Дата публікації допису: Jan 10, 2017 4:14:49 PM
Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014
Українська проза XX віку про Голодомор як локус свідчень про геноцид проти українців
У статті йдеться про відображення голодомору-геноциду в українській прозі XX ст. Багато образів пережили голодомор і отримали можливість поза "залізною завісою" розповісти правду, відкрити світові трагедію українського народу. Ворог прагнув фізично і духовно його знищити. Ключові слова: голодомор-геноцид, боротьба добра з силами темряви, еміграція, християнська любов, апокаліпсис канібалізму.
Позитивістська фіксація історичних подій лише через нагромадження фактів, намагання зрозуміти логіку історичних процесів завжди будуть неповними, якщо вони ґрунтуватимуться лише на сухих свідченнях офіційних документів, мас-медійної хроніки, усної "мовленої" історії безпосередніх учасників цих подій.
Міра гуманітарної трагедії, якої зазнали українці під час Голодомору 1933 року, мусить бути окреслена й іншими засобами – художньої літератури й інших видів мистецтва.
Красне письменство не є безпосереднім відображенням подій, точним свідченнями про окремі факти злочинів. Однак, творячи власну мистецьку реальність, воно стає настійливим свідченням переживання духового й духовного потрясіння, катастрофи нищення українців російськими комунонацистами.
Література творить власний мистецький світ, у якому силою Слова цей страшний досвід триватиме у віках, волатиме до неба про справедливість і покару. Завдяки явищеві "поетичної модальности" (С. Бройтман) – особливій взаємодії, взаємовпливу та своєрідній "дифузії" художнього слова з реальною дійсністю, мистецьке слово, занурюючись у простори реального буття, розширює межі розуміння цього світу й не тільки декларує художніми засобами його багатогранність, але й виходить за його межі, розширюючи його кордони.
Крізь призму цієї особливої мистецької реальности художня література стає свідченням досвіду переживань духових та фізичних (болю й мук голоду, розпачу від втрат рідних, близьких, знайомих під час російського геноциду) та досвіду духовного, пов'язано з містерією людських релігійних переживань, відчуттям зіткнення тут-і-тепер сакрального та профанного, сил Добра та сил Темряви.
Мені уже доводилося писати про те, що історії ментальностей, історія повсякденности, мікроісторія можуть бути джерелом контекстуальних фактів для дослідження історії літератури. Поруч із цим красне письменство в обернено симетричній перспективі також може стати важливим джерелом для досліджень історії ментальностей та історії повсякденности.
Зокрема, на моє переконання, історичні дослідження ХХ-ХХІ віків, які займаються проблемами історії посякденности, історією ментальностей, мікроісторією, насправді не є відкриттям власне історичної науки. Предтечею усіх цих наукових напрямків досліджень були художня література та малярство, найбільше - історичний роман (Див. про це детально: Набитович Ігор. Історична проза як предтеча проекту "історії повсякденности" та "історії ментальностей": література та історія у пошуках цивілізаційних елементів буття // Вісник Львівського університету. – Серія філологічна. – Вип. 60, Ч. 1. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2014. – С. 192-199).
Оскільки історія повсякденности займається буденним життям, найдрібнішими деталями "малих екзистенцій" звичайних людей, а мікроісторія – історією подій, що замикаються "у стиснутих періодах часу" (Фернан Бродель), художня проза, присвячена Голодомору 1933, може стати важливим джерелом і для історії повсякденностей, й мікроісторій, а також і для історії ментальностей, зокрема й компаративного контрастного зіставлення ментальностей українців та росіян-окупантів (Ця проблема постала в українській літературі вже в епоху Модернізму. Леся Українка чи не першою в українському письменстві намагалася зробити компаративне зіставлення етноментальних характеристик українців та московитів у драмі "Бояриня" [Див. Набитович Ігор. Протиставлення психокультур українців та росіян у драмі Лесі Українки "Бояриня" // Roczniki Humanistyczne Katolickiego Uniwersytetu w Lublinie. – Seria Slowianoznawstwo. – Tom 61, z. 7. - Lublin: Katolicki Uniwersytet w Lublinie, 2013. – S. 51-73]).
Ольга Самійленко ще у 1989 році опублікувала в "Сучасності" статтю "Великий голод у творах радянських письменників", у якій детально проаналізувала ті твори, які з'явилися на теренах совєтської імперії, де звучать мотиви голоду 1933 року. Йдеться про два твори, які стосуються України – "Люди не ангели" (у 1962 році виданий російською, пізніше перекладений українською) Івана Стаднюка та "Невмиручий хліб" (1981) Петра Лановенка.
В російській прозі – це "Драчуни" ("Забіяки", 1982) Міхаїла Алексеева та "Все течет" ("Усе тече", 1970) Васілія Гроссмана. Останній з цих творів з'явився в Франкфурті-на-Майні через 6 років після смерти автора. Очевидно, що, як наголошує дослідниця, всі три перші романісти "намагаються зм'якшити страхіття голоду, і всі вони уникають питань відповідальности – хто створив голод, чому він мав статися на найбільш родючій землі Европи?" (Самійленко Ольга. Великий голод у творах радянських письменників // Сучасність. – 1989.-4.6(338). – С. 23).
