Славне село Сайків. Частина ІV. (Автор: Оприск Лев)

Дата публікації допису: Dec 25, 2013 1:55:35 PM

Славне село Сайків. Частина ІV. (Автор: Оприск Лев)

Теодор Галапач – "Ганс", "Ігор" (1917-1944).

Народжений 8 грудня 1917 р. у с. Поршна (тепер Пустомитівського району). Навчався у Львівській академічній українській гімназії. З юнацьких років – в ОУН. У 1938 р. засуджений на п'ять років за підпільну діяльність. Покарання відбував у тюрмі м. Плоцька Варшавського воєводства, де наполегливо продовжує самоосвіту, вивчає іноземні мови. Коли 1939 року почалася війна, вдалося вирватись на волю. Вступив на навчання до Львівської політехніки. У 1940 р. одружився з Ганною Меленишин. Того ж року його забрали в Червону армію. Служив на Далекому Сході, згодом був на фронті і в Брянських лісах потрапив у полон до німців. У 1942 р. повертається додому та працює в підпіллі ОУН. Учасник Конференції поневолених народів, яка відбулася 21-22 листопада 1943р. у селі Будераж на Рівненщині. У 1944 р. він – повітовий провідник Городоччини.

Загинув 17 вересня 1944 р. у Сайкові.

Ганна Галапач

Іван Огородницький – "Пугач" (1919-1944)

Народжений 1919 р. у Комарні. З юних літ поєднав життя з патріотичними організаціями "Пласт", "Сокіл", "Просвіта". Активіст ОУН. У 1939 р., щоби уникнути більшовицького арешту, разом зі знайомою німецькою родиною емігрував на Захід. Там здобув військовий вишкіл і 1941 р., на початку нової німецької окупації, повертається в Україну. Працює перекладачем. Згодом іде в підпілля. Керує повстанською групою ім. Перуна – героя ОУН. Вишколює стрільців і організовує відділи УПА. Призначений в Городоцький повіт очільником військової референтури. Мав старшинське звання хорунжого. Здійснив кілька вдалих військових операцій, зокрема 19 серпня 1944 р. під його проводом повстанці з боєм визволили м. Комарно, ліквідували райвідділ НКВД і випустили усіх в'язнів. Загинув 17 вересня 1944 р. у Сайкові.

Іван Білий - "Омелян" (1917-1944)

Народжений 4 лютого 1917 р. у Новому Селі Любачівського повіту. Середню школу закінчив у м. Чесанові на Любачівщині. Служив у польському війську. З молодих літ належав до українських патріотичних організацій. В ОУН був зв'язковим. 30 червня 1941 р. в рядах сформованого у Кракові легіону "Дружини українських націоналістів" вступив до Львова, де було проголошено Акт про відновлення Української державності. Проте німці заарештували український уряд, а легіон розформували. Працює у підпільній мережі. З 1943 р. – військовий референт у Городоцькому повітовому проводі ОУН, провадить вишколи вояків УПА. У 1944 р. одружився з підпільницею Ярославою Менкуш. Загинув 17 вересня 1944 р. у Сайкові.

Володимир Оприск (1926-1944)

Народжений 1926 року у Сайкові. Стрілець УПА. Загинув 17 вересня 1944 року у Сайкові.

Пелагія Змія (1927-1944)

Народжена 1927 року у Сайкові. Членкиня Юнацтва ОУН, зв'язкова УПА. Загинула у Сайкові 17 вересня 1944 року.

Гнат Зощин (1923-1945)

Народжений 1923 року в Новосілках Опарських. Стрілець УПА. Загинув 25 травня 1945 р. біля Сайкова.

Люба Гайовська – «Рута» (1923-1954)

Очільниця Реферантури пропаганди ОУН Львівського краю у 1949-1954 роках. Народжена 9 травня 1923 р. у с. Зарваниця в родині священика о. Онуфрія, закінчила Другу українську гімназію у Львові, з 1938 р. – в Юнацтві ОУН, з 1942 р. – у підпіллі. Її знали як "Руту", "Надю", "Олю", "У. Левич". З 1946-го – заступниця референта Львівського окружного проводу ОУН. Після загибелі П. Федуна очолила бюро інформації ОУН. В останні роки життя координувала діяльність всього підпілля. Щонайменше чотири рази виривалася з ворожих пасток. На Великдень 1947 р. поранена у с. Ілеві в бою, у якому полягло шестеро її побратимів, лікувалася у криївці в Малій Горожанні. Оповідання писала під псевдонімом Ольга Ілинська (вочевидь, – від с. Ілів, у лісових масивах тут діяла друкарня Львівського крайового проводу, кураторкою якої у 1948-1953 рр. вона була).

