Дата публікації допису: Jul 15, 2021 2:5:52 PM
І
Ніч була біло-матова і незвичайно тиха. Звечора пустився свіжий сухий сніжок і швидко накрив село чистою пуховою накидкою. Окраєць місяця втопився в мутній глибині хмар, і жоден його промінь не міг пробити цю товщу студеної поволоки.
На вигоні, між хатами, зібрався гурт колядників. Вони саме готувались почати свій обхід (як бувало щороку) від хати до хати, щоб нікого не минати, у всіх побувати. Розмовляючи півголосом, поправляли свої вертепні вбрання, закінчували гримування, повторювали нові віншування. Висока худа Смерть розмахувала дерев’яною косою, а чорний волохатий Чорт з потворно розмальованим обличчям сперечався про щось з Бідою, яка виступала у злиденному лахмітті і в масці, що нагадувала не то чарівницю, не то Бабу Ягу. Ірод парадувався у старих священничих ризах, з яких повідпорювали хрести. У блискучій короні з кольорової фольги та додатком майстерної фантазії він виглядав-таки справді царственно. Довжелезна лляна борода і вуса закривали йому половину обличчя, і взагалі, тільки в Пастирях та Ангелах можна було впізнати, чиї вони діти.
Незабаром підійшли ще три старші парубки. Вони, запорошені снігом, появились з-поміж хат і змішались з коляниками. За ними прибіг ще якийсь малий хлопчина і теж пристав до гурту, який тим часом, розділившись на дві малі громадки, зійшов на сільську дорогу. Про щось ще радилися, сперечались, вимахуючи своїми вертепними атрибутами, поки котрийсь із них не запримітив на закруті дороги кількох білих постатей, що рухались попри самі плоти-загороди і були вже на віддалі кількох кроків. За ажурною сніговою завісою вони здавались рухомими сніговиками, розставленими на менш-більш однаковій дистанції.
Після хвилевого остовпіння (пришельців у таку пору ніхто не сподівався) групки знову зійшлись в один гурт, а “сніговики" обступили вертепних артистів.
- Калядовать собралісь? - поцікавився один із них, поправляючи підвішений на шиї автомат. І, не дочекавшись відповіді, додав підбадьорююче: – Давай, давай заводі!
- А ето што такое, прівідєніє, што лі? – запитав другий “сніговик”, підозріло приглядаючись до білої вертепної постаті.
- То Смерть, – пояснив довготелесий парубок, рука якого не висувалась з пазухи короткого кожушка, підтягнутого широким поясом.
- Смерть? Ух ти, красавіца какая!.. А пачему ана белая?..
- А какой ей бить? Зіма ведь... – догадався другий, що підступив з автоматом напоготові.
Дотепна відповідь розсмішила “сніговиків” і дещо зняла напругу від такої несподіваної зустрічі. Колядники заметушились, обтріпували з себе сніг.
- А ето што за матушка-кікімора? – знову поцікавився той, що найбільше приглядався до вертепних артистів.
- То Біда, – пояснили йому із гурту.
- Беда?.. Какая беда?
- Та... наша, проста сільська біда. Є така роль у нашому вертепі.
- С бедой нада канчать... і с царямі – тоже, – категорично завважив старший “сніговик”, кивнувши головою у бік Ірода, якого все ще дуже дбайливо обслуговував високий худий парубок.
Знову наступила хвилева тиша. Ірод поступився ближче до плота, а його асистент знову запхав собі руку за пазуху.
- А ето что за франт? – увагу “сніговика” привернув низенький згорблений чоловічок в чорнім капелюшку, з обушковою паличкою та плетеною кобелькою.
- Та то не франт. То такий во... ну, як вам сказати?... буржуй такий...
- Понятно. Етот подходящій. Старий мір, значіт... І етот тоже в своей форме. Совсем, как у Гоголя.
“Сніговик” просто залюбувався волохатим чортом, який в цю ж мить хвацько підскочив, задзвонив своїми ланцюгами і глухо гукнув: “Певно, певно я відомий, я є ваш старий знайомий...”
