Дата публікації допису: Jul 22, 2013 2:53:35 PM
Численні спроби дослідження популяцій України до сьогодні не дали повної панорами особливостей та розвитку. Майже відсутні праці з дослідження психогенетичних параметрів, які, без сумніву, також залежать від генофонду, про що свідчать загальновідомі праці Стенлі Мілграма. Дослідження українських популяцій були непрестижними, а навіть небезпечними, бо в час тоталітарного режиму СРСР оберталися для автора звинуваченням в «буржуазному націоналізмі». Наукові дискусії замінялися директивами уряду та Комуністичної партії, проти яких всі факти і результати досліджень не мали жодного значення. Так було з антропологією, демографією, генетикою. Коли ж не було аргументації – діяла заборона і репресії.
Лише в останні роки починаємо усвідомлювати зв'язки всередині найскладніших соціальних стосунків, різних верств населення, де кожна родинна система потрібна для того, щоб могли існувати інші сім'ї, які безпосередньо хоч і не створюють матеріальних цінностей, але без яких людство перебувало б в кам'яному віці. Сотні років формувалися традиції, виховання і взаємозв'язки між членами родини, представниками різних поколінь. Людина розумна, як вид, пройшла довгий шлях еволюції, вийшла з моря на сушу. Це її біологічне минуле, яке в наслідок еволюції створило ссавців і як найвищий її ступінь Людину розумну.
Родини Людини розумної утворюють роди, а роди – популяції, що стали найменшими угрупуваннями еволюції, з внутрішнім розподілом праці, самозабезпеченням і самобутньою ієрархією.
Через руйнуючи верству селянства інші верстви населення позбавляються хліба, різко порушуються запаси життєво необхідного протеїну (м'яса). Небезпека поглиблюється тим, що зруйнована культура обробітку землі не відроджується, зв'язки не відновлюються.
Ситуація в Україні в минулі часи складалася так, що протягом цілих сторіч керівна роль у суспільстві перебувала в руках чужоземних сил. Наукова еліта стала майже цілковито денаціоналізована. Ще сьогодні на 18-му році незалежності йдуть наполегливі спроби узаконити другу державну мову. На думку Володимира Войтенка, українська мова не знайде сьогодні 57 тис. осіб з верстви інтелігенції, яка признала б її розмовною в сім'ї, як це було в 20-ті роки XX ст.
Історично склалося так, що національну еліту знищила комуно-більшовицька (шовіністична російська) тоталітарна система. Науковці, мовознавці, поети, письменники, митці театру, музики та малярства – найвидатніші особистості української нації в честь 20-х роковин Жовтневої революції були розстріляні в Сандормоху (Карелія), затоплені на морі в баржах, згодом після 1937-1938 рр. гинули в льохах ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ.
Інші були підступно вбиті плановими діями Павла Судоплатова і йому подібними при сприянні доктора Григорія Мойсейовича Майрановського, який під опікою КГБ в лабораторії № 12 розробляв такі отрути, які після смерті приреченого не міг би виявити навіть висококваліфікований патологоанатом. Так зазнали смерті Лев Ребет, Степан Бандера, Олександр Шумський, Теодор Ромжа та багато інших. Під час секції не виявлено отрути в їхньому організмі.
Знищені українські наукові медичні школи, про що вперше в монографії «Українські лікарі-вчені» написав видатний знавець історії розвитку медицини Ярослав Ганіткевич. Прикметно, що на зауваження Ю. Філіпченка про вислів Пірсона, який назвав інтелігенцію хребтом нації і яка, на жаль, розмножується слабше всіх інших верств, тут же від редакції появилося зауваження, що навряд чи варто про це жаліти, бо верхня верства в своїй більшості є опорою світової реакції. Цитую: «Ми не сумніваємося, що при інших суспільних обставинах «нагромадження генів найцінніших і різних здібностей» відбуватиметься інтенсивніше в середовищі трудящих (Филипченко Ю. Пути улучшения человеческого рода. – Ленінград: Госиздат, 1924. – С. 143). Філіпченко подавав цифрові дані щодо тогочасної комуністичної верхівки, яка в різних випадках мала середню освіту. Частіше керівниками були люди, котрі закінчили 4-6 класів. Тенденція зневаги до інтелігенції переростала у войовничу ворожнечу, та й фізичне знищення 1937-1938 рр.
