ДЗВІН САЛІНИ. Частина І. (Автор: Прокопець Марія)

Дата публікації допису: Apr 04, 2015 5:36:45 PM

УДК 821.161.2

ББК 84 (4УКР)

П 80

Марія Прокопець

П 80 Дзвін Саліни. – Львів: "Тріада плюс", 2011. – 260 с.

ІSВN 978-966-486-109-7

Львів

«Тріада плюс»

2011

Запропонована збірка Марії Прокопець є доповненням та продовженням книжки "Саліна" (Й. Лось, М. Прокопець, Д. Лапичак. Львів, 1995 р.), що не тільки переносить читача у час страхітливого злочину большевизму, коли по всій Україні загони НКВД жорстоко розправлялися з українським народом, а у червні 1941 року у соляні шахти біля Добромиля було вкинено понад 3500 осіб, в основному української та частково польської нації, – а й веде читача шляхом звільнення українського народу від оков страху в роки Незалежності, пробуджує свідомість та допомагає формуванню Вільної людини.

Дзвін Саліни – це дзвін болю всієї України, що бив, б'є та продовжує бити на сполох, аби не допустити байдужості у людські душі, не дати можливості брехливим обіцянкам ворогів вже вкотре дурманити народ.

УДК 821.161.2

ББК 84 (4УКР)

Сердечна вдячність Голові Львівської обласної ради панові Олегу Панькевичу за фінансову підтримку у виданні цієї книжки.

© М. Прокопець, 2011

© Й. Лось, переднє слово, 2011 ІSВN 978-966-486-109-7 © «Тріада плюс", 2011

Вогонь, що обпікає душу, –

це твій біль, Саліно,

Ненависть, що палає вогнем, –

це твій гнів, Саліно.

Пам'ять, що не згоряє як свічка, –

це твій дзвін, Саліно,

Сльози, що пропікають серце, –

це ти, Саліно.

Марія Прокопець

Переднє слово

ПРОСТІР СМЕРТІ

Розгульна кривава завірюха большевизму

Кожного разу, коли автобус чи машина спускається з гори коло цвинтаря у Добромилі – у напрямку до Нижанкович, інстинктивно повертаю голову ліворуч і прикипаю очима до пасма пагорбів – передгір'я власне Карпат. Пречудовий краєвид! Либонь, невипадково знаменитий Гумбольдт у захваті писав: "Об'їздивши світ, я ніколи не бачив нічого привабливішого, ніж Галичина". Око милується прегарними обрисами гір і довкілля, а серце... здригається від болю. Напружую уяву, намагаючись відтворити той пекельно-заціпенілий день, коли Вони – наші люди, кревні й дорогі, спроквола долали кілометр за кілометром від Перемишля до Саліни. Від буття, хоч і каторжного, до страхітливої миті, коли у неймовірних муках переходили до небуття у цьому грішному, але неповторно бентежному світі. Вони не йшли, насолоджуючись повінню літа, вбираючи аромат рідної землі й снуючи мрійливі виднокола. Ні! Вони посувалися метр за метром у страшенному сум'ятті, не можучи збагнути до пуття: що діється довкруги? Їх гнали вперед під дулом гвинтівки чи автомата. Гнали якісь дивовижні істоти з людською (чи людською?) подобизною: оздоблені серпом і молотом, та кривавою зіркою, зі затьмареними ненавистю і страхом очима, параноїдальними вигуками і нервовим сіпанням зголоднілих скелетів, їх було небагато, але вони почували себе господарями становища. Бо знали, куди ведуть оцих змордованих у тюрмах українців, що мають вчинити з ними, як замести сліди і чкурнути геть із цієї ненависної для них землі, де буяло цілком інше життя, ніж там, звідкіля приволоклися сюди.

Не лише уява вихоплює з 1941-го оцей несусвітенний день і цю вічність. Ще й очевидці, ті, які через свої віконечка і через плоти вхоплювали очима і карбували у душі бачене, доповнюють чи корегують уяву...

Намагаюся віддавна збагнути кілька принципових речей:

1. Чому кілька тисяч людей, які вже мусили у тюрмах збагнути, з ким мають справу, не кинулися врозтіч, не накинулися на цих паршивих енкаведистів врешті-решт? Адже по очах цих звірюк чи сліпих виконавців прочитувалося надто виразно: пощади не буде! І не до іншої тюрми переганяють – адже вибухнула війна!

2. У чиєму запаленому мозку і здичавілому серці виплодилася воля знищити в'язнів і усіх, кого вдалося впіймати в селах і містечках, саме у соляних шахтах? Які витоки зла, хто насправді був архітектором цього безтямного свавілля і кривавої завірюхи?

3. Чи засвоїмо нарешті уроки історії, чи навчимося розпізнавати фальшивих пророків, чи зуміємо одностайно стати перед лицем загрози, чи зникне розсвареність, заздрість, захланність і байдужість з нашої пречудової землі?

Мусимо усі разом, але найперше кожний зосібна, шукати відповіді на ці питання. Летаргії більше не повинно бути!

І

Отже, спробую висловити деякі судження щодо першого питання. До війни Галичина, всупереч міжнародним домовленостям про автономію, залишалася напівколонією Польщі. Гірке було життя, хоч не таким рабським, як за комуни на Великій Україні. Утиски – боротьба, приниження – спалах гідності, людської й національної. Тортури щодо найактивніших – акції відплати. У такому протистоянні гартувався дух нації, шліфувалася національна свідомість.

І все ж десь на глибині цієї свідомості залишався "спогад" про прадавню кревність зі східними братами, жевріла надія на злуку, можливо, вже остаточну, і воскресіння нації. Звідси – певні сподівання й прихильне (на самих початках) ставлення до "визволителів" у 1939-м. Ілюзії почали швидко танути після перших арештів, катувань, "полювання" за найсвідомішими, національно активними, виселення до "білих ведмедів". Це мало б виробити чіткий, недвозначний імунітет на большевицьку пропаганду, далі – спричинити пильність, обачність, як наслідок – згуртування сил опору. Не сталося. Розуміли це десятки. Тисячі – "дрімали": боротьба за шматок хліба відсунула на периферію свідомості національне самоусвідомлення, активізм духовного плану. Та ще й взаємне поборювання, хитромудро спроектоване отим третім, який виграє, коли двоє чубляться.

