Дата публікації допису: Mar 28, 2013 7:20:8 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Мене перевели до слабосилої команди
Вкрай виснажені в'язні, надриваючись, помітно наближали до закінчення основні роботи канала. З одного боку поглиблювалося дно канала, а з другого – збільшувались кагати-могили з в'язнями.
У мене пухли руки; коли я вже не міг згинати пальців, мене перевели до слабосилої команди, на легшу працю; і аж тоді мені усміхнулася доля – мене, як рахівника за фахом, направили в фінчастину відділу.
УРЧ виготовила документи, й я оселився тепер у дерев'яному, сухому бараці-будинку. Головним бухгалтером фінчастини був лагідний, освічений дід-грузин, що володів кількома чужоземними мовами. Вільних посад не було, й він призначив мене учнем розрахункового відділу, до розпорядимости старшого бухгальтера Петросяна, теж грузина. Грузини-в'язні працювали також і в канцелярії постачання – отже цей малочисельний нарід мав у таборі помітну кількість інтелігенції.
У фінчастині з понад двадцяти п'яти осіб найбільше було українців, а решта були москалі та грузини. Українці та грузини за карністю були к-р. (контрреволюціонери), а майже всі москалі були битовиками. (Як правило, в кожному етапі поміж політичними було й трохи криміналістів, бо таборове начальство конче потребувало їх для заміщення адміністративних постів у таборі, для обслуги кухонь, КВЧ, ВОхр тощо. Тож при формуванні етапів у кожному переділі вагонів поміж політичних саджали 2-3 криміналісти.) Проте й серед них були контрреволюціонери, як наприклад диякон Яковлєв з Воронізької области, засуджений за агітацію проти соввлади; від тяжкої праці він дістав грижу, й його перевели на легшу працю, на посаду архіваріюса – пізніше він таки помер від грижі.
Був ще колишній офіцер царської армії полковник Вільямінов, що працював фінансовим ревізором. Він теж вважався к-р, але з цим не погоджувався й подавав кілька прохань до Ворошилова, зазначаючи, що його невірно засуджено, й прохаючи заступництва. Під час т. зв. горожанської війни Вільямінов був близьким до Ворошилова, працюючи в його штабі, але все ж таки на прохання полковника Ворошилов не відповідав.
Петросян поставив мене не на суто бухгальтерську працю, а доручив мені розчистити списки біля тисячі в'язнів, яким не була виплачена преміяльна винагорода. Я мусив у УРЧ усталити, в якому таборі перебувають ті в'язні, щоб їм переслати гроші. Як виявилось, більшість в'язнів, позначених у тих списках, померли.
Користуючись цією нагодою, я перевірив у картотеках УРЧ наявність усіх колишніх членів обох підпільних організацій нашого району – виявилось, що всі були живі. Потім перевірив усіх знаних мені земляків, що прибули разом з нами – тут ми мали втрату. Господар Сивокінь, здається Ігор, з села Шилівки (в його будинку примістилася сільрада) помер 1 травня 1933 року. Смерть Сивокіня вказувала, як недобрим було те, що ми, підпільники, опікувалися тільки своїм гуртом. Я переказав своїм підпільникам, щоб вони не забували й за наших земляків, й, якщо хто потребуватиме конечної допомоги, щоб сповіщали мене, бо тепер я мав можливість допомогти.
Справді – в списках невиплаченої преміяльної винагороди, більшість належала померлим; отже, замість відмітки, що помер, я міг виписати гроші своєму підпільнику й записати, що гроші виплачені.
Для першого разу я вибрав одне прізвище померлого, пішов на 3-ій таборовий пункт до Василя, розповів йому, в чому справа, й подав вказівки, як треба зробити, щоб одержати гроші й за них купити хліба й дати землякам. Наступного дня, під час вечірньої праці, Василь з'явився до фінчастини за одержанням «невиплаченої премвинагороди» – його скерували до мене. На перевірочні питання Василь відповів точно, згідно з даними мною йому вказівками; ніби перевіривши по списку, я виписав касовий ордер на 9 крб., і Василь одержав гроші.
Так я допомагав живим грішми померлих в'язнів; якби це було викрито 3-ою частиною, то я загинув би в РУР-і. З цих грошей я нічого не користав для себе, щоб Богу було відомо, що я ризикував своїм життям тільки для допомоги ближнім.