Талановита письменниця, публіцистка українського резистансу. Видрукувала машинописом оповідання "Подвійною зброєю", "Шофер", "Посів", "Облава", "Стріча". Кілька з них – у збірці "З років 1950-х" (Інтернет-джерело оа.еlіbukr.оrg/hаndle/1984/ 1598 ГДА СБУ). У виданій в Лондоні 1959 року книзі "Люди підпілля" є її твори "Тінь", "В непевності", "Облава", "Зустріч", "Посів".

Через художні образи найкращих, найхоробріших проникаємося духом її часу, успадковуємо віру в ідеали, які вона боронила крісом і пером. Окремі оповіді мають, крім художньої, ще й документальну вартість, насамперед – "Подвійною зброєю" про рейд у Наддніпрянщину 1944 року під проводом члена крайового військового штабу на Січеславищині, керівника групи "Південь" – свого брата Богдана Гайовського на псевдо "Ір", "Капітан Ірв". Він мав професійний вишкіл – закінчив військову школу у м. Закопане (Польща), учасник повстання проти поляків у Галичині у вересні 1939-го. Зумів збройно протистояти ворогові в умовах степової України впродовж кількох місяців 1944 р., був поранений. Наприкінці 1944-го після важких боїв загони повернулися в Галичину. "Ір" загинув на Святий вечір 1946 року в бою з НКВД біля с. Романів. У 2007 р., десятого червня, його останки перезахоронили на цвинтарі с. ІІІоломинь, Пустомитівщина.

В оповіданні "Подвійною зброєю" є епізод: після того, як повстанці двічі розгромили енкавеесівців, у бій проти них кидають червоноармійців, знятих просто з вагонів, однак замість бою відбулося братання...

Тема соборності, єднання східних і західних українців була лейтмотивом творчості Ольги Ілинської.

Трагічного дня 24 січня 1954 р. (Згідно з даними "Літопису УПА", нова серія, т. 7, с. 507-508, – 28 січня 1954 р.) у с. Березівці біля Скнилова вона, оточена енкавеесівцями, спалювала документи, можливо – і свої оповідання, завершені чи щойно початі, про зміст яких ми вже ніколи не дізнаємося. Однак видати уцілілі твори, у кожному рядку яких жива правда її лихолітнього часу, є велика потреба.

Володимир Дудок

Левко Луцький (1929-1947)

30 вересня 1947 року дев'ятикласника Левка – єдиного сина Миколи Луцького, на той час директора школи уже у Грімні, серед білого дня під час перевірки документів біля церкви у Великій Горожанні – рідному селі, впритул автоматною чергою розстріляли енкавеесівці. Вірогідно, це була розплата за те, що Левко, разом зі школярами Чулович, Поріччя та інших сіл, забезпечував зв'язок між заходом та північчю Городоцької округи, обмінюючись помпами від роверів, у яких були грипси-естафети.

Левкове тіло окупанти викинули на окописько (скотомогильник) і встановили за ним цілодобовий нагляд. Аж через півтора місяці однокласники Оля Гелемей і Богдан Радович, а також Нестор – Олин товариш викрали його і таємно поховали на цвинтарі у Комарні.

Того ж року НКВД заарештувало їх та багатьох інших школярів з навколишніх сіл, котрі допомагали підпіллю. Покарання діти відбували: Ярослав Квас – на Колимі, Богдан Радович – у Мордовії, Левко Гелемей і Віра Кос – у Норильську.

У Малій Горожанні Левко Луцький обмінювався помпами з Юрком Протасом, котрого не викрили, бо незадовго перед провалом зв'язкової мережі забрали до війська.

