На засланні в Даурскому районі (Сибір). (Автор: Величко Євген)

Дата публікації допису: Sep 07, 2020 4:20:50 PM

Одного разу їдучи з Розвадова до м.Миколаєва (Львівської області) став свідком цікавої розмови. Колишній політв’язень розповідав про тяжкі умови життя в Сибіру. А деякі пасажири говорили, що тепер люди самі їдуть в Сибір на заробітки, що Сибір не страшний. Забувають вони, що на заробітки їдуть молоді, здорові, працездатні люди і самі обирають собі місце роботи. Вони працюють там переважно влітку, а – не зимою. Висилали ж російські окупанти людей різного віку, місце роботи та заняття вони не обирали. З тих міркувань я вирішив описати наше перебування в Красноярському краю, Даурському районі, участку Двоє-Устя.

У Красноярську із залізничного вокзалу нас перевезли до пристані на річці Єнісей, де сказали завантажити наші речі на баржу з символічною назвою «Україна». Молоді люди швидко впорались із своїм багажем. Наші речі носили тато зі своїм братом Андрієм. Поряд старший чоловік мучився зі своїми «статками». А декілька хлопців уже стояли й розмовляли. Тато їх присоромив і вони допомогли іншим. Із Красноярська баржу тягнув катер вверх по Єнісею. Погода стояла гарна, але на душі було сумно. Ріка текла між горами, які мені були чужими, непривітними. Відволікали від неспокійних думок українські народні пісні. Їх наспівували брати Вальки, з якими нас везли в одному вагоні. Не одному аж мурашки бігали по спині від їхнього співу. Такого більше не чув. Особливо запам’яталося – «Їхав козак на війноньку».

За дві доби приплили до села Єрмолаєва – це 150 кілометрів від Красноярська. Перебралися на берег, тут нам повідомили адресу, де будемо жити. Тато телеграмою повідомив адресу працівнику пошти ї той відправив телеграму в Україну, родині. На березі ріки ( вперше за останні два місяця) мама зварила зупу. Була дуже смачна. Переночували в стодолі і наступного дня полуторками повезли нас на участок Двоє-Устя.

Коли проїжджали околиці Єрмолаєва, нас зустріли на обочині дороги українці з Львівської області Перемишлянського району, які були вивезені раніше. Машини не зупинялися але вони кидали нам буряки, капусту, моркву. Помітивши наше здивування, кричали «Вам це пригодиться». Ми ще не усвідомлювали, в яку глушину нас везуть. Приїхали до Двоє-Устя за 1,5 години. Дорога, якщо її можна так назвати, була надзвичайно погана, «відремонтована» за допомогою гілок.

В перший день поселили нас і ще 14 родин в барак. Він був дерев’яний, довжиною приблизно 20 метрів і шириною 12 метрів. Скриню, ящик та мішки з своїм майном ми скинули під стіну. В бараці був стіл і лавки, зроблені з дощок, посередині – пічка.

Участок Двоє-Устя. На передньому плані барак в який спочатку поселили 15 сімей.

Всі спали на підлозі. Решту сімей поселили в інші бараки. Згодом в бараку залишилось 7 родин. Крім нас, були тут люди з Турківського, Сколівського, Ходорівського районів – різного віку, від 3 до 85 років. Усі були дружні між собою. В основному це були робітники і селяни. Був серед нас і вчитель. Були між нами і учасники Другої світової війни. Виділявся бойко Березак – веселий чоловік, ніколи не сумував. Він пройшов фронтами до Берліну, а коли повернувся додому, то його вислали в Сибір, боялися окупанти, щоб він не приєднався до бандерівців. Діти бавилися його медалями. Він частенько розповідав, як воював. Були жінки з дітьми без чоловіків, котрі були арештовані та заслані в ГУЛАГ.

Тато – Величко Дмитро

Перші два тижні тато дуже переживав. Ми жили окремо від бабці і стрика Андрія. Для тата бабця була мачухою. Склад нашої сім’ї був такий: тато, мама та діти. Мені було 12 років, Ярославу – 10, Іванові – 7 і Левкові – 3. Через один тиждень нашого перебування Іван разом з Левком пішли в тайгу рвати малину і заблукали. Тільки пізно ввечері повернулись.

На участку жили литовці, естонці, німці, татари, калмики, поляки, українці. Московська імперія таки була великою. Жили і росіяни, були між ними і такі, які далі району не їхали. Ніна Чернова перед нашим приїздом приїхала з Красноярська і її запитали, що вона там бачила. Запам’ятав, як розповідала про поїзд: «Смотрю, какой-то черт едет и всю деревню тащит за собой».