«Сєксоти» – сєкрєтниє сотруднікі
У таборі ми пробули вже місяців два, як мене вперше відвідав побратим Хоменко й розповів, що має приятеля, який його часто відвідує й намовляє тікати до Фінляндії та прохає Хоменка, щоб він заохотив до втечі й своїх земляків. На таку пропозицію Хоменко пообіцяв приятелеві запитати мене, як зверхника; при цьому приятель виявив велике бажання зі мною познайомитися.
Я розпитав Хоменка, який є зовнішній вигляд того приятеля, й довідався, що він працює завмедпунктом табору ч. 3. Я вже знав від старих в'язнів, що то був сексот 3-ої частини, й що він уже вислужився, бо йому дозволили мешкати разом з дружиною поза табором у приватному будинку. В 3-му таборі він уже був відомий, як сексот, а тому він відвідував 1 і 2 табори й там «винюхував» людей.
Побр. Хоменку я сказав, що з сексотом треба й надалі «приятелювати», але той скоро й сам відійде, коли йому сказати, що зверхник, почувши про пляни втечі до Фінляндії, дуже сварився за такі непотрібні балачки, казав, що треба краще дбати про виконання норм, щоб тим полегшити свою долю.
Я пояснив Хоменку, що про справу втечі я думав і розпитував людей; для нас ця справа є безнадійною, бо Фінляндія повертає Москві втікачів з таборів і приділяє азиль тільки тим, хто має в Фінляндії родичів або знайомих.
Коли Хоменко відповів «приятелеві» так, як я йому радив, то їхнє приятелювання зразу ж дуже прохололо, й відпало бажання знайомитися зі мною. Був він дуже обережний і мало бував там, де його знали – він же знав, що моральні засади в'язнів дозволяють їм знищувати сексотів.
Голод гнав дітей з України до батьків у кацети
У березні 1933 року почали прибувати в табори до батьків перші «ластівки» з України – діти віком 9-12 років, переважно хлопці. Прибували до таборів діти й меншого віку, але таких привозили дорослі. Наприклад до одної жінки-в'язня її родичка привезла двох хлопчиків 4 і 6 років.
– Бери дітей і що хочеш з ними роби, бо в мене вони з голоду помруть, а ти потім нарікатимеш на мене – казала вона.
Таборове начальство спочатку не противилось цьому й дозволяло дітям жити при батьках у бараках – нехай мовляв з дитинства призвичаюються до кацетного життя. Тим дітям, що їхні батьки виробляли норму, видавали дитячий місячний приділ харчів, у якому навіть був кусничок масла – такий, як сірникова коробочка.
Пригадую таке – о 3 годині експедитор з станції Сосновець привів до нашого бараку дівчинку й питав діда, що топив печі, чи мешкає в нашому бараці в'язень, назвавши його прізвище. Почувши це, я поворушив сонного сусіда, що спав на верхнім пілку поруч мене (ми тоді мешкали в бараці вагонної системи). Сусід розплющив очі й, побачивши свою дитину, не скочив, а впав на підлогу, схопившись взяв дитину в обійми й цілуючи промовляв: «Моя ти донечко! Як же ти добралась у таку далечінь? Тобі ж тільки дев'ять років.»
То приїхала дитина до хлібороба з Старобільщини, з яким я приятелював. Він, як і я, за кількістю землі належав до середняків, так само не вживав алкоголю й не курив, був душевною, релігійною людиною й свідомим українцем, вів зразково господарство, мав невелику пасіку й хату з двома кімнатами й кухнею. Під час колективізації начальство надумало в його хаті помістити канцелярію колгоспу; але, за кількістю землі, він не підходив до категорії куркулів, і йому закинули агітацію проти колгоспної системи, засудили на три роки, дружину з трьома малими дітьми вигнали з хати й у ній таки помістили канцелярію колгоспу.
Винайнявши в місті Старобільську маленьку кімнатку, мати добувала засоби напівголодного існування тим, що прала білизну жінкам партійної верхівки, мила підлоги, носила воду та виконувала іншу поденну працю. Надійшла люта зима 1932/33 року, а палива купити не було за що; отже знедолена жінка, в числі інших бідуючих жінок, ходила між залізничними коліями й то там то там находила кусник вугілля, А часом дехто з кочегарів – «врєдітелєй і врагов народа» – побачивши знедолених жінок, ніби ненароком штовхав з тендера й більшу грудку вугілля.