- Что он сказал?
- Сказав, що всіх нас добре знає. То слова з його ролі.
- Іш ти, хват какой!
Тут надійшло ще кількох армійців і, не зупиняючись, пішли далі в село. Здавалось, що на цьому імпровізований допит закінчувався. Ангели і Пастирі чомусь “сніговика” не зацікавили, і він, поправивши свого ППШа, махнув рукою. Його підкомандні відразу заворушились і почали відходити. Старший також пустився за ними іти, але ще оглянувся і сказав до високого парубка:
- Смотріте, чтоб без баловства! В одіночку нє ходіть. Єслі услишітє: стой! – замрі на мєстє. Іначе – пеняйте на сєбя!
- У нас кажуть, що в сьогоднішну ніч вовк вівці не зачепить, пес зайця не гонить і кіт миші не рушить... Настав час великого перемир’я.
“Сніговик” замаїв свою фізіономію іронічною гримасою і процідив крізь зуби:
- Чепуха всьо ето, сказкі поповскіє, утєшеніє для глупцов!.. Советую соблюдать бдітєльность!
II
Сільський станичний на псевдо Лисий вийшов з вузенької вулички на сільську дорогу Зупинившись біля старої камінної фігури, відразу запримітив на дорозі хлопчину, який щодуху біг в його напрямі. З ближчої віддалі пізнав знайомого підлітка-сироту, спритність та кмітливість котрого не раз ставала в пригоді лісовим хлопцям. Душею відчув тривогу і рушив йому назустріч.
- Що там, Васильку?
- Облава!.. Вони всі в білому... вийшли на... на колядників, там... коло церкви. А з колядниками – Верба, Шугай і Чумак... Ну, я лечу, бо у нас в хаті..
- Хто є у вас?
- Свої... наші.
Він не став довше чекати. З місця рушив бігом, розмахуючи рукавами маминої фуфайки. Станичний поспішив за ним.
Біла парафінова свічка, застромлена в круглу разову хлібину, горіла тьмяно і неспокійно. Мариська сиділа під теплою печею і дивилась, як загострене і роздвоєне на вершку полум’я хиталось то сюди, то туди, наче хтось збоку легко дув на нього.
Прийшла їй в голову думка, що то, може, душі чоловіка і старшого сина прилетіли покуштувати святої вечері і ось так, літаючи над мискою з рештками страв, розгойдують полум’я.
Друга, дещо розважніша, заперечувала таке припущення: душі приходять опівночі, коли все стишується, а зірки та вітер міняють напрям. Прилетять на одну хвилину, сядуть на скрині, покуштують куті чи вареника і швидко відлітають, щоб не згрішити між людьми. А вона ще й не думала лягати – дочекається колядників, ровесників свого старшого сина, і попросить їх заспівати ту колядку, яку любив її Микола.
Господи, торік він ще сам ходив з вертепом!..
Полум’я свічки знову хитнулось і почало коптіти. Хтось ніби шепнув їй, що треба обстригти ґніт, але не хотілося вставати і відриватись від зворушливих споминів про сина. Великі теплі сльози котились яскравими горошинами по запалих щоках і падали в солому, якою на Свят-вечір застеляють долівку. Зрештою, була в хаті не одна, не сама. На краю старої скрині, застеленої пахучим луговим сіном і вкритої вишитим обрусом, два молодих чоловіки грали в шахи. Третій сидів збоку, поглядаючи раз по раз то на шахівницю, то у вікно, не зовсім заслонене полотняною занавіскою. Хотілось їй, щоб уже йшли собі кудись, щоби залишили її саму, бо лише на самоті вона могла відчути близьку присутність своїх Василя і Миколи, які сьогодні – вона це відчувала – мали до неї навідатись.
Нарешті один з них підвівся, а другий долонею згорнув на обрус фіґурки.
Той, котрий визирав у вікно, обмацав свої кишені, а потім – лаву, на якій сидів, і подався до вихідних дверей.