На участку люди весь змінювалися: одних звільняли, других переселяли в інші місця, а третіх привозили.

Запам’ятався на цвинтарі хрест з написом, що там похована Величко Марія зі Стрия. Це з тих хто був вивезений раніше.

Участок знаходився в тайзі: навколо ліси, гори. Між горами текла річка Черемушка. Влітку ріка була мілкою, а навесні, коли танули сніги, по ній сплавляли ліс. Колоди могли бути діаметром і більше одного метра.

Нас періодично перевіряли, чи хтось не утік. І коли комендант приходив у барак, усі люди, які жили в ньому, повинні були шикуватися. Ставали і діти трирічні, та старші люди. Хтось повинен був вийти перед строєм і доповісти скільки присутніх, скільки на роботах, а може хтось пішов до Єрмолаєва. Впродовж першого року перебування на засланні коменданти, а їх було двоє – Абрамов і Черкашин (майже не вмів рахувати) наказували переселенцям підписуватись під документами, що ми будемо тут жити 25 років. Жінки плакали, а чоловіки «щлякували» ту комуну – нічого не вдієш.

Всі хто мав 15 і більше років, кожного дня йшли на роботу в тайгу за 8 км. Деколи залишались там на ночівлю. Робота була одна – рубати ліс, заготовляти деревину. Дерево треба було зрізати, відрубати гілки, розпиляти на частини і підтягувати колоди кіньми до дороги, а там трактори возили колоди до Двоє-Устя. В Двоє-Усті ці колоди складали в штабеля і весною по річці Черемушка сплавляли до Єнісею.

У кінці травня впродовж двох-трьох тижнів сніг швидко танув. Тоді річка Черемушка була переповнена водою. Робітники з штабелів скочували колоди в річку і вони мали плисти по ній. По всій довжині річки стояли робітники з баграми і слідкували, щоб не було заторів. Особливо треба було пильнувати на поворотах річки, де колоди могли впертися в берег. Якщо таке траплялося (а воно траплялося і не раз) тоді затор треба було розбирати. Ходити з багром по колодах, або лізти в крижану воду і розтягувати колоди. Не одній людині купання в крижаній воді згодом далося взнаки.

У нас речей привезених з України не було багато. Окупанти забрали все: родину, друзів, господарку також. А мали ми корову, велику свиню, кури, кролі. Коли тата тримали в міліції під слідством, в останній вечір він зрозумів, що нас будуть вивозити на Сибір, то попросив одного міліціонера Перейму,щоб пішов до нашої хати і постукав у друге вікно. Там жила бабця зі своїм сином, та передав, щоб свиню перегнали до сусіда, а ті заріжуть і гроші вишлють нам на Сибір. Міліціонер тата послухав і переказав бабці, але вона на те відповіла: «Най ся діє Божа воля». І далі продовжувала спати. А гроші дуже би нам пригодилися на засланні. Коли ми свої речі носили на машину то зі стайні кролі забирав собі Єрка Бешмета. Його мама після закінчення війни у нашій хаті кожний тиждень читала московські газети, тобто проводила з нами виховну роботу. В хаті присутність всіх людей з половини вулиці Завалля була обов’язкова.

За місяць до вивозу. Немає на світлині батька. З присутніх не вивезли маминого брата Івана і нашу бабцю Настю (крайня зліва).

Ми мали і кілька полів, та все це пропало. Проте найбільшою нашою втратою була піврічна сестра Марія, яка померла в концтаборі м. Борислав. Нам всім давали уколи, і мамі також, хоча вона говорила, що годує грудьми малу дитину. Та їй все одно дали укол і Марійка померла. В концтаборі один чоловік збив пачку з бракованих дощок, два чоловіки відвезли її на цвинтар і закопали, говорили, що десь знайшли хрест і на могилі його встановили.

Привезли нас на участок 30 серпня, а через два тижні мама разом з братом Левком, якого боліло вухо, пішли у райцентр Даурск. Направлення в лікарню мама отримала від лікаря Василя Ониськіва, який супроводжував ешелон з репресованими, як лікар.

В лікарні пробули три тижні. За цей час хворий виздоровів, а мама через постійне недоїдання заслабла. У мами грошей в лікарні не було. Левко їв те, що давали, а мама їла те, що він інколи залишав. Вона ходила просити добавки на кухню. Добавку могли дати і не дати. Передач ніхто не носив. Вона намагалась ходити на кухню мити посуд, але хворий не відпускав від себе.