У творах, де згадувалося про голод в Україні, соцреалістичний канон і комуністична цензура дозволили задекларувати, що це "була одна з тимчасових перепон, що стояли на шляху до соціалістичного раю. Були й інші труднощі, пов'язані з колективізацією, такі як розкуркулення [...]. Як противагу до цих негативів змальовано "блискучі досягнення" соціалізму" (Самійленко Ольга. Великий голод у творах радянських письменників // Сучасність. – 1989.-4.6(338). – С. 24).
У романі В. Гроссмана є певні сцени та ідеї, які могли б стати основою для вивчення художнього представлення механізмів злочинів проти людства, яке здійснив російський комунонацизм. Наведу лише одну цитату з цього твору: "Наказ вбити голодом селян на Україні, на Дону, на Кубані, вбити з малими дітьми. Вказівка була забрати і насіннєвий фонд увесь. Шукали хліб, ніби не хліб це, а бомби, кулемети" (Цит. за: Самійленко Ольга. Великий голод у творах радянських письменників... – С. 24).
У статті я розглядатиму три знакові українські художні твори, які, на моє переконання, найбільш повно представляють трагедію російського геноциду проти українців у 1933 році: "Марію" Уласа Самчука, "Жовтого князя" Василя Барки та "Каміння під косою" Ольги Мак). Усі вони створені на еміграції: перший відразу ж після подій 1933-го, другий через 25 років після цієї трагедії, останній опублікований у 40 річницю геноциду. Усі ці твори одночасно є й творами про християнське світовідчування й світосприймання (особливо яскраво це виражено в "Марії" та "Жовтому князі"), кожен із них є своєрідним locus theologicus – свідченням релігійних переживань, християнської любові й надії на майбутнє воскресіння. Одночасно назви кожного з цих творів мають алюзійне закорінення в новозаповітній християнській традиції.
Мені вже доводилося писати про релігійну символіку роману "Жовтий князь" та можливості використання творів такого типу як теологічних локусів (locus theologicus. (Набитович Ігор. Євхаристійна символіка роману Василя Барки "Жовтий князь" // Біблія і культура. Збірник наукових статей Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича / За ред. А. Нямцу. – Випуск 4. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 121-125.; Набитович Ігор. Роман Василя Барки "Жовтий князь" як locus theologicus // Сівач духовності. Збірник спогадів, статей і матеріялів, присвячений професору Володимирові Полєку. – Івано-Франківськ: Плай, 2003. – С. 190-196; Набитович Ігор. Sacrum у романі Василя Барки "Жовтий князь" // Duchowosc і sacrum w literaturze emigracyjnej Slowian Wschodnich / Red A. Wozniak, M. Kawecka. – Lublin: Wydawnictwo Katolickiego Uniwersytetu w Lublinie, 2002. – S. 263-272. Див. також: Mirosiawa Kawecka. Motywy biblijne w powiesci Wasyla Barki "Zowtyj kniaz" // Duchowosc і sacrum w literaturze emigracyjnej Slowian Wschodnich / Red. A. Wozniak, M. Kawecka. – Lublin: Wydawnictwo Katolickiego Uniwersytetu w Lublinie, 2002. – S. 275-282).
У запропонованому дослідженні йтиметься лише про ідеї та сцени, які могли б бути мистецьким відображенням історії повсякденности та уявлень часів Голодомору, свідченням того, що цей штучний голод, інспірований російськими окупантами, мав усі ознаки геноциду.
Важливо зробити ще одне зауваження: кожен мистецький твір (зокрема й художній текст) є окремою структурною, ідейно-естетичною, аксіологічною цілісністю, й вибрані цитати з твору не можуть передати його мистецької повноти. Окремі цитати можуть лише слугувати виявами Zeitgeist – духу часу страхіть Голодомору, високої трагічносте страждань його жертв та ненависти й безжальности катів.
Цей досвід духових та фізичних страждань, представлений в українській художній прозі про голод 1933, уґрунтований загалом як на особистому досвіді мистця (як це відображено в "Жовтому князі" В. Барки та "Камінні під косою" О. Мак), чи на досвіді, перенесеному з особистого переживання подібних трагедій автором твору у аналогічних ситуаціях (як це реалізовано в повісті У. Самчука "Марія").
Релігійні переживання героїв художньої прози про Голодомор є однією з центральних тем у художній прозі, присвяченій геноцидові проти українців. Однак у цій статті про них не йтиметься.
Кожен із трьох творів розглядатимемо, зокрема, й із перспективи Статті 2 Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього". Йтиметься про дії, які здійснюються з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку; вбивство членів цієї групи; нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень (розумових розладів) членам такої групи; навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи; дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.
Повість Уласа Самчука "Марія" та роман Василя Барки "Жовтий князь" представляють рустикальний художній простір, який стає узагальненням Голодомору, спрямованого, в першу чергу, проти українського селянства (що підлягає під визначення одного з пунктів Конвенції ООН про геноцид).
