Дата публікації допису: May 22, 2013 5:24:2 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга ІІ. Документ № 148
«На Чернігівщині ніколи не було ОУН-УПА», «Офіцери і учителі вас обдурюють», – з такими плакатами (орфографію не змінюємо) бойкотували обласну конференцію «Боротьба ОУН-УПА за незалежність України» 300 ветеранів війни та праці. До крайнощів вони вдалися після того, як їхнє звернення до представника Президента в області В. Мельничука та голови міської Ради В. Косих з вимогою припинити заходи, присвячені 50-й річниці Української Повстанської Армії, не було підтримано. І все ж, попри протистояння, конференція відбулася в гарнізонному Будинку офіцерів. Вона переконливо засвідчила, як мало знаємо про повстанський рух в Україні та на Чернігівщині зокрема, спростувала на основі документів безпідставність багатьох звинувачень на адресу ОУН-УПА. У цьому плані вражаючим був виступ-покаяння інваліда Великої Вітчизняної війни, члена ревізійної комісії обласної ради ветеранів Анатолія Володимировича Дзябури – колишнього політпрацівника, свідка подій у Західній Україні в 1946-1950 роках. Ми зустрілися з Анатолієм Володимировичем після конференції, і він детальніше розповів про пережите, а нині переосмислене.
– Я родом з Харківщини, – почав свою розповідь Дзябура. – Вісімнадцятирічним добровольцем пішов на війну. З неї повернувся інвалідом, з двома орденами Червоної Зірки, кількома медалями. У Львові в мене була сестра, тому я й приїхав жити до неї. Оскільки був офіцером-політруком, то невдовзі, після влаштування на роботу в «Заготзерно», мене викликали в обком партії. Пам'ятаю, вже була осінь – кінець жовтня. У залі – десь 300 комуністів. Виходять секретарі обкому партії. Розмова була короткою: «Партия просит вас выехать в село организовать дополнительные заготовки хлеба». Я на той час ніколи не сумнівався в лінії партії. Все, пов'язане з нею, для мене було святе. А тому, хоч і залякували бандерівцями, я, не вагаючись, вирушив виконувати відповідальне партійне доручення.
Мене і ще трьох партійців, у тому числі Волощака, працівника райспоживспілки, направили в Мужеловичі Яворівського району Львівської області. У райкомі партії ми отримали для самозахисту карабіни і конкретне завдання – зібрати у жителів села 300 центнерів хліба. Перше сильне враження на мене справив голова сільської Ради Дютель, до якого ми звернулися по допомогу. Вже випав перший сніжок, який не встиг розтанути. А він прийшов у сільраду босим! «Ну й влада...», – подумав я. Це була немічна, налякана, розгублена людина. Він дав нам списки людей і поспішив зникнути.
І ось заходимо в перший дім. Злидота, якої світ не бачив! Меблів нема. Навіть стола немає. Хазяїн, хазяйка і троє діточок оторопіло дивляться на нас. Ледь язик повертається сказати, що вони повинні здати центнер хліба. Хтось із нас виконує цю місію.
– Люди добрі, – заскиглив господар. – То де ж я вам його візьму?
При нас шукає і знаходить папірець. У ньому написано: «Держава дякує вам за те, що ви своєчасно виконали перший обов'язок – здали хліб». Ми розвели руками, вибачилися і вийшли з хати. Заходили в інші оселі, і ця картина повторювалася. Усі мали подяки!
Увечері приїхав секретар райкому партії. Його обурила наша «бездіяльність», а особливо виправдання: «Я плевать хотел на эти бумажки. Чтобы завтра хлеб был!».
Другого дня ми намагалися діяти суворіше. Але нічого не добилися. Діти хапали за руки. Жінки голосили. Безправні чоловіки від безсилля ховали очі. Я вже не знав, що робити. Серце моє краялося...
Третього дня в Мужеловичі приїхав розлючений секретар обкому партії. Він пригрозив: «Положите партийные билеты».
За його вказівкою ми стали зводити селянських корів до сільради. Хто приносив зерно, той отримував свою годувальницю. Пам'ятаю, як зараз, заплакану жінку, яка принесла торбину – кілограмів вісім гороху. «Це все, що є, – сказала. – Більше нічого не маю. Забирайте». Її сльози, слова мене остаточно добили. Я кинув ганебне заняття і поїхав у райком партії – здав карабін. На подив, відбувся за це дезертирство досить легко – мені оголосили партійну догану. За неї зовсім не соромно, а ось за вчинене – совість пече... Я певен: у ті дні після подібних діянь не один юнак з Мужеловичів пішов до вояків УПА. Хіба ми не заслуговували, щоб нас стріляли за чинене беззаконня і знущання над невинними людьми?
Я тоді ще не міг цього всього осягнути, узагальнити, як сьогодні. Зовсім не надав значення й такій «дрібниці»: коли ми, «добувачі хліба», приходили ночувати під захист гарнізону військ НКВД, енкаведисти перевдягалися в цивільне, начіпляли на кашкети тризуби і вирушали на нічні операції. Тоді, пригадується, газети дуже розписували, як бандерівці вирізали сім'ю і лише одного хлопчика чомусь залишили живим. Тепер думаю: для чого повстанцям, які боролися за вільну Україну, потрібне було таке злодіяння? Щоб компрометувати себе в очах людей? Ні! Подібні злочини були на руку лише сталінським сатрапам. Провокатори спеціально намагалися виставляти УПА в непривабливому світлі, настроювали проти неї населення. Вони не гребували нічим.
Після тієї моторошної заготівлі я ще не раз був у відрядженнях у райцентрах. І що не ніч – то тривоги, криті машини з жінками, дітьми. Я був свідком, як вантажили у вагони жителів Куликівського, Жовківського районів. Куди їх поночі відправляли? В які краї? Хто відповість за ці злочини перед людьми? Боже! Та невже вояки УПА воювали не за свою свободу, не за своїх дітей і дружин, не за вільну Україну?
На жаль, пізно прийшло до мене прозріння. Але я радий, що воно прийшло після читання газет, журналів, документів. І сьогодні я каюся перед жителями Львівщини, вояками УПА за мої гріхи.
Коли виходив з КПРС, мені докоряли: ви ж на фронті вступили у партію, а залишаєте її у тяжку хвилину... Не соромно перед загиблими товаришами? Я сказав, що не соромно. Бо впевнений – якби мої загиблі друзі дізналися всю правду про злочини КПРС, радянської імперії, вони вчинили б так само, як я.
Записав Сергій Павленко, власний кореспондент «Голосу України», Чернігів.
Голос України, 1992, 20 листопада.