Особливо трагічна доля випала на селянство, яке своєю працею, традиціями, стійкістю і мужністю боронилося проти рабських умов, що їм накидали окупанти. До них застосували сплановані голодомори-етноциди. У 1922-1923 рр. кількість жертв голодомору становила від 1 до 2 млн. осіб. Голодомор 1932-1933 рр., організований на державному рівні, забрав від 8 до 11 млн. душ, і голод 1946-1947 рр., коли ще батьки і чоловіки були в Червоній армії, перейшли всі жахи Другої світової війни, повертались в Україну і заставали зруйновані господарства, вмираючих дружин і дітей (Служинська З. Популяції. – Львів: НТШ, 2005. – С. 97-100). Велика держава СРСР не допомогла вижити матерям і дружинам оборонців імперії СРСР (Воронов І. О., Пилявець Ю. Г. Голод 1946-1947 // Знання. Час і суспільство. – 1991. – №1).
Терор і голод, фізичне знущання і катування, денаціоналізували селянство, верству населення, яка в Україні була потенційно багата на таланти, яка була берегинею традицій.
«Чорна книга комунізму» (2008) групи чужоземних авторів, в перекладі з французької Яреми Кравця, висвітлює злочини комунізму, корені якого розгалузилися по всьому світу від російського більшовизму 1917 р Загальна оцінка людських втрат, за підрахунками авторів, дорівнює майже 100 мільйонам життів, що у п'ять разів перевищує кількість жертв фашизму. Олег Романів у передмові до українського видання стверджує: «На жаль, зовсім не відповідно до справжніх масштабів описуються події в Україні, пов'язуються з колективізацією, руйнуванням національно свідомих середовищем і головне, трагічним для нації голодомором 1932-1933 рр. За Кравцем, в Україні тоді загинуло 6 млн. осіб. Верт у цій же книзі називає цифру лише 4 млн. Всупереч об'єктивним історичним даним, які мають вагоме документальне підтвердження у нових дослідженнях Н. Верт не просто ігнорує, а навіть відкидає етноцидний (супроти українства) характер Голодомору 1932-1933 рр., лише маргінально трактує чистки 1937-1938 рр. в Україні».
Автори «Від родини до популяції», спираючись на багаточисельні джерела (архівні, наукові, публіцистичні, історичні, мемуарні, епістолярні) подають цифрові показники втрат українців протягом комуністичного панування. Нові дослідження внесуть корективи.
Кого болить доля невинно убієних голодом? Болить тих, хто живе радістю і горем свого народу. Нема у світі такого народу, який би не оплакував невинних жертв окупанта. Помаранчева революція, діяльність президента Віктора Ющенка сколихнули українську націю, і людність згадала й заговорила про велику кривду, коли гинули діти від голоду на найбагатших у світі чорноземах. За підрахунками Дмитра Соловея (1993), працівника Центрального статистичного управління УРСР, загинуло три мільйони дітей від голоду 1933 р. і ще п'ять-шість мільйонів дорослих українців. Правдою є те, що голод був і за межами УРСР, але тільки там, де проживали українці, на колишніх етнічних землях, що відійшли до Росії.
Президент Віктор Ющенко (2007) зобов'язав вивчення і дослідження кількості жертв Голодомору. Відзначив велику потребу наукового підходу до явища, що знищило одну четверту населення України і, безумовно, вплинуло на демографічну кризу і на якісні параметри людності. 2006 р. Верховна Рада України визнала Голодомор геноцидом українського народу.