У. Самчук у "Марії" імпресіоністично-експресіоністичними мазками окреслює соціяльну динаміку напередодні голоду. Руйнація українського селянського традиційного простору та укладу життя, яке несе на собі печать українського інтровертизму, релігійности, традиціоналізму починається, зокрема, й із зняття церковних дзвонів ("Мінялися люди, мінялися стріхи [...] а монастир, і дзвони [...] були ті ж"): "...Дзвону не стало. П'ятилітка. Металу треба. Індустріялізація. Зняли й відвезли дзвони" (Самчук Улас. Марія; Василь Барка. Жовтий князь. – Київ: Український центр духовної культури, 1997. –С. 108).
Далі – "Колективізація. Перша колективна осінь. Трактори, молотилки. Порвані і загнані мужики. Очі олов'яні, очі сердиті. Вечірні, ранішні пайки, брехня і ударна праця" (Самчук Улас. Марія; Василь Барка. Жовтий князь. – Київ: Український центр духовної культури, 1997. –С. 109).
"Жнива (йдеться про події перших років колективізації. –І. Н.) щороку мали свою пору, освячену святими, овіяну піснями... Цього року спізнилися. Поля злучені в один лад. Люди зсипані у велику череду. Повзають де-не-де трактори, по не згладжених ще межах [...] псуються і відходять на сторону. А жнива стають. Збіжжя жовкне, біліє і починає клякати [...] Зі столиці, півстолиці і далі – біжать накази:
- Хліба! Давай хліб!
Хліб ще на полі, у колосках, клякає до землі. [...] Ночами діти лущать у пелені дорогоцінне зерно і несуть голодним батькам" (Самчук Улас. Марія; Василь Барка. Жовтий князь. – Київ: Український центр духовної культури, 1997. –С. 110).
Для тих, хто не згоден, російський комуністичний режим готує ҐУЛАҐ: "Крицевими дорогами мчать у далечінь поїзди. Там сосни шумлять і виють білі ведмеді. Соловки. Страшне, незабутнє слово, страховище і рана віків. Мільйонна могила України" (Самчук Улас. Марія; Василь Барка. Жовтий князь. – Київ: Український центр духовної культури, 1997. –С. 109).
Мікродеталі голодних буднів, повсякденности голоду в повісті Уласа Самчука створюють панорамну картину Голодомору. У колгоспі "вчора, чуєте, вигнали в поле, і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота? Мука і кара. [...]"(Самчук Улас. Марія; Василь Барка. Жовтий князь. – Київ: Український центр духовної культури, 1997. –С. 111).
"Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі "хлєб" (Самчук Улас. Марія; Василь Барка. Жовтий князь. – Київ: Український центр духовної культури, 1997. –С. 110).
Варто зауважити, що навіть у підцензурних творах, написаних в підсовєтській Україні, можна знайти натяки на нежиттєздатність комун і колгоспів. У "Лебединій зграї" Василя Земляка йдеться, зокрема, про події періоду непу: в комуні "хліб стояв немолочений, миші трубили у його скиртах. Непрорвані буряки стікались, і підрятувати їх не було жодної змоги, а на велетенську овечу ферму [...] упала пошесть. Звідси пошесть перекинулась на приватні отари й викошувала їх до ноги, побільшуючи й без того велике число недругів комуни" (Земляк Василь. Лебедина зграя: Романи, оповідання. – Київ: Україна, 2005. (Серія "Бібліотека Шевченківського комітету"). – С. 44).
Зібраний хліб у колгоспах безгосподарно пропадає: "Безконечні скирти зібраного збіжжя. Небо затягається сірою паволокою, подуває вітерець і починає посівати дрібний осінній дощик. А колгосп молотить. Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сіє, поливає його [...]. Дерчать телеграфи, летять гострі накази з матюками. Міняються пляни праці, міняються управителі. Старі під суд, а на їх місце приходять нові жертви Соловків. А хліб тим часом пускає паростки і зеленіє...". (Самчук Улас. Марія... – С. 110-111).
Голод підступає уже в 1931 році. Надія, донька-колгоспниця жаліється мамі: "Все, все забрали нам [...]. Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти. Думали, розділять бодай на душу, a peштy хай вже беруть. Чому б ні? Навіть їм не хватило. "Що ж будемо їсти?" – питають люди. "Нам до того нема діла. Їжте те, що на полях лишилося". Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлібозаготівку. А хіба ми винні, що у них такі машини. Пустиш снопа – і половину зерна лишається. А все ми винні. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони – ми! А після все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з піль, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили. І знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним. Ті, що там високо? Чи ті, що видумали усе оте божевілля? Певне, що треба на когось спихнути вину. Треба когось покарати. І от маєш... Пухни з голоду..." (Самчук Улас. Марія... – С. 111-112).
З огляду на міжнародне право, яке сьогодні уточнює визначення геноциду у Конвенції ООН 1948 року, у цих художніх свідченнях ідеться про ще одну важливу ознаку геноциду – зумисність цього злочину проти людства, який веде до фізичної ліквідації жертв. Поруч із тим Улас Самчук представляє картину-свідчення тривалості у часі підготування Голодомору.