- Можете почекати мене, – сказав. – Піду забрати тютюн і ліхтарку.
Здогадалась, що він пішов до криївки. “Щоб хоч добре люк закрив”, – подумала. Тішилась в душі, що вони вже відходять і що цієї ночі вона спатиме спокійно. Полегшено зітхнула і вже пустилася шукати ножниці, щоб обтяти підгорілий гніт.
І саме в цю хвилину почула глухий тупіт ніг. Хтось пробіг перед її вікном, а за ним – другий. Відхилила занавіску. На подвір’ї не побачила нікого, хоч сніжниця порідшала і під вікном видно було на снігу свіжий слід. ‘‘Напевно, дітиська”, – подумала і заслонила вікно.
А полум’я свічки знову судорожно затріпалось, і Мариська ще раз згадала своїх покійних. Оглянулась по хаті і тут завважила, що двері до сіней не на клямці і від них тягне зимном. Двері надвір теж були не заперті, і до сіней налітав сніг.
- Той Голуб літає, як безрукий, – буркнула, ніби сама до себе, але так, щоб всі почули. – Щоби хоч люк добре закрив... – вона ще щось бубоніла, ценькала клямками і... раптом вскочила до хати бліда, заніміла з переляку, наче й справді побачила когось з того світу.
- Москалі! – видусила із себе крізь спазми в горлі.
- Де? – запитав збентежено вищий, ховаючи руку за пазуху.
- На подвір’ї, Боже милий... на подвір’ї!
- Спокійно! Ми – свої, твої сусіди, прийшли посидіти.
Вони миттю зняли верхню одежу і знову присіли біля скрині. Наступила хвилина порожньої тиші – глухий розділ між тим, що було, і тим, що мало зараз статися.
Коли у сінях почувся тупіт, у Мариськи ослабли ноги і вона мусіла спертись на побічню ліжка, щоб дотягнутись до запічної лавки. Присівши на ній, почала півголосом молитву: “О, мати моя, мати, милосердіє твоє, одинока надія моя!..”.
Почула, як відчинились двері і чийсь чужий хриплий голос голосно привітався:
- Здрастуйте!
- Доброго здоров’я вам! – відповів один біля скрині, переставляючи на шахівниці фігурку. – Шах!
- А ми калядовать прішлі...
- Раді гостям. Колядуйте і... почастунок буде.
- Спасібо! Ви, стало бить, хазяїн здесь?
- Та ні, ми тут сусіди недалекі... прийшли до вдовиці посидіти, куті покуштувати.
- Свята в нас, – тлумачив, усміхаючись, вищий шахіст, заступаючи дужим плечем нижчого, блідолицього партнера.
- Документи імєются аль нєт?
- Маємо посвідчення... з печаткою.
Вони добули з бокових кишень акуратно складені папери і, уважно розкривши, показали автоматникові в погонах капітана. Той взяв папери і, підійшовши ближче до свічки, почав їх розглядати. В скупому світлі печатки виглядали нечітко, і капітан, здавалось, задовго до них придивлявся.
- Я зараз засвічу лямпу, – видусила з себе Мариська, – я зараз...
- Да не нужно. І так прочту, – він кинув погляд на молодицю і без особливого зацікавлення запитав: – Хазяйка, наверно?
- Ага.
- Харашо. Празнуйтє... Только вам, – звернувся до чоловіків, – советую сейчас же уйті дамой. Безопасней будет...
Мариська прийшла до себе аж тоді, коли всі вийшли з хати і вона могла позасувати всі засуви. Вона, напевно, так і зробила б, якби не Василько, якого не могла дочекатись і не знала, куди він міг забігти.
Після відходу гостей ніяк не могла заспокоїтись, урівноважити нерви. Зиркнула у вікно – подвір’я цілком спорожніло, лише безліч слідів на снігу нагадували їй про причину тривоги. У якомусь запамороченні вихопила з хлібини свічку і вийшла з нею на поріг. У сусідів вікна були темні, але вона була певна – там не сплять. Цієї ночі взагалі ніхто не засне, хіба діти.