По поверненню на Двоє-Устя мама була дуже виснажена. Вона ходила і падала. Тому змушена була знову повертатися до лікарні, вже як хвора. Тато маму відвіз. Їй давали крапельницю з глюкози, лікувала лікарка переселенка – естонка. Через три тижні виздоровіла і повернулась до нас.

Тато ходив у тайгу на лісозаготовку, робота була важка, а умови праці жахливі. Медпункту не було, а тільки аптечка в бараці. Пиляли дерева вручну пилою. Досить довго він зрізав дерева разом з естонкою. Казав, що в неї була легка рука. Зимою було важко працювати, бо заважали глибокі сніги і морози. Перш ніж дерево можна було спиляти , треба було навколо нього відкинути сніг (інколи і 1,5 метрової висоти). Норми були великі, а заробітки мізерні.

Наша сім’я після року перебування в засланні. Діти вже усвідомили: вони – бандерівці.

В бараці ми прожили декілька місяців, потім нас переселили в «ізбушку», колишній склад для дощок. Довжина її була приблизно 7 метрів. Стіни «ізбушки» були побудовані з дерев’яних колод і перекладені мохом. Дах покритий дранкою. Тато утепляв стелю носячи на стрих землю. Однак будинок залишався холодним – оберігав від снігу і вітру, але не від морозу. В центрі хати, де стояв стіл збитий з дощок, ми викопали яму де зберігали бульбу. Глибоко яму копати не можна було бо підходила вода.

Воду для їжі брали з річки Черемушка – криниць там не було. В хаті була пічка «буржуйка», зроблена з бочки. Поки вогонь в ній горів вона давала тепло. Погас вогонь і холодно – тепла вона не зберігала.

Взимку доводилось спати одягнутими. На голови вдягали шапки-вушанки. Як були сильні морози, то вода у відрах в хаті замерзала на декілька сантиметрів. Місцеві люди та ті хто вже обжився мали печі вимуровані з каменю. На вікнах ставнів не було. Тато, згодом, зробив ліжка з дощок і ми вже спали не на підлозі.

Перший рік ми провели так. Мама, Левко і я були дома. Іван пішов до першого класу, а Ярослав – повторив клас (знову ходив до 4-ого класу). Школа була в невеликій хаті. В одній кімнаті вчились 1-ий і 3-ій класи, а в другій – 2-ий і 4-ий. Було два вчителя.

Я у Миколаєві закінчив 5-ий клас, тому треба було йти до школи в Єрмолаєво. Грошей не було і мене залишили вдома. Восени ходив коло хати під гору заготовляти дрова. Рубав осики або берези на частини і ніс з гори або котив додому. Та моя заготовка була мала, в основному тато з тайги привозив дерево для опалення. Також носив з річки воду до хати.

Весною 1952 року пішов на роботу в експедицію. Робив місяць, прорубували просіки в тайзі. Мама написала додому, в Україну, що мені пропонують іти в ліс та з колод обрубувати гілки або рубати чурку (колоду різали на диски товщиною 5 см і кололи на малі частини, потім їх підсушували і заправляли машини). Брат мами, Іван Яценко, відписав, щоб ми з Ярославом продовжували навчання в школі, а він буде нам помагати грішми, що і робив в майбутньому.

На початку весни в хаті завелося дуже багато блощиць. В магазині не було ніяких засобів проти них. В той же час як раз відбувалося сплавлення лісу по річці Черемущці до Єнісею. Кінець сплаву був приблизно 7 км від Двоє-Устя. Там був електродвигун, який заправлявся бензином. Тато передав додому, щоб я прийшов до нього по бензин з банкою. Цим бензином можна було потруїти блощиць. Мама дала мені банку і я пішов. Та через 1 км мене зустрів комендант Абрамов і запитав куди йду і чому несу банку. Я йому розповів, що йду по бензин, щоб мати чим труїти блощиці. Він відразу почав кричати на мене, що так розкрадуть бензин, що він цього так не залишить, що цим займеться прокуратура та ще інші погрози на мою адресу.

Я злякався і відійшов вбік від дороги на 100 метрів та сховався за дерево, боявся, що як він піде назад, то мене забере до Даурска в міліцію. Дочекавшись вечора я пішов додому і мамі розповів про свою пригоду. Кілька днів я переживав і думав, що за мною прийдуть з міліції, але все минуло. Тато через людей передав бензин додому.