Результат? Непідготовленість до ситуації, що її можна назвати – "хлопці, наших б'ють!". Били поодинці, загал жив сподіваннями: "Може мене обмине большевицька мітла? Знищивши, або ізолювавши найсвідоміших і найактивніших, нагнали страху на всіх. А страх – поганий радник.

Якби ми добре знали свою історію, переосмислили свою поставу у вирішальні, доленосні періоди, то раз і назавжди засвоїли б:

- Україна – то "пасовище" для кочівників, під якою б личиною вони не репрезентували себе; якщо виникає непорозуміння (ба! – навіть ворожнеча) між своїми, то самі ж з'ясовуймо їх – не потрібно нам сторонніх "арбітрів";

- якщо й надалі послуговуватимемося правилом – "аби в сусіда корова здохла", то здохне вона і в того зловмисника, неодмінно!; якщо керуватимемося принципом "моя хата з краю", то ця хата з краю загориться першою. Отже, допомагаймо, чим можемо один одному;

- під сучасну пору, в умовах державності, коли хтось (хіба ми досі не втямили – хто?!) диктує нам, як розпоряджатися нашою власною зброєю, комунікаціями, ресурсами, яким чином проводити приватизацію, приймати закони, взагалі влаштовувати життя, знову повторюється старе: один працює за трьох в ім'я утвердження такою дорогою ціною здобутої держави, другий – користає з моменту і "латану сорочку з каліки знімає", третій – продався шубравцям і всесвітнім волоцюгам-гендлярам, та й розпродує наше українське добро, кому попало "з-за бугра", четвертий – імітує українця (бо свого часу його вихрестили й тепер створюють йому образ оракула, який для всіх сфер життя чужих йому, по суті, українців створює програми, мета яких: зробити з України Латинську Америку, продати нашу землю й заводи іноземцям) і збирає оплески недолугих примітивів-інтелігентів, п'ятий – пиячить, краде, ледарює, злословить, скімлить...

Тільки високодисциплінований народ може завоювати і зберегти свою свободу. Усім варто замислитися над тим, де ми пошпорталися, проґавили момент, ба – навіть збараніли. Мусимо стрепенутися і взятися за розум. Стогін безсилля нам не допоможе. Давно сказані такі слова: "Всі визвольні надії треба зв'язувати лише з краєм. Тому з усіх "міжнародних" питань найцікавіше лише одне: чи у боротьбі з пануючими націями в краю український народ зростає в силі чи занепадає?.. Колотнеча всіх проти всіх – це теж доказ політичної некультурності та непідготовленості. Відомо, що чим нижче людина стоїть на щаблях культури, то більш зоологічно і безпосередньо реагує, то вибухаючи між своїми щохвилини з деструктивними вчинками, які проходять безкарно, то плазуючи перед найнікчемнішими чужинцями... Ніякі сприятливі кон'юнктури таким людям не поможуть, міжнародні комбінації не врятують: безсилих ніхто не визволяє" (М. Шаповал).

Чи ж подібною поставою допомагаємо нашій українській справі, чи самі ж не розпинаємо Україну гірше за чужинців? Найголовніша сила – сила духу, воля діяти! Гідність і відповідальність – ось ключові слова! Вистачить хитрувати і відсипатися. Інакше може нас спіткати одна велика Саліна на всю велику Україну...

II

Зло – супутник історії людства. Це однозначно! Так само, як і однозначним є зборення зла у власній душі людини, суспільних, міждержавних взаємовідносинах. Правда неодмінно перемагає! Вже сам факт цього спонукає виробляти імунітет проти зла, сповідувати гуманні засади життя. Словом, керуватися абсолютним принципом: "Міра всіх речей – Бог". Те, що XX століття вибрало собі за емблему тероризм, змушує подвійно замислитися, до того ж надовго, ось про що: чому повсюдно бачимо повну втрату критеріїв дозволеного і недозволеного, нормального і ненормального? "Простір смерті" – не просто панування зла в суспільстві. Коли зло панує над добром, це жахливо, але тоді ще не все втрачено. Повне царство насильства і зла настає тоді, коли втрачається критерій, здатність розрізняти добро і зло... Коли дозволено все – це і є найстрашніше: зникає можливість порядку. Космос-порядок перетворюється на хаос" (М. Попович).

Фантом вседозволеності, крайнього цинізму у ставленні до дійсності, до інших людей з'являється і поглинає все тоді, коли людина вражена гординею – найстрашнішим гріхом. Якщо нема Бога, а людина сама є Богом, то нема людини. Якщо в душі світло – то світло попереду. Якщо ж людина наставлена матеріалістично – неодмінно запановують егоїзм і насильство! І ще таке: якщо певний народ сам себе визначає вибраним – неминуче порушується рівновага у спільноті народів, адже, за логікою речей, усі інші мають ставати "тяглом у поїздах їх бистроїзних" (Іван Франко). Власне, тому й насильство, успадковане людством із глибин віків, закоренилося у нашій підсвідомості й періодично вибухає вулканами патологічного озлоблення і масової заглади "невибраних". Щоправда, дуже часто люди, спільноти, народи, цілі материки винищують себе заповзятливо, навіть не здогадуючись про справжніх архітекторів-зачинателів "танку смерті". "Зовнішню" людину найлегше озвірити, бо ж вона керується принципом раціональної організації життя. "Внутрішню" – важче, бо вона сповідує принцип органічного ходу історії, тобто довіряє Творцеві, намагається зменшувати відстань між Ним і собою, щоб у кінцевому підсумку повернути собі втрачений рай.

На превеликий жаль, лише на зламі тисячоліть починаємо шукати автентичні витоки зла. Саліна, отже, не є лише "епізодом" масової заглади людей певної категорії і певної нації. За цим фактом бачимо явище. Назвемо його "революціоналізм". Уточнюю: не маю на увазі того Франкового революціонера, що його рве до бою дух! За правду-справедливість, а не з мотивів вигоди і помсти. Маю на увазі концепцію перманентного збурення існуючого порядку речей, щоб через масове кровопускання наблизити час свого тріумфу над світом. Можливо, не всі аспекти вловлює Д. Мережковський, але надто промовистою є його характеристика: "Революція є сформульована брехня, сумлінно виявлена гнилизна, підведення підсумку попередньому розкладові. Нагромадження творчих і моральних ідей, нагромадження творчої та моральної енергії саме собою ніколи не веде до революції, а веде до розвитку; до революції ж веде нагромадження зла, брехні, аморальності, соціальної несправедливості. Ось чому революція так по-рабськи залежить від реакції і може бути такою реакційною за своєю психологією...".