Богдан Гев з Татаринова, однокласник Левка Луцького, після його розстрілу пішов в УПА і загинув у сутичці з ворогом 1948 року біля с. Бірче. Його тіло з-під будинку НКВД у Комарні також викрали друзі і поховали поряд з батьком, Богданом, котрий загинув 9 січня 1945 р. у бою у Великій Горожані.

Володимир Паучок

Ярослава Менкуш-Заневчик (1923-2012)

Її останні земні сліди замело густими снігами вічності 9 грудня 2012 року. Було їй майже вісімдесят дев'ять – тендітній жінці з хоробрим серцем, жінці з покоління назавжди юних Марії Яхніцької, Софії Румінської, Марії Кос.

У пам'яті відлунює її тихий і врівноважений голос, як свідчення чесно сповненого чину.

Прийшла у світ 16 грудня 1923 року у малому селі Пустомити, яке згодом доросло до міста. Мала патріотичне виховання вдома і у Львові – в "Рідній школі" ім. Грінченка, у школі ім. Шевченка, де навчала Костянтина Малицька, у кравецькій школі "Труд". Разом із найвідважнішими творила живий ланцюг української надії: "Просвіта" – "Сокіл" – ОУН.

У 1943-му очолила жіночий провід ОУН Городоцького повіту. Мала псевдо "Галина". 1944-го повінчалася з Іваном Білим – "Омеляном". Подаровані на весілля гроші загорнули у хустину і віддали на потреби Підпілля. Незадовго – 17 вересня у двадцять один рік овдовіла. Через два місяці народила донечку Галю. Тривалий час маленькою заопікувалася тітка Ксеня. Чекісти шантажували дитину: "Хіба то твоя мама? Твоя мама молода, гарна...". Три роки не з'являлася їй на вічі. Згодом приходила як "пані Маруся". Лише у 1956-му, коли легалізувалася, схвильовано прочитала доні "Наймичку" і зізналася: "Я – твоя мама".

По живому її разив біль "Андрійки" – Володимири Кулик, полоненої у бою на Басівці 1955-го, вдови останнього очільника ОУН Пустомитівщини "Запорожця" – Івана Микитки, кадебісти багато років обіцяли віддати їй дитину в обмін на співпрацю. Помираючи у січні 2010-го, "Андрійка" так і не знала, куди вороги поділи її донечку Наталю...

Рух опору плавно переріс у шістдесятництво. Не корилася і не боялася. Друкує на машинці та поширює самвидав.

По неї прийшли 23 серпня 1965 року. Різдво 1966-го зустріла з Іриною та Ігорем Калинцями: вона – у власноруч побіленій камері-одиночці на Лонцького, вони – під мурами її в'язниці з колядою о шостій ранку.

Коли 25 березня 1966-го її з Іваном Гелем везли на суд, Ліна Костенко обсипала машину квітами. Прокурор сичав: "Она в прошлом – бандітка. Єйо муж – бандіт". На що гордо відповіла: "Я ніколи не була бандиткою. Мене виховували, щоби любити Україну і працювати для неї". Судовий присуд – два роки і шість місяців у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Покару відбувала у мордовському таборі "Явас".

Достроково повернувшись з ув'язнення, у 1967-му вийшла заміж за Антона Заневчика, котрий чим міг допомагав їй та іншим політв'язням.

І знову переслідування, безробіття. Вроджений хист не давав залишатись без шматка хліба: коли не мала офіційної праці, заробляла кравецтвом.

Пройшла у професійній кар'єрі шлях від кравчині, закрійниці до конструкторки-модельєрки Львівського Інституту легкої промисловості.

З головою поринає у дисидентський рух. У її помешканні не раз бували брати Горині, Чорновіл, Оксана Мешко. У 1972-му – знову обшук. Упродовж найважчих років реакції (1974-1977) організовує Різдвяні колядування на допомогу політв'язням. У 1984 році завдяки їй на Захід потрапили твори В’ячеслава Чорновола, Івана Геля, заява Івана Кандиби.

У дев'ятдесятих робила, що в її силах, аби Україна змінилася на краще. Ініціювала й матеріально зреалізувала, завдяки допомозі мецената Олександри Гончаренка з Детройта, спорудження пам'ятника на могилі вояків УПА в Новосілках Опарських у 2003 році.

