Дата публікації допису: Mar 20, 2013 7:22:19 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Привезли зв'язаних братів Теслі
Боже! Як тяжко перебути в тюрпозі лише один день! А вже ж – день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем – минув майже рік, як ми голодні, не миті, не голені, завошивлені, без свіжого повітря, з турботою за Україну, за наше підпілля, за рідних, під постійною загрозою розстрілу, перебували в тих гнітючих умовах. Туга за сонцем примушувала мене часто цілими годинами стояти близько вікна й у відтулину короба над ним споглядати мініятюрний простір Світу Божого.
І от одного дня побачив я, що на подвір'я заїхало авто-півторатонка, в якому на бортах сиділо кільканадцять міліціонерів з гвинтівками.
Два міліціонери відкрили задню ляду борта й витягли людські ноги, густо зв'язані в палець товстим мотузом. Розв'язавши ноги, міліціонери поставили на землю спиною до мого зору чоловіка з зв'язаними назад руками, які, крім того, були прив'язані до тулуба густими рядками мотузки.
Чорне довге, з скуйовдженими скрутками волосся того чоловіка було подібне до овечого руна. Коли ж заарештований повернувся, й я побачив його обличчя, то мене всього стрясло, немовби потужний електричний струм пройшов по моєму тілу – я побачив свого зв'язкового Теслю Афанасія. По нім витягли з авта його меншого брата, шістнадцятилітнього юнака, у якого були зв'язані назад руки й перев'язані ноги. Обох їх повели в пивниці тюрпозу.
У цей момент дивився в шпарку ще один в'язень нашої камери й голосно запитував – що ж то вони вчинили, що їх так скрутили? На цей запит я нічого не відповідав; не подав і знаку, що привезені в'язні є мені знайомі; я зрозумів, що так довге моє перебування в тюрпозі, вже шість місяців без допитів, залежало від дій Афанасія на волі.
Я знав відважність Афанасія, його закоханість у зброї, любов до України, пієтичне ставлення до Булави, ненависть до комунізму й поневолювача України – москаля; я був певен, що шляхетність вдачі Афанасія й його молодість неминуче штовхатимуть його на відважний чин. Але чому він дався живим до рук міліції? Він же завжди твердив, що живим вороги його не візьмуть – про це я довідався пізніше.
Середущий з трьох братів, Тесля Афанасій мав 21 рік, був вище середнього росту, чорнявий і мав впрост неймовірну для його віку силу. Своєю вродливістю він разюче відзначався від усіх своїх братів і сестер; у його чорних, розумних очах світилася шляхетна глибінь; його голову прикрашувало довге чепурно зачесане з легкими скрутками волосся; видавалось, що він походив з аристократичної родини й був вихованцем привілейованих шкіл. Не вживав він ні тютюну, ні алкоголю, був релігійний, дисциплінований, і мав вольову вдачу.
Коли я вже був переведений до в'язниці, то там зустрів в'язнів, які в тюрпозі перебували в одній камері з Афанасієм. За їхніми словами, він був певен, що його розстріляють, (в ті часи советсько-гепеуська практика була така: якщо якась особа, маючи зброю, забила когось з совєтських апаратників, то неминучою була кара смерти) але тримав себе мужньо, на дусі не заламлювався, друзів не видавав, не вірив обіцянкам слідчих, що він дістане легшу кару, як видасть тих, хто йому допомагав; був гордий з того, що при його допиті крім слідчого були ще два, вартові з наганами в руках.
Про свої думки-мрії й терористичні дії Афанасій у камері розповідав відкрито з душевною насолодою, дуже шкодуючи, що міліції пощастило вхопити його живим; казав, що, коли б крім обріза мав і наган, то багато міліціонерів лягли б трупами тоді, коли вони напали на нього на кладовищі.
Ці оповідання Афанасія й ті відомості, які я здобув після звільнення, кажуть нам таке.