Тато спочатку валив ліс в тайзі на Великому Вусі. Пізніше його і частину робітників відправили на участок Куртюль – 10 км від Двоє-Устя. Коли збирався вирушити в дорогу, сказав Іванові піти до магазину купити махорки, він завжди нам говорив один раз. Іван скоро побіг, а коли повертався і переходив через міст упав з мосту у воду – з висоти приблизно 3 метри. З розбитою головою повернувся додому.

На Куртюлі робота була та сама – заготовляти древесину (лісоповал). Начальство про людей не дбало, експлуатація була жахлива.

Згодом тато перейшов на роботу в Двоє-Устя, де різав колоди бензопилою на чурки. Одного разу порізав бензопилою руку. Два тижні лікувався.

Нарешті перейшов на роботу в конюшню, яка була недалеко від нашої «ізбушки». Там утримувалось 28 коней. Літом тато вставав о 5 годині ранку та йшов шукати коней в тайгу, де вони паслись. У двох або трьох коней на шиї висіли дзвіночки, за якими можна було почути, де пасуться коні. Пригнавши їх до конюшні необхідно було дати коням вівса. О 7 годині робітники брали коней і їхали в тайгу на роботу.

На сибірських конях – Левко і Іван

Тато повинен був коней напувати, годувати, прибирати в конюшні, а ввечері гнати їх пастись. Доглядав коней тато сам цілодобово, без вихідних. Говорив, що наші коні не могли б працювати в таких умовах як сибірські коні.

На конюшні ветеринаром працював репресований Іван Глинянський.

Тато, крім роботи в конюшні, взявся ремонтувати упряж і взуття. Мама написала до бабці Насті (своєї матері), щоб поросила у нашого далекого родича-шевця інструмент, але й той дав дуже мало. Видно, подумав, що ми уже ніколи не повернемося до Миколаєва.

Ремонт упряжі тато хотів записувати на маму, але вона не захотіла. Говорила, що до пенсії не доживе.

З України ми привезли швейну машинку і мама займалася кравецькою роботою. Шила нижню білизну і сукні. За пошиття однієї сукні брала 5 рублів – це вартість одного відра картоплі, та й замовлень не було багато.

Додам, що бабця Мілька була вдома, а її син Андрій, наш стрик, працював помічником коваля на кузні.

У Миколаєві продуктами на зиму ми могли запасатися з городів, які мали. На Двоє-Устю бульбу спочатку доводилось закуповувати у людей, які привозили її з Єрмолаєва. Оскільки грошей у нас було мало, то тато продавав або міняв одяг та інші речі на бульбу.

Навесні мама, я і Ярослав пішли «під гору» біля хати піднімати цілину. Для цього я і Ярослав прорубували мураву, а мама лопатою вивертала землю. Потім хтось подав ідею підпалити мураву і буде легше копати, що і ми зробили. Трава швидко почала горіти, а ми відразу почали гасити вогонь, щоб не підпалити тайгу.

Згодом хтось нам сказав, що приблизно 8 км у тайзі, на горі, є доволі велика площа на якій ліс вигорів і туди люди йдуть садити бульбу. Мама взяла на плечі два відра бульби, мені дали одне і ми пішли на згарище. По дорозі зустріли мисливця на коні з собакою, який зауважив, що ми досить ризикуємо, бо він бачив сліди ведмедів. Але ми на це не звертали увагу. За 2 години ми дійшли до того поля, де були вже люди, і посадили свою бульбу. Туди була тільки стежка.

На цій горі була невелика дерев’яна хата, в якій жив колгоспник з Єрмолаєва і тримав там пасіку. При ньому було три собаки, зброя і кінь.

Восени мама ходила сама викопувати бульбу, яку закопала в копець. Урожай на згарищі був добрий.

Навесні тато, якраз на Великдень, привіз звідти бульбу.

Зимою, першого року нашого заслання, я носив лушпину з бульби литовцям. За одне відро лушпиння вони давали літр молока.

Наступного року, під весну, купили корову, яка називалася Манею. Тато привів корову під вечір. Вирубав з десяток сосен і впер їх до стіни хати – така була на початках стайня. Годували сіном, яке приносили з конюшні.

Літом побудували невелику стайню, де тримали корову, свиню і курей. Заготовляли сіно. Косили траву по горах, коли трава висихала, її громадили і складали на великі купи. Тато вирубував невеликі берізки, складав сіно на них, і я з Ярославом стягали їх вниз і укладали в копицю (сіно можна було привезти додому лише сніговою «дорогою»). Додому тато і мама йшли дорогою, а я з Ярославом та Іваном горою, щоб назбирати козарів. Їх було дуже багато.