Щоб скрити народовбивство, перепис населення на 1937 р. з ініціативи центрального комітету Комуністичної партії та уряду був визнаний недійсним, а демографи репресовані, документи знищені. Згодом виявилось, що перепис мав дописку на 6 млн., а дані були оприлюднені 50 років після перепису. Згадки про голодомор суворо карались і розцінювалися як антирадянська пропаганда. Ніхто не смів згадувати про смерть своїх рідних та родичів.
Сьогодні запалюємо свічки за загиблих від голоду, в церквах відправляються літургії за душі невинних жертв, діти в школах, студенти у навчальних закладах, інтелігенція і селяни задумуються над жахливими репресіями більшовицької влади (Романів О., Федущак І. Західно-українська трагедія. – Львів: Афіша, 2008. – С. 5-21).
Ще Борис Матюшенко (1925 р.) констатував у своїх роботах, що після 1920 р. відбулися зміни в демографії українського народу. До того часу загальна кількість українців сягала 40 млн. (як у Франції), 90% населення жило з хліборобства. Статистичні параметри підкреслюють сприятливий темп росту з постійним коефіцієнтом щорічного зростання і високою частотою дітонародження.
Ситуацію різко змінює голод 1922-1923 рр. Були колосальні втрати, бо голод захопив те покоління, що ще не народилося. До інфекційних хвороб (тифу холери, туберкульозу, сифілісу) і голоду приєдналися алкоголізм, проституція і війна. Остання змінила співвідношення між кількістю чоловіків і жінок. Голод руйнував і розхитував нервово-психічну систему, знищував сім'ї, знижував репродукцію.
Кожне наступне покоління під час розмноження характеризується певним генотипом, який програмує індивідуальний розвиток та тип поведінки. Кожний послідуючий голодомор 1932-1933 рр. і 1946-1947 рр., який знищував 25 % (8 млн. осіб) чи6 % (2 млн. осіб), відповідно забирав ще тих, які не народили і не дали нового покоління. Голод усував повноцінних членів суспільства, знищував фенотипи, але з популяції елімінувалися генотипи. Генофонд збіднювався з кожним поколінням, бо виживала лише частка популяції. «Добрі ласкаві і злі» – за словами Василя Симоненка – народжувалися в меншій кількості. До репродукції після депортації селян та голодоморів доживали ті, які відбирали останню картоплину від дітей і тим наражали їх на голодну смерть; ті, які були в сільрадах, переважно деградований елемент – нероби п'яниці, крадії з низькими моральними якостями. Вони заповнювали втрачену частку, народжуючи собі подібних. Якість людського фактора знижувалася від покоління до покоління. З генофонду усувались позитивні однакові групи фенотипів (працьовиті, господарні, ощадні, чесні, шляхетні), вони не брали участі в репродукції, бо служба ЧК депортувала їх в Казахстан або Сибір, де гинули цілі сім'ї, в першу чергу діти.
Частота генів, що детермінували певні високі якості людського фактора, знижувалась. Згідно з І. Лернером, таке явище називається диференційним (невипадковим) відтворенням генотипів. Тип поведінки і якості людського фактора мали селективний характер протягом всього часу існування большевицької імперії СРСР. Обдарованість, інтелект, ініціативність не були селективно нейтральними. Селекція йшла вбік усунення яскравих особистостей, мислячих, працелюбних, духовних індивідуумів.
Добір набирав форм рушійного, змінювалася генетична структура популяції за окремими властивостями людських якостей. Соціально-політичне довкілля вибраковувало будь-яке відхилення від «сірого стандарту». Перевага у відтворенні нового покоління популяції була у верстви населення, якість людського фактора якого вимагала ліпшого і не викликала захоплення з погляду загальнолюдських цінностей (жорстокість, садизм, доноси), не було місця для милосердя та співчуття, не було пошанівку до старих, немічних. Проявлялась руйнівна сила до пам'яток архітектури, церков, книгозбірень, стародруків, будь-яких товариств національних (Просвіти, Наукового товариства Шевченка, Українського Лікарського товариства і т.д.).