Осінь 1932 стає початком останнього акту катастрофи геноциду: "Сади обнесли ще за літа. Нема вже осини, нема запахів горілого бараболиння, нема шелесту кукурудзяного листу і розцілованости барвистих яблунь. Село – колгосп згортається, гнеться до землі, село ціпить зуби і нащетинюється. Ночами по полях тіні. Це лущать ліпші колоски і несуть додому. Малі діти годують батьків. Годують краденим. Годують з дня на день, не знаючи, що буде завтра.
Для збору бур'янів кинуто цілий народ, військо, пресу, письменників і вчених. Над зігнутим голодним людом при праці вдень і вночі стоять озброєні вартові. З кістлявих мужицьких рук, з занедбаної землі виривається зі скреготом зубів кусень хліба. Все життя велике й барвисте під знаком хліба. Молотили, віяли, сортували. Зерно забрали, а послід поділили між працюючими" (Самчук Улас. Марія... – С. 115).
Ранньою весною 1933-го "полями сновигають люди. Чого шукають вони там? У відталій землі на бараболиську можна гнилу бараболину знайти. Часом можна і не гнилу". Однак "щастя, коли поблизу нікого нема", бо якось зійшлися тут два односельці, які "друзі були. Йшли разом ціле життя і разом пішли збирати гнилі бараболі". При суперечці за знайдену картоплю "Гнида хруснув рискалем Фіяна, і той лишився на бараболиську лежати" (Самчук Улас. Марія... – С. 122).
Голод принижує людину до інстинктивного перетворення на тварину. Корнієві "трапилося щастя, зовсім несподіване і зовсім виняткове. У невеличкому рівчачку, де ще був сніг, лежав мертвий заєць [...].
Довго стояв, бо як же можна повірити, що то дійсно заєць, мертвий і готовий на те, щоб тільки взяти його, роздерти і з'їсти. Після Корній відчув радість [...]".
Заєць "зовсім цілий і зовсім свіжий. Розтяв його гострою сокирою і, віднайшовши сухе місце, присів відпочити та підживитися". Опісля "почув у шлунку болі, курчився, а після не видержав, блював". Він пошкодував те, що виблював: "Шкода. Зігнувся і поволі з'їв знов. Може по-друге такого не станеться. Може, якраз Бог дасть, що не станеться" (Самчук Улас. Марія... – С. 122).
Художня проза фіксує апокаліптичні картини канібалізму, смертей у страшних муках. У "Марії" Надія, донька Марії, душить власну дитину, Корній-батько сокирою вбиває сина-комуніста, який служить кривавому окупантові (жаліючи перед тим убити вірного старого й немічного пса). Головна героїня твору Марія шепче чоловікові: "Вона (їхня донька Надія. – І.Н.) задушила його... Дитя мучилося і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється" (Самчук Улас. Марія... – С. 126).
Вже напівбожевільну Надію, яка задушила свою доньку, батько, який щойно зарубав свого сина-комуніста, вважає, перед неминучою голодною смертю, своєю останньою надією: "...Я благословляю її... Може виживе, може ще буде, не зникне наш рід..." (Самчук Улас. Марія... – С. 128).
Трагічна символіка цього благословення: Надія, набівбожевільна й голодна, яка у приступі безпам'ятства й жалю вбиває своє дитя, стає узагальненим символом голодної, напівбожевільної України, доведеної до краю смерти російськими окупантами та її ж дітьми-покидьками, які повелися на ідеологію комунізму.
Наведені вище описи є не просто свідченням фізичних і духових переживань, вони також підлягають під означення характерних рис геноциду, задекларованих у Статті 2 Конвенції ООН. Йдеться не тільки про вбивства членів етнічної, національної, расової чи релігійної групи, а й про завдання їх представникам важких тілесних ушкоджень чи розумового розладу.
Роман Василя Барки "Жовтий князь", написаний у США через чверть століття після представлених у ньому подій є тільки великим і величним художнім полотном жахливої трагедії – геноциду українців російською совєтською окупаційною владою.
Рік голоду породжує відчуття в традиційному уявленні зміни аграрно-літургійного трибу на новий тип календаря, пов'язаного зі символікою смерти:
"...Ви від якого місяця голодні?
- З осени дуже голодні, а зовсім - від грудня.
- Від грудня? Тепер нема такого місяця.
- Ні, є грудень.
- Нема, вже нема! Тепер місяці нові – вчора нам сусід сказав.
- Як по-новому грудень?
- Зветься: трупень.
- Січень – як?
- Зветься – могилень.
- А ті, що попереду?
- Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень – худень, а листопад – пухлень.
- А після січня?
- Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень, а далі я забув..." (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 321).
Варто додати, що, коментуючи цих вісім місяців смерти, Леонід Плющ нагадує, що "стародавній індоєвропейський міт розподіляв рік саме в такій пропорції, але з протилежним значенням – на 8 місяців сонячного життя припадало чотири місячно-зимові місяці [...]". Таким чином "[комуністичний] партійний поступ перетворив земне життя на підземне, де в мітичні часи царював злий хазяїн урожаю Ящір, змій-дракон, який увійшов у складний образ бога Волоса-Велеса" (Плюш Леонід. Від "Княгині" Шевченка до "Жовтого князя" Барки // Сучасність. – 1988. – Ч. 7-8. – С. 79).