"Зовнішня" людина, яка відкинула Христа, ті фарисеї та садукеї (первосвященики вигоди й достатку) обороняли свій інтерес, а не інтерес духа. Вони не вірили в ніщо, крім вигоди і розуму. Христос же виганяв гендлярів з храму, доводив, що не хлібом єдиним живе людина. А це означає шукати щастя у площині "бути", а не "мати". Христопродавців це не влаштовувало, тому вони заповзятливо стали нав'язувати людям плаский матеріалізм. Оскільки зло прилипає до людської істоти легко (хто виробив ясний християнський погляд на світ – опирається злу, обирає шлях служіння істині, а не Мамоні), то "вибраним" вдалося закаламутити розум і сумління мільйонів. Ще крок – і утверджується переконання, що людський розум спроможний інженерно вивірено влаштувати щасливе життя. Відтак кривава, насильницька революція стає для певної категорії політиків, філософів, "професіоналів" єдиною вартістю. Чи є дивиною те, що всі людиноненависники були атеїстами, безбожниками?

Обравши собі ремесло катів, підбурювачів, руїнників природного ходу історії, мета якої – моральний прогрес, революціонери-фахмани взяли на озброєння войовничу доктрину, згідно з якою боротьба – природній стан людини, а насильство – універсальний регулятор людських відносин. Таким чином усе воєнізується – політика, економіка, ідеї, суспільні відносини. Мораль опиняється на периферії свідомості, десь за історичним горизонтом. Царство тіней і хаосу може мати лише тіньову економіку, спрощену освіту, змарґаналізовану культуру, демагогічну пропаганду, фальшиву політику. Хто правитель цього царства? Істоти, які зреклися Бога і рідної матері. Тим часом досвід історії вчить: людям з вигаданими прізвищами довіряти не можна! Так само, як не можна довіряти тим, хто кличе руйнувати, вбивати, грабувати, ненавидіти без будь-якої причини. Вічні пошуки ворога передбачають вічний терор. То є мораль кримінальника, тобто безкінечне чергування перемог, що завершуються помстою, і поразок, що породжують відчай і озлоблення.

У новітні часи філософи-атеїсти і масони спричинили криваву Французьку революцію. Вона виявилася тією раковою пухлиною, що роз'їдала суспільство у XIX і XX століттях і "вимоделювала" Жовтневий переворот у Росії й прихід до влади найпотворніших виродків людства – большевиків. Невипадково французька газета "Фігаро" у номері за 30 листопада 1984 р. писала: "До першого ГУЛАГу додумалися терористи 1793-1794 рр". Основоположний злочин якобінців полягав у тому, що вони "штурмували Небо", пробудили енергію варварства, підійшли до суспільних явищ "механічно", насолоджувалися вбивством.

Марксизм-ленінізм виявився набагато войовничішою доктриною. Світогляд цього руху був сформований соціальним дарвінізмом, тому війна і безперервні "покоси" (за термінологією Бронштейна-Троцького – "перманентна революція"), розпалювання ненависті між класами, націями, руйнація "старого світу до основ" стали нормою життя. Вожді з вигаданими прізвищами поставили собі за мету не лише зруйнувати людину як особу, переписати історію під свою людиноненависницьку доктрину, а й нагнати страху на майбутні покоління. І в кінцевому підсумку змусити усіх коритися СИСТЕМІ – або у вигляді великого голодного і холодного концтабора, або у варіанті трибу-функції у машинерії виробництва-споживання, тобто "гуманнішого", бо принаймні ситого, способу життя. Засобом розкладу в одному випадку є пропаганда і катування, в другому – теж пропаганда (витонченіша) і матеріальна приманка.

Большевизм став натхненником і організатором катастрофічного свавілля. За якихось 70 років внаслідок геноцидів, голодоморів, воєн, організованих безбожними пройдисвітами – "інтернаціоналістами" Леніним, Троцьким, Свердловим, Зінов'євим, Каменевим, Бухаріним, Сталіним, Бела Куном, Кагановичем, Молотовим, Мехлісом, Вишинським, Єжовим, Ягодою, Берією та іже з ними, зі світу спроваджено у муках і відчаї майже 110 мільйонів людей! То був суцільний "воєнний комунізм" – втілення абсолютного атеїзму. Несамовитий Маркс виявився пігмеєм порівняно зі своїми учнями. Невипадково, коли А. Мікояна запитали: "Чому ви відразу не реабілітовуєте всіх "політичних"?, він відповів: "Це було б справедливо, бо вони не є жодними ворогами. Але тоді злочинцями виявимося ми. Зрештою, ми і є ними".

Щодо України, то ревно виконував завдання Лєніна-Сталіна, які хотіли знекровити і виселити нас з одвічної нашої землі, дарованої нам Богом, Лазар Каганович. Відомий історик А. Авторханов у книзі "Технологія влади" докладно пише про цього "талановитого організатора". Діяв він терором і конспірацією. Каганович "винищує українську комуністичну інтелігенцію", "розправляється із селянством", де треба було "ліквідувати", "розгромити", "знищити" – одним словом, де потрібний залізний "організатор розгрому", туди призначається Каганович"; "де б Каганович не появився, він всюди знаходив "шкідників", ліквідацію "вузьких місць" починав із ліквідації людей" (с. 607-616).

Відомий російський письменник Володимир Солоухін у своїй праці "Читаючи Леніна" дивується: "Гаразд, нехай Леніним, большевиками керувала банальна ідея світового панування. Але чиє панування? Невже лише власне? Чи своєї групи? Але ж Леніну залишилося п'ять-шість років життя... Нехай Сталін панував ще тридцять років. Та хіба ж заради цього треба було випотрошувати народи, фізично знищуючи найкращу частину кожної нації, виморювати голодом, тримати у тюрмах і таборах, заганяти до колгоспів, позбавивши землі?..".