У 1991-2010 роках організовувала персональні виставки своїх вишиванок. Творила одяг для доньки Галинки – солістки хору ім. Верьовки – та інших акторів. 2007 року вийшла друком книга-альбом її творчих робіт, у якій вміщено кольорові світлини свит, кептарів, сорочок, серветок, рушників.

На Покрову, 14 листопада 2012 року, у підземеллі львівської церкви св. Преображення Господнього до сімдесятиріччя створення УПА творча майстерня "Мистецький простір" спільно з ОУМ "Спадщина" інсценізували прем'єру драми "Двадцятилітні". У натхненній інтерпретації режисерки Уляни Мороз долю Ярослави Менкуш зворушливо відтворила акторка Настуня Сімака.

Володимир Дудок

Марія Омелян, меценат

Цю книжечку видано завдяки матеріальній підтримці Марії Омелян – громадянки Естонії, 1925-го року народження, у 1944-1945 роках – станичної на псевдо "Надбережна" в рідному селі Мшана на Городоччині. Вона змалку зростала у нурті визвольної боротьби. Вдома мала гідний приклад служіння народові. Батько Григорій – січовий стрілець, згодом працював на залізниці у Львові. В умовах тотальної дискримінації не переписався на поляка, через це втратив посаду і платню, за яку щомісяця міг купити три корови.

Жалісливим дитячим поглядом вгамовувала біль дідусеві, коли його жорстоко збили пацифікатори. Разом з усім селом проводжала в останню дорогу закатованого польськими окупантами голову читальні Петра Масяка. Крізь трепетне серце перепускала кожне слово проповіді отця Хмільовського, – по смерті митрополита Андрея саме він, їхній парох, очолив підпільну УГКЦ.

Ночами вслухалася в запальні розмови юних підпільників Чури і Рибака у сестриній кімнаті, – 1940-го саме вони віддали життя за волю України в нерівному бою у Мальчицях. Того ж року пішла в підпілля і її сестра Ганна, старша на два роки.

За німців з усією громадою насипала могилу на пам'ять про закатованих у тюрмах НКВД двадцятьох і вісьмох молодесеньких односельців – розтоптаного цвіту. У ті роки батьківська хата достоту перетворилася на повстанський штаб. Тут бували і Роман Шухевич, і Василь Кук.

Її обранцем міг стати тільки найвідданіший, найвідважніший. А стежина до коханого пролягла коротка: кращого, аніж сусід Романко Лесів, годі було й шукати . За ним – "Летуном" пантрували і німці, і росіяни. Намагалася втишити його незагойний жаль – за померлими від голоду у Сибірі батьком і ненькою, котрих вивезли ще до війни, за старшим братом, розстріляним у війську... У боротьбі йшли рука в руку. Але нема на світі нічого коротшого, аніж повстанське щастя...

Її заарештовували тричі. Найбільші випробування судилося пережити 2-3 квітня 1945 року. Тоді чекісти якраз зазнали поразки: щойно етап з багатим як ніколи "ясиром" вийшов за Мшану, – заграла повстанська зброя, конвоїри розбіглися мов зайці, дільничний міліціонер Тряпкін ппгинув "при виконанні службових обов'язків". Радості звільнених бранців не описати пером... Розлючені окупанти вирішили зігнати злість на безоружній дівчині: під вечір перевели з тюрми НКВД у катівню НКДБ – через дорогу у Янові.

- Ну что, Марінка, будем говоріть? – спробував залякати головний чекіст Захаров, демонструючи закривавлені знаряддя тортур.

Вона мовчала. Виматюкав і гукнув посіпак: Колосова, Іфарова, Діцького і Звєрєва. Діцький бренькав на балалайці якусь "малінку", всі решта жорстоко катували: періщили гарапами, випікали залізом, шматували тіло. Коли втомилися мордувати, Захаров роздратовано гаркнув: "Стєнка уже би слово сказала, а она молчіт".

І знову – тортури. Шість разів садисти перекурювали. Кінця допиту не пам'ятає – зімліла.

Коли, непритомну, жбурнули у камеру, на неї несила було дивитися: замість сідниць – випечені ями, безвладна посмугована розпеченим пруттям правиця, розпанахана долоня на лівій руці, ліва нога – без двох пальців. На голові від пишної коси – кілька жмутків волосся, ліва половина личка – суцільна пухлина.