Корову пасли в лісі. Доїти корову деколи доводилося на дворі, тому була потреба розпалювати вогонь, бо комарі та гнус заїдали людину та корову. Дим їх розганяв.

Як косили сіно, потрібно було лице змащувати вазеліном або натягати маски на голову, так охоронялися від комарів.

За те, що тримали корову, накладали податок. Необхідно було здати державі досить багато топленого масла.

Та все одно з коровою стало жити легше. До цього часто їли водянку, яка складалася з бульби, води і крупи. Інколи могла бути змащена пісним маслом (подібне до олії). Хліб був поганої якості.

На участку Двоє-Устя був медпункт, в якому працювали фельдшер і медсестра. Одного разу стався цікавий випадок. Один чоловік мав скрут кишок і його повезли до лікарні в Даурск. Везли його на полуторці. Він змушений був стояти в кузові і триматися руками за верх кабіни. Шофер поспішав. Їхав «швидко». Дорога була погана, тому хворого в кузові добре трясло. Коли приїхали до лікарні, то виявилося, що кишки стали на місце і операції вже не робили.

До смерті Сталіна на участку не було радіо. Тому коли в клуб привезли лампове радіо – це була велика подія. Відразу прийшло багато людей. Репресовані усіх національностей хотіли почути передачі із своєї Батьківщини, виникали суперечки. Тоді склали графік, хто і коли може користуватися радіоприймачем.

Мама і тато часто писали до рідних в Україну, тому знали всі миколаївські новини.

Одного разу стрик Андрій навіть виписав газету з України.

Мама і бабця Мілька не раз говорили, що згідні в Миколаєві жити на горі в дзотах. Така була туга за Батьківщиною.

Зарплату робітникам платили частинами, решту грошей, говорили, залишається за конторою. (Ці гроші, які заробляли спецпоселенці, йшло на рахунок НКВД.) Після отримання грошей часто виникали бійки. Деякі робітники, переважно молодь, пили багато горілки, розведеного спирту або бражки (не міцна самогонка). Спиртного в магазині ніколи не бракувало.

Один раз тато приймав участь в бійці. Три зеки з тайги поверталися додому. Їм пообіцяли великі заробітки, але це виявилося брехнею. Вони зайшли до кузні, де працював тата брат. Між стриком і зеками виник конфлікт, який переростав у бійку. Один чоловік, побачивши цю ситуацію, побіг на конюшню сказати татові. Тато відразу побіг до кузні, вхопив ковальський молот, підняв вгору і з криком кинувся на зеків. Ватажок почав утікати. За ним і два інших втекли.

Посередині стрик Величко Андрій

Якось на Двоє-Устя приїхали молоді хлопці з Білорусії на заробітки. Коли їх вербували, то говорили їм, що там лопатою гроші гребуть. Як їхали поїздом, то мали супроводжуючого. А коли стали під’їжджати до місця праці, то супроводжуючий … зник. Білоруси попрацювавши два тижні ледве втекли. Їм не хотіли віддавати документи.

На Сибіру, коли проходили вибори, то люди, які перший раз голосували, напивалися і хвалилися своїм голосуванням. Вони не задумувались, що їхні голоси, як і глоси інших виборців, нічого не значать. Результат завжди був 99,9%.

Репресовані також мали брати участь у виборах. На одних таких виборах Сидір Височанський (їх було 5 братів) заявив, що не буде голосувати. Він не громадянин Радянського Союзу, а його Батьківщина – Польща. За це комендант посадив його в карцер. Перебув в ньому Сидір увесь день, а ввечері відпустили, бо потрібно було на другий день іти в тайгу, ліс заготовляти. Лісоруби часто говорили, що тайга – суддя, а прокурор – ведмідь.

Ми жили 150 км на південь від Красноярську у підніжжя гір Саяни. Зима там починалася в кінці жовтня і тривала до кінця квітня. Решта днів – весна, літо і осінь. Часто зимою морози сягали –40^о і більше. Коли морози були великі, то люди, які були на вулиці, ходили швидко, не розмовляли між собою. Хіба могли один одному показати, що має ніс або обличчя біле, тобто відморожене.

Як людина плюнула, то слина замерзала на льоту.

Люди одягалися, переважно, у куфайку і ватовані штани. Взувалися у валянки або кирзові чоботи. Зимою спалювали багато дров, щоб в хаті було тепло.

І-ий ряд: зліва – Іван, справа – Левко; другий ряд: зліва стрик – Андрій, в центрі – Ярослав, справа – Євген. Всі в куфайках.

