Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах (автор: Губка Іван)

Дата публікації допису: May 25, 2013 7:7:0 PM

На ґрунті бездуховності, суцільної брехні, відсутності правових, державних постулатів прекрасно почуваються лише виконавці та прислужники, бюрократи та злодії. Де нехтуються права людини, там йде зближення кримінальних злочинців з органами правопорядку.

Загальна непоінформованість, безправ'я породжують пасивного гвинтика. І коли почався великий комуністичний терор, цьому страхіттю не було спротиву як на волі, так і в таборах, де перебували мільйони невинно загнаних за колючі дроти. Нещасні вірили в систему соціалізму, випрошуючи ковток волі у свого ката. Абсолютна більшість була переконана, що його арештовано помилково, а всіх інших - так і треба. Люди не мали власної зірки - політичного переконання і напряму. Такі люди не були спроможні чинити опір тоталітарній структурі. Лише після війни, коли прийшли колишні члени ОУН-УПА, незакомплексовані большевицькою пропагандою, з ясним кличем "Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї!" і раб почав підніматися з колін.

Як відомо, до кінця 1947 року в Совєтськім Союзі не було окремо таборів для політичних в'язнів, а коли кримінальні злочинці і правові органи не вельми відрізнялися один від одного, то зрозуміло, що в таборах найбільш жорстоко обходились з політв'язнями. Адже на них лягав тягар подвійних знущань: з боку адміністрації і табірних прислужників (КАПО). І лише після організації спецтаборів політв'язні розпочали опір режимові. А створені були так звані "государственные лагеря": Воркута-Речлаг, Колима-Берлаг, Тайшет-Озерлаг, Мордовія-Дубровлаг, Казахстан-Песчлаг і Степлаг, Норильськ-Горлаг та інші.

Політв'язні ГУЛАГу почали усвідомлювати, що лише самозахист збереже їх від остаточного знищення. Одним з перших таких таборів можна назвати Кенгір. В 1949 році привезли великий етап зі Львова, в основному національно-свідому молодь і з перших днів "новоприбувші" не дозволяли над собою знущатися. Адміністрація відреагувала негайно. Кенгірська тюрма та БУР прийняли нових пожильців. Але вже був випущений джин з пляшки. Хочеться згадати добрим словом безстрашну молодь, як Горошко Євген, Пиж Іван, Горячий Степан, Курчик Микола, Саранчук, Музичук та багато інших. Частину з них вивезли в Спаськ, у "Долину смерті", про яку згадується в "Архіпелазі ГУЛАЗі" О.Солженіцина.

У своїх спогадах Дмитрій Панін, московський інтелігент, у третьому номері журналу "Звезда" за 1991р. пише: "Екібастуз 1951 рік. "Свыше пяти тысяч заключенных было сосредоточено в лагере. Начальство надумало разделить лагпункт пополам, выделив всех украинцев-бандеровцев. Так предполагали ослабить общий фронт и выследить руководителей."

У тому ж році організують в управлінні Долінка (пос. Дубовка) біля Караганди концтабір, де звозили з інших таборів лише українців. На весь табір було лише два литовці. Це Риліс Томас та Вошкнвигюс Актакис. Як бачимо, скрізь наш брат українець тягнув важке ремство в захист людських прав.

Йшов грудень 1949 року, наближалося "всенародне торжество", 70-ліття Йосифа Сталіна. У "лагерных отделениях" спеціального політичного режиму табору "Мінлаг" на Інті траплялись поміж в'язнів наївні голови, які покладали надії на амністію з нагоди ювілею "батька народів". Що відноситься до українців, особливо "західняків" а також прибалтійців, то вони усвідомлювали марноту рожевих мрій, жорстокість комуністичної системи щодо жертв - в'язнів ГУЛАГу.

На початку вересня 1949 року в таборі N1 "Вузьке коло" таємничих в'язнів належало до законспірованого "мозкового центру" ймовірного повстання політв'язнів "Мінлагу" на Інті. Був розроблений мобілізаційний план повстання з усіма оперативно-тактичними варіантами для зв'язків з іншими таборами Інти. Табір N1 на той час нараховував 4560 в'язнів, з них - 60 відсотків були українці з усіх областей України. З останніх було сформовано три курені по 450 чоловік, а також рота смертників-добровольців з 30-ти чоловік, яку очолив Михайло Загоровський із Запоріжжя.

У мене немає змоги докладно описувати деталі підготовки, але керівництвом було ретельно вивчено уроки кривавого повстання влітку 1948 року на "стройке N501" вздовж залізниці Воркута-Лабитнанги. Кожний об'єкт Інти мав докладні схеми та характеристики. У грудні "координаційний комітет" і вся міжнаціональна організація разом з планом повстання набула кодової назви "Північне сяйво". Крім українських куренів, були сформовані роти: російські, литовські, латиські, білоруські.