Друга світова війна, яка забрала з України, за підрахунками С. Пирожкова 13,5 млн. людей, та післявоєнні репресії, що знищили ще понад 750 тис., більше збіднили генофонд не лише в духовному, але й фізичному розумінні. Кількість повноцінних чоловіків значно знизилася. Молоді, сильні, сміливі, фізично здорові впали в боях. Репродуктивне покоління із збіднілим генофондом народжувало наступне фізично слабше і духовно бідніше покоління. За словами Б. Матюшенка воєнні втрати мали «контраселекційний ефект». Відбувався зсув амплітуди норми реакції якостей людського фактора.
Володимир Вернадський записував 1941 р. у своєму щоденнику: «Великі невдачі нашої влади – результат ослаблення її культурності: середній рівень комуністів – і морально, і інтелектуально – нижчий середнього рівня безпартійних. Він сильно знизився в останні роки: у в'язницях, засланнях, страчені кращі люди партії, що робили революцію, і кращі люди країни. Це виявилося уже в перших сутичках – у Фінляндській війні і тепер проявляється катастрофічно».
Понад 85 років тому, ще з часів виходу у світ праць Б.Матюшенка – піонера досліджень фертильності української нації – вчення про популяції в підручниках базувалося на прикладах австралійських аборигенів, або індіанських племен. Перше місце в таких прикладах займали захворювання і параметри тіла. Один із перших, хто всесторонньо підійшов до характеристики популяцій – Ендрі Цейзел, який простежив історичний розвиток популяцій, вказав витоки, розвиток протягом віків населення угорської держави, популяції не відірваний від території та етнографії, генеалогії. Розглянув конкретні біохімічні, дерматогліфічні та антропологічні показники, притаманні для угорців.
Наука не має кордонів і її досягнення доступні для всіх, великих і маленьких народів, проте особливі умови створились в УРСР, де будь-яка спроба виділити окремо українські популяції не мала успіху, бо зачіпала «незаперечну» тезу про «колиску трьох братніх народів» і «старшого брата». Все, що цьому суперечило, прирівнювалося до націоналізму, ідеологічної короткозорості і шкідництва. В незалежній Україні ситуація змінилася, і необтяжені тотальною спадщиною можуть вислухати думку, навіть коли вона протирічить загальнопоширеним радянським міфам. Вислухати, заперечити, але не зарахувати до «ворогів народу».
Перебіг подій створив можливість появи дуже нестандартної з оригінальним поглядом на еволюцію праці академіка АМН України Віталія Арнольдовича Кордюми. Автор поняття «синдрому порушення архітектури» Віталій Кордюм (2006) зосереджує свою увагу на популяціях одноклітинних організмів. Починаючи з найнижчого щабля піраміди розвитку – окремих клітин – еволюція проходила через популяції. Із звичайного скупчення «клітини різних видів дали ценози», а внаслідок структурного і функціонально просторового удосконалення, вони перетворювались у популяції. «Вінець природи», Hоmо sapiens, серед виду якого диференціація функцій окремих осіб мала чи не більше значення, ніж знаряддя праці (яке, за твердженням Енгельса, створило людину) свій розвиток пройшов також через популяцію. Вислів Віталія Кордюми, що «популяція дуже складна система, а не випадковий хаос» стосується і виду Людини розумної: «популяції чи то з окремих клітин, чи з осіб одного виду підлягають строгим закономірностям. Вони самовідновлюються, під час розмноження зберігають певні якісні характеристики, що зумовлюються генофондом. Всередині популяції діють різноманітні механізми гальмування, чи навпаки, стимулювання збільшення чисельності. Зберігається рівновага ієрархічної структури, де окремі особи набирають дедалі більшої взаємозалежності і взаємодії». Популяції змінюються і еволюціонують.
Формування Людини розумної – закономірний етап еволюції органічного світу. Добір та конкуренція відпустили її екологічну нішу серед великого розмаїття видів.