Літом ходили рвати лісові порічки, жимолость (подібні до нашої чорниці), малину, смородину. Яблука, груші, сливи, черешні там не росли. Росли кедри. Восени ходили рвати кедрові шишки. Я ліз на невисокі кедри, а Ярослав ліз на кедри будь-якої висоти.

Одного разу мама пішла в ліс по малину з росіянкою Храповицькою. Вона говорила, що тайга – це їхня годувальниця. Колись під час голоду, вони їли траву.

Часом з Єрмолаєва приходили до нас українці і ми з ними йшли в тайгу по кедрові шишки. Потім вони у нас ночували.

В тайзі можна було зустріти медведя. Були також марали – дикі корови. Полювати на них було заборонено. За це карали. Але одного разу мисливець Храповицький запропонував татові піти вполювати марала. Він знав де вони в тайзі приходять лизати соляну ропу. Вони вбили марала. Тато кіньми привіз тушу в Двоє-Устя і вони поділились м’ясом. П’яний Храповицький похвалився, що забив марала. Через деякий проміжок часу прийшов участковий та інші представники влади шукати м'ясо, але не знайшли. Мама добре його заховала, а роги марала Ярослав повісив на стриху. Вони з драбини дивилися на стрих але рогів не побачили.

Росіяни-мисливці полювали на рябчиків, білок, глухарів. Вовки були біля села Єрмолаєва, де були поля.

Як йти з Єрмолаєва до Двоє-Устя, то через 6 км закінчувалися поля і починалася тайга. На тій межі була збудована невеличка хатина, де подорожній міг переночувати або сховатися від дощу. Аналогічна хатинка біля дороги була і на десятому кілометрі.

Восени 1951 року ми з Ярославом перейшли жити до села Єрмолаєва, де була семирічна школа. Вчились від понеділка по суботу. В суботу ввечері йшли на Двоє-Устя, а в неділю повертались назад. Переважно ходили групами. Зимою багато разів на саморобних лижах з дранки або пішки.

Одного разу мені з товаришем по класу зимою йти з Єрмолаєва до Двоє-Устя. На 6-му кілометрі, коло хатинки, побачили великого вовка. Від дороги до хатини людських слідів не було. Ми повернулись назад, повилізали на високі берези. Потім порадились і злізли. Повирізали палиці і так пішли додому.

Жили на квартирі у сибіряків Торгашиних три роки. Це були старші люди, вже мали внуків. Тримали корову, свині, гуси і кури. Господар працював у колгоспі. Восени правління колгоспу розраховувалося з ними. Заробітки були малі. Одного разу господар сумно оповідав, що син голови колгоспу (молодий, здоровий хлопець) за рік заробив стільки, що за один раз весь річний заробіток взяв на плечі і поніс додому.

Колгоспники були кріпаками, а виживали з підсобного господарства. В наші обов’язки входило наколоти дров і принести до хати. На подвір’ї стояв «журавель», яким набирали воду з колодязя.

Восени ми допомагали їм копати бульбу. Між Єрмолаєвим і Даурском був невеликий лісок, у який ішли рвати дикий хміль. З нього господарі робили квас. Господиня варила їсти зранку картоплю, або зупу. Зупа з ранку була рідка, на обід густіша, як холодець. Їжу варили і зберігали цілий день у російській печі. До бульби деколи ми купували у господині квашену капусту, огірки або квас огірків з бочки. Все це при ній я записував на листок. В кінці місяця все рахували: за квартиру, продукти, за приготування їжі – виходило приблизно 100 рублів, які регулярно платили. Спали на палаттях – в кімнаті біля дверей була ніша. Щоб залізти догори треба було вилізти на піч а потім вже залізати на палаття.

У господарів була російська баня. Іноді вони й нам дозволяли митися і попаритися в ній.

Взимку мама в мисках заморожувала молоко. Потім ставила миску на піч і замерзле молоко відокремлювалося від миски. Ми клали його в торбу і несли до Єрмолаєва, там по одній мисці розморожували і пили.

Коли приходили з Єрмолаєва до Двоє-Устя, то мама прала нашу білизну в річці. Поки доносила до хати білизну, вона замерзала в неї на руках.

Спочатку в школі вчитися було важко. Вчителі до нас відносилися добре. Учні були різних національностей, але ворожнечі між нами не було. Кожен день на великій перерві дівчата, директорка і декілька вчителів в коридорі робили коло. Взявшись за руки, ходили і співали комуністичні пісні. Раз на тиждень, в кінці уроку, читали книжки на патріотичні теми. Так нас виховували.