"Інтернаціоналістам" якраз і потрібно було періодично влаштовувати масове кровопускання, щоб підрізати під корінь генофонд насамперед українців, щоб згодом заселити "класово свідомими" "громадянами світу" наші чорноземи (тепер, до речі, вони це намагаються здійснювати через так званий ринок, приватизацію землі і продаж-купівлю її; про це докладно пише В. Мазорчук у тижневику "Україна" (1994, ч. 15-20). Ясна річ, Солоухін побивається про своє, російське – нижче ми ще з'ясуємо роль у винищенні українців "старшого брата".

Рацію він має в одному: Лєнін – найзловісніша фігура XX століття, бо – зачинатель! Принагідно назвемо ще одного із вигаданим прізвищем – Гітлєра. Його страшенно обурювало те, що в Україні він бачив гарних дітей, людей без окулярів і т. п. Тому перед своїми підлеглими ставив завдання: "Ми жодним чином не зацікавлені у зростанні чисельності місцевого населення". Тому "доведеться вдаватися за допомогою до євреїв, щоб форсувати розвиток подій в цьому напрямку" (див.: "Знамя", 1993, ч. 2, с. 172). Як нацисти, послідовники большевиків, працювали "у цьому напрямку", знаємо з фактів масового терору окупантів і вивезення на каторжні роботи до Німеччини близько трьох мільйонів українців. Власне, руками Гітлєра ставилася мета знекровити інший генетично сильний народ в Європі – німців і змусити їх "американізуватися" (великою мірою це "інтернаціоналістам" вдалося, та ще й мають "навар": психологічна вина німців перед світом і матеріальні побори). Але це, звичайно, тема окремої розмови.

У контексті дальшого розвитку подій, появи архівних матеріалів, можливості вільно свідчити очевидцям маємо можливість збагнути сокровенну суть того, чому Рузвельт після страхітливого голодомору 1932-1933 рр. в Україні визнав СССР, а Клінтон наприкінці 1994 р. "дав добро" Росії на розбійницький напад на Чеченію. Зішлемося ще на знаного у світі, теж з вигаданим прізвищем, Жана-Поля Сартра: "Щоб зберегти надію, ми повинні визнати очевидну вищість соціалістичного табору, незважаючи на його помилки, жахіття і злочини". Фантастично! Однак дякуємо космополітові Сартрові, який послідовно закликав створити "всесвітній уряд". Чий, якого штибу – ясно, як білий день. Чому дякуємо? Він мимоволі розкриває карти отієї вселенської гри різними варіантами і підходами, ошуканства народів, заплутування слідів – гри, мета котрої чітка: запанувати над світом і нав'язати йому матеріалізм! Цікаві факти з цього приводу можемо знайти у книзі французького історика Франсуази Том "Кінець комунізму", яка вийшла у 1994 р. (газета "Вісті з України" у числі 5 за 1995 р. подає витяги з цієї праці).

А тепер відповімо на частину загального питання: чому саме Росію взяли як політичний, мілітарний, біологічний матеріал для розгульної кривавої завірюхи? Відповідь криється в історії Росії, психології кочівництва та експансії, азіятській ментальності, претензіях на місію "собирателя" і тому подібних речах. Ленін і усі інші "волоцюги історії" як символ большевицької ненависті до Бога цілком припасувалися до "виняткової жорстокості російського народу" (М. Горький). Росія упродовж століть жила поглинанням горизонту на основі ідеології агресивного й нігілістичного месіанізму. Багато європейців віддавна спостерегло те, про що говорив пізніше М. Чернишевський: "Нація жалюгідна, нація рабів, згори до низу – всі раби!". Брутальна сила імперії, гігантська машинерія брехні та демагогії, безоглядний терор – для Росії найхарактерніший стан. Оскільки ця тема вже доволі розпрацьована в українській історичній, політичній, соціологічній науці, в публіцистиці, обмежуся до кількох витягів з маловідомої загалові книги французького письменника і публіциста Астольфа де Кюстіна "Росія 1839 року":

- У народі – давке відчуття тривоги, в армії – неймовірне звірство, в адміністрації – терор, що поширюється навіть на тих, хто тероризує інших, у церкві – низькопоклонство і шовінізм, серед знаті – лицемірство й святенництво, серед нижчих класів – невігластво й крайні злидні. І для всіх і кожного – Сибір. Ось така ця країна, якою її зробила історія, природа чи Провидіння;

- Милосердя вважається слабкістю у народу, вихованого тероризмом;

- Лише крайнощами деспотизму можна пояснити пануючу тут моральну анархію. Там, де нема законної свободи, завжди є свобода беззаконня";

- В Росії панує одна-єдина ідея – ідея війни, підживлювана вічним страхом;

- Величезна втіха росіян – пияцтво, іншими словами – забуття. Нещасні люди!;

- Росіяни ... донині залишаються візантійськими греками – по-китайськи церемонно ввічливі, по-калмицьки – грубі, ... по-жидівськи – хитрі, по-холопськи – пронирливі,... по-варварськи – жорстокі...

- В російській церкві не вистачає того ж, чого не вистачає в цій країні повсюдно, – свободи, без якої відлітає дух життя і блякне світло розуму.

І ось сплав безтямного егоїзму, лицемірства, динамізму, аморальності одних із рабським духом, жорстокістю і дикістю других (не маю на увазі народів у цілому) – витворив потвору, що має ймення "гомо совєтікус". За таких умов, як хвалькувато заявив Зінов'єв, "Надзвичайна Комісія є красою і гордістю комуністичної партії". А в збірнику "Посмішка ЧЕКА" читаємо таку декларацію принципів:

Нет больше радости, нет лучших музык,

Как хруст ломаемых жизней и костей.

Вот отчего, когда томятся наши взоры,

И начинает буйно страсть в груди вскипать,

Черкнуть мне хочется на вашем приговоре

Одно бестрепетное: "К стенке! Расстрелять!".