Афанасій «на волі»
Теслю Афанасія арештували вперше лише взимку на початку 1932 року й посадили в тюрпозі одинаком через одну камеру від тої, в якій був я. За кілька днів Афанасій уважно вивчив рух стрілка, що вартував перед нашими вікнами, й, маючи геркулесову силу, вирвав грати, вмонтовані в стіну вікна, виліз вночі тоді, коли стрілок завернув за ріг тюрпозу, грати підігнув назад, щоб не дуже був помітний отвір, переліз через браму й пішов на рідні хутори.
Я пам'ятаю, що взимку був такий ранок, коли наглядачі тричі відчиняли вовчок, і той наглядач, що перебирав чергу, казав «один»; з цього я зрозумів, що наглядачі не можуть дорахуватися належної кількости в'язнів; потім я чув, що на коридорі так рано був рух багатьох осіб, а наступної ночі мене було переведено до камери смертників, мабуть з побоювання, щоб і я не зробив чогось подібного до Теслі.
Замість того, щоб виїхати до Донбасу, або куди інде, Афанасій взяв обріза й переховувався в рідних околицях. ГПУ з свого боку пильнувало за всіма місцями можливого перебування Теслі. Через кілька тижнів після втечі Афанасій ніччю прийшов до родини старшого брата Дмитра, що був у тюрпозі й, скинувши лише теплий одяг, роззувшись і поклавши поруч заладованого обріза, ліг спати на печі.
Дружина брата, вставши вранці, хотіла вийти на подвір'я. Як тільки вона відчинила сінешні двері, перед нею з'явилися три активісти, з них один озброєний, й запитували, чи нема в неї кого в хаті. Вона відповіла, що нікого нема, але активісти почали оглядати всю хату. Оглянули кухню й подались до другої кімнати, саме до тої, де спав Афанасій. Господиня йшла за ними останньою й, заходячи до кімнати, зачиняючи двері, так гучно ними грюкнула, що Афанасій пробудився; кліпнувши очима, він побачив постать активіста, що стояв на полу й зазирав на піч. Миттю Афанасій стрілив у груди тому чоловікові, й активіст мертвий повалився на піл. Решта з переляку втекли з хати.
Афанасій, не взутий, не одягнений, тримаючи в руках обріза, так само вибіг з хати й побіг геть.
Ранок був туманний, і Афанасій скоро зник з людських очей; біг він по снігу кільканадцять кілометрів, доки добіг до знайомих на хуторі в сусідньому районі. Його морожені й порізані сніговою ожеледдю ноги потребували стаціонарного лікування, й добрі люди повезли Афанасія до лікарні не нашого району.
Приховуючи обставини, при яких пошкодив ноги, Афанасій під вигаданим прізвищем пробув більше місяця в лікарні; добрі люди заплатили й за лікування. Вийшовши з лікарні на початку весни, Афанасій дістав адресу своїх земляків, що працювали теслярами на будівництві нового радгоспу, й поїхав до них. Дали Афанасію сокиру, й він тесав дерево. Тесав і сумував – лицарське сумління не давало йому спокою й, мов обухом, било по його шляхетній душі:
Так то ти, козацький нащадок, соціялізм будуєш, зміняв меч на сокиру. І не соромно тобі буде по смерті зустрітися на тім світі зі своїм прадідом козаком, що з шаблею в руках загинув під Полтавою, боронячи Рідний Край і Гетьмана Мазепу від Московської неволі. А ти бач його правнук поганий запхав обріза в корчі, й він там іржавіє; іржа їсть твій обріз, а Московська іржа-неволя – твою Україну.
Од таких докорів сумління одного травневого дня Афанасій плюнув з такою агресією, ніби собі в лице, й сильним ударом загнав сокиру по обух у деревину.
– Дякую вам, шановні земляки, що уможливили мені перебути біля вас до тепла.
– А ти що? Куди? – питали земляки.
– Піду руйнувати соціялізм! – і Афанасій пішов. Пішов, не оглядаючись.
Ще не заходячи додому, дістав він з корча обріз і побачив на ньому місця легко вкриті іржею. Ніби в виправдання слушности свого вирішення лишити теслярування й повернутися до обріза, Афанасій усміхненими очима дивився на обріза й думав: «Бач, як саме на часі повернувся я; якби почекав ще кілька тижнів або місяців, то мав би тоді не обріза, а кусень іржавої залізяки.»