Подрузі Ганні, котру катували після неї, поталанило більше. Одне, – що кати вже втомилися, та й зімліла вона, щойно побачивши під ногами Марійчин закривавлений рукав. Тож не запам'ятала, що з нею виробляли.

Лиха звістка застала Романа у Вороцеві. Тут нещодавно йому судилося вийти живим із бою, в якому згорів рідний стрик (стрик – татів брат ). Двоє місцевих дівчат, котрі повернулися з Янівської катівні цілі в синцях, розповіли, що бачили там Марію... Треба було рятувати. Вдома продали корову, яку вона виплекала, продали друкарську машинку, – Роман узяв гроші і пішов визволяти кохану. Чи міг він колись уявити, що викуп за наречену буде давати не весільним боярам, а її катам? Чи могли уявити підпилі чекісти, яким "всє бандєри на одно ліцо", що, викуп за Марію приніс не її брат, а невловимий "Летун", чию голову вони цінували набагато дорожче – у сорок тисяч рублів?

О, як би він хотів зустрітися з ними у відкритому бою! Але, опанувавши себе, пронизав ворога грізним поглядом і застеріг:

- Обдуриш, – тобі гаплик.

... Марійка одинадцятий день лежала ні жива, ні мертва. Все більше гноїлося понівечене тіло. Сусідки безпорадно скаржилися наглядачам на нестерпний сморід у камері. Ані медичної допомоги, ні крихти хліба чи ложки води за увесь цей час!

Її уже списали...

Їсти і не хотілося. На вмовляння дівчат зрідка сьорбала пісну грибну юшку, яку їм приносили з дому – з Речичан.

Узявши від Романа викуп, чекісти нарешті привели лікаря – Тирєчева. Той лише махнув рукою: "Лечіть бєсполєзно".

Однак Марійка не піддавалася смерті. Через три дні по неї знову прийшли: винесли і на застеленому соломою возі разом з Ганною повезли у невідомість. Кожна вибоїна віддавала нестерпним болем. Ганя, поправляючи на подрузі діряву сукню, скрушно шепотіла:

- Марисунцю, зараз нас закопають.

Але раптом фіра звернула у лікарняну браму, їм суворо заборонили розповідати про пережите, а лікарям збрехали, що відбили дівчат у повстанців.

Було вже 16 квітня. Санітарки, медсестри Надя і Галя заметушилися біля неї як мурашки. Згодом одну з них зустріла на Колимі... Вартовий – стрибок простягнув шматок білої булки.

З її ваги – понад 70 кг тепер лишилося лише сорок два. Через три дні їй стало гірше. Лікарка Розторгуєва, нахилившись над ліжком, співчутливо зітхнула: "Такая молодая, і в такіх мучєніях уміраєт...".

Але в душі палахкотіла жарина надії. І таки зіп'ялася на ноги, – аж у червні. Спочатку – з поводирями, потім – з костурами, а невдовзі вже самотужки виходила у концтабірному халаті на подвір'я грітися до сонечка.

Кожен крок повертав її з півдороги на той світ у лабети окупантів. Якось у сутінках Роман навідався до лікарки Розторгуєвої додому – радився, чи можна Марію викрасти. Та категорично заперечила: куди їй з підірваним здоров'ям поневірятися по схронах та горищах? – краще вже до в'язниці.

У грудні 1946-го – знову понурі тюремні мури на Лонцького у Львові і звичний у ті часи присуд – десять років таборів та ще п'ять – заслання.

Рани не затягнулися. На сімдесятому кілометрі від Магадану так і лишилося стояти її перше недопиляне дерево. Коли знесилено випустила з рук важке кайло, напарниця – татарочка допомогла доправити її до лікарні.

Потім Марію перевели на роботу у ламповий цех. З дому приходили тривожні звістки: 21 жовтня сорок сьомого її родину вивезли у Кемеровську область. Незадовго по тому – 22 лютого помер батько. Мама з молодшими дітьми повернулися із заслання аж 1956-го, за важко зароблені в Сибірі гроші викупили у приїжджої "головиці" колгоспу власну хату...