Біймося людей, які взяли собі псевдонім "інтернаціоналісти". Два мутанти – шовіністичний держиморда і "радянський інтернаціоналіст" – завойовували та засівали залізом і кров'ю чужі землі. Тому, як стверджує Валерія Новодворська, "це прокляття буде з нами, росіянами, у вічності: не чути нічого, крім передсмертних криків горців, литовців, грузинів, молдаван, українців, поляків, кочівників Туркестану, сповнені ненавистю до нас ...". А О. Солженіцин ставить питання кардинальним чином: "Наприкінці XX століття "російське питання" стоїть недвозначно: бути нашому народові, чи не бути?"

Як і кожний нарід на землі – російський має бути! Але він мусить вернутися на свої етнічні землі, зректися свого ганебного минулого, покаятися перед тими, кого він з допомогою "інтернаціоналістів" свідомо хотів спровадити зі світу, навчитися жити не за чужий рахунок і поводитися гідно. Згадується епізод, відтворений О. Солженіциним у повісті "Один день Івана Денисовича": "Там, за столом, ще ложку не опустивши, хреститься молодий хлопець. Отже, українець західний, та ще й новачок. А росіяни – і якою рукою хреститися забули" (Александр Солженицын. Один день Ивана Денисовича. – К.: 1991. – С. 9).

Деколи один факт каже нам більше, ніж цілі томи списаного паперу. Світ темряви не міг стерпіти світу, який прагнув "рятувати духову рівновагу ума" (Андрей Шептицький. Твори аскетично-моральні. – Львів, 1994. – С. 9).

III

Вивчення історії не має бути тільки обов'язком пам'яті, але передовсім – освітленням душі. Пам'ять черпає науку з учорашніх поразок. Нас не знищив розпач. Час розпаду, майже тектонічного зсуву минає. З'явилася надія. Вона відкриває шлях до визволення, відродження нації. Надія випливає з правди.

Перша правда, що її накреслює історія – не можна чинити зла; не можна брати на себе відповідальність за позбавлення життя будь-кого. 150 років тому Томас Карлейль писав: "Глупі люди вважають, що оскільки кара за злі діла не настає відразу, то тут на світі нема справедливості, а якщо є, то лише випадкова. Покарання за злу справу затримується іноді на декілька днів, іноді на декілька століть, але воно таке ж достовірне, як саме життя, неминуче, як смерть... У центрі світового водовороту все ще живе і говорить Бог. Бог справжній, як у давні часи. Велика душа світу справедлива" (Томас Карлейль. Теперь и пре жде. – М., 1994. – С. 305).

Ми дочекалися об'яви Божої любові. Ті ж, які хотіли нас стерти з лиця землі, або поневолити, полишають історичну арену. На черзі – погибель тих, для яких Мамона над усе. Епоха великого обману закінчується. Усе-таки ідея ненависті – підсудна, її теж буде притягнуто до відповідальності. Певна річ, це не знімає з нікого особистої відповідальності за особистий гріх. Так ось: оскільки ми маємо моральне право бути собою, мусимо задіяти власну гідність. Що це означає? Найперше – продовжити гідність нашої багатотисячолітньої історії, не плентатися за чужими ідеями, розрахунками, схемами. Згадавши себе, регенерацію почуття гідності, отже, й відповідальності за все, що діється на рідній землі, не почнемо з нуля. Згадаймо жертви Саліни – усі вони були кращими від нас, бо загинули, щоб жили ми, цього досить. Досить для того, щоб оцінити їх жертовність. Але цілком не досить, щоб усвідомити собі велич тих, хто утверджував національну гідність. Бо ж перш, ніж повсюдно запанує український дух, повинна з'явитися гідність. Буде жахливо, коли знову наш український поет з болем кидатиме нам в обличчя такі слова:

О, мерзенне поріддя степу,

Тьмяний виплоде скреслих рас,

Не здвигнув тебе дух Мазепи,

Не окрилив тебе Тарас.

Для кожного з нас народ український має стати Вітчизною. Ми різні, але ми – державницький народ, який не повинен опускатися до прислужування нашим одвічним катам і продаватися "за шмат гнилої ковбаси". Ми й будемо різними (і слава Богові!), але перестаньмо привселюдно, на очах всього світу по-ослячому нав'язувати іншим своє, буває, куце розуміння речей. Ставлення до Вітчизни мусить виражатися одним словом – Служіння! Вітчизна – це спільнота обов'язків. Вона формує дух.

Далі. Не будьмо трісками, що їх несе течія. Діймо! Якщо кожний з нас наведе порядок довкола себе на відстані витягнутої руки і "гляне як хазяїн домовитий по своїй хаті", то дуже швидко вийдемо з підземелля на світ Божий і заживемо в достатку, порядку і в радості. Особливо це стосується інтелігенції, яка, на жаль, часто виявляла своє дезертирство, погрузнувши в пласкому матеріалізмі або в нікчемному зведенні рахунків одні з другими.

Ще одне. Нині ми не розмовляємо один з одним, ми – кричимо! Кожний лементує про своє. Тому ми небезпечні для самих себе. Той, хто кричить, спроможний лише знищувати і руйнувати. Саме таких "виловлює" ворог, щоб, маніпулюючи ними, паскудити нам на кожному кроці. Зречімся такої постави! Не занедбуймо, "що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру" (Мат., 23, 23).

Ця книга, дорогий читачу, про страшну трагедію, що спіткала нас на маршрутах історії. Вона – про малесенький клаптик великої української землі, але втілює, мов краплина в океані, типове явище буття в большевизмі.

Нарешті – частково відтворюємо отой порив сердець, коли після відновлення державності тисячі й тисячі людей щороку виконують свій людський і національний обов'язок – приходять помолитися за душі тих, хто спочив навіки, приходять просити прощення у закатованих, адже вони не дочекалися Волі, а нам пощастило...

Пам'ятаймо! Шукаймо! Будьмо гідними такого пречудового народу, як наш – український! Будьмо милосердними!

Йосип Лось

ЙДІМ, МОВ НА ПРОЩУ...