Ми втрьох сиділи на моєму нижчому пілку, й батько запитав: «Може, не дай Боже, щось трапилося, що ти ризикнула їхати до мене?»
Дівчатко оповіло таке:
Одного туманного ранку мама пішла на станцію збирати вугілля, бо в кімнаті, де ми мешкали, було дуже холодно. Ідучи між коліями, мама простягла руку за рейку й взяла кусник вугілля; в цей момент їхав маневровий паротяг і передавив об рейку долоню. Мама знепритомніла, й її одвезли до лікарні. Не дочекавшись матері, ми, голодні, в нетопленій хаті, плакали. На другий день сусідка сказала нам, що наша мама в лікарні, й я пішла її відвідати. Мамі вже відрізали долоню, обличчя її було жовте, говорила вона тихенько й сказала мені, щоб я братиків по одному відвела до сусід і попросила, щоб вони побули в них кілька годин, поки я відвідаю в лікарні маму, а сама щоб узяла Вашу адресу й у столику всі кілька карбованців грошей, купила за них залізничного квитка й їхала до Вас, бо ми діти все одно мали б умерти з голоду й холоду.
Я так і зробила, як сказала мені мама. У вагоні люди питали, чому я така мала їду сама, й я розповідала людям, що трапилося з мамою, й що я їду до тата, що є в'язнем на Біломорканалі. А один чоловік сказав (дівчинка, переказуючи це, нахмурила бровенятка) «Не слушайтє єйо, она врьот, ето бєзпрізорная воровка». Я стала плакати, а жінки почали ганьбити того чоловіка і давали мені їсти та грошей (і дівчинка вибрала з кишені дрібні гроші і висипала на коц). Ось скільки мені надавали – заберіть, тату.
Люди мені казали, де треба робити пересадку, й показували, в який саме потяг я мала сідати. В Москві одна тітка-українка купила мені квитка аж до Сосновця, бо тих грошей, що я взяла дома, вистачило тільки, щоб купити квитка до Москви,
Діти в таборах дожили при батьках до червня 1933 року, а тоді таборове начальство припинило видачу харчів дітям і зарядило відправити дітей додому, або віддати до діточих притулків ГПУ (для виховання яничар). Причиною такого зарядження може було й те, що основні роботи канала були вже закінчені, й в'язнів мали відправляти на інші «вєлікіє стройкі комунізма». Тож незручно було перевозити дітей разом з їхніми батьками – може ще якась «капіталістічєская гідра» побачить і розголосить у вільній пресі світу.
Мій старобільський «колега» не наважувався відправляти дочку додому, бо його дружина-інвалід не прогодувала б трьох дітей; але в діточий заклад ГПУ теж не хотів віддавати, тим більше, що за кілька місяців він мав звільнитися. Дівчинка переховувалась у таборі, майже весь час у жіночих бараках. Харчів на неї не давали, але, в щиро християнському пориві, наші молодиці, відриваючи останнє від себе, годували й доглядали дитину, аж поки батькові скінчився термін ув'язнення.
Ми знали про голод на Україні
Ще в кінці 1932 року в листах з дому рідні наші в різний спосіб натякали, що соввлада забрала збіжжя врожаю 1932 року, й що на селах з місяця на місяць стає тяжче з харчуванням.
По Різдвяних Святах нам писали, що багато людей пухне, а в березні вже писали, що багато померло. Такі жахливі вісті додавали до тяжкої долі в'язнів ще журбу за долю України, наших дітей і рідних. Прибуття в табори дітей спонукало й мене написати додому про те, що малі діти приїздять на відвідини батьків і тут залишаються, й що я був би радий, якби дев'ятирічний синок приїхав до мене.