Притискаючи обріз до грудей, близько до серця, витяг Афанасій затвір, глянув у цівку й, похитуючи головою, мовив: «Бідна ти ружжинко, що маєш такого лайдачного господаря, який занедбав тебе й ледве на сокиру не заміняв.»
Запхавши обріза за полу піджака, йшов Афанасій до матері, що мешкала з меншими дітьми на хуторах Човнової балки в чужій, винаймленій хаті. Йдучи, Афанасій раз-у-раз доторкнувався рукою обріза, ніби перевіряючи, чи не загубив часом свою дорогоцінність; або відвертав верх піджака й дивився на обріз під пахвою – так ніби молода ласкава мати, несучи своє любе немовля-первенця, раз-у-раз відкриває хустинку, що нею прикрите личко дитятка, й милується ним.
Прийшовши додому, Афанасій довідався, що гострого нагляду за родиною немає, бо ГПУ впевнено, що він виїхав з рідних околиць.
Розпочав він знову підпільну діяльність; зібрав відомості за тих партійців і активістів, що чинять жорстокі кривди хліборобам, вигадують на них різні злочини, відправляють їх на заслання. Вирішив він перш позабивати партійця-москаля, голову сільради на віддалі 20 кілометрів від їхнього хутора, що особливо лютував у своєму селі. Вказати хату, де мешкав голова, погодився один юнак – небіж того господаря, що новопризначеному голові-москалеві подобалась його садиба, в якій він і оселився, заславши господаря з родиною на Сибір.
Розпитавши про зовнішні прикмети того голови, Афанасій узяв з собою харчів, обріза й пляшку води, й о другій годині ночі вони наблизились до села. Юнак показав обриси хати свого родича, в якій мешкав голова, й подався додому, а Афанасій, зайшовши в лан колгоспного жита, ліг спати. Прокинувся він опівдні від спеки й задухи й був дуже спітнілий, бо вітрець тільки зверху повівав, гойдаючи колосся. З'їв він харчі, випив воду, але вже за годину почував велику спрагу. Видавалось йому, що довго-довго тягся день до вечора.
Афанасій укладав у голові різні пляни, в який спосіб заскочити голову. Як тільки смерклося, він зайшов до села, підійшов до сусідньої з головиною садиби й побачивши на подвір'ю хлопця, попросив напитися. Напившись, Афанасій казав, що хоче переночувати в цьому селі, й що мабуть треба звернутися за дозволом до голови сільради. Від хлопця дізнався він, що голова недавно прийшов додому певно вечеряти, бо знову має йти до сільради на збори, які цього вечора мають відбутися.
Подякувавши хлопцеві, Афанасій зайшов у фіртку садиби, де мешкав голова. На щастя, там не було нікого на подвір'ю; він вийняв з-під пахви обріза й тихенько, мов лис, наблизився до освітлених вікон хати, що були до половини заслонені квітчастими фіранками. Через фіранки Афанасій побачив контур правого боку постаті чоловіка, що сидів за столом, і вже готувався дати стріл навкіс, аж постать підвелася від столу, й у вікні, вище фіранки, з'явилися голова й рамена чоловіка високого росту. Афанасій миттю скористався цим, ще нижче вкляк до землі й стрілив у середину спини межі рамена.
У вечірній імлі вибух стрілу дзвінким поцілунком покотився по селу. Афанасій хутко вибіг на вулицю, повернув у вуличку, за хвильку завернув за скрут садиб і стежкою понад садибами вибіг у степ; аж тоді він почув крик у селі. Прострілений голова був ще деякий час живий; але лікар, що був викликаний з району, оглядав голову вже холодного.
Прокинувшись наступного ранку, Афанасій міркував над тим, як він має діяти далі. Вчора повелося щасливо, й він успішно виконав свій задум. Але при цьому він переконався,, що діяти на кількадесяткілометровій віддалі від дому й стріляти впрост з кількох кроків у намічену особу є справа, що вимагає великої нервової напруги. І він вирішив діяти інакше – обстрілювати з недалекої віддалі особові авта, що ними по сільських дорогах їздять голови й секретарі райвиконкомів, гепеушники та інші московські відпоручники з партквитками в кишенях для посилення по селах колективізації, для викачки хліба та інших акцій терору хліборобів.