Є у кожного народу такі місця, які пробуджують його свідомість, змушують по-новому подивитися на ті чи інші речі, зрозуміти сенс життя, повернути із забуття пам'ять. Це святі місця, бо людина там очищається від намулу брехні, що оточує її в повсякденні, від фальші, від дурманного словоблуддя. Але ті місця впродовж багатьох років підневілля старалися стерти з лиця землі, знищити, піддати забуттю... Та вони жили у пам'яті людей всупереч усяким старанням та домаганням ворогів витравити їх із людської свідомості. Вони стукали у людські серця одним коротким словом: ПАМ'ЯТАЙТЕ!

Це не ті місця розкішних, небачених прекрасних пейзажів, краєвидів, що зачаровують, змушуючи забувати реалії дійсності, це місця, де без жалю розпинали Український народ, масово нищили національно свідоміших людей, піддаючи їх нестерпним мукам, щоразу придумуючи все нові та нові тортури, такі, яких світ до цього часу ще не знав.

І все це творили визволителі зі Сходу, яких у далекім тридцять дев'ятім році зустрічали з квітами та з обіймами, свято вірячи в їхню братню місію визволення. Не знав тоді ніхто, що це – люди з подвійним обличчям, які прикривалися маскою доброти та любові, ховаючи під нею своє справжнє нутро.

Як вони старалися, аби впродовж їхнього панування в Україні народ забув про пережиті біди! Фальш, фальш, фальш та брехня на кожному кроці... Брехня та залякування... Але все – намарно. Народ свято беріг у своєму серці пам'ять про пережите, біль із плином часу не вщухав. А коли прийшла довгоочікувана хвилина ВОЛІ – народ поспішив до своїх святинь, аби віддати данину пам'яті жертвам комуністичного свавілля.

Є таке святе місце і на нашій Добромильщині, що в Старосамбірському районі Львівської області, місце, до якого йдуть, мов на прощу, не тільки мешканці нашого регіону, а й з інших областей України, ба навіть з-за кордону. У глибині старовинного саду, що з двох сторін оточений лісом, стоїть скорботний ПАМ'ЯТНИК БОЛЮ – людина, що піднімається з глибини соляної шахти, простягаючи роз'їджені сіллю руки до неба, немов волає, немов взиває: "НЕ ЗАБУДЬТЕ!" Це місце називають одним словом "САЛІНА".

САЛІНА

Перше знайомство

Саліна... Це слово закарбувалося в моїй свідомості з дитинства навічно, з того далекого дня (вже не пам'ятаю якого року), коли до мого батька Андрія Пертака прийшов його товариш і побратим по боротьбі Степан Батіг. І, можливо, я забула б про цю зустріч, та часто вечорами батьки знов і знов поверталися в розмові до тієї теми, а я ніяк не могла збагнути, де, коли, з якої ями виліз з-під трупів вуйко Степан, хто бив його дерев'яним молотом по голові, залишивши навічно той страшний слід-вм'ятину біля скроні...? Страшну...

Вона так вразила моє дитяче серце, що я виразно бачу її крізь роки і чую голос Степана Батога: "То було пекло, Андрію... А Бог допоміг мені вибратися з того пекла, захотів, аби я врятувався, вижив".

Пам'ятаю, як він взяв мене на руки і сказав: "От ти виростеш і розкажеш людям правду про Саліну".

Певно, ті його слова були пророчими, бо доля розпорядилася саме так.

З того дня, коли між батьками заходила мова про рідний Хирів (маленьке містечко, де я народилася, де народилися та жили мої батьки, де був наш рід, наше родинне коріння і звідки ми змушені були втікати, мов злочинці, тільки через те, що батько стояв на стежці боротьби, втікати, гублячи сліди у великому місті), я запитувала: "А Саліна теж у Хирові?"

- Ні, але це в Добромилі, доню, дуже близько від Хирова.

- Але чому, чому їх били молотами по головах? За що били і кидали у глибінь шахти?

- Бо це були українці, свідомі Українці, затям собі.

- Як це – свідомі, татусю? Та ж ми свідомі усі.

- Ой не всі, дитино, не всі. І ще довго не всі будуть свідомими українцями, гідними своєї великої держави та нації...

Такі та подібні розмови в сім'ї проводилися часто І ці уроки не проходили для мене марно.

Я дивилася на світ зовсім іншими очима, ніж мої ровесники. Я бачила те, чого не бачили вони, чула те, чого не чули вони. Мріяла про той день, коли зможу говорити правду, дихати вільно, жити не оглядаючись.

І напевно членам комісії зі скерування на роботу після закінчення навчання було дивно, що я сама попросилася у Хирів чи в Добромиль.

- Ви не проситеся залишитись у Львові чи десь поблизу Львова? – здивовано запитала голова комісії Антоніна Рубашкіна.

Що було їй відповісти? Я на мить розгубилася.

-Просто мені багато розповідали друзі про красу цього краю і... там у мене хороший друг... – схитрувала я.

Отак я потрапила у Добромиль.

Вже в перші дні почала ознайомлюватися з околицями цього старовинного містечка, котре колись мало магдебурзьке право, а тепер у прекрасній прикарпатській зоні було якесь наче покинуте, забуте, застрашене, насторожене... В розмовах з ровесниками я старалася хоч дещо взнати про Саліну.

- А Саліна? Де у вас Саліна?

- Там у нас санаторій, кістково-туберкульозний санаторій і школа для хворих дітей.

- А чому закрили соляний завод?

- Ну чому, чому? Бо солі не стало! Тому й закрили.

- Що, хіба вичерпалися запаси солі?

- Певно, що так...

А хтось з болем кинув репліку: "Гірка стала сіль".

"Мене бояться, не довіряють, чи самі не знають того, що знаю я?" – роздумувала вечорами.

Та невдовзі випала нагода потрапити в санаторій – товаришка ішла домовлятися про концерт для хворих дітей.

Йдемо селом. Враз асфальтована дорога звернула вліво на пряму шутровану дорогу.

Щось у серці здригнулося... Оце я іду тією дорогою... по котрій вели Степана Батога і сотні інших на страшну розправу?

Звичайна дорога, а моя уява вимальовувала такі страшні картини, що я не могла йти. Присіла на узбіччі... Здавалося мені, що весь отой простір довкілля не має права бути таким звичайним, буденним... таким, як усюди...