У ті місяці, під час праці й відпочинку, постійною темою розмов в'язнів був перебіг штучно організованого Москвою голоду на Україні і Кубані. Ми свідомі були того, що Україна була духовим муром, що прикривав решту Европи від азійського духу Москви. Отже, на нашу думку, Захід мав би бути зацікавлений, щоб ця заслона для нього існувала, й ми сподівались, що Англія, Америка й інші держави Заходу, як тільки вони дізнаються про жахливий голод на Україні, своєю твердою й різкою поставою примусять Москву припинити незнаний за християнських часів злочин – масове виморювання голодом мільйонів ні в чому не винних людей – і тим допоможуть Україні полегшити її стан тяжкого рабського поневолення Москвою, як перед тим допомогли (своїм бойкотом лісу) полегшити режим і умови праці в невільничих таборах.
В оцінці штучно організованого Москвою голоду на Україні та Кубані в'язні-москалі к-р не монархічного напряму вину за цей злочин спихали на Західний Світ; вони твердили, що ідея соціялізму занесена до Росії із Заходу спеціяльно для того, щоб розкласти добробут і могутність імперії, що англосакський світ взагалі упереджено ставиться до слов'ян і тепер руками жидів винищує слов'ян, почавши від старої слов'янської культури Києва і т. п.
За деякий час, коли ще й не зітліли трупи мільйонів українців, що вмерли від організованого Москвою голоду, Америка встановила дипломатичні зносини з Москвою, яких до того часу не мала, й сприяла входженню московських садистів до Ліги Націй – тоді москалі ще упевненіше обстоювали ті свої твердження.
Коли наступив зворот у політиці Америки по відношенню до Москви, то ми українці виразно впали на дусі. Відчували ми, що є осамітнені, й Західній Світ і Америка не тільки що належно не оцінили нашу жертвенну боротьбу, але навіть і не підтримали нас на дусі. Навпаки, саме тоді Москву було прийнято в коло культурних народів світу – до Ліги Націй – і цим нібито Москві дано було вільну руку для нищення українців.
Таке поступовання Америки щодо Кремля негативно відбилося в душах в'язнів-українців. Раніш так багато пошани, прихильности й любови виказували в'язні на адресу Англії й Америки, бо завдяки ним неймовірно тяжкі умови праці в кацетах дещо зм'якли – тепер це зникло. Деякі навіть заламались і почали висловлювати думки, чи не краще й нам впрягтися до московсько-большевицького імперіялістичного воза й допомагати котити його з гуркотом по Европі, Азії, Африці, Америці – при цьому хоч би крихти все таки перепадуть і нам. Бо ж все однаково вільний світ не є розумний, коли допомагає большевикам скріплюватись – сам допомагає Москві себе завоювати.
Такі поодинчі прояви ми засуджували й доводили слабодухим, що вільний світ не можна розглядати, виходячи тільки з сьогочасних заложень. Там бо панує демократія-свобода. Тепер до державного керма обрано там нерозумних політиків, а за кілька років, може будуть обрані мудріші, які не вестимуть свої народи в московську петлю, а, навпаки, зліквідують кремлівську загрозу для вільного світу, а цією нагодою скористується й Україна і звільниться від Московського поневолення.
Російські монархісти
Я мав розмови й з російськими монархістами, але вони не висловлювали свого погляду щодо голоду на Україні й Кубані.
Після скінчення праці мені часто доводилось ще затримуватись на кільканадцять хвилин, і коли я заходив до кухні-їдальні, то обід уже кінчався, й натовпу людей не було. (При Сосновецькому відділі були кухні-їдальні для ІТР (інженерно-техніческіх работніков); там давали дещо поліпшені страви з двох дань; часом давали навіть по маленькій котлеті і 8 куснів хліба, картоплі та м'яса. Друга кухня-їдальня була для службовців; в ній давали загальну баланду, але в тарілках).
Але завжди навмисне припізнювались бібліотекар відділу Яковлєв, колишній редактор колчаківської газети, та три робітники УРЧ – колишній правник одного з царських міністерств, офіцер денікінської армії та єпископ Мітроцький. Ця чвірка творила ядро російських монархістів у таборі. З'ївши по тарелі баланди, вони звичайно ще з півгодини розмовляли, а найчастіше слухали вірші Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, які мистецьки деклямував Яковлєв.
Так одного разу, поївши баланди, єпископ звернувся до Григорія Яковлєвіча (Яковлєва), прохаючи його «замість десерта» прочитати будь що з Пушкіна. Яковлєв глянув поверх окулярів на стелю (ніби там було написано, що саме читати) й розпочав:
«Багат і славен Кочубєй. ...»
