Дата публікації допису: Mar 11, 2013 7:59:46 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
С. В. У.
З початком розкуркулювання, а потім колективізації тиск соввлади на хліборобів усе збільшувався; тим самим і серед хліборобів збільшувалось обурення й ненависть до окупанта-москаля. До того ж викриття органами ГПУ Спілки Визволення України (С.В.У.) відкрило очі хліборобам, бо з прилюдного суду над проводом СВУ нарід довідався, що мудріша частина нашої інтелігенції не тільки не зрадила хліборобів, а навпаки – в боротьбі за визволення України брала ставку на хліборобські сили.
Все це у великій мірі підняло хліборобів на дусі. З певністю можна сказати – якби в ті часи на села й хутори завезли гвинтівки й зарядили брати їх тим всім, хто хоче боротися за визволення України, то хіба одиниці та совєтські активісти не взяли б до рук зброї.
При такому наставленні хліборобів повстанський загін (для пом'якшення ми називали його повстанською організацією) кількісно можна було скоро довести не те що до десятків, а до соток. В цьому розумінні на мене тиснули мої друзі, особливо молодший Тесля, які показали, що в розмовах з хліборобами (звичайно, з такими, з якими можна було говорити на такі теми) не зустрічали таких, що не бажали вступити до організованого підпілля. Але я не давав згоди на збільшення організації повище 50 осіб, себто повище тої кількості, яка мені була дозволена; та і не було потреби, не посідаючи запасів зброї, приймати до підпілля неозброєних людей.
У кінці січня 1930 року я виїхав до Полтави й поступив на працю старшим робітником бази м'ясокомбінату. Тоді увага полтавчан була прикута до перебігу слідства, а потім суду над їхніми земляками професором В. Щепот'євим і адвокатом К. Товкачем. Я мешкав недалеко від садиби Товкача, й з свого мешкання бачив, як на його подвір'ї комунгосп вирубав прекрасну дубову алею.
До мене в Полтаву регулярно що два тижні приїздили Хоменко або Тесля, й від них я діставав звідомлення про всі найновіші події, що відбувалися на селах.
Весною, тобто тієї пори року, що сприяє початку збройного виступу, ми на низах вимагали негайного чину; це питання всебічно дискутувалося. Всі ми були згідні з тим, що надійшов сприятливий для повстання час, що саме тепер, при переході від НЕП-у до соціялізму, дійшло до разючого розходження між соввладою й народом; якщо підпілля не використає цей момент, то доведеться чекати вже наступного етапу, до переходу від соціялізму до комунізму, але тоді сила спротиву буде меншою; отже нам видавалося, що саме тепер є нагода розтрощити большевію й організованим виступом добре побудованого, озброєного підпілля всеукраїнського масштабу визволити Україну.
Але ми, керівники низинних клітин, не мали дозволу на організований збройний виступ, бо не можна було сподіватися на допомогу з-за кордону. Провід виходив з того, що хвилею одчайдушного повстання ми могли скоро звільнити від большевиків села і невеликі міста України, але тривала війна повстанців, озброєних тільки ручною зброєю, з арміями москалів, озброєними гарматами, літаками й танками, видавалася цілковито безвиглядною. От тоді то треба було, щоб Зах. Европа й Америка, яких у той час Москва боялася, посіли рішучу протибольшевицьку позицію й дали нам допомогу зброєю; та ба – потуги вільного світу не хотіли тоді активно допомагати поневоленим народам.
Отже доводилось орієнтуватися на власні сили й на власну зброю, а тому треба було намагатися, щоб і армія виступила на боці повстанців; тобто треба було й у червоній армії зачервити підпілля, а це теж вимагало немало часу – тож ми на селах мали чекати.
З наближенням жнив я повернувся додому, бо мав дещо посіву збіжжя, і його треба було зібрати. По жнивах я до Полтави вже не повернувся, а тільки наїздив туди що три місяці.
Праця нашого підпілля полягала в намаганнях придбати зброю та у вербуванні до підпілля осіб, що мали власну зброю. Покладали ми надії на наступну весну 1931 року й до неї готувалися. Склав я дві зримовані летючки й від руки написав по декілька десятків примірників їх. До найменших подробиць проробив я плян захоплення повстанцями міста Зінькова, яке мало бути переведене з блискавичною швидкістю – на протязі 10 хвилин ми мали бути господарями міста.
Дуже тяжкою була справа добування патронів. Мав я декілька пістолів системи Сміт і Віссон та бравнінгів і не мав до них жодного патрона. Передав їх підпільникам з надією, що може хоч саморобними патронами їх зарядять, бо ми вже мали практику заладування порожніх гільз. Мій наган теж був заладований чотирма патронами фабричного виробу й трьома саморобними.