Афанасію в подробицях розповідали, з яким радісним захопленням прийняли селяни вістку про вбивство голови сільради. Де тільки було зустрінуться два-три господарі чи господині, то тільки про це було й мови: «Мов той «шибеник», щойно смеркалось, а він гейби з зірки впав, і вже голова лапті задрав.
– Тож і не побоявся, що голова й нагана мав.
– Та що такому наган? Він іде – або пан, або пропав!
– Видно, що ще не перевівся в нас козацький дух – озвався дід біля одного гурту чоловіків.
– За часів мого діда всі козаки були отакі одчайдухи, й на ворога вони йшли з піснею: «Гей чи пан чи пропав, двічі не вмирати, гей но хлопці до зброї!». А тепер ходімо до колгоспу та послухаймо, як там наші колгоспники «думу думают большую на колхозном на дворе» – й дід вийняв з рота люльку, плюнув і сказав: «Згине Україна!»
Такі розмови, як оливу в огонь, підливали запалу, завзяття й охоти до нових дій у щиру, відважну душу Афанасія. І він розпочав виходити на сільські шляхи, що йшли на Ковалівку, Диканьку, Опішню; залягав у хлібах, недалеко дороги, й обстрілював особові авта, лінійки, фаєтони, що в них їхали заправили Московської влади на Україні.
У ті кілька тижнів, що Афанасій перебував на рідних хуторах, зупинився рух особових авт, і взагалі партійці не виїздили до сіл; а в кабінеті начальника Полтавського обласного ГПУ до тих кількох десятків жовтеньких папірців, що були встромлені в велику стінну мапу Полтавщини, добавились ще чотири під титулом: «Очагі вооружонних тєррорістічєскіх проявленій».
Але. . . Господи! Вкороти язика нашим молодицям! На кожному хуторі вони гуторили, що Тесля Афанасій дома, що ходить він з куцаком (обрізом), що вчинив він те й оте. . . Ці пересуди привернули увагу розвідного апарату ГПУ. Агенти ГПУ побували у всіх господарів, яких міг одвідувати Афанасій, і відібрали підписки про те що, в разі з'явлення А. Теслі, його треба заманити й замкнути в коморі й взагалі зголошувати в сільраді, якби хто його побачив; хто не виконає цього зарядження, буде вивезений з родиною до Сибіру. Крім того, з трьох районів був організований загін міліції з 18 осіб, з досвідченими детективами, який постійно полював на Теслю.
Господарі не дбали про виконання зарядження ГПУ, але переказали Афанасію, щоб він до них більше не заходив. Тим для Теслі склалися дуже тяжкі умовини, бо й хата, в якій мешкала його мати, перебувала під постійним наглядом міліції; серед рідних, знайомих і друзів Афанасій часом два дні не мав що їсти й мняв колоски та жував недостиглі зерна пшениці.
Треба було Афанасію хоч на деякий час знову виїхати геть з рідних околиць, та його відважна вдача зневажала рацію збереження власного життя; але й провадити терористичну діяльність він не міг, бо весь час мусив клопотатися про те, щоб себе заховати й добути харчі.
Був чудовий вечір на початку липня (1932 р.); вітрець, відігнавши денну спеку, навівав прохолоду; тисячі цвіркунів монотонно цвірінькали між могилами серед пахощів чебрецю та різних зел. Вийшовши з гущавини кладовища, Афанасій підійшов на його край і ліг на горбку рову, пильно вдивляючись у далечінь дороги.
Вже третю ніч чекав Афанасій на брата, що мав винести йому їсти, а брат усе не ніс. Отак, серед рідних і близьких, почував себе Афанасій зацькованим звірем. А винна в цьому Москва, допомагають якій українські комуністи, комсомольці та активісти. А кого треба в першу чергу бити – свою голоту, чи Москву? Безперечно Москву – відповідав собі на це питання Афанасій. Бо якби винищити хоч би й усіх українських відпоручників Москви, а саму Москву лишити цілою, то вона знову знайде собі серед українців іншого гатунку запроданців. От якби мати таку силу, щоб у руїну обернути Москву, й щоб країни Европи на те румовище звозили сміття, то замість Москви став би європейський смітник; фактично Москва є й тепер духовим смітником Европи, та ба – цим не журиться вільна частина світу.