Скінчивши деклямувати, Яковлєв сказав, що цей твір, як художня річ, є гарний, але історичні події Пушкін трактує й насвітлює невірно.
Котрийсь з слухачів не погоджувався, кажучи, що це є шедевр у всіх відношеннях. Яковлєв заперечував цьому, кажучи, що можна по різному розцінювати історичні події, й що він, наприклад, не засуджує й царя Бориса Годунова, який згинув від рук бояр за те, що хотів полегшити тяжку долю свого простого люду.
Я не витримав і теж встряв у розмову, кажучи, що поема «Полтава» навіть у дрібницях є викривленою. Мабуть для кращого римування ім'я Кочубеївни подано в ній невірно. Ґрунтовною ж хибою твору є те, що Гетьман Мазепа трактується в ньому як «злодєй» за те, що він повстав проти тиранії царя Петра в обороні покривджених прав свого народу. Історично правдивим було б, якби Пушкін написав, що Гетьман Мазепа боронився проти царя Петра-злодєя.
От під цю пору – казав я – мільйони моїх земляків-українців перебувають у таборах примусової праці за те, що вони ставали в обороні прав Українського Народу проти цьогочасної большевицької тиранії, й значить ми теж є злодії, а ті, що в цю пору винищують голодом мільйони наших батьків, дітей, жінок, братів та сестер, то не є злодії. Цьогочасні віршомази пишуть про них хвальні поеми, й на такій брехливій літературі виховуватимуться теперішні й наступні покоління росіян. При такому насвітленні історичних подій росіянин ніколи не був, не є й не може бути братом українців.
Говорив я піднесеним голосом, мабуть з помітним хвилюванням, а коли скінчив, то хотів вийти з харчівні. Коли при цьому я минав «стіл» чвірки, то Мітроцький чемно запитав мене, звідки я є, й за що мене засуджено. На останнє питання я не сказав, що за СВУ, бо знав, що для москаля почути про СВУ – це ніби міцної табаки понюхати; я просто вказав статті, по яких мене засуджено. Почувши це, Мітроцький запросив мене сісти до їхнього столу, й я прилучився до їхньої розмови. Ставив мені запитання Мітроцький, а решта слухали й тільки зрідка подавали репліку.
Єпископ запитав, що мені пишуть з дому про голод. Я відповів, що з листів до мене видно, як шаліє на Україні організований Москвою голод, який набрав жахливих розмірів. В моєму хуторі було зі мною 25 душ населення – з них тепер двоє арештовано, а одинадцять померло з голоду. Подібні вістки одержують в'язні-українці з усіх закутин України й Кубані. З голоду мруть бідні, середняки, колишні заможні й інтелігенція; отже ці заходи Кремля треба розцінювати не як вияв клясової боротьби – винищення лише заможних – а як геноцид, як винищення взагалі українців, які все не піддаються асиміляції.
На мої слова ні підтверджень, ні заперечень не було.
З жалем запитав мене Мітроцький, чому на Україні не втримався Гетьман Скоропадський. Я відповів, що мабуть через те, що Гетьман дещо зволікав з земельною реформою. До мого такого поверхового твердження офіцер додав, що Гетьман не міг закріпитись ще й тому, що проти нього була спрямована диверсійно-розкладницька мілітарна дипломатична акція большевиків, українських соціалістів і денікінців.
Мітроцький виявляв зацікавлення Гетьманом певно тому, що сам був українцем з Закарпаття. Російський царат, готуючись до подальших завоювань, заздалегідь утворював вірні кадри для просторів австрійського цісаря. Мітроцький був плеканий у Петербурзі саме для тієї мети. Був він науковець-філолог і до революції викладав у високих школах. Як переконаний монархіст, він після революції не захотів навчати комсомольців та комуністів і став працювати на Божій ниві. Як ревний слуга Церкви, він дістав від патріярха Тихона іменний срібний наперсний хрест, який тоді переховувався в касі таборового відділу.
Після того мого різкого реагування на пушкінську «Полтаву», чвірка монархістів віталася зі мною, а єпископ Мітроцький при кожній зустрічі в харчівні питав мене, які я маю відомості про голод.