Але він був таким. Щедро світило сонце, бавився вітер листками тополь, що росли обабіч дороги... Десь гавкали собаки, сокотали кури... Хтось завертав корову окриком: "Ну де йдеш, Зірка?" – а мені сльози наверталися на очі. "Не мають права так спокійно ходити по цій землі... не мають" – билася в голові думка.

"Дурненька, – заспокоювала сама себе – а що ти хотіла? Щоб обгородили цю дорогу і написали табличку: "Отут, цією дорогою смерті в 1941 році більшовики вели сотні людей (я ще не знала тоді, що це були тисячі!) на мученицьку смерть?"

- Але так мало би бути, так, а не інакше, – болюче шмагала думка.

- Але ти нічого не зміниш. Хто ти? Піщинка! Так є і так буде...

- Ні, так не буде! – зойкнула думка вголос.

- Що "так не буде?" – здивовано запитала моя супутниця.

- То так, щось подумалось про своє, – викрутилася я. – Ходімо.

Йшла, обережно ступаючи дорогою, відчуваючи під ногами сліди... А моя супутниця щось весело розказувала, сміялася...

- Помовч, дуже тебе прошу, помовч, щось голова розболілася...

І от – чудовий сад, павільйони, корпуси санаторію...

- А де були шахти?

- Звідки я знаю?

- Кажуть, тут э десь якась могила, – запитую обережно.

- Не знаю. Та і навіщо вона тобі?

Так і не знайшла я цієї могили, всі мої тодішні домагання були марними – кого б я не розпитувала – люди мовчали. Мовчали, мов би то не до них я зверталася.

Мовчало небо, земля, мовчали трави.

І в тому впертому мовчанні відчувався зловісний прихований страх. Той страх, що його носили люди в серці, в душі, здавалося, заполонив усю довкружність.

Тільки через декілька років я випадково почула, як сусід, заядлий грибник, хвалився: "Сьогодні на Саліні коло могили набрав повний кошик білих грибів".

Вхопилася за ту фразу, мов за нитку чарівного клубочка і вже не відступилася від задуманого. Переступила поріг його квартири і, просто дивлячись йому в очі, сказала: "Тарасе, я шукаю цю могилу давно. Я знаю про неї правду. Мене можете не боятись".

Він повірив мені. І ми вирушили в дорогу.

Тужливо шумів ліс, а мені здавалося, що то жалібне зітхання людське.

Захмарилося небо, а мені хотілося, щоб воно вдарило таким громом і блискавками, аби вони вбили весь той страх, що вже впродовж стількох років паралізував людей, тримав їх у постійних міцних тенетах оков, давив і тиснув на кожну клітинку тіла, мозку, свідомості.

Але чуда не сталося. Грім не вдарив.

Дорога вела полем вгору і нарешті ми опинилися біля густого чагарника.

- Тут, у непрохідній гущавині чагарів і є ця могила, – стиха мовив Тарас. Та, зрештою, від неї слід хіба зостався, одна тільки назва. Могилу майже зрівняли з землею, а ліс у цьому місці, сама бачиш, не розчищають.

Терен, кропива, чортополох...

Серце болюче стислося. І раптом наче блискавка пронизала мене всю: БОЯТЬСЯ!

Я засміялася вголос від того, що зрозуміла цю просту істину: "Бояться! Господи, то ж вони, кати народу нашого, бояться! Бояться мертвих! Бояться правди! Бояться нас!"

- Тарасе! Вони бояться! Чуєте, вони бояться!

Він здивовано дивився на мене якусь мить, поки не зрозумів, про що я, а тоді і його пригаслі очі ожили.

- А таки ваша правда! Вони бояться. І так має бути.

-Так мусить бути і ми це повинні усвідомити. Страх породжує страх. Насильство породжує насильство. Гріх породжує гріх.

Великим страхом, аби не випливли із темряви страшні злодіяння проти нашого народу, проти нашої землі, – страхом затіяли вбити людську пам'ять. Вбити її страхом репресій, залякувань, погроз.

Грандіозний розмах!

Та він зазнав краху. Пам'ять людську неможливо вбити, як неможливо вбити сонце, зорі, повітря, воду. Вона дана людині Богом і лише Господь в силі позбавити людину пам'яті.

Відкидаючи Бога, вважаючи себе надлюдьми – більшовики прорахувалися. Їхня теорія та вчення зазнали краху, повного провалу.

На душі стало спокійніше. Стиха промовили ми молитву за упокій невинних душ і вже збиралися йти, коли я запитала:

- А шахта? Де була шахта? Тут?

- Ні, тут поховано ті тіла, котрі вдалося витягнути з шахти. Шахта засипана, але... ходімо...

Ледь помітна лісова стежка привела нас у прекрасний сад. Розлогі яблуні своїм гіллям торкалися землі, чи то вклоняючись їй, чи то захищаючи від чогось злого. Та як і хто може принести землі більше зло, ніж ми, люди?

Могила, де поховали витягнені з шахти тіла

...Здалися, здалися, – витанцьовувала в голові думка і вже не такою болючою була та перша зустріч із тим жахним місцем.

Повільною ходою ми поверталися додому, а в голові безперервно снували своє прядиво думки, болючі, пекучі, "Де у нашій Україні можна знайти місце, котре б криком не кричало: "Стій! Зупинися! Вслухайся! Вдумайся! Відчуй серцем та душею весь біль і розпач рідної землі! Що робиш ти, аби не поглинуло забуття той біль? Чи він став твоїм болем? Чи кров закатованих стукає у твоє серце і просить відчинити його?"

А певно, що немає такого куточка на землі цій. А вона, знай, квітує, розкошує, буяє, наша земля. І пам'яті жити у цьому цвітінні, у шумі лісів, у щебетанні пташок.

То були шістдесяті роки минулого століття і не знала я, як не знав тоді ніхто, скільки ще років буде панувати ота гнітюча мовчанка. І хоч вона панувала, та з кожним роком ставала не такою гнітючою та нестерпною. Щораз частіше з вуст людей можна було чути зболені слова правди про Саліну.

А коли у 1970 році приїхав у Добромиль студент Львівського університету – майбутній журналіст, щоб писати дипломну роботу про "Репресії і масове винищення людей на Саліні німцями" – люди обурилися.