Колись ніхто не сумнівався в тому, що «буття визначає свідомість» – матеріалістичне твердження німецьких класиків марксизму панувало беззаперечно 74 роки. Іншої думки не могло бути. А насправді, може, ідеї і погляди та уявлення людей могли створити нову якість побуту? Прометей викрав вогонь й приніс людям тепло і варену їжу. Його ідея змінила побут і відкрила нові можливості. Ідея Юрія Кондратюка дала можливість ступити людині на місяць.
І хоч мешканці однієї території мають спільних предків, зліплені з «одної глини», несуть однакові ознаки і згромаджуються довкола одного типу середньої величини (норми реакції), все одно вони є лише останньою ланкою довгого ланцюга поколінь.
Зображення мамонта на бивні, описане англійцем Гью Фальконером, чи голова ревучого ведмедя, викарбована на розі північного оленя, описана Едуардом Ларте, вказують, що ще в кам'яному віці, ще в епоху зародження людства появились індивідууми, які чимось вирізнялися від інших, вони вміли робити те, чого не вмів вождь. Своїм умінням (талантом) виділялися серед інших і, можливо, випадали з під влади вождя, вийшли з рамок свого рангу в ієрархічній структурі виду. Особистість повністю може проявитися лише вийшовши за рамки свого рангу.
Чи не могли такі виняткові особистості у прапредків людини сприяти її перетворенню в «розумну»? «Цей мамонт, зображений людиною, яка жила з ним в один час», – чи то здивовано чи захоплено промовив вчений Гью Фальконер запрошений у Грот Ля Мадлен, де виявили знахідку.
То може не «буття визначає свідомість», а навпаки? Високий талант людини кам'яного віку, вочевидь, не розповсюджувався на всіх членів угрупування, одні рисували мамонтів, другі розпалювали вогонь, треті тесали камені, а інші зшивали звірячі шкіри для одягу, а ще інші виготовляли музичні інструменти і календарі.
Гармонійна популяція виживає у складному довкіллі. Що стосується популяцій України, то рівновага була порушена великими втратами людності під впливом політично-соціальних факторів.
Зібрані авторами цієї книжки відомості про людські втрати, опубліковані ще в 2005 р. Ланцюг подій, які здійснювали знищення родин, родів, популяцій, тривав більше 75-и років і охопив 3-4 покоління:
Перша світова війна знищила 2 млн. українців, які були мобілізовані з одного боку Росією, з другого – Австрією. Це позначилося на виживанні 4-5 млн. осіб родин, загиблих на фронті.
Визвольна війна 1918-1920 рр. забрала життя не менше 1 млн. українців (точних підрахунків не вдалося знайти).
Еміграція українців в Західну Європу і США в 1920-х рр. XX ст. – 500 тис. осіб.
Колективізація і зв'язана з нею депортація сільського населення – 2 млн. осіб.
Голод 1922-1923 рр. та епідемії тифу, холери забрали 3-4 млн. осіб.
Втрати в українських 158 повстанських загонах Східної України, що боролися проти окупації більшовиків, – близько 500-600 тис.
Депортація селянських родин в Казахстан у 20-х роках – 1 млн. осіб.
Голодомор 1932-1933 р. забрав 8 млн. осіб (за різними підрахунками від – 5 до 11 мільйонів).
Великий терор – знищення української інтелігенції 1937-1939 рр. – 600 тис. страчено і 2-3 мільйони запроторено в табори. Чужоземець Роберт Конквест дав своє бачення: «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян винищували не тому, що вони селяни, а тому, що вони були українцями».
Масові вбивства мирного населення у Східних областях в 1937-1938 рр. В Биківні – 150 тис., Вінниці – 9432 особи, в Татарці – 3500 осіб, у Харкові, Сумах, Луганську, Донецьку – кількість розстріляних неопублікована.
Страти шляхом розстрілу в Сандормоху – близько 500 тис. Там знищена українська мистецька, духовна еліта.
Депортації із Західної України в 1939-1940 рр. – 1873000 осіб, з них 900 тис. українців (крім них, були поляки, білоруси, біженці євреї).