Оскільки центральним для обрядового циклічного часопростору у бутті селянина відіграють обряди і праця, пов'язані із вирощуванням хліба, а життя має спільний корінь із житом, новотвори для означення місяців у час Голодомору тісно пов'язані з філологічною грою синів головного героя твору Мирона Катранника, яка має в собі страшний соціяльно-політичний підтекст:
"...Потягнули з перехрестя до сільради – місцеві партійці. Микола на них вимовив:
- Хліботруси!
- А ми ні: ми хліботруди, – сказав Андрій,
- В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім повідомив: ...
- Є хлібопроси і всякі.
-Добре! – Сказав Микола... А ще?
- Ну, є... хлібоноси і хлібовози... є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.
- Гаразд. А хто – ті, що хліб дають хлібопросам?..
-Звуться хлібодани! – назвав Микола. Їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?
- Хлібобери, чи ні...
Микола поправив: Вони хлібохапи" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... - С. 148-149).
Додаймо, що повість О. Мак декларує й інші типи "цвинтарного гумору" часів Голодомору: "Тепер "свинячі одбивні" з того роблять, що люди від свиней відбили : господиня "Лушпини зварить, на машинці перемеле, висівками замісить і на сковороді таких "свинячих одбивних" напече..." (Мак Ольга. Каміння під косою. – Київ: Глобус 1994. – С. 11).
Жнива більшовиків – розстріл українських селян біля млина, де зберігають державний хліб, негативні семантичні характеристики цих жнив, підкреслюють профанацію сакрального обрядового селянського часопростору: ці "жнива скорботи" (Роберт Конвекст) відбуваються взимку, що є протилежним до законів і закономірностей сакрального простору українського селянина: "Мов косарі-крадіжники поспішаючи, кладуть колосся чужої ниви, так кулеметники стріляниною косили ряди селян. Білу поверхню вкрили собою снопи, звалені завчасно, в беззаконних жнивах (письмівки мої – І.Н.)" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 251).
Коло смерти завершується новим врожаєм. "Врожай 1933 року, – пише В. Барка, – подекуди видався невиданий: ніби казковий..." Але між достиглими хлібами ще лежать снопами мертві селяни: "Таких жнив не було від створення світу і вже не буде" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 376, 379).
Українські селяни сприймають російських комуністів як слуг Сатани. Національна й суспільно-політична приналежність героїв твору майже співпадає із координатними площинами поділу на два світи: світ сакральний, у якому живуть українські селяни-християни, та світ профанний, що його у творі представляють Жовтий князь – головний прислужник Сатани, звір – "йому служивий", російські комуністи – слуги Жовтого князя. Москва є тим центром мітологічного макрокосмосу, де живе Жовтий князь. Варто нагадати, що Ісус називає диявола "князем світу цього" (Євангелія від Івана, 14: 30; 16:11). Таким чином, Жовтий князь – це метафора Сталіна, слуги Сатани.
Апокаліптичний звір, який нищить українців, "виліз з багна в образі компартії, – зразу ж кинувся на сім'ї людські: розриває їх, бо сказано – звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає – кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, виклинатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів – огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 205).
Вторгнення слуг Жовтого князя в життєві простори селянина-християнина, боротьбу між ними представлено у Баричному творі, де з одного боку "партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах [...]. А впроти – гурт худих дядьків, з яких тільки в одного ціпочок: тонкий, мов комишина" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 145).
Уособленням протистояння Росії та України є образи росіянина-комуніста Отроходіна та української родини Катранників.
Отроходін приїжджає в українське село забирати хліб, одягнений як на фронт: "Шана до вождя (Сталіна – І. Н.) безмежна; френч замовлено як в нього: викрій півфронтовий і зеленкавість, бо справді війна (письмівка моя. – І. Н.)" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 143).
Російські комуністи, забираючи в українських селян хліб, свідомо прирікають їх на страшну голодну смерть – "взяти хліб з мертвих – весь!".
Протистояння національне сформульоване у словах Катранника: "Нехай я пропаду, – а чим сім'я винна?.. І до кого вдатися? Чого з не нашої столиці лізуть, сиділи б дома... Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди – все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же [...]. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси – тоді їм смерть і нам з ними. Ці ж супостати: давай! – виходить, просто хотять повбивати" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 145).
Ще одним символом цих взаємин, на рівні двох держав – України та Росії – виступає кінь, який за штахетинами паркана не може вхопити бадилину: "Катранникові видно у вікно: стоїть підвода, кінь зіпрілий – на прив'язі коло штахетин. Намагається поміж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову і посилаючи в проталину попелясті губи... "Вже ми – як той кінь! – знов мучиться думкою Мирон Данилович. – Прикрутила партлінія, бур'янця не вхопим"" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 144).
Цей образ рефренно повторюється кілька разів:
"За вікном кінь ловить бадилину.
... Бач, мудрує. Ні, дарма! – губи короткі проти загорожі" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 145).
