Дата публікації допису: May 25, 2011 6:20:1 AM
Рядок із відомого вірша: «Трактор в полі дир-дир-дир…» не стосувався Західної України упродовж 1939-1941 років, а особливо в червні 1941 року. Тут трактори гуділи, тарахкотіли день і ніч. Вони стояли біля тюрем НКВД, аби заглушувати крики людей, яких мордували і катували, та звуки пострілів, коли їх вбивали. Старші люди із будь-якого міста, містечка чи села Західної України можуть розповісти про ті жахи, які чинили енкаведисти (слово «люди» несумісне з ними). Згодом у Стрию розкажуть як у тюрмі над кухонною плитою підвішені на гаку за підборіддя висіли люди із обгорілими до колін ногами. У Добромилі Старосамбірського району покажуть соляні шахти, в які скидали живих людей. Свідки стверджують, що жертв було три тисячі. Дрогобич, Жовква, Миколаїв, Золочів, Брюховичі…
Зрештою, можна надати слово свідкам цих подій.
СПОГАДИ СТУДЕНТА МЕДИЦИНИ ІВАНА КІНДРАТА
«Львів. Місто героїв», 2009 р., с. 78-80.
Знайомий, що мешкав навпроти в’язниці на вул. Лонського, розповів, що в ніч на 28 червня чув звідти глухі постріли і божевільні крики. Ми, четверо студентів, вирушили на розвідку. Замуровану тепер і закриту тоді тюремну браму підірвали в’язкою гранат. Перед входом на подвір’я побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля муру – ще дві жінки, ще живі, але скривавлені і непритомні. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки скоро померли. Усі десять були вбиті ударами багнетів, дехто мав по кільканадцять ран у грудях і животах.
З подвір’я двері вели до великого приміщення, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – між 15 і 60 роками, але переважна більшість – 20-35 років. Лежали у різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок. На лівій стіні було розп’ято трьох чоловіків, ледь покритих одягом з плеч, із відтятими статевими членами. Під ними на підлозі у напівсидячи похилених позах – дві монашки, з тими органами в роті. Виявлені жертви енкаведистського садизму були вбиті пострілами в рот або потилицю. Але ще більше було заколотих багнетами в живіт. Одні – голі, чи майже голі, інші – в порядному вуличному одязі. Один був у краватці, напевно, щойно арештований.
З центрального приміщення, затопленого калюжами крові, вели два коридори. Я подався направо, в надії відшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повішений на шнурі чоловік у військових штанях і чоботах. Його зріст вищий за той гак. На стіні вишкрябаний напис: «Да здравствует свободная Россия». Жертва – майор радянської авіації. До однієї із наступних камер тяжко було підступитися. По той бік дверей – кільканадцять тіл, притулених обличчям до щілини дверей. У наступній камері – дві дуже молоді і навіть по смерті вродливі жінки, задушені, зі шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят із розтрощеними черепами. На одвірку – свіжі плями розлитого мозку. Ще один вияв звірства повідтинані пальці, знята пасами шкіра на спинах. Накручували шкіру на патик, поступово…Закінчували один пас – починали другий…
СПОГАДИ МИХАЙЛА ДЗЯПКА
«Голос Лемківщини», червень 1966 р.
Самбірська тюрма була заповнена в цей час двома тисячами українських в’язнів – чоловіків і жінок. Багато з тих в’язнів перебували в тюрмі вже більше року, інші були недавно арештовані. Всіх в’язнів московські опричники держали в строгій ізоляції, не давали їм жодної можливості зв’язуватися з вільними людьми та довідуватись, що діється в світі.
У тюрмі находились також такі в’язні, які були засуджені на смерть, так звані «смертники». Вони перебували у підвалі тюрми. До них двері були нечинні: їм віконцем передавано харчі. Так сиділи вони по 5 і більше місяців, вичікуючи смерти кожної хвилини, або «ласки» з Москви – 10 або 15 років тяжких робіт на Далекому Сході.
Багато в’язнів не мали ніяких присудів, сиділи по кільканадцять місяців, незнаючи за що їх арештовано? Такі сиділи на першому і другому поверсі по 80 і більше осіб в одній камері. Вікна були позабивані дошками, так що в камерах не було ні світла, ні повітря. Від 9-тої години вечора до 6-тої ранку обов’язувала нічна година спати. Та про спання в камерах не можна було навіть думати: там не то що не було місця положитися на долівку, але навіть стояти не було місця. Сильна духота, брак води, та безперервна черга за потребою не давали можности відпочинку.
Та найбільше горе було тим, хто попався в чергу на допити. Самі допити і тортури в НКВД були страшні. Бувало часто, що викликані на допит в’язні, більше не вертались до камер. Ніхто не знав, що з ними сталося: перевели в іншу камеру, вивезли в інші тюрми, чи «відіслали» на той світ…
По певному часі прийшов на площу місцевий прокурор, станув по середині в’язнів і закричав храпливим голосом: «Давай назад! Сейчас пришел приказ от Верховного совета, всех врагов уничтожить!»
Товпа енкаведистів, яка кинулась з криком на в’язнів, нагадувала товпу, що стояла перед Римським Пилатом і кричала «Розпни! Розпни його!» Стіни тюрми тріщали від переповнення в’язнями, а ошалілі і запінені енкаведисти, з брудною лайкою і прокльонами, вибирали по камерах в’язнів і вели у підвал. Там зав’язували їм шматами уста та стріляли в потилицю, кидаючи їхні трупи одних на других. У четвер цілий день і цілу ніч, стріляли, мордували і живцем замуровували в’язнів у підвалах тюрми. У п’ятницю ранком, решта недобитків в’язнів, позбирано по камерах і виведено на малу тюремну площу. Там казали їм присісти близько один одного, під муром, в числі від 100 до 200 осіб. Московські кати стали їх розстрілювати. Кулемети, пістолі та гранати, тарахкотіли по невинних жертвах. Хто остався живий, в кого ще билось живе серце, той підносив руки до небес, і молився так, як перед Святим Причастям…
Самбірська тюрма, замінилась у велику могилу.
Таких спогадів можна навести безліч…
Перейдемо до сьогодення. Дуже добре буде, якщо депутати Луганської, Донецької, Харківської чи інших областей приїдуть у Західну Україну вшанувати пам’ять жертв Другої Світової війни. Обов’язком обласних рад Львівської, Тернопільської чи Івано-Франківської областей є ознайомлення запрошених депутатів із страхіттями, безглуздями, які чинили енкаведисти. Депутати повинні разом віддати шану вбитим та замордованим.
P.S. Дехто створює штучну конфронтацію між Великою Україною і Західною Україною. Чому? Сьогодні ціна на капусту більше десяти гривень, на пшоно – понад дванадцять гривень, на гречку за сімнадцять гривень… Ціни різко зростають, а в більшості пенсіонерів пенсія була і є 800-900 гривень. Зате Ахметов купує розкішні апартаменти в Лондоні за 220 мільйонів доларів, а ще, мабуть, з 100 мільйонів доларів витратить на оформлення дизайну у новому помешканні…