Думки Афанасія перервалися – він помітив на обрії темряви ніби краплинку, якої раніш не було; вона все наближалась і збільшувалась і врешті стала силюєтом невеликої людської постаті. Афанасій свиснув – постать теж відповіла свистом; був то молодший брат Афанасія.
– Чому ти лише третьої ночі спромігся принести мені їсти? Я ж не верблюд, і щодня потребую їжі – з докором сказав Афанасій братові.
– Невже ж ти гадаєш, що я з лінощів не приносив тобі їсти? – ображеним тоном відповідав юнак і продовжував: «Подвір'я, де ми мешкаємо, обсаджене; цієї ночі я чекав до 12 години й не вийшов з хати крізь двері, а хутко вискочив у вікно з причілка, метрів двісті ліз на руках з глечиком, причепленим до шиї, а потім взяв глечика до рук і весь чає біг.»
Брати зайшли до середини кладовища й сіли між могилами. Зголоднілий Афанасій, поклавши обріза, допався до їжі, а брат переказував йому пораду матері – виїхати геть. Од вітру шелестіла перестаріла трава; голосно цвірінькали безліч цвіркунів – і брати не почули, що ворог близько підліз до них. Афанасій черпнув у ложку борщу, як на нього впала петля-аркан. Була фатальна секунда – рука з ложкою щойно відірвалась від глечика, і в цей момент упав аркан, піднесена рука не дала петлі впасти нижче, через що руки попали в петлю по лікті. Від такої несподіванки Афанасій розгубився; не вхопивши обріза, хутко, як пантера, з їжею в роті, скочив на ноги й став бігти в той бік, куди тягла петля. Він бачив заляглих за гробками міліціонерів і хотів перескочити через них, але один міліціонер вхопив його за ногу; Афанасій упав, і на нього навалилося кілька міліціонерів. Але й кільком міліціонерам не легко було впоратися з Афанасієм; він скочив на ноги, вхопив міліціонера й вдарив ним об хрест; від удару старий дерев'яний хрест переломився при землі й разом з міліціонером упав на землю; той міліціонер вже не підвівся – його з кладовища забрали до лікарні. Вирвавшись від міліціонерів, Афанасій кинувся бігти, але знову впав, бо під час борсання петля впала нижче колін і стиснула ноги. Вмить на нього знову навалилося декілька міліціонерів; Афанасій дістав кілька ударів у голову кольбою гвинтівки й знепритомнів.
Коли Афанасій прийшов до себе, то відчув, що він від горла до п'ят туго скручений мотузом і лежить при дорозі, оточений ланцюгом міліціонерів, а поруч його з повними сліз очима сидів, зі зв'язаними руками й ногами його молодший, шістнадцятилітній брат,
На повні, сильні, молодечі груди потяг Афанасій повітря, й у ньому відчулася йому домішка могильного сопуху.
– Могилою мені смердить – процідив він крізь зуби, випускаючи повітря.
Побачивши в руках у одного з міліціонерів свій обріз, Афанасій мовив до нього: «Любий мій товаришу! Не дали мені вороги вмерти, тримаючи тебе в руках.»
Окинувши зором ланцюг міліціонерів навкруги себе, мовив він: «Кремлівське бидло! Петля врятувала вас, а то напевно б половина була закопана одночасно зі мною.»
Міліціонери нічого не відповідали на слова Афанасія; мов мумії, стояли вони з гостро наладованими гвинтівками, заки на світанку під'їхала півторатонка, й Афанасія та його брата вкинули до авта. Міліціонери сіли на борти й поїхали по хуторах показувати, що Теслю впіймали живим.
