Дата публікації допису: Jun 28, 2012 8:7:37 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга І. Документ №330
Семенихіна Осипа Михайлівна, народилася 24 березня 1929 р. в м. Судова Вишня Мостиського району Львівської області, українка, греко-католичка, воїн УПА, заарештована 17 травня 1947 р., звільнена в 1956 р.
В УПА я виконувала обов'язки зв'язкової, розвідниці. Проводила агітацію, розвідку, передавала записки в боївку. На початку 1947 р. була арештована зв'язкова, яка знала мене. І хоч їй вдалося втекти з тюрми, та на допиті вона розповіла про мене. Я переховувалася кілька місяців, однак вистежили. Прийшли за мною міліціонери і забрали нібито для з'ясування деяких сімейних обставин. Слідство вели Демидов і Красніков (тепер проживає у Самборі). На допитах мене били, мордували, але, нічого не добившись, змушені були відпустити. Проте слідкувати за мною продовжували.
Тому я порвала всі зв'язки з хлопцями-партизанами, щоб ніхто не наразився на засідку. 17 травня 1947 р. знову заарештували. Все повторилося: допити, тортури, умовляння. Секретар райкому партії пробував умовити мене дати свідчення і виступити з покаянням, обіцяв помилування.
Не добившись нічого на допитах, чекісти пішли на провокацію Мене посадили на підводу, приставили охорону і повезли. Куди – не знаю. їхали через ліс. Раптом здійнялася стрілянина. Я закрила очі і впала на днище підводи Коли постріли стихли, побачила, що сиджу одна. Раптом підходять два хлопці у військовому одязі, в мазепинках. Назвали свої псевда, бачу намагаються втягнути мене в розмову. Один показує золоту печатку з тризубом. Але я їм не повірила. Втрьох ми пішли в криївку, де вони знову намагалися зав'язати розмову. Просили, щоб я розказала про себе. Я зрозуміла, що це провокація.
Не дізнавшись нічого, псевдопартизани мене знову привезли в тюрму. Кинули у підвал, що нагадував кам'яний мішок, на хліб і воду. Допити вели вночі по кілька разів викликали в кабінет слідчого.
Внаслідок перестукування між камерами, я дізналася, що арештували двох сестер – Софію і Соню. Не приховували цього й на допиті наступного дня. Слідчий так і сказав: «Ми все знаємо про тебе. Арештували твоїх сестер». Привели Софію і Соню. Слідчий вийшов з кабінету, залишивши нас самих. Ми й не помітили, як він сховався в шафу. Сиділи, розмовляли між собою а він негідник все записував. Потім враз вискакує звідти і як закричить: «Вот и попались голубчики! Ну-ну продолжайте, продолжайте».
Сестер відпустили, а мене дальше мордували, вимагали виказати партизанів. Тортури тривали чотири місяці. 8 серпня відвезли мене в Стрий у тюрму Вона була переповнена. 6 вересня в Дрогобичі відбувся суд військового трибуналу. Нас було четверо: я, Оля Вуйціцька, Оля Івашко, Уляна Макаруха Ми вели себе гідно, відкидали всі звинувачення. Вирок – 10-11 років ув'язнення. Прокурор сказав: «Більше вам не бачити Львова і своєї землі».
Після суду місяць просиділа в Дрогобичі, потім перевезли у Львів у пересильну тюрму. Спали під відкритим небом. Передач не дозволяли. Тут же розподілили нас по таборах. Відтак загнали у вагони і повезли. Близько місяця у телячих вагонах проїхав наш ешелон. Привезли на Печору, де знову потрапила на пересилку. Там бачила Митрополита Йосипа Сліпого. Був він дуже худий, одягнений у чиюсь брудну шинелю. Ми підійшли до нього. Він нас поблагословив і сказав: «Не тратьте надії, молітеся Господу. Ми мусимо повернутися додому, на Україну».