Підготовка повстання була перервана 3-го лютого 1950 року при допомозі провокатора Лапіна Миколи Федоровича, котрого заздалегідь заслали з Москви. Почалося слідство. На щастя, провокатор Лапін не зумів довідатися, де знаходиться головний сховок, архів основних документів "координаційного комітету , так і української частини.

Слідство очолив начальник УМГБ полковник Желтяков - садист беріївського вишколу, а "наглядав" за справою прокурор Мінлагу Шапіс.

15 жовтня 1950 року на Інті в клубі військ МВД відбувся закритий процес над 31 в'язнем, котрий тривав 10 днів. 26 жовтня 1950 року зачитали вирок: 17 отримали розстріл, 15 засуджено до 25/5 років особливих режимних таборів.

Хочу назвати список розстріляних:

Братусь Петро Володимирович - українець з-під Борислава.

Бритів Анатолій Павлович - українець з Лебедина.

Добровольський Михайло Олексійович - українець з м. Бжевська.

Загоровський Михайло - українець із Запоріжжя.

Кашуба Адам Андрійович - українець із Житомирщини.

Лихінін Олександр - українець зі Львова.

Павлов Георгій Тимофійович - росіянин із Ставрополя.

Писанко-Лиссанко Костянтин Федорович - українець із Закарпаття.

Романчук Юліан Володимирович - білорус із західної Білорусії.

Романов Петро - росіянин із Ленінграда.

Рутковський Валерій Павлович - білорус із Бобруйська.

А 27 червня 1950 року Військова колегія Верховного Суду переглянула справу N401 і не знайшла в діях злочину, оскільки в'язні були поставлені в стан крайньої необхідності захисту і самооборони свого людського існування від глуму та сваволі.

Усіх було реабілітовано, в тому числі всіх розстріляних.

Норильськ, 1953 рік

Йшов 1953 рік. Норильський ГОРЛАГ ("государственньїй особо режимний лагерь") існував своїм життям. "Губернатор півострова Таймир був генерал Семенов, замінивший на цьому посту такого ж сатрапа Панікова. Всі роботи економічного комплексу Норильська виконували в'язні. Вони добували вугілля, руди, будували місто, обслуговували ТЕЦ, вибудували гігант кольорової металургії комбінат ім. Завенягіна. З тих країв політв'язнів не вивозили на велику Землю, а залишали на вічне поселення. У 1952 році в Норильськ привезли з Караганди великий етап і розпорошили його по всіх таборах. Це було зроблено для того, щоб в Норильських таборах зліквідувати дух опору, що зародився і зріс в концтаборах Карлагу.

Але, як показала практика, ці заходи мали зворотний результат: в'язні усвідомили, що можуть змагатися за своє існування.

А все почалося так: після смерті "батька народів" повіяло надією, та й сама адміністрація в якійсь мірі загубила запал, а це, як наслідок, використали в'язні. Причину вибуху створила одна автоматна черга, якою вбито молодого в'язня з Волині Ковальчука. В короткому докладі неможливо охарактеризувати, як все відбулося. Зупинився Норильськ, як називали Норильськ-40, тобто 40 тисяч в'язнів відмовилось працювати. Це політичні концтабори. Зони каторжан: жіноча, 4. 5, Медведка, Каеркан та інші. Створений був комітет і висунуті вимоги:

- переглянути всі справи;

- звільнити малолітніх;

- дозволити побачення з рідними;

- дозволити частіше писати листи, а не лише два листи на рік;

- скоротити робочий день;

- зняти номери;

- не закривати на ніч бараків.

Зону негайно оточили в два ряди війська НКВД і почалися різні провокаційні обіцянки. У багатьох місцях прорізали дроти, зробили вихід і через репродуктори зверталися, щоб виходили. Звернення було на зразок: "Выходите, не слушайте кучки бандеровцев. Это люди без роду и племени" тощо.

Але цьому ніхто не вірив. На 14 добу приїхала московська комісія, в яку входили начальник конвойних військ СРСР генерал Сіров та інші високопоставлені чиновники. В результаті переговорів з представниками в'язнів було задоволено деякі вимоги, а саме:

- дозволити побачення;

- писати два листи на місяць;

- носити волосся;

- вирішили відправити всіх інвалідів та немічних на "материк";

- не притягати до відповідальності членів комітету;

- зняти номери;

- зняти дві години робочого часу (робочий день до 10 годин);

- поставити питання про перегляд справ;

- а також дали слово, що ніколи не будуть притягати до відповідальності за страйк.

