для хлопців це була нагода цілуватись з дівчатами... Під час освячення пасок, брати участь у великодньому обході навколо церкви, який прикрашували вибухи фоєрверків, що бавилися в темряві ночі своїми кольоровими іскрами.
Паски освятили... Сотні кольорових паперових ліхтариків – мов вода прорвалась крізь греблю – пливуть з церковної брами, і їхнє мерехтіння розливається в усі боки, заповнює вулиці, вулички й зникає у фіртках.
Дома розговлялись свяченим – паскою, крашанками, салом, ковбасою з хріном. Розговівшись, чекали заки сходитиме сонце, щоб побачити мерехтіння його проміння – як ознаку радости Великоднього ранку.
Зустріли сонечко й пішли спати. Після кількагодинного міцного сну пишний великодній обід з багатьох страв.
А далі гулянки. Всі у святочному одязі. Хлопці й дівчата гойдаються на гойдалках, б'ються навбитки крашанками. Молоді чоловіки з жінками, що в білих хустинках несли в руках паску, пироги, крашанки – кому близько, йшли пішки, а на віддаль їхали бричками до тещ на гостину. Від старого до малого всі віталися – Христос Воскрес! А церковні дзвони ще звеселяли святочний настрій.
Як же то гарно було колись! ...
У нас, чоловіків, такі згадки відбивалися тільки тугою на серці, а жінки не могли втримати потягу душевного, коли, до того, й церковка була за пів кілометра від табору. Жінки завчасно умовились і в Великодню Суботу, яким спала можливість, увечері зовсім не повернулись з праці до табору, а інші теж якось вислизнули за браму.
Як і кожного вечора, черговий табору ще до півночі перевіряв, чи в бараках є всі в'язні. Зайшовши до жіночого бараку, він побачив багато місць вільних. На запит, куди поділися жінки, одна повія сказала, що пішли до церкви. На алярм чергового, кільканадцять вохрівців, на чолі з слідчим третьої частини, зайшли до середини церкви, пізнавали жінок-в'язнів й під пахви виводили їх з церкви.
Вже було по першій годині ночі, як ми, чоловіки, скінчили розмови-спогадки за Великодні Свята й неголосно проспівали Христос Воскрес. Перед сном я вийшов з бараку й побачив, як заходив у браму оточений вохрівцями гурт у кілька десятків жінок. Почув дзвінкий голос полтавчанки «Трясця їх матері! (Це щодо начальства) що буде, те й буде, але ми відговілися й достояли в церкві, поки почули Христос Воскрес».
За втечу до церкви жінки дістали різні кари. Наприклад дві українки – чорноока дівчина Галина, засуджена на десять років, за співучасть у вбивстві партійця, що лютував на селі, й одна молодиця, які працювали прибиральницями канцелярій частин відділу – були зняті з тієї праці; їх призначили на тяжку роботу за дротами. Двом черницям, що категорично відмовилися працювати на антихриста, закинули, що то нібито вони намовили «темних жінок» на злочин – втечу до церкви; тих черниць забрали з табору, й ми не знали, що з ними сталося.
Юнак побіг до лісу й повернувся з черепом людини
Зима з 1933 на 1934 рік була не такою лютою, як попередня. Весна надійшла раптово; за останні дні квітня розтанув сніг і лід, і 1-го травня була тепла соняшна година. День був неробочий – совєтське свято; того дня в'язням давали ПОЛОВИНУ пайки звичайного в'язничного хліба, а про другу половину пайки казали, що то є «бєлий» хліб – був то сірий хліб з разового пшеничного борошна. Таку ласку ми мали двічі на рік – ще й у річницю жовтневої революції.
Я використав той день і оглянув «волнолом» та – насипану з каміння греблю, довжиною в кілька кілометрів, що впоперек перетинала затоку; посередині був отвір – нібито брама. «Волнолом» мав захищати порт від морських хвиль; в залежності від глибини затоки він місцями сягав кільканадцяти метрів вишини. Хотілося вгадати, скільки сотень тисяч кубометрів каміння вгатили на ту гігантську греблю, й скільки тисяч в'язнів з поневолених Москвою народів умерло, будуючи ту греблю.
У системі таборів були (після праці) різні вишколи – трактористів, шоферів та інші. Ще в Сосновці одного разу я зайшов на курси трактористів і побачив, що дід, колишній професор університету, тепер денний сторож на брамі, викладав латинську мову для майбутніх трактористів.
У мене з'явилося тоді бажання прослухати курс його викладів. Під час перерви завідувач курсів – вихователь КРЧ – звернувся до мене, кажучи, що я для нього нова особа. Я сказав, що хочу, як вільний слухач, відвідувати години латинської мови, й – на запитання – назвав статті, по яких я був засуджений.
– Вийдіть геть! Ке-ар-ка я не можу допустити; вишкіл мають право проходити лише битовики – відповів мені «культурний» вихователь.
Тепер у Сорокському відділі я якось побачив, що біля медпункту на траві сидять кільканадцять хлопців, а фельдшер, стоячи, їм щось розповідає – то він готував кадри санітарів. Тож, знаючи вже, що нам заборонено слухати фахові виклади, я став поодаль і слухав, як фельдшер, водячи пальцем по власному чолі, пояснював назви кісток людської голови. Потім, догадавшись, що так трудно зрозуміти, він сказав одному з учнів принести череп. Юнак побіг до лісу й за п'ять хвилин повернувся з черепом людини.
У тому напрямові пройшов і я кількасот метрів і побачив двох-трьохрічні кагати-могили, а в кінці однорічні та свіжі. Змиваючи з могил пісок, дощі в багатьох місцях оголили кістки – то там, то там виглядав череп з вишкіреними щелепами, або кістки руки, суглоби коліна, ребра. Кістки було видно тому, що взимку, коли смерть нещадно косила в'язнів, земля-пісок від сильних морозів так замерзала, що з-під кірок іскри вилітали, похоронна бригада, щоб виповнити на сто відсотків свої високі норми виробітку, практикувала закопувати трупи, накладаючи їх поверх ями з метр від рівня землі й загортала їх піском товщиною на пів метра.
Літо там було коротке й не жарке, а тому від могил не несло смороду – може ще й тому, що на мерцях поверх кісток була лише шкіра.
Оглядаючи ті кагати-могили, я в думці казав собі, що якби їх розтягти вздовж «волнолому», мало що не вистачало б, щоб досягти другого берега, ні! – ту споруду не слід звати волноломом. Після повалення Московської імперії Біломорканал можливо буде переданий Фінляндії або якійсь міжнародній організації, як експонат-показник невільничої праці, для екскурсійних відвідин. Тоді волнолом Сорокського порту треба буде називати труполомом.