Надійшла весна, а з нею зростало поривання підпільників до активного виступу. Відвідав я Полтаву й почув – Ні! Відвідав у червні вдруге – й знову те ж фатальне «Ні».
Був я тоді молодий, мав ледве 30 років, і належав до тих запальних, що в глибині душі не погоджувалися з тим «Ні». Я тримався того погляду, що москалі прагнуть всіх нас, так або інакше, виплюндрувати – так чому ж ми маємо пасивно чекати своєї черги?
Висловлював я такі аргументи, висилаючи з Полтави листи в Опішнянський, Диканський та інші суміжні райони до надійних осіб, заохочуючи вмирати «орлами на льоту з ворожою стервятиною в пазурях». Мав я інтенцію виломитися з приписів підпільної мережі й зважитись на такий чин, щоб у історії боротьби України проти Москви хоч би з краєчку було позначене й моє ім'я.
Над цим питанням я багато й напружено думав і в душі своїй не находив виразної відповіді. Вирішив я вдатися за порадою до моєї знайомої Н. П–да (брата її забили большевики), учасниці визвольної боротьби 1919-21 років, щоб почути її «безсторонню» думку щодо моїх намірів. Прийшовши до неї на хутір, виклав їй свої пляни відносно збройного виступу.
Моя приятелька, уважно вислухавши мене, досить обґрунтовано довела неслушність моїх задумів. Переконливими були її висловлення, що передчасний виступ одного загону може підпільній і визвольній справі більше нашкодити ніж допомогти – і саме тому, що большевики тоді скрізь переведуть превенційну акцію, заарештують по всіх селах тих, хто на їхню думку може бути організатором та ініціятором протисовєтської боротьби. А під час такої акції певно натраплять вони на нитку не одного підпільного клубка.
За бажанням підпільників, на початку серпня відбулися сходини в місцевості їх найбільшого скупчення. У розлогій балці недалеко від хутору Човнова-Балка, серед валів старовинного майдану, зійшлося з навколішних хуторів понад двадцять козаків. Я мав наган, а ще два мали обрізи – вони тримали варту на підступах до валів.
Була гарна немісячна ніч. Визираючи із-за валів, я бачив силюети голів. Молодший Тесля кожному прибулому визначав його місце так, щоб він не міг пізнати іншого, а ті, хто знав один одного, були разом.
Я сів поверху вала й розпочав слово:
– Побратими! Не навмисне, а підсвідомо вибрали ми місце для наших сходин на старовинних валах. Невідома сила притягла нас сюди, щоб засвідчити духову тяглість нашу від наших предків козаків. Ці вали насипали козацкі руки чи то для муштрових вправ, чи для добування селітри для пороху, чи для іншої військової потреби, але все для однієї мети – для служіння інтересам збройної боротьби. Отже, той дух, що підноситься над цими валами, є дух лицарів-козаків, що все дбали за зброю й воювали з ворогами за Віру нашу й Волю України. Приймім же й ми хрещення цього духа, єднаного з Богом, щоб бути гідними спадкоємцями й продовжувачами славних чинів наших прадідів-козаків, що вміли воювати й уміли панувати.
Якщо ми не будемо вірними преємниками й носіями лицарського духа й обов'язків щодо Батьківщини й свого народу, то уможливимо кровожерному нашому поневолювачу-москалеві винищити до пня український нарід, що при сучасній большевицькій формі поневолення є жахливою реальною загрозою.
Вкінці я звернув увагу на конечну потребу для кожного козака дбати за зброю не тільки для себе, а і для товариша, щоб не пасти задніх, коли настане час повстання.
Мені ставили багато запитань. Питали, коли ж врешті буде повстання; чи передбачається вибороти Україні справжню самостійність і яка, після повалення большевизму, мала б бути форма державного правління на Україні?
Я відповів, що не знаю, коли буде повстання, але треба припускати, що в скорому часі, що маємо вибороти для України повну самостійність, а державна форма буде така, яку Український Нарід забажає.
На таку мою відповідь почув я репліку – «отже знову комнезами вирішуватимуть, якої вони бажають держави». На це я знову відповідав, що для успіху нашої справи треба, аби всі українці будь-яких світоглядових та ідеологічних настановлень, хай і відмінного соціального походження, об'єдналися в одну громаду й спільними зусиллями провадили Визвольну Справу до переможного кінця; тому не треба зарані, аж до часу визволення України передрішувати, який має бути на Україні державний устрій; цю справу напевно вирішуватиме не комнезам, а ті українці, що зі зброєю в руках звільнять нашу Батьківщину від окупанта-москаля. Висловлював я певність, що наш нарід у своїй масі не втратив ще здорового глузду й відновить третю з черги Гетьманщину.