На пересилці нас переодягнули в табірний одяг, дали кожному номер (в мене був П–369) і повезли далі. Серед ночі приїхали ми в табір Косьо. Загнали нас в бараки. Першу ніч довелося спати на голих нарах. Було дуже холодно, на ранок стіни вкрилися інеєм. У таборі нас було понад 500 чоловік. Розподілили на бригади, по 15 в’язнів – у кожній. Будували ми дорогу на Воркуту. Режим суворий. Вранці о четвертій підйом, сніданок: геркулесова каша і марш на роботу. Корчували дерева, вирівнювали дорогу під залізницю – все вручну. І в жару , і в 400 морози, під дощем. Часто вночі приходили вагони з баластом, шпалами, рейками – нас піднімали з постелі і ми спішно змушені були їх розвантажувати. Годували нас препогано – мерзла капуста, каша, хліб – 200 г. От і все. Від такої їжі багато людей хворіло і вмирало.
Пробула в концтаборі Косьо два роки. За цей час зовсім знесиліла, захворіла. Не я одна. Багато нас було таких. Одного разу зібрали всіх «доходяг» і пішки, по груди в снігу, погнали у лазарет, який знаходився за 30 км від табору. Тут стало трохи легше, хоч теж доводилося працювати. Робота щоправда була не така тяжка, як у зоні, краще годували, відзначали навіть релігійні свята, умудрялись з хліба пекти торти. Після наведення контактів з рідними вдалося отримувати з дому посилки. Мені було важче, бо чекати допомоги було нізвідки. Батьків моїх вивезли в Сибір, у Кемеровську область. Батько по дорозі замерз в поїзді. Його просто викинули з вагону і ми й дотепер не знаємо, де його могила. Інколи, щоправда, мені допомагала колишня служниця, яка працювала в нас. Її не чіпали, оскільки вона належала до категорії так званих «експлуатованих». Жила вона у нашому будинку в Судовій Вишні і коли мала змогу, висилала мені передачі.
Коли ми трошки оклигали, так би мовити, «відпочили в лазареті», нас знову забрали на лісоповал. Тепер вже в Лім'ю. Їхали туди два дні. Сніг був заввишки 2 метри. Везли на причепах, які тягнули трактори, дорога була встелена з колод. І знову бараки, знову каторжна праця на лісоповалі.
У 1952 р. нас перекинули в Інту. Працювали на корчуванні лісу під залізницю. Носили землю носилками, возили тачками. Часто доводилося розчищати вулиці від снігу в Інті. Якось, під час такої роботи знайшли на смітнику збірку віршів С. Єсеніна. Пізніше зачитували їх багато разів.
Умови життя були порівняно стерпимі. Тут діяли поліклініка і лікарня. На роботу водили колоною. Іноді назустріч, або поруч з нами гнали чоловіків. Часом пізнавали знайомих, деколи вдавалося обмінятися записками, хоч було небезпечно, бо за це суворо карали. Одного разу за те, що підібрала записку із чоловічої колони, отримала 10 діб карцеру.
Після смерті Сталіна в нашому житті відбулися певні зміни. Краще почали одягати, поліпшилося харчування, дозволили необмежене листування. Для тих, хто виконував і перевиконував норму, вводилися залікові дні. Почали переглядати справи на звільнення. Проте я суджена за статтею 54-1а, змушена була сидіти до закінчення строку ув'язнення. Звільнили в 1956 р. Додому відразу не відпустили, ще цілий рік залишалася в Інті. Працювала в лікарні санітаркою, одержала звістку з дому про повернення мами і сестри із Сибіру. У квітні 1957 р. повернулася додому, рівно через десять років після арешту. Довший час мене не прописували, а тому не мала змоги працювати. Врешті прописали в селищі Яблуневому, потім у Судовій Вишні. Лише після цього переїхала до Львова. Влаштувалася на швейну фабрику.
У 1970 р. КГБ знову нагадав про себе. До мене на квартиру прийшов слідчий. Почав згадувати про моє ув'язнення, врешті запропонував працювати на КГБ, тобто стати донощиком. Я рішуче і різко відкинула ці домагання.