В хороводах хлопці участі не брали. В коридорі, а він був великий, під стіною були зроблені столики, де учні могли пограти в шахи на перервах. Одного разу я з одним учнем так захопилися грою, що не почули дзвоника на урок. Нас помітила директорка. Наказала припинити гру та йти в клас. Надалі взагалі заборонила грати в шахи.

Зі мною в одному класі вчився родич директорки, він мені говорив, що він з Сумської області.

Весною учні 5-их і 6-их класів йшли у ліс та заготовляли дрова для обігрівання школи. Зрізували переважно берези і робили з них двометрові колоди, які складали в штабеля. Кожний учень повинен був заготовити два кубометри дров.

В шостому класі восени я разом з учнями нашого класу пішов до Даурска купувати зошити. На березі Єнісею чекали на паром. Раптово з’явився комендант і почав на мене кричати, яке я мав право самовільно йти в Даурск. Я пояснив причину, але його це не влаштовувало. Його крики чули всі учні, а мені було трохи неприємно, що я не маю таких прав як вони.

Коли ми вчилися в 6-ому класі, то пропав наш однокласник. Ходили чутки, що його замордували. Одного дня всі учні 4, 5, 6 і 7 класів стали у лінійку на віддалі 2 метри і від Єрмолаєва йшли в сторону Даурску. Думали, що він десь закопаний. Але свіжої ями не знайшли. Говорили, що якийсь чоловік з Красноярська вбиває людей і їх їсть.

В Єрмолаєві був дитячий будинок, на території якого був невеликий ведмідь на ланцюгу. Ми з Ярославом ходили туди грати в шахи. Дитдомівські іноді бились з єромолаєвськими. Ми утримували нейтралітет.

Бувало влітку з мамою ходили з Двоє-Устя в Даурск. Якщо затримувалися в Даурску, то доводилося ночувати в українців в Єрмолаєві. Коли ночували з суботи на неділю, то у неділю в хаті постійно відправлялась Служба Божа., на якій і ми були присутні.

В березні 1953 року здох кат українського народу Сталін. Він і його російська банда нищили український нарід фізично і духовно. Винищували цвіт української нації. У школі вишикували учнів на майданчику і провели мітинг. Виступали вчителі. Виступили були дуже жалібні. Директорка говорила, що більше ми не скажемо: «Да здравствует Иосиф Виссарионович Сталин».

Деякі сибіряки плакали, дехто говорив, що помер «Отец – кормилец». Їм здавалося, що світ перестане існувати, сонце уже не зійде на небосхил. Багато людей проявили свою рабську психологію.

Репресовані зустріли цю звістку радісно і стали чекати змін. Складали вірші, наприклад: «Сонце світить, дощ паде, Ворошилов гній везе, Сталін вийшов руки ломить, що комуна не росте»; «Широка страна моя родная много в ней тюрем и лагерей, я другой такой страны не знаю, где так много плачет матерей»; «Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні».

Хоч жили ми на Сибіру, однак завжди думали про Україну. Під впливом цих думок Ярослав вирішив сам поїхати в Україну (це було владою заборонено). Це було весною 1954 року. Про втечу він мріяв і до того. Тож пішов до ближнього села Новоселиця (віддаль десь біля 10 км). В селі попросився переночувати. Сказав, що сирота і їде в Україну. Прізвище, ім’я взяв вуйкове. А на другий день їхав обоз з 6-ти саней до Красноярська. Їхали по замерзлій ріці Єнісей. Фірманів було троє, а він був четвертий, їхав сам на санях. Фірмани мали різні харчі: молоко, зупу заморожену, хліб, м’ясо і інше. Харчуватися запрошували його до себе, бо Ярослав нічого не мав. Приїхавши в Красноярськ, пішов на залізничну станцію і сів у товарний вагон. Одну зупинку їхав між вагонами, на зчепці. Доїхав до Новосибірська. Там пішов на вокзал погрітися (бо дуже замерз) і купити собі щось поїсти, мав з собою 10 рублів. На вокзалі його затримали міліціонери як безпритульного і здали в дитячий будинок. Там пробув місяць, поки не прийшла відповідь від батька, щоб його повернули назад в Двоє-Устя. Після приїзду на Двоє-Устя далі пішов вчитися до школи. Як прийшов до школи, то директорка провела загальношкільні збори, де розбирала його «негідну?» поведінку.

Восени 1954 року тата перевели на роботу в районний центр, Даурск, доглядати за кіньми райкому партії. В Даурску проживало декілька родин українців.