На цьому, в основному, досягнуто згоди. Але по від їзді комісії, не пройшов місяць, як почали саджати в ізолятор і вивозити в невідомому напрямку найбільш активних в'язнів. Тоді було поставлено вимогу перед адміністрацією повернути друзів, інакше буде оголошено загальний страйк. Друзів не повернули і тоді повторно застрайкували всі зони. Каторжна зона поставила додатково вимоги: "Воля або смерть".

Знову зупинилося економічне життя Норильська тим разом на 12 днів, після чого в 5-ту зону ввели військо і застосували зброю. Автоматними чергами вбито насмерть 76 чоловік і більше 300 поранено, а всього в Горлазі вбито біля 800 чоловік (це за загальними даними, архіви мовчать). Почалася вакханалія військ НКВД. Над в'язнями знущалися лише за те, що приїхали з Караганди, наче б вони прибули самочинно. В'язнів звозили на виселок "Надежда", де зібралося біля тисячі чоловік і через кілька тижнів їх завантажили в баржу і відправили кого куди: на Колиму, Іркутський та Володимирський централи.

Треба зауважити, що в решті зонах каторжани стояли на своєму і там теж застосовано зброю: було 152 вбитих, скільки ранених - невідомо. В каторжній зоні комітет очолив Гуль (родом з Луцька).

Так 1 липня 1953 року - день кривавого розстрілу політв'язнів Норильська назавжди ввійшов в історію руху опору політв'язнів ГУЛАГу. Рік пізніше, 1 липня 1954 року борці опору Норильська, Воркути та інших місць ув'язнення, які перебували на особливому режимі на 5-ому лагпункті Озерлагу (Іркутська обл.) відправили Богослужби в день річниці загибелі своїх друзів і поклялися бути вірними їх пам'яті.

Воркута, повстання 1953 року

Літом 1953 року на Воркуті, подібно, як і в інших місцях ув'язнення, вирував гнів політв'язнів через те, що після смерті "Великого Сатрапа" у їх житті не сталося ніяких полегшень. Стихійно виникли страйки на кількох шахтах.

У 20-х числах липня 1953 року на Воркуті в таборі N2 вибухнуло повстання. Туди прибув етап 300 чоловік з концтабору Екібастуз, де раніше відбувся страйк, в якому загинуло близько 50 чоловік. Екібастузці відмовилися вийти на роботу раніше закінченого часу карантину і як опір табірному начальству розпочали страйк. На базі цих 300 політв'язнів виникла нова група, був створений страйком і 22 липня 1953 року розпочався Генеральний страйк. Очолив страйк українець Юрко Левада, членом ради від прибалтів - Генріх Яскунас, від кавказьких і азіатських народів - чечен Анатолій Мусаєв, від поляків і осіб без громадянства - поляк Фелікс Кінзерський та німець Йоган Урвіх.

Група в'язнів-юристів розробили меморандум з політичними і соціальними вимогами, які включали 16 вимог, в тому числі:

- перегляд всіх судових справ;

- негайно звільнити всіх жінок;

- звільнити всіх, хто відбув більше 5 років, а також жінок до 50 років, чоловіків понад 55 років;

- дозволити відправляти релігійні служби всіх віровизнань та інші.

Центральний страйковий комітет нав'язав контакти з іншими концтаборами Воркути та Воркутської залізниці. На придушення страйку Московський центр прислав комісію, яку очолив генеральний прокурор Совєтського Союзу Руденко і представник ГУЛАГу генерал армії Масленніков. Руденко запитував керівництво страйку скільки тисяч чи сотень тисяч доларів вони отримали із-за кордону і хто є зв'язковим у тій справі, а тим часом до Воркути прибуло 2 нові дивізії НКВД.

Перший постріл пролунав на шахті N29, куди прибув генеральний прокурор Руденко і батальйони НКВД. Це було 1 серпня 1953 року, в результаті чого загинуло більше 80 в'язнів і більше 200 поранено.

Згідно зі статистикою політв'язнів Воркути, в ході воркутських страйків-повстань померло в липні-серпні 1953 року 483 чоловіки і 780 поранено, з них 60 відсотків українців.

Воркутські страйки мали значний вплив на подальше існування систем ГУЛАГу, тобто до прискорення його розвалу. Кризу "ГУЛАҐ-івської системи прискорило й наростання гнівної непокори і правозахисного руху в таборах Казахстану і, зокрема, Кенгіру.

