Дата публікації допису: Feb 09, 2013 7:5:26 PM
Розповідь Осипи Юрків (Дербіж), 1928 р. н., жительки села Черниці
Наша сім’я приїхала до села Черниці у кінці літа 1945 року із Польщі. До цього ми проживали в селі Полнатичі, це за 25 кілометрів від міста Ярослава (на території нинішньої Польщі). У нас була велика гарна хата та господарські будівлі. Одного дня прийшов староста села і сказав, що нам треба тимчасово, на декілька днів, переїхати на Україну, а потім, мовляв, повернетеся. Попередив також, що нічого з собою не брати, бо все одно повернемося назад. Але не так-то воно сталося, як нам обіцяли. Пізніше дізналися, що з території України переселяли поляків у Польщу, а нас – в Україну. Всі ці події називали операцією «Вісла».
Нас привезли спочатку у селище Розділ. Там не було де поселити, тоді ми самі поїхали в село Черницю, де нам дали будинок, який раніше належав полякам. Будинок був у дуже поганому стані. Ми його підремонтували і почали жити.
Наша сім’я складалася з чотирьох чоловік: тато, мама і нас дві сестри. З нами приїхав також мій двоюрідний брат Радослав Бєлінський, 1925 р. н.
У Кольонії проживала родина Федиків (Розвадівських), які мали велику господарку. В Черниці проживала їхня дочка Ганна Федик. Вона попросила, і Радослав пішов туди їм допомагати. Дали коні і він ними перевозив усе необхідне. У скорому часі, оскільки у нас була вільна стайня, йому дозволили тримати коні у нас. В цей час на нашій території діяв партизанський загін. Деколи вони зверталися до нього, щоб перевезти певні речі у відповідні місця. Знаю, що був випадок, коли він возив до лісу дошки та бруси для будівництва криївки.
Радослав у цей час зустрічався з черницькою дівчиною Теодозією Ляшкевич. При зустрічах про деякі поїздки він розказував і їй. У неї був брат, який працював на складі у Черницькому технікумі. Видно, чимось не догодив або забагато говорив про партизан – за це його вони і убили. Теодозія, маючи образу на партизанів, розповіла НКВДистам, що знала про Радослава. Облавці забрали його у технікум, там два дні допитували. І він зізнався. Після цього його повезли на Кольонію до Федиків, у яких працював. Енкаведисти хотіли, щоб він показав, де у партизанів схрон. Федики мали схрон, але про нього ніхто зі сторонніх не знав, в тому числі і Радослав.
Після цього його повезли у Хлопський ліс, на місце, куди возив партизанам дошки. Радослав місця розміщення схрону в лісі теж не знав. Розлючені НКВДисти причепили побитого брата на ланцюг до воза і так тягали навколо лісу, поки він не помер. Після цього понівечене тіло запхали під купу гілляк, і так залишили…
Моя мама, Северина Дербіж, думала, що Радослава після допитів вивезли до Дрогобича у тюрму. Вона взяла передачу і поїхала туди, але його там не було. Минуло більше тижня. Біля лісу було громадське пасовище. Діти, які пасли худобу, відчули неприємний запах з лісу, і по ньому знайшли мертву людину. Про це розповіли Федикам, які проживали на Кольонії. Мати Федиків пішла туди і упізнала Радослава. Ми його забрали і поховали на Черницькому кладовищі.
Після цього мене взяли до технікуму і допитували, тримали там два дні. Я нічого не знала, нічого їм не сказала, і мене відпустили. Побоюючись повторного арешту, поїхала у Тернопіль, де працювала на цукровому заводі. Пізніше подалася у Радехів. Повернулася у село восени 1947 року.
Записав Іван Кахнич 15.12.2010 року.