Для міліції було б значно легше застрілити Афанасія в засідці, ніж зловити його живого; але тут йшлося вже про престиж, а Афанасій цього не врахував – він, навпаки, стерігся засідок, а тому мало був у русі.
Лишилося нерозгаданим, як міліціонери потрапили на кладовище; припускалося, що вони назирці хлібами бігли за братом Афанасія.
Мене перевели до в'язниці
Десь тижнів чотири після заарештування Афанасія мене вдень викликали з камери з речами; я гадав, що переводять до іншої камери й уже тішив себе надією, що може налагоджу зв'язок з Афанасієм, але мене повели з пивниці на партер – там чекали на мене два стрілки й ще один, незнайомий мені, в'язень.
Вивели нас на вулицю, й я – не добувши два тижні до року – залишив нарешті пивницю тюрпозу й на всю широчінь зору побачив Світ Божий. На тлі чистого, блакитного неба Полтава утопала в зелені дерев. На вулицях був жвавий рух людей; матері, діставши в крамниці кіло хліба, поспішалися додому, щоб погодувати дітей; інші з сумними обличчями стояли в довгих чергах, і ті, що стояли в хвості черги, раз-у-раз питали тих, що виходили з крамниці з кіловим кусником хліба – чи багато там ще є хліба?
– Ні, небагато; певно, заки дійде черга до Вас, хліба не буде.
– Ой лишенько! І вчора мої діти не їли хліба, та й сьогодні мабуть не дістану – казали зажурені жінки.
Такого змісту балачки, що я їх чув, ідучи мимо довгих черг біля хлібних крамниць, гадюкою звивались у моєму серці. Запитував я себе: « Невже ж на Полтавщині з її так родючим чорноземом, що на протязі всієї історії в неї не бувало неврожаю, тепер для полтавчан бракує хліба.»
Але тоді саме завершувалось викінчення «куркуля, як кляси», й провадилась суцільна колективізація та викачка хліба – був серпень 1932-го, підготовчого до жахливого 1933-го голодового року.
У в'язниці на Кобеляцькій вулиці нас, як звичайно, обшукали й повели до карантину.
У карантині
Переступивши поріг, я зупинився, бо не було місця, куди далі ступити. Всі місця на нарах, під нарами й у проході були густо напаковані в'язнями.
– Оце він! Зробім місце – почув я. З нар зліз мій земляк Дейкалівської волости, взяв з моїх рамен речі, й я, переступаючи через тіла, пішов за ним. Примістився я на нарах, на півметровому просторі, зняв з голови шапку й – щоб вона просохла від поту – поклав її денцем собі на коліна; зразу ж до моєї шапки потяглися з усіх боків руки, шапка моя горою виповнилась кусниками хліба з разового помолу та пампушками. Не зрозумів я, що це визначає, й глянув на земляка.
– Їжте на здоров'я. Ви дуже змарніли; знаємо ми, що там бідували й стійко себе тримали. В тому тюрпозі я не довго висидів і то згадуватиму його ціле життя – сказав, усміхаючись, мій земляк.
Не одержуючи десять місяців передачі з дому, я не мав уже зміни білизни. Розмовляючи на цю тему, я довідався, що у в'язниці передачі приймають щоденно, й що можна листовно повідомити родину, де я перебуваю, й просити передачі – я так і зробив.
У звичайній камері
З карантину мене направили до великої не переповненої камери, в якій було понад 60 в'язнів; в ній було два земляки з Дейкалівки, що належали до очолюваного мною підпілля, та кілька земляків з Ступської сільради, що належали до підпілля, викритого в квітні 1932 року.
Земляки почали розпитувати мене про пережите в тюрпозі й звільнили мені місце на нарах. Хоч я й відмовлявся, мене обрали старостою, не знаючи, що, за в'язничними приписами, мені, як політв'язневі, не вільно було бути старостою камери.
Після жорстокого тюрпозівського режиму, у в'язниці я мав таке відчування, ніби дістався на волю. Тут було менше вошей; давали вдвічі більше хоч і гливкого хліба (до 400 гр.) і двічі на день баланду; крім того можна було дещо купити в ларьку й вільно було голитися, заплативши майстру 20 коп.; щодня були прогулянки по 15 хвилин; раз на два тижні можна було б відвідувати лазню; крім того, як староста, я ходив за хлібом і баландою. Коли ж я ще одержав передачу з дому, то став почувати себе виразно краще, й не так часто були в мене головокружіння.