Земляк – Панотець Іван
До арешту він мав автокефальну парафію в Миргородському повіті на Полтавщині. Під час НЕП-у він дістав з Канади запрошення обняти там парафію й уже мав на руках потрібні документи й візу, але передумав – не захотів залишати Україну в тяжку годину.
Я докоряв панотцеві, що він зрікся нагоди виїхати до Канади, а тепер, пожовклий, виснажений, конає при тяжкій праці на каналі. На той мій докір панотец відповів, що й тепер не шкодує за тим, що не виїхав до Канади. Він казав, що з того часу таємно охрестив понад 50 комсомольських дітей, а вже для цього одного варто було відмовитись від виїзду.
Розповів я панотцеві, як зареагував я на «Полтаву», й сказав, що після того чвірка монархістів стала до мене привітною. На це панотець сказав, що я став у обороні історичної правди, й москалі зрозуміли, що зневаження цієї правди при замилуванні фальшиво насвітленими історичними подіями щодо стосунків України й Московщини не є байдужим для українців; тому я змусив москалів поважати себе, як українця, що є чулий до заподіяних Москвою Україні кривд.
Прибув етап з півдня України
Завдяки крайньому напруженню решток сил в'язнів, яке в останні місяці привело до смерти десятків тисяч їх, основні роботи канала таки були викінчені до початку весни – до перших чисел травня 1933 року. Від того часу відпала потреба в збільшенні людського складу таборів. Але, на попереднє запотребування ГУЛАГ-ом додаткових контингентів робочої людської сили для Біломорканала, низові й обласні ГПУ прикладали всіх старань і «вишукували» на місцях різних гатунків контрреволюціонерів, куркулів, шкідників і т. п. й відправляли їх і далі до розпорядимости Б. Б. Л.
Мабуть у кінці травня (1933 р.) в обідню перерву я пішов на 3-й лагпункт, щоб відвідати побратима Теслю, який, внаслідок виснаження, теж уже був переведений до слабосилої команди й дістав «легку» працю санітара при медпункті табору.
Коли я відчинив двері медпункту, то впрост оторопів від того, що побачив. Через весь коридор лежали трупи, й їх оглядала кількачленна комісія. В одному місці кілька трупів були поставлені до стіни, й на них було спрямовано фотографічний апарат.
Побачивши мене, Тесля махнув рукою: «Вийди геть!». Я вийшов і чекав на Теслю. Коли він вийшов, я запитав його, що трапилося, чому так багато трупів? Тесля розповів мені, що дві кімнати заповнені тільки тими мерцями, що померли минулої ночі, а вмирають ще й тепер. Мерців, яких звезли з бараків, санітари виносили з кімнат до коридору. Після того, як їх оглянуть земляки й пізнають, хто помер, а службовці УРЧ занотують прізвища, трупи з коридору виносять і приносять інші для розпізнавання. Ті ж трупи, які земляки не розпізнають, фотографували.
Мерці були з етапу, що напередодні ранком прибув до табору з Мелітополя. Ті люди були настільки виснажені, що вони заздрили нам худякам. Побачивши так виснажених людей, кухарі захотіли їх добре нагодувати, добавили в казани води й потім досхочу давали баланди. Через те новоприбулі вночі почали масово мерти – при життю лишилась тільки четверта частина всього етапу. (В етапі бувало в'язнів від 1000 до 2000 душ). Етап цей був свіжий і ще не мав на руках жодних таборових документів, а тому начальство не могло зразу розпізнати померлих.
Розпочав читати
Мабуть, що від матері я унаслідував тягу до книжок. Перебуваючи рік у тюрпозі (де не дозволялося читати), потім у в'язницях, і прибувши до табору, пів року не брався за книжку.
Щоб хоч на кілька годин відірватися від жахливої таборової дійсности й перенестись у інший світ, я розпочав читати.
У бібліотеці я попросив книжок українських письменників і українською мовою. Бібліотекар Яковлєв відповів, що книжки маються лише російською мовою. Як то! Українців у таборах є відсотків шістдесят від загальної кількости в'язнів, а книжок українською мовою немає. На мій докір Яковлєв сказав, що це від нього не залежить – книги присилає КВЧ управління,
Якщо читати російських письменників, розпочну з творів Л. Толстого – таке бажання в мене з'явилося тому, що покійна мати читала його твори, а мені не дозволяла.