Кенгір, червень-липень 1954 року

Дехто думає, що після смерті Сталіна й Берії в концтаборах припинилися репресії, знущання, розстріли. Звичайно, головних катів уже не було в живих, але залишилися їх вихованці і криваві події продовжувались. У далеких казахських степах, де не цвітуть мальви і червона калина, стоять стовпці з номерами. Це - цвинтар. Там лежать ті, кого по-звірячому замучили енкаведисти, ті, що померли від голоду та непосильних робіт, борці за долю рідної України.

Декілька слів про долю Кенгіру.

У 30-х роках було побудовано залізницю від Акмолінська до Караганди і далі на Балхаш і Джезказган, при чім будували залізницю руки депортованих українців, так званих куркулів та інших "ворогів" народу. Більшість тих знедолених назавжди залишилися лежати в цій суворій і дикій стороні.

Згодом по протягнутій залізниці йшли вагони з політичними в'язнями, котрі недалеко Джезказгану побудували табір в Кенгірській пустелі, табір, де не було ні квітки, навіть травинки. Під час війни тут утримували полонених німців, угорців, японців, а з 1948 року організували спецтабір ГУЛАГу, де свавіллю адміністрації не було меж. Це спонукало в'язнів 17 травня 1954 року почати на свій захист – велике повстання. Політичні в'язні поставили вимоги:

- судити і покарати винних за вбивство і розстріли в'язнів;

- відпустити всіх малолітніх та засуджених по "по особому совещанию";

- переглянути всі справи, всіх безпідставно засуджених звільнити;

- звільнити з табору всіх жінок та ін.

Очолили повстання москвич Кузнєцов, дрогобичанин Михайло Келер, учителька зі Східної України Ліда Супрун (потім в концтаборі задавлена танком). Комітет нараховував 40 чоловік. Непокора тривала 40 днів.

Знали вони про повстання у Воркуті, Норильську і чим вони закінчилися. У чоловічу зону привозили їх учасників. Знали про розстріл Іванціва Михайла. Його вірші, написані у смертній камері, ходили по руках і їх вивчали напам'ять. Великий вірш Іванціва, написаний в камері смерті, закінчується такими словами:

Все пройшло. Тюрма забрала

Радість, волю і життя.

Серце згинуло, зів'яло.

Все пішло у забуття.

Плинуть спомини, дрімають,

Скоро ранок вже буде.

А десь степом смерть блукає

І мене у гості жде...

Отже, лише за вірша віднімали життя.

Під час повстання працював пропагандистський центр. Видавали газету, організували концерти, писали листівки, які запускали при сприятливому вітрі за зону, на пристрої, подібному до дитячого змія, зміст листівок приблизно такий: "Ми побудували місто; в нас стріляють, розкажіть по всьому світу". Населення до них відносилось доброзичливо.

Комісія вела переговори з табірним начальством, проводила збори - загалом керувала рухом. Але на світанку 27 червня в'язнів розбудила стрілянина, гудіння літаків і гуркіт танків. У табір входять автоматники, в'їжджають танки. Енкаведисти розстрілюють людей, танки наїздом їх роздавлюють. Гинуть вартові і пікетники чергових політв'язнів - охоронців табору, які стояли на постах з ночі. Каторжани вступають у рукопашну. Під танками загинули: Марія Мантика, Лідія Супрун, Зиновій Рак, Мар'ян Пришляк та багато інших. Танки ганялись за людьми. Одна з перших потрапила під танк Белта - латишка. Вродлива молода дівчина мала відтяті обидві ноги і одну руку. (Як вона благала, щоб її добили). За нею принесли в санчасть Аллу, єврейку, танк зачепив її і відкрилися нутрощі, вона померла на операційному столі. Трагедії не описати. Скільки загинуло в'язнів у Кенгірському повстанні - до нині зберігається в таємних архівах охранки, але, за неповними даними, ця кількість складає понад 560 в'язнів, з них 200 жінок, сотні було поранено.

За це відповідальні генерали Долгіх і Бичков разом з центральним керівництвом, яке їх післало на придушення повстання з особливими повноваженнями. На ліквідацію повстання була направлена важкоозброєна дивізія, підтримана танками Т-34 і бойовими літаками проти беззбройних людей.

Рух опору, страйки і повстання, які до основ потрясли всю систему ГУЛАГу, не тільки показали світові незалежність політв'язнів, але й змусили сатрапів в кінцевому підрахунку відійти від тиранії в таборах і піти на поступки. І оскільки в концтаборах ГУЛАГу більшість становили українські політв'язні, то саме вони, винісши левову долю тягару жертв у акціях опору, внесли великий вклад у боротьбу і захист прав політичних в'язнів совєтських концтаборів.