- Їдь-но, хлопче, звідси, не займайся дурницями, бо прийде час і тобі соромно буде перед нащадками за свою брехню, – так відповіла йому пані Леся Білик, до котрої він звернувся.

Так і поїхав він з Добромиля ні з чим.

І от настав 1989 рік.

Того року мертві розбудили живих. Розбудили остаточно їхню совість, їхню пам'ять.

І пішли люди тихцем на те святе місце, аби привести його до порядку. І розчистили чагарі на могилі та довколо неї. Потай збиралися, аби ніхто не бачив, не доповів відповідним органам.

Нині вже знаємо, хто проторував стежку пам'яті до могили. Але про них мають знати нащадки наші, черпати від них любов, наснагу, відвагу, рішучість. Це колишні члени ОУН-УПА – Дмитро Сокіл, Семен Шкреметко. Це – Микола Токар, Богдан Якимець, Ігор Уляновський, Роман Павлишак, Богдан Мушора, Ігор Курило з Добромиля, Дмитро Смолінський та Володимир Артемовський з Нижанкович, Степан Гичка, Володимир Калужинський з Губич, Дмитро Крвавич, який жив поряд із соляним заводом, та багато інших.

Низький уклін вам, друзі, бо розчищали стежку не тільки до могили, а й до сердець людських.

Після робочого дня ви брали сокири, пилки, і йшли потай у ліс, начебто заготовляти дрова на зиму. Так поступово, крок за кроком, розчищали ви щораз ширшу просіку від саду до могили. Потім розчистили і саму могилу. Поставили на ній хрест, терновий вінок на якому болем впивався не тільки у деревину, а й у нашу свідомість, і до останньої неділі червня 1989 року могила знову зависочіла на горі в лісі. Вона кликала до себе, вона просила про молитву та свічку пам'яті. І люди не забарилися, прийшли до могили.

Любов Лазор

А я відтоді поволі почала шукати живих свідків того страшного часу. Поволі, бо люди ще боялися. Але були поруч мене такі, як пані Люба Лазор, колишня учителька Княжпільської школи, щира патріотка, людина великої душі, котра простягнула мені свою дружню руку допомоги. Її, як добру, справедливу учительку, люди шанували і їй довіряли, відкривали свої душі, це завдяки їй я змогла ближче познайомитися з потрібними людьми, зібрати необхідні дані. А було і так, що вона прибігала до мене в хату така збуджена, розтривожена – їй вдалося "розговорити" ще одну старшу жінку у селі і вона принесла такі цікаві свідчення... Як прикро, що ця невтомна трудівниця так скоро відійшла від нас у вічність! Не побачить цієї книжки... Доземний уклін Вам, Любо Михайлівно, за Вашу любов до рідного краю, за Вашу відвагу та жертовність.

Іванна Крук

Поруч мене була людина, що стала мені дуже близькою – Іванна Миколаївна Крук-Красневич, жінка, дорога життя якої була воістинно тернистою, нелегкою, та вона зберегла у серці, попри всі пережиті незгоди, стільки ласки, любові! А скільки фактів у її голові!? Імена, дати – все мов у комп'ютері. Вона була учасницею перепоховання в тому далекому сорок першому році. І коли Іванна Миколаївна розповідала мені про ті чи інші події тогочасся – її голубі очі завжди зволожувала сльоза.

А були і такі, що випроваджували мене з хати... Ну що ж... таке життя... і такі є люди.

Чи мала я надію, що колись ці дані стануть у нагоді для книжки? Зізнаюся – ні. Надію подав професор Львівського державного університету імені Івана Франка, а тоді – депутат Обласної ради від нашого виборчого округу, наш краянин, пан Йосип Лось. Пригадую, зустрілися ми випадково на сходах у приміщенні Обласної ради, – він взяв мене за обидві руки, заглянув в очі і так вимогливо промовив: "Може час, щоб про Саліну знали люди? Беріться до роботи, дещо я маю, будемо готувати книжку".

Це був 1992 рік. Перша книжка "Саліна" побачила світ лише у 1995 році. Не тому, що ми зволікали зі збором та опрацюванням матеріалу, зовсім ні. Пригадаймо ці роки, роки шаленої інфляції, непевності, безгрошів'я... Але вона таки вийшла з друку, щоправда, на газетному папері... Та все ж – коли взяла у руки перший примірник – щасливішої людини не було. Ми це зробили! Ми поставили словесний пам'ятник тим невинно закатованим безіменним жертвам большевицького терору, донесли правду до сотень тисяч, відкрили очі незрячим...

Іванна Касіян

Від виходу в світ "Саліни" минуло більше десяти років. Пощастило зібрати ще деякий матеріал: із далекої Америки я отримала унікальні фотографії 1941 року, котрі вислала своїм родичам – родині Матвійчуків-Чуквінських – їхня тета, пані Іванна Касіян, яка зберігала їх у чужині. На місці морду, де була колись шахта, стоїть пам'ятний знак БОЛЮ – прекрасна робота скульптора В. Чумака, учня нашого краянина, видатного митця Дмитра Крвавича та скульптора В. Каменщика.

Володимир Горбовий

Ініціатори виготовлення пам'ятного знаку – Володимир Горбовий та Ігор Уляновський, які на той час були очільниками району.

Ігор Уляновський

Саме в день відкриття пам'ятника я постановила перевидати "Саліну", доповнивши її новими свідченнями, а також враженнями відвідувачів цього святого місця, яких за цей час назбиралося вже чимало.

І з того дня почалася знов невтомна праця. Мені хотілося донести до читача, що біль Саліни не був поодиноким явищем, – це лиш маленька часточка великого болю України, який мав місце не тільки у сорок першому році, а був нестерпним, постійним упродовж довгих років підневілля. Хотілося розказати про роки опору і про те, як пам'ять людська оживала після стількох років мовчання. Розказати про прозріння, про воскресіння людських душ. Тому на прикладі свого регіону старалася показати, хоч частково, ту наругу, те знущання, нелюдське відношення до людей, яке довелося пережити. Та чи вдалося це мені – судити читачам.

Читачі з інших регіонів України, звичайно, не знають про таке маленьке містечко – Добромиль, тому у подальшій розповіді я хочу повести їх у коротку мандрівку по нашому Добромильському краю.