Мені було не страшно, я йшла з Богом

Дата публікації допису: Nov 15, 2020 2:44:0 PM

Спогади Катерини Головкевич (в дівоцтві Макар)

10 серпня 1928 року я народилася у сім'ї Володимира та Юстини Макарів. Як і у всіх дітей, у мене було цікаве, босоноге дитинство.

У 7 років пішла до школи, закінчила 4-и класи у с. Колковичі Перемишльського повіту, 2 класи в с. Нижанковичі (тепер Старосамбірський р-н). Після школи пішла навчатися у Перемишль на кравчиню.

Але життя внесло свої корективи. У 1941 році почалася війна, і я отримала повістку на виїзд до Німеччини. Довелося терміново покинути навчання у Перемишлі і переховуватися в рідному селі. Коли створилася УПА, всі двоюрідні брати увійшли до числа повстанців. З того часу почалося буремне юнацьке життя. В хаті було дві криївки, де переховувалися повстанці.

Коли німці відійшли, прийшли совіти й розпочали масові репресії серед місцевого населення. Загрози життю були як з боку НКВД, так і з боку поляків. Діти «чергували на стійці» по периметру села, щоби дати знати повстанцям про наближення НКВДистів чи поляків.

У 1945 році нашу сім'ю примусово переселили з с. Колковичі у с. Боршевичі Старосамбірського району.

Згадується випадок, коли одного з моїх двоюрідних братів – Івана, НКВДисти застрелили і возили селом, щоб родина впізнала, чий він є. Батьки бачили, але не признавалися, що це їхній син, щоб не постраждали інші діти з родини. НКВДисти відвезли тіло брата на погранзаставу та згодували свиням.

У 1947 році за приналежність «к организации украинских националистов или пособничество им» арештували батька Володимира, який спочатку сидів у тюрмі Стрия, а потім був етапований у Перм, де відбував тюремне покарання до 1956 року.

У 1950 році мене забрали на висилку в Сибір. Спочатку нас відправили в Борислав у табір, де ми пробули 6 місяців, а звідти – посадили у товарні вагони і відправили в Сибір (Томська область, Молчановський район, Стреженський сєльсовєт, посьолок Карегод). Цікаво, що на кінцевий пункт призначення нас відправляли річковим пароплавом «Тарас Шевченко».

Працювали на лісоповалі, жили в бараках. Були випадки, що від лютих морозів волосся примерзало до нар. Але найгіршим було те, коли виганяли на роботу на Різдвяні і Великодні свята, змушували брати в руки сокиру чи пилу і під наглядом совєтского наглядача, який вигукував «…твою Богомать», валити і різати дерева, обрубувати сучки.

Згадується випадок, коли ми в бараку заспівали пісню «Червона калина», за що мене тоді змусили вночі у тріскучі морози, йти самій 50 кілометрів пішки тайгою і прибути на 8:00 ранку на допит в НКВД.

Пам'ятаю, що була місячна ніч і йти мені було не страшно, позаяк цілу дорогу молилася і йшла з Богом. Там мене протримали 2 тижні, але нічого не довідавшись, відпустили. Прибувши в Україну, на згадку про цю історію я посадила біля хати червону калину і не можу без хвилювання слухали пісню, яка досі допомагає боротися. Тепер – із тиском.

На сцеппоселенні побралися з чоловіком Дмитром. У нас народилося троє хлопців. Один син помер у посьолку Карегоді у 1955 році, другий син – у 1958 році під час від'їзду в Україну. Поховали на цвинтарі біля залізничного вокзалу так, що було видно могилу із вагона поїзда. Середущого сина Богдана привезли в Україну. Коли прибули на вокзал Львова, трирічний син Богдан стукнув по столику вагона маленьким кулачком і вигукнув: «Богдан прибув в Україну».

28 серпня 1958 року вперше, після заслання, за багато років поневірянь, наша родина зібралася разом в с. Боршевичі.

Нам було заборонено прописуватися і працевлаштуватися у Західних областях України. Відправляли на роботу на Південь або Північний Крим.

Всякими правдами і неправдами, дякуючи підпільникам ОУН, ми пробули без прописки по чужих хатах до 1961 року. Були випадки, коли найбільшою мрією було наїстися чорного хліба.

У 1961 році почали будувати помешкання в Новому селі. Потім – робота в колгоспі, згодом – Дрогобицький плодоконсервний завод. Звідти пішла на пенсію.

Мій обов'язок – на Святий Вечір напекти на всю родину: дітям, онукам і правнукам – пампухи, а на Великдень – паски.

Богу дякувати, дочекалася становлення Української Держави, за яку відстраждала я і вся моя родина. Найбільша моя мрія, щоб закінчилась війна перемогою над Московією, не гинули діточки! Щоби діти, внуки і правнуки жили в мирі і на своїй рідній, Богом даній землі.

Поки чуюся добре, а як буде на старість літ – не знаю.