У моїй нотатці записано, що в таборі я прочитав п'ятнадцять творів Л. Толстого. По творах Л. Толстого я ще ліпше пізнав поневолювача моєї Батьківщини-України. Від пана і до військовика починаючи («После бала»), батюшкою («Отец Сергій»), до мужика («Власть тьми») кінчаючи, християнської душі немає; жорстокість, підлість, несправедливість, низькість – від гори до низу просякла московський нарід. Із тугою душі ставив собі питання, що ж у наступних десятиріччях дасть людству московський мужик, бо ж він прагне стати володарем всього Світу – «Матушка да Расєя всєму свєту галава» (солдатська пісня).
Етапи — пільги — ордени — звільнення
Весняна повідь припинила дещо не цілком викінчені основні роботи канала, й Москва урядово оголосила, що Біломорсько-Балтицький канал закінчено, й йому дано ім'я «великого» Сталіна.
Ця вістка дещо звеселила в'язнів, бо наближала їх до обіцяних пільг. Отже в бараці, де я мешкав, серед фахового персоналу, українці-в'язні інколи співали тепер після праці, українські пісні. Лише той, хто ворожою брутальною силою був відірваний від рідної землі й перебував у тяжких умовах, що межували з смертю, може розуміти, яку в таких умовах високу насолоду для душі дає рідна пісня.
Наша пісня була там остільки гіпнотизуючою, що всі в'язні віддавались її чарам; в'язні не українці дуже скоро вивчали й співали наші пісні, а особливо білоруси – тільки у них не виходило так чарівно-мелодійно: «і блєдной мєсіц на тую пару то вірінал, то патопал».
Ті українці, яким до кінця терміну залишились місяці й які сподівалися що обіцяні пільги принесуть їм звільнення, знаючи, що на Україні шаліє організований Москвою голод, за останні гроші купували пайки хліба й сушили сухарі, щоб ними гостити своїх рідних, якщо застануть їх ще живими.
Але ще до оголошення пільг почали викликати на етап для відправки на будівництво канала Москва-Волга та Байкало-Амурської магістралі (БАМ). Тим, яких відправляли, обіцялося, що пільги вони дістануть уже на новому місці. Отже оголошення пільг відбувалося в часі відправки етапів.
Скорочення термінів ув'язнення було від 3-х місяців до 2-х років. На два роки скорочувався термін для в'язнів на керівних посадах з десятирічним терміном, як от для лікаря Чапчакчі та інших. Для мене та інших п'ятирічників з нашого підпілля термін скорочувався на 6 місяців, а для п'ятирічників-битовиків термін ув'язнення скорочувався на рік. Правда і наш Хоменко умудрився дістати скорочення на рік, але це він завдячував своєму купецькому хисту та допомозі дружини, яка, поховавши одну дитину, щоб запобігти смерті від голоду, втекла з рештою трьома дітьми до Карелії й оселилася в кільканадцятьох кілометрах від нашого табору. Вона була висока й міцного здоров'я; на ремонті колії працювала вона з заступом нарівні із чоловіками, час від часу відвідувала свого чоловіка-в'язня й приносила йому дещо з харчів та горілку – за горілку Хоменко й дістав гарну виробничу характеристику від КВЧ.
Орденами Леніна нагороджували тільки в'язнів-битовиків. Так у Сосновецькому відділі цим орденом нагородили бригадира тридцятип'ятників ватажка босяків москаля Бізе (псевдо). Його, «орденоносця», звільнили дотерміново, й коли Бізе розписувався в мене за одержання літери на проїзд до одного з міст Сибіру, то я, дивлячись на орден, що висів на лівому боці грудей, усміхнувся – насправді бо цей орден Леніна так чудово пасував до злодійського обличчя Бізе.
Проминуло кілька місяців з того часу, як звільнили Бізе. Один москаль, співробітник фінчастини, одержав листа від свого приятеля, що звільнився й виїхав до того ж міста, що й Бізе. Той приятель писав між іншим, що Бізе, як орденоносець, дістав високу посаду й, при нагоді, взяв з каси дванадцять тисяч карбованців (на ті часи вартість двох тисяч центнерів пшениці) й – з грішми й орденом Леніна – втік геть з того міста.