"...Прокисли повіки в коня, бач, мошкара роїться, знає, куди лізти: на слабі очі; біда тварині, бо такі господарі – заморили в роботі, а щоб кинути сіна, того нема; забатожено і нас на гибель, – ну, діждались!" (Улас Самчук. Марія; Василь Барка. Жовтий князь... – С. 146).
Роман Василя Барки – розгорнута і велична християнська метафора Літургії Вірних, своєрідна контамінація євангельського сакрально-профанного світу другої чверті XX віку, яка веде до утворення нової художньої реальності.
Зачинення церкви російськими комуністами має у романній концепції й християнський, і національний художній вимір, є вираженням протистояння сакрального та профанного світів.
Відсутність церкви не дає можливості християнам споживати духовну поживу – тіло і кров Спасителя, що їх приймають під видом хліба і вина. Відлучення селян від співучасті у Євхаристії руйнує їх єдність як частки всього українського народу, бо "Євхаристія розкриває інший аспект Христової місії: з'єднати всіх людей в одну велику родину – народ Божий, що стається у Євхаристії..." (Обер Жан-Марі. Моральне богослов'я. – Львів: Стрім, 1997. – С. 168).
Беручи ширше, питання стоїть не тільки про можливість нищення національної єдности, руйнації зв'язків у межах гнобленого народу. Мова й про загальнохристиянську спільноту, частиною якої є українці:
"...Євхаристія, з'єднуючи членів церкви із Христом, у той самий час поєднує їх між собою: "Нас багато становить один хліб, одне тіло, бо ми всі беремо участь в одному хлібі (1 Кор., 10: 17)".
Євхаристія творить церковну єдність. Церква (за словами Ігнатія Богоносця) – це євхаристійна спільнота, священний організм, що існує, й існує в повноті, там, де приноситься Євхаристійна жертва.
Невипадково поняття "Тіло Христове" означає і Церкву, і таїнство (і вислів communio sanctorum в апостольському Символі віри означає і "причасність до святих" і "причастя святощів" (причастя таїнств))" (Вер Калліст. Церква Божа // Дух і Літера. – № 5-6. – Київ 1999. – С. 351).
Таке цілеспрямоване нищення цієї релігійної спільноти українських селян-християн є одним із проявів (за Статтею 2 Конвенції ООН) геноциду, оскільки йдеться про насильницьке переривання існування цієї групи (загалом же – цілої соціяльної верстви), спрямоване на її цілковиту ліквідацію.
Євангельськими алюзіями протиставляються образи антагоністів – представників двох протилежних світів – росіянина-комуніста Отроходіна та українського селянина Катранника. Мотиви спокушання Христа дияволом та Юдиної зради бринять у спокушанні Отроходіним Катранника хлібом (сім'я якого помирає від голоду), обіцяючи дати мішок зерна, якщо той видасть, де заховано дорогоцінну церковну чашу:
"- Скажи, де чаша, – мішок твій!
Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він... А вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці! Ось хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: "Щоб так, за це зерно – продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти".
Тоді більшовики приносять ще й біле борошно, намагаючись усе ж зламати українського селянина: "Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба: з'їсти хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволіючи, до відкритого мішка. Швидко і обпав, знеможено закривши очі..." (Самчук Улас. Марія; Барка Василь. Жовтий князь... – С. 242).
Комуніст-росіянин Отроходін ще раз зустріне Мирона Катранника, коли той вмиратиме, знеможений від голоду, при дорозі, й знову попробує спокусити українця хлібом, вимагаючи взамін чашу: Це востаннє тебе питаю, – відкарбовує Отроходін [...] де чаша? Дістанеш зерно і борошно, яке тобі показано і обіцяно. Ну, не будь божевільний! Ти ж на краю прірви. Я жду..." (Самчук Улас. Марія; Барка Василь. Жовтий князь... – С. 330-331).
Але Катранник так і помре, не видавши ворогові таємниці схову євхаристійної чаші. Смерть духовна для християнина Катранника страшніша, ніж смерть фізична.
Протиставлення двох національних спільнот (українців та росіян) декларується у романі В. Барки й на лінгвістичному рівні: у грі словами, які в українській та російській мовах мають різне, найчастіше протилежне значення й семантичне поле (особливо у протиставленні двох полюсів: життя-смерть). Таким лінгвістичним протиставленням власне декларується різниця в ролях у цій трагедії: український лексикон уособлює життя, а українці виступають жертвою; протиставний їм російський лексикон є дискурсом смерти, а росіяни виступають у ролі катів.
Леонід Плющ підкреслює цю рису, в першу чергу, в образі млина та хліба: "Центральним місцем голодної смерти селян є млин. Споруда, призначена сипати селянам борошно – муку, сипле на них кулі. Поглинаючи селянське збіжжя, млин перемелює його на людську муку голоду... Оксюморонний млин породжує один за одним диявольські каламбури "близького-далекого", "українського-російського". Погравшися в пересипання муки в муку, він сипле кулями в селянські "кулі", мішечки..." (Плющ Леонід. Від "Княгині" Шевченка до "Жовтого князя" Василя Барки // Сучасність. – 1988. – Ч. 7-8. – С. 77-78).