Погляд Мариськи зупинився на стаєнних дверях. Вони були відхилені, а це означало, що Голуб, вірний своїм звичкам, не зачинив їх, як належить. Без надуми пішла туди. В голові вертілась тепер тільки одна думка: чи добре Голуб закрив люк влазу до криївки, чи, бува, не залишив за собою яких підозрілих прикмет? Прислонивши долонею полум’я свічки, пхнула ногою двері, але в цю ж мить почула тупіт швидкого бігу. Темна скулена постать майнула попри її вікна і щезла за сусідською хатою. Не роздумуючи над тим, хто це міг бути, вмить зачинила двері і своїми слідами пішла до хати.
Ступивши пару кроків, запримітила на затіненій садом дорозі щось ніби рухоме. Напружила зір, щоб переконатись, чи, часом, не привиділось їй. Ні, тепер вже виразніше бачила три білих силуети, що заходили на її подвір’я, придивляючись до слідів та до темних вікон. Не мала найменшого сумніву в тому, що вони її скоріше побачили і що щезнути їм з очей тепер вже немає способу. Тому пішла їм назустріч, готова відповісти на запитання, якими вони зараз, напевно, її заатакують. Придумала, як їй здавалось, надійне алібі: з дня на день чекала отелення своєї корови і мусить час від часу заглядати до неї.
І взагалі... нікого не бачила, не чула і... будьте здорові!
Справді, армійці стежили за нею вже від стаєнних дверей з очевидним наміром затримати її і допитати. Однак, підійшовши на ближчу віддаль, вони несподівано – Мариська це відчула – звернули свою увагу на якийсь інший об’єкт позаду неї. Один із них навіть зняв з плеча десятизарядну гвинтівку.
Мимоволі оглянулась і... мало не втратила притомності. Зі стайні вийшов Голуб, і то так, наче нікого не бачив, йшов собі до неї. Армійці стояли непорушно, як справжні щойно накатані сніговики, а Мариська – стояла біля них, ніби любувалася своєю забавою.
- Ходи до хати! – сказав до неї і шарпнув за рукав. – Застудишся.
Вона не могла збагнути, чого він преться до хати та ще й її кличе.
Зробила крок вперед, але тут же була затримана автоматником.
- Кто такой? – запитав її, кивнувши на Голуба.
- Тутешній хлопець, з села, – відповіла. – Він гадає, що у мене в хаті є його товариші... Вони недавно пішли додому... Ваш старший наказав їм розходитись, – лепетіла Мариська, тримаючи в руках недогарок свічки.
- Но здесь кто-то бежал только что...
- Може бути, але я нікого не видала... Окрім солдатів і тих, котрі були в мене в хаті. Ваш старший дивився їх папери і казав, щоб йшли додому. Він, – вона кивнула в бік Голуба, – також хай собі забирається, бо я буду лягати.
- Нє возражаем, только сначала – документи.
Голуб витяг з-за пазухи втроє складений листок паперу і віддав в руки власникові десятизарядки. Той, завісивши зброю на рамено і підійшовши до свічки, почав обертати його на всі боки.
- Так где работает, пріятєль? – запитав, не відводячи очей від “бумаги”.
- В лісі, – відповів з невинною відвертістю хлопець. – Там написано...
- А бандітов нє боїшся?
- Та трохи боюсь, але що вдію, мушу працювати.
- Понятно, – він знову акуратно зложив папірець і запхав собі за навушник шапки. – Прідьотся тєбя представіть майору. Печать на справке виглядіт не совсем надьожно.
- Якому майору?
- Да нашему. Он здесь, в сєльрадє. Пошлі, пошлі...
У цю ж мить Голуб рвучко смикнув руку з-за пазухи, подався кроком назад і... два тріскучих вистріли прошили тишу Різдвяної ночі.