Коли я бував на прогулянках чи ходив за харчами, мене гратулювали з багатьох вікон в'язниці незнайомі люди. Згодом я довідався про причину цього. Мої підпільники й ті в'язні, що перебували зі мною в тюрпозі, а потім були переведені до в'язниці, дуже звеличували мене в своїх оповіданнях; навіть така мало значна річ, як повернення супу в тюрпозі, розцінювалась, як вияв неабиякого геройства й відваги; взагалі про мою поведінку в тюрпозі оповідали з захопленням, і тому серед в'язничної політичної громади мене трактували, як «лицаря».
Таке ставлення в'язнів до моєї особи мене не тішило, а скоріше засмучувало; розумів я з цього, що нарід наш прагне мати свій рідний справжній авторитет, хоче бачити, що його провідники є носіями лицарськости-порядности, є щирими захисниками свого народу (не голоти), й у боротьбі за його інтереси не шкодують ні власного добробуту ні життя. Тяжким лихом є, що Москва жорстоко виплюндровує носіїв цих високих прикмет.
Проминув з тиждень мого старостування. Скоро після того, як я одержав передачу з дому, нашу камеру відвідав начальник в'язничного корпусу й оголосив присуд (позаочний) колегії ГПУ УССР для нашої групи. Мене, старшого Теслю й Хоменка було засуджено до далеких таборів на п'ять років, а решту наших підпільників на три роки; так само й у другому підпільному відділі нашого району – активніша й заможніша частина була засуджена на п'ять років, а решта на три. Обидва відділи трактувалися, як одна організація, хоч ми організаційно й не були пов'язані. Від цього терпів наш відділ, бо термін відбуття кари рахували від заарештування другого відділу, тобто від квітня 1932 року, а цим наш термін збільшувався на сім місяців; вже в концтаборі довелося клопотатися про полагодження цієї справи.
З точки зору совєтської карної практики пізніших часів ці терміни в п'ять і три роки можуть видаватися малими. Треба брати на увагу, що тоді були ще квіти, а ягідки наспіли пізніше. В ті роки Провід СВУ засудили на десять років, що було тоді максимальним терміном; ми, керівники низових клітин, «дістали» по п'ять років, а рядові члени організації по три роки – на ті часи це було нормальним.
Зачитавши вирок, корпусний сказав, що всі ми призначені на етап у перших числах вересня, що до відправки лишилось мало днів, і що можна телеграмами викликати рідних для побачення й привезення необхідних для подорожі речей.
Злодії нашої камери почули, по яких статтях мене засуджено, й з місця заявили корпусному, що я не маю права бути старостою камери; він задовольнив їхні домагання, й злодії призначили старосту з свого гурту; знову розпочалися крадіжки передач у хліборобів, але я сказав своїм побратимам, і Василь з Дейкалівки за хвильку поклав кулаками на підлогу кількох злодіїв, так що вони були змушені залишити нашу камеру.
Склад в'язнів у в'язниці був не той, що у тюрпозі. У в'язниці були підпільники, хлібороби, що не змогли виконати твердих хлібопоставок, чи непомірно високих грошових обкладань, втікачі з таборів і посьолків Московщини, колгоспники, що взяли з колгоспного току до кишені пів кіла зерна й були засуджені показовим судом і то переважно на п'ять років, «спекулянти» міста й села – ті ризиковані люди, що везли два-три кіла сала та півсотні яєць до міста, щоб там дістати дещо з одягу чи взуття, або везли з міста до села якийсь свій лашок, щоб дістати своєму рідному, хворому на сухоти, жирів та яєць; була службова інтелігенція міст і сіл: священики, вчителі, інженери, лікарі – більшість в'язнів з інтелігенції обвинувачувалася в агітації проти соввлади. У решті відсотків п'ятнадцять нашої камери були професіоналами злодійсько-босяцького «фаху».