Церковна чаша, врятована від рук російських окупантів ціною життя українських селян, переростає в містичний образ чаші Пресвятої Євхаристії, яка вживалася під час Таємної Вечері Христом і апостолами, а звідси – у образ Святого Грааля. Українські селяни стають уособленням лицарів Святого Грааля, які гинуть, охороняючи її від слуг Жовтого князя – російських комунонацистів. Ця чаша залишається надією на спасіння душ померлих від голоду українських селян і на здобуття незалежности України від Росії.
Повість Ольги Мак, на відміну від творів Уласа Самчука та Василя Барки, подає урбаністичну перспективу переживання голоду – через історію 15-річного підлітка, який у розпал голоду потрапляє в тодішню столицю підсовєтської України – Харків. Уже перша фраза повісти безапеляційно декларує головну прикмету того часу: "Столиця України тхнула трупом". Ті, хто вмирає на бруці столиці совєтської України – "розкуркулені, "саботажники колгоспного будівництва", "вороги радянської влади"" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 3).
(Письменниця вживає тут ті формулювання, що були ідеологічними штампами офіційних документів та мас-медій совєтської імперії на означення українців, проти яких був спрямований російський комуністичний геноцид).
До речі, увесь цей ідеологічний дискурс комуністичного російського режиму, як зауважує відомий український дослідник геноцидів Максим Гон, підлягає під сучасні тенденції "розширення параметрів об'єкта геноциду. Вона виникла як результат перенесення епіцентру уваги у сферу вибору, що здійснюється на індивідуальному рівні, – на світоглядні цінності, переконання, політичну ідеологію загалом". Йдеться, зокрема, й про внесення в правове поле об'єкта геноциду й тих цільових груп, "які суб'єктивно визначали вбивці без урахування їхньої культурної самобутности" (як, наприклад, власне українське "куркульство", "саботажники колгоспного будівництва", "вороги радянської влади"). (Гон Максим. Геноциди першої половини XX століття. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2009. – С. 19).
Ті, що вмирали від голоду по містах, "були смирні, боязкі і упокорені. Тинялися по вулицях або сиділи попід мурами і парканами, тихенько, несміливо простягали руки по милостиню і мовчки вмирали тисячами. Зникали з цього світу так, як зникають тіні в темноті, як сліди на піску під подувами буревію, як луна розпачливого смертельного зойку в скелястих горах. Вимирали..." (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 3).
Гурти "ожебрачених селян" "сунули до міста по рятунок, а самі нагадували піднесених із гробів мертвяків, покликаних на Страшний Суд" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 5).
Саме такі макабричні сцени опису повільного помирання голодних людей, а також описи того, як на роботу приймали тільки тих, хто був приписаний і мав документи ("...Там таких, як ти, не беруть. Приписаний? – Ні. [...] – Довідку про соцпоходження маєш? – Ні. [...] Не візьмуть"), є ще одним промовистим свідченням того, що російська комуністична окупаційна держава (Совєтський союз) пляново та методично нищила окрему соціяльну групу – українське селянство та найнезахищеніші прошарки українського міського населення, яке залишалося консервативним традиційним українським національним та суспільно-культурним ядром (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 11).
Не всі вмирали, не чинячи спротиву. Були такі, що "бунт підняли, голову сільради і представників з обкому вбили. За це на село наскочило ҐПУ, привідців вистріляло на місці, село спалили і прапор чорний вивісили. А тих, що живі осталися, у вагони позаганяло і – в Сибір" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 29).
У місті, на переконання одного з героїв, "зібралися самі такі, що вже всього виреклися за надію дістати шкоринку хліба. Та по селах залишилося ще багато таких, які прадідівської землі кліщами тримаються. Бороняться, як можуть, навіть умирають, але вмирають на власних порогах! З них і комітети постають, що поїзди з хлібом вивертають і мішки зерна ховають, вони й летючки розкидають, закликаючи до спільного повстання" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 31).
Дід, який постійно ночує на залізничному двірці, ділиться своїм способом прожиття (яке постає як типова мікродеталь повсякденносте): "...Учора простояв у черзі з ночі, вистояв дамські калоші, на базарі з-під поли продав, кілограм хліба купив, а решта в кишеню поклав. Часом батонів (батони – солодощі з меленої сої й меляси, дуже популярні у ті часи) дістану, часом оселедців, а то таки на базарі щось в одного куплю, а другому продам" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 30-31).
У вирі цієї трагедії приходить розуміння того, що в масі селян "вмирають не самі одиниці, але й хліборобська незалежність. Але народ складається не з самих селян. Крім них, є ще промисловці, купці, політики, військовики, духовенство, науковці й мистці. Всі вони становлять підвали окремішности й незалежности нації. І цих ти серед голодуючих не побачиш – їх уже знищили по тюрмах і засланнях, а тим, що лишилися на волі, приготували ще гіршу від смерти долю: змусили служити на користь нищителів народу і незалежности. Смерть мільйонів – завжди трагедія, але вона могла би перетворитися і в тріюмф, коли би пішла для добра нації, для слави, як смерть спартанців [...]. І в часи Нерона тисячі християн також гинули на аренах, на хрестах і кострищах, але з їхньої крови й стійкости росла така сила віри, що змушувала тремтіти підвалини пекла. Тепер навпаки, гинуть мільйони, а Сатана регоче, бо на їхніх кістках скріплює свою твердиню" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 61).