- Ах ти сука!.. – просичав армієць і, похитнувшись вперед, простягся на снігу. Другий, схопившись за бік, силкувався утриматись на ногах, але випустив з рук свій ППШ і теж звалився біля самого порога. Третій, який стояв дещо позаду, скочив Голубові на плечі, очевидно з наміром звалити його з ніг і роззброїти. Той двигнув усім кремезним корпусом, але солдат судорожно вчепився за його одежу і майже повис на барках. Голуб не міг вивільнити руки з пістолетом, яку солдат цупко притиснув до його боку. Почав крутитись з ним, як карусель, поки не вирвався з його обіймів, залишаючи в руках облавника свою, з обірваними гудзиками, теплу куртку. Ще один вистріл підкосив ногу “сніговика”, і він, кульгаючи, кинувся до автомата, що лежав на снігу біля важкопораненого “таваріща”. Тим часом Голуб уже був в саду, за купою будівельного каміння. Густа черга куль, випущена йому навздогін, просвистіла між гіллям слив, знявши снігову куряву. За дві-три секунди він щез з поля зору, наче розтопився в синявих сутінках ночі.
Стрілянина відразу заалярмувала облавників, які збігались з усіх боків, щораз вистрілюючи світляні ракети. Не розуміли, що трапилось, хто до кого стріляв.
На Марисьчиному подвір'ї перев'язували поранених і слухали розповідь солдата, густо перемішану крутою матірщиною. Майор, шаленіючи з люті, скомандував обшукати докладно всі навколишні будівлі і “пріволоч” кожного, хто виявиться підозрілим.
- Хазяйку етой ізби нашлі? – закричав до солдатів, які виходили з порожньої Марисьчиної хати.
- Там нєт нікаво, таваріщ майор.
- Как нєт? Разискать немедленно! Не могла же ана іспаріться!.. – він гидко вилаявся і, передихнувши, звернувся до пораненого в ногу армійця:
- Так ґаваріш, бумагу паказивал?
- Так точно, таваріщ майор. Ана, кажись, у сержанта в шапке.
- Каково сержанта?
- Да... в убітого, стало бить...
Котрийсь із солдатів подав йому шапку з червоною зіркою, і майор, обмацавши її, витяг з-за клапана злощасний папірець. У темноті не міг прочитати. Приглядаючись, плюнув з додатком вульгарного російського “красноречія” і вже хотів кудись відходити, але саме в той час на подвір’я надійшли три облавники.
Двоє тягли за руки якусь людину. Придивившись, побачив знепритомнілу молодицю, безвладні ноги якої, оголені нижче колін, волоклись по снігу і рясно кривавили.
- Атставіть! – крикнув. – Кто такая?
- Не знаєм, таваріщ майор. Бежала дура... Прішлось шарахнуть по канєчностям, і – вот.
- Аткуда і почему бежала?
- Да лєшій ейо знает... Может, с іспугу, а может, – ґрєшніца. Вон там, на том аґароде... скриться питалась.
Подивитись на втікачку збіглись цікаві облавники
- Пастойтє! Да ето же ана... Ана, таваріщ майор! Сволоч бандітская, убью! – істерично заверещав підстрілений облавець, замахнувшись прикладом гвинтівки.
- Атставіть! – зупинив “мстітеля” майор. – Ти уверен?..
- Что уверен, тов...
- Что, что! Ана лі ето, хазяйка?
- Ана, кур..! Сомнєній нет – ана! Я ейо сразу узнал, – юшився облавець. – Разрєпгіте прікончіть, таваріщ ма...
- Атставіть! Позновато надумал, – і, хвилину застановившись, несподівано вирішив:
- Атнєсітє в сарай і харашенько закройте дверь.
Ті ж самі солдати затягнули Мариську до старої стодоли, кинули на солому, що лежала на тоці, і, виходячи, заперли двері заржавілим засувом. Інші стали вовтузитись з покійником та важкопораненим, який, прийшовши до пам’яті, важко постогнував. Їх поклали на військові ноші і понесли до своїх авт, які на той час уже в’їхали в село.