Громовицею розвергла серце законспірована під лист "похоронка": поліг у бою її Роман. Як тут не зламатися?.. Дружнє плече підставив Степан Сярий – підпільник з Великого Любеня, заарештований ще 1940-го. Зустрічалися таємно, згадували пережите, спільних друзів – Петра Марутяка, Софію Румінську... Виливали одне одному свої болі. Повік не забути Степанової оповіді про замерзлий на Індигірці колимський етап.

Не зчулися, як спалахнуло кохання. Увесь жар душі, який не встигла віддати Романові, тепер віддавала йому. 29 травня 1951 року народила донечку – Надійку. Цивільного шлюбу їм не дали: він – висланець, вона – політув'язнена. Не положено!

29 жовтня їх розлучили – Марію з дитиною відправили у "Берлаг" неподалік Тайшету... Але хіба це – перепона для кохання?

На жаль, так думала лише вона. Коли згодом отримала звістку, що Степан одружився, довго не могла в це повірити. Однак – таки так...

Лікар-час зробив своє. На засланні вийшла заміж за естонського патріота, політв'язня Миколу Новожилова. Разом переїхали на його батьківщину. Народила йому двох синів – Ярослава і Юрія. Естонська держава пошанувала її нарівні зі своїми героями, порахувавши рік неволі за три роки стажу. Овдовіла, повернулася 2010-го до Львова – до доньки Надії. Допомагає виховувати правнучок – Ксенечку, Настуню та Олюню. Дітлахи турботливим щебетом вгамовують бабусин біль, коли відкриваються давні рани. Але не тільки стигми тортур навівають зморшки на її чоло – чуйне серце непокоїть дедалі гучніший бренькіт балалайки в сучасній українській політиці...

Володимир Дудок

Про автора

Левко Оприск народжений 16 березня 1931 року в Сайкові. Навчався у Малій Горожанні, згодом – у Львівській українській академічній гімназії, закінчив середню школу в Миколаєві. Пережив Сайківську трагедію. З дитинства допомагав Підпіллю.

У 1948 р. вступив на редакційно-видавниче відділення Львівського поліграфічного інституту. Особисто приносив до Крайового проводу зброю та шрифти з інститутської друкарні.

За зв'язки з провідниками ОУН "Вороном" (Михайло Івасик) (достовірність прізвища і відповідність псевда наразі не з'ясовано), "Підковою" (Петро Пікулик з Малої Горожанни), надрайоновим очільником "Горлісом" (Олесь Ольховий з Розливки біля Комарна) та крайовою референткою пропаганди ОУН "Рутою" (Любою Гайовською) 8 травня 1950 р. Левка заарештували: зрадив однокурсник Борис Логвинович Татаренко. Судовий присуд – 25 років виправно-трудових робіт.

Покарання відбував у м. Джезказган Карагандинської обл. у Казахстані, концтабірний номер СЕЕ 193. За підготовку до збройного повстання Левка та інших невпокорених етапують у сумнозвісний Кенгір на четвертий рудник. Тут на каторжні роботи довелося ходити в кайданах...

У жовтні 1952 року його засуджують вдруге: тепер – як рецидивіста, вирок – десять років тюремного ув'язнення і п'ятнадцять – таборів. Два роки збавляв молоді літа у Верхньоуральській в'язниці, чотири – у Володимирській.

У 1956 р., згідно з рішенням Комісії ВР СРСР, термін було зменшено. У 1958-1960 роках відбував покарання на лісоповалі у Пермській області. По десятьох роках тюремних поневірянь його звільнили 20 липня 1960 року.

Повернувшись до Львова, працював на заводі автотракторних запчастин. У 1963 р. одружився з Іриною Лемик. Виховали двох синів.

У 1966 р. вступив до Львівського державного університету ім. І. Франка, звідки у 1968 р. перевівся до Київського інституту культури, який закінчив 1971 року.

У дев'ятдесятих роках увічнював пам'ять про загинулих повстанців: разом з братом Люби Гайовської Володимиром заопікувався будівництвом каплички у Березівці, ініціював спорудження Каплиці святого Івана Богослова у Сайкові. У коротенькій автобіографії написав: "Жив не даремно".

Відійшов у вічність 23 листопада 2003 року. Похований у рідному Сайкові.

Ігор Галапач