Така моя відповідь задовольнила всіх зібраних. Треба зазначити, що члени нашої організації на три чверти були прихильниками Гетьманщини і то певне тому, що при доборі підпільників ми пильнували про те, щоб кандидати були національно свідомими, релігійними, тверезими, моральними, серйозними – а ці прикмети в найбільшій мірі посідали вихованці хліборобських, консервативних родин. Ми трактували підпілля, як нашу еліту, як лицарів – тож оминали ми балакунів, брехунів, алкоголиків, себелюбців, амбітників тощо.
Нерозважна активність Теслі
Після сходин минув тиждень часу, й до мене на чергову явку прибув Тесля старший. Зразу, хоч би й з енергійного потиснення руки, відчувалося, що він був у піднесеному настрої. Мабуть щось гарне сталося, може кулемета роздобули, подумав я.
Тесля розповів мені таке: Гадаючи, що після ліквідації повстанського загону Хрестового у людности Лютеньки мало лишитися чимало зброї, він ходив у Лютеньку, купував у селян полотно й при цьому обережно заводив мову про купівлю зброї; при цьому йому пощастило пов'язатись з підпіллям Лютеньки, і він уже побачився з керівником підпілля вчителем Кривко, що живе в місті Гадяч. Той дуже хотів побачитись зі мною й для цього дав свою адресу, яку Тесля передав мені.
Розпитавши в подробицях, як відбулося наладнання зв'язків, я поставився до цього із застереженням. Я висловив своє невдоволення, кажучи, що такого завдання не давав, що під цю пору нам не треба шукати зв'язків з іншими підпільними групами, бо це загрожувало виявленням усієї конспиративної мережі. Але я гадав, що коли вже так сталося, то треба було їхати до Гадяча, щоб принаймні самому пересвідчитися, чи є небезпека для організації.
Зустріч з таємним агентом ҐПУ
Незабаром я прибув до Гадяча й завітав до вчителя Кривка. який видимо був радий моєму прибуттю. Пройшли ми через багатокімнатний будинок у садок, і Кривко запросив мене сідати на лавку, а сам сів на траву проти мене. Він весь час пильно вдивлявся в моє обличчя; вже одне це викликало в мене недовір'я до нього. Коли ж до того він вийняв пачку цигарок (хоч і поганеньких) і став мене частувати, то це моє недовір'я ще збільшилось – бо в той час у районових центрах цигарок у вільному продажу не було, а одержували їх у закритих розподільниках тільки апаратчики ГПУ, міліції, партійці й взагалі совєтські привілейовані особи.
Кривко перший почав зразу ж інформувати мене про свою організацію, говорив, що вони мають багато зброї, офіцерів, що в центральному проводі є у них видатні науковці й ще багато казав такого, що про це взагалі не належиться інформувати та ще людину незнану при першій зустрічі з нею.
Він, певно, гадав, що має до діла з селянином-простаком, який після його «широкої інформації» викладе в свою чергу щиросердешно все за свою організацію. Але я був уже «стріляний птах» і за 30 років свого життя мав 11-річний досвід підпільної праці. Я казав Кривкові, що ми не маємо ні центра, ні науковців, ні зброї й просив допомогти нам зброєю. Але Кривко відмовився дати зброю, кажучи, що вона їм самим потрібна. Просив я ще дати 7-8 озброєних підпільників, щоб допомогти нам звільнити з-під арешту групу хліборобів з села Тарасівки, яких днями в Зінькові судитимуть прилюдним судом, й частині їх, що була в повстанцях, загрожує кара смерти – і на це прохання дістав я відмову.
Коли ми стали умовлятися про час і подробиці приїзду до мене, Кривко витяг з кишені бравнінга й запитав, чи й його брати з собою. Я порадив взяти лише гарний совєтський документ.
Вертався я з Гадяча в цілковитому переконанні, що мав розмову з агентом ГПУ.
Підпілля в загрозі
Тесля, що перший нав'язав зв'язки з Кривком, у призначений час наступного дня прибув до мене. Я сказав йому, що вважаю Кривка за шпигуна ГПУ, й що нам треба зійтися на ширшу нараду та обговорити, що робити в такому тяжкому становищі. Тесля з свого боку приніс сумну вістку – два дні тому ГПУ вночі викрало батька двох наших підпільників, певно тому, що старий напідпитку грозився активістам.
Отже тепер ворог з двох боків добирався до нашого підпілля. Я дав зарядження, що члени нашого підпілля мають виїхати з дому – в першу чергу сини того безтолкового батька.
Кривко прибув до мене не тією дорогою, що ми умовлялися, й не ввечері, а вдень; в місті зустрілися ми випадково. Розмова наша була короткою; я сказав йому, що нема відповідних умов, а тому ми припиняємо підпільну роботу, й я виїжджаю.
– А куди ви їдете? – спитав Кривко.
– В напрямку на північ.
– Може до Сум?
– Можливо, що й туди – відповів я, й ми розійшлись.