За пару хвилин по їх відході з верхнього рога стодоли показався клуб густого диму. В сутінках ночі його не відразу вдалось завважити. Коли ж скоро за ним бухнув вгору рудавий сніп полум’я і освітив навколишні хати – і так уже потривожені, перелякані люди повибігали на вулицю. Сміливіші, переважно жінки, вже бігли до місця пожежі – хто з лопатою, а хто з відром, хоча всі знали, що в цілому селі знайдеться води не більше сотні відер. Ще ніхто докладно не знав, що, властиво, сталося. Чулися припущення, що стодола зайнялась від запальних куль або від ракет, що густо підлітали і падали куди попало. Солдати не заперечували таких домислів і не боронили жінкам самим організувати ліквідацію пожежі. Однак відсутність на подвір’ї господині та свіжі плями крові на стоптаному снігу навіювали розгубленість і мовчазне збентеження. Зрозумівши, що гасити вогонь, який охопив уже цілу солом’яно-дерев’яну споруду, є марною справою, дехто кидав сніг на сусідні дахи, з яких цюрками стікала снігова вода.
І тут з галасу і сум’яття вирвався душероздираючий зойк: “Людоньки, рятуйте! Людоньки!..”. Із середини палаючої стодоли почулися слабкі удари в двері і... знову: “Людоньки, поможіть!.. Відчиніть двері!.. Матінко Божа, помилуй!..”.
- Та там жінка якась? Може, то Мариська!.. – крикнула старша вже жінка. – Бійтесь Бога, люди, – жінка горить! – і, не чекаючи відповіді, готова була бігти до засуву на дверях, що вже диміли, але ще не були схоплені полум'ям. Зробивши два-три рішучих кроки, була схоплена за руку дебелим солдатом, який безцеремонно поставив її на попереднє місце.
- Куда, бабка!? Сґореть хочеш? Да ти даже блізко нє подойдьош...
- Пане товаришу, – благала баба Курачиха, – дозвольте, я її відкрию, я можу... - вона закуталась у велику сукняну хустку і крикнула до жінок: – Обкидайте мене снігом, кобіти, добре обкидайте!
Страдальний зойк мучениці знову сколихнув усі чуття присутніх. Він чувся вже слабше від попереднього і обірвався на найвищій напрузі терпіння. І в цю ж мить впали обгорілі крокви, піднявши куряву іскор та клуби задушливого диму. А потім знялось полум’я і вся стодола перетворилась у широке догораюче вогнище. Жінки мовчки хрестились.
Коли вогонь значно ослаб, на подвір’ї появився майор. На його сірокамінному обличчі застиг мертвецький вираз ідола. Відчував на собі погляди кільканадцяти пар очей – розгублених, заляканих, але цілком відчужених. Догадувався, про що вони хотіли б його запитати, які почуття випромінювали їх погляди. Проте був певний – не запитають. Зрештою, мав готове і переконливе, з огляду на ситуацію, алібі: стодола загорілась від куль, а хазяйці належало сидіти в хаті, а не ховатись у стодолі. Сама собі винна. Сама... Але вони не запитають.
Втім, його увагу привернув хлопчина у фуфайці не його розміру, котрий, виглядало, щойно тут появився і, крутячись між жінками, ніби когось шукав. Ця сама жінка, яка готова була рятувати нещасну, побачивши його, вийшла на світліше місце. Вони зустрінулись і зараз покинули подвір’я. Майор стояв і мертвецьким зором супроводжував обох до дороги, поки їх силуети не сховались за димами погорільщини. Далі, наче опритомнів, скомандував:
- Патушіть агонь і нічєво нє трогать!..
Різдвяна ніч минала поволі, без коляд, без сну і без досвітнього дзвона, який щорічно звав парохіян на Пастирку. Дорогою снували ворожі патрулі.
P.S. Події відбувались в селі Велика Воля Миколаївського району Львівської області.