Друга хвиля депортацій 1940-1941 рр. – 528 тис. осіб.
Перед відступом Червоної Армії у червні 1941 р. у всіх містах та містечках Західної України без суду і слідства страчено – 45-80 тис. Лише у Львові закатовано понад 10 тис. мирного населення.
Депортація в Німеччину 1942-1943 рр. на роботу молодого населення становила 2,2 млн.
Жертви нацистських концтаборів – 750-800 тис.
Друга світова війна знизила кількість населення на території України на 13,5 млн. За останніми підрахунками – на 16 млн. осіб.
Голод 1946-1947 рр. забрав 2 млн. осіб.
Мобілізація чоловіків 1944 р. від 18 до 50 років на Західній Україні забрала життя у 44730 осіб і залишила інвалідами 15870 осіб.
Післявоєнне вбивство мирного населення Західної України каральними органами НКВД з лютого 1944 р. по січень 1945 р. – 103313 осіб, репресовано – 443960 осіб.
Післявоєнна депортація українців із Західної України – 728 тис. осіб (в 1947 р. – 300 тисяч, в 1949 р. – 200 тисяч).
Післявоєнні вбивства НКВД мирних мешканців Західної України з 1945 по 1952 рр. – понад 303 тис. осіб.
Жертви провокаційно-розвідувальних загонів МГБ і НКВД, перебраних за УПА – сотні тисяч (вбивства, ґвалтування і зараження венеричними хворобами, катування).
На цілинні землі виїхало 800-900 тис. українців.
На будову БАМ з України забрано близько 1 млн. осіб.
Війна в Афганістані забрала життя 13 тис. воїнів з України.
Вибух Чорнобильської АЕС охопив 3 млн. осіб, вплив радіації відчутний на дітях та внуках, збільшилась кількість ракових і хромосомних захворювань.
Зміни структури сільського і міського населення, зменшення кількості дітородного працездатного населення, дефіцит наречених в сільських місцевостях – все це деформує соціальну сферу. За часів тоталітаризму спостерігалося необмежене спустошливе використання трудових ресурсів, які вважались невичерпним природним ресурсом. Людський природний ресурс не забезпечувався належним матеріальним рівнем, що не сприяло появі спонукальних мотивів, ініціативи. Все разом призвело до того, що екстенсивний шлях розвитку суспільства вичерпав себе.
Втрата генофонду зумовила не лише зсув амплітуди коливання якостей людського фактора (в гірший бік), не тільки втрату спонукальних мотивів, але й обезцінила духовні цінності, розвинула байдужість до життєвих умов, зниження рівня духовних цінностей, породила манкуртство, п'янство, наркоманію, розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, злочинність, вседозволеність і безкарність.
Масивна імміграція росіян протягом 1922-1989 рр. створила, умови відбору в бік маргіналізації та люмпенізації, що особливо відчувається в промислових районах України. Створилась верства, позбавлена етично-демографічного середовища, що не створює духовної культури і не може бути репродуктивною основою для реконструкції популяції.
Зміни чисельності і якості людського фактора в популяціях України виникли невипадково і не протягом останніх 17 років, а внаслідок політично-соціальних чинників, які сприяли елімінації найвартісніших індивідуумів. Якщо винищити всіх найпродуктивніших особин стада тварин, то якість нового покоління знизиться. В цьому не сумнівається жоден селекціонер, але загальне обурення викликає такий підхід до людської популяції. Кожна жива система підпорядковується законам генетики, які розповсюджуються і на Homo sapiens.
Окупаційні системи винищували в Україні еліту української нації. Елімінація з репродукції великої частки популяцій тривала протягом 3-4 поколінь. З точки зору генетики діапазон норми реакції характеристик людського фактора знизився. Усунення з популяції великої (від 10-15% на Західній Україні і до 25-30% на Східній) частки осіб в репродуктивному віці мало дюрантні наслідки, що призвели до зменшення людності в Україні.