Дата публікації допису: Dec 12, 2016 5:5:35 PM
Був 1947 рік. Батька ще з двома робітниками машиною відправили в м. Львів одержати якийсь вантаж. В дорозі машину зупинили озброєні люди в цивільному одязі зі зброєю в руках. Вони зрозуміли, що це бандерівці. В лісі їм зав’язали очі пов’язками. Десь через годину лісовими стежками завели їх в криївку (бункер), де зняли пов’язки. Допитували кожного зокрема. Скаржились, що їм важко боротися, люди мало допомагають. Старались вивідати, яку вони беруть участь у боротьбі з москалями-окупантами. Оскільки батько недавно був демобілізований з армії, тому він ніякої інформації не дав. Як пізніше виявилось це була не партизанка, а – спецбоївка енкаведистів. Робітники, які їхали з батьком, одержали