Даурск. І-ий ряд: зліва – Вовк Софія, справа – мама; другий ряд: зліва Величко Андрій, в центрі – тато, справа – Вовк Петро

Своє майно з Двоє-Устя перевезли однією підводою. Хата була маленька – кімната і сіни. Вікна були при землі. Корови, які не раз лягали перед нашою хатою, впиралися до нашого вікна. Так що могли видавити шибки.

На одному подвір’ї була хатина і конюшня. В конюшні було 9 коней райкому партії і один кінь райкому комсомолу. Влада їздила кіньми бо всі «дороги» були жахливі в час негоди. Напувати коней гнали до Єнісею, це біля 100 метрів.

Після нашого переїзду до Даурска татові порадили подати до суду на ліспромгосп, оскільки тато у добу працював не 8 годин, а всі 24, без вихідних. Суд відбувся, але компенсація була дуже малою.

Через кілька місяців стрик Андрій з бабцею переїхали до Даурска. Стрик працював у кузні ковалем. Інколи він ходив на підробіток в річний порт розвантажувати баржі.

Влітку потрібно було заготовляти сіно для коней. Тата направили косити траву з допомогою косарки, яку тягнули два коні. Мама хотіла дати йому хліба на сінокос, але його в хаті не було.

У 1954 році восени нам вдалося купити город засаджений бульбою, морквою, огірками, капустою. На другий рік ми хотіли використати цей город, але його у нас забрали.

Районний центр Даурск розміщений був на лівому березі Єнісею. Будинки були дерев’яні, на центральній вулиці був дощатий хідник. Була лікарня, колгосп, МТС та інші невеличкі підприємства.

Також була середня школа. Класи переповнені. Ми з Ярославом пішли у 8-й клас, Іван – у 4-ий, Левко – у перший. Ярослав дуже добре знав математику. Коли писали річну контрольну з математики, він перший з двох класів розв’язав її. Тоді його посадили за вчительський стіл, щоб він не підказував іншим учням.

Якось я з ветеринаром Іваном Гнилянським пішли у радіовузол дізнатися чи можна провести радіо «колгоспник» до хати. Робітник сказав, що у них є потужна радіоапаратура, яка може транслювати передачі з багатьох країн світу. Тоді Гнилянський попросив включити Київ, що там говорять в Україні. Робітник відповів: «Нельзя, у нас все по графику».

Наша хата в Даурску була готелем для всіх українців, які в справах приходили в районний центр і затримувались на ніч. Часто, коли вкладалися спати на підлогу, важко було пройти. Коли було тепло на дворі, то чоловіки йшли спати в конюшню на стрих, де було сіно.

В грудні 1954 року я повернувся з Сибіру до Миколаєва і продовжив навчання в школі.

Влітку 1956 року нас реабілітували з поверненням конфіскованого майна. Через місяць усі були в Миколаєві. Однак в свою хату не могли поселитися – там жили люди. Ми поселилися у Івана Яценка, а бабуня Мілька з сином Андрієм у Михайла Мандзюха.

Тепер була проблема повернути хату. Татові обіцяли, що хати віддадуть, але час ішов та нічого не змінювалось. Тоді мама стала ходити в райком партії до І-го секретаря Іоніна. Той теж обіцяв.

Одного разу я запропонував Ярославу сходити і нам в райком. Ми тоді ходили в 10-й клас. Коли прийшли, якраз проходив пленум партійців. Ми почекали до перерви і підійшли до другого секретаря. Розповіли, що приїхали з Сибіру, що нас реабілітовано з поверненням конфіскованого майна, але хати не хочуть віддати. Це почув один з учасників пленуму і сказав: «Я проходил улицей возле их дома, они устроили антисоветскую демонстрацию. Их надо выслать на Сибирь снова, но дальше чем были.»

Оскільки хату не повертали, то тато поставив ліжка на подвірї і там ночував. Через деякий час хату нам таки віддали.

Запам’яталось ще, як тато шукав роботу. Одного разу з директором хлібопекарні Цімерманом тато пішов до директора райспоживспілки Дубинина. Цімерман сказав татові почекати в коридорі, а сам зайшов до кабінету. Двері були підхилені і тато чув їхню розмову. Цімерман представив Дубинину тата, на що Дубинин відповів триповерховим російським матом, «И кого ты мне привел?!» тато почувши відповідь Дубинина пішов додому.

На закінчення я хотів запитати: «В якій країні світу «рідний» уряд висилав малих дітей і літніх хворих людей на голод і холод за тисячікілометрів від їхньої домівки?»

Це може робити тільки російський окупант зі своїми опричниками!