Події повісті О. Мак демонструють динаміку наростання смертности. У Харкові число тих, що голодували, "зростало з дня на день, і їхні трупи все рясніше падали на холодних бруках міста. А життя столиці пливло поруч, пульсувало у напруженому ритмі, наче б не помічаючи того, що діялося. Дзвеніли переповнені трамваї, їздили автобуси, люди поспішали у своїх справах, в театрах ішли фільми, опери, комедії й драми. А під кожною афішею без реклами, без бутафорії й квитків відігравалися також драми. І кожна з цих драм переступала фантазії найпонуріших драматургів, і кожна своїм трагізмом побила би всі твори того жанру і розтрощила би найтвердіші серця, коли би була списана на папері й поставлена акторами на сцені. Але в реальному життя, помножена на мільйони, вона перетворилася в буденне явище і перестала цікавити глядачів. Якщо ж і знаходилися чутливіші люди, що подавали милостиню в кощаві воскові долоні, то й ті ледве чи розуміли усю глибину трагедії, яка відбувалася в країні" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 67-68).
Це стає ще одним підтвердженням цілеспрямованосте голоду на окремі верстви населення – зокрема за національною та соціяльною ознаками.
Хоча художній світ у мистецькому творі загалом не може бути полем соціологічних досліджень, але дуже часто він передає мистецькими засобами суспільно-політичні настрої, динаміку їх змін, виявляє важливі причини векторів соціяльних прямувань.
У повісті Ольги Мак яскраво задекляровано, зокрема, як геноцид, який має секторально-вибірковий характер, нищить й основи національної гідности поневоленого народу (Андрій, голодний юнак, якого не хочуть прийняти на роботу, заявляє: "Не хочеш приймати на роботу – не приймай, а ображати не смій!" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 17);
його обзивають старцем, і це для нього теж є образою: "...Стояв приголомшений зневагою, яку почув уперше в житті. Він – старець! Він – син статечного господаря, вихований у родині, в якій не то просити, а навіть позичити щось у сусіда вважалося соромом, став тепер старцем. Принаймні, його вважають старцем [,..]" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 38),
руйнує горизонтальні міжлюдські зв'язки національної солідарности.
Російська комуністична пропаганда давала частині українського суспільства переконання, що голод є наслідком саботажу самих селян: "...Мало хто, правда, виявляв прихильність до влади, та все ж не один виявляв і ворожість до селянства, обвинувачуючи його у "саботуванні колгоспного будівництва".
- Коли б ви пішли до колгоспів, – сказав Андрієві з ненавистю один молодик, – то був би хліб і була б робота всім. А то і самі здихаєте, й нам жити не даєте, гади!".
Герой освідомлює цього молодика: "Піди сам до колгоспу, та погни горба від зорі до зорі за двісті грамів ячменю на трудодень [...]. Наші колгоспники перші почали пухнути з голоду" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 20).
Той же головний герой "Каміння під косою" заявляє: "Я скоріше здохну, ніж до колгоспу впишуся! Мої предки і за панщини кріпаками не були, а я оце мав би самохіть шию в ярмо наставляти?" (Мак Ольга. Каміння під косою... – С. 43).
Українська художня проза в мистецькій формі демонструє, що Голодомор, влаштований російськими окупантами в Україні, мав усі найважливіші ознаки геноциду: він був широкомасштабним і систематичним нищенням українського селянства, української православної Церкви; перешкоджав природному відтворенню українського генофонду, був спрямований на нищення українського культурного, мовного, аксіологічно-соціяльного простору.
Ален Безансон наголошує, що XX вік – "це сторіччя-вбивця. У незчисленних свідченнях про жахи тоталітарних режимів я завжди знаходжу одну спільну рису: ті, що вмирають, попри все сподіваються, що нормальний світ або принаймні наступні покоління дізнаються про те, що з ними сталося [...].
Крім молитви, все, що ми можемо зробити для мучеників, яким нема ліку, – це пам'ятати. Що означає: знати, досліджувати, зафіксувати й аналізувати події..." (Безансон Ален. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту / Переклад з фр. Тараса Марусика. – Київ: Пульсари, 2007. – С. 30).
Українська художня проза, в якій тема Голодомору стає однією з центральних, є важливим локусом свідчення геноциду росіян проти українців, представленням комунізму як злочинної, спорідненої з нацизмом ідеології (які, я переконаний, можуть поєднуватися терміном комунонацизм).
Мистецтво, таким чином, виражене через художнє слово, представляє Голодомор, влаштований в Україні російськими комунонацистами, як найважчий злочин проти людства.
Красне письменство стає, таким чином, одним із видів суспільної пам'яти про замордованих і убитих та закликом до всезагальної заборони ідеології комунізму (комунонацизму) як ідеології людиноненависництва та людинобвивства.
Ігор Набитович доктор філологічних наук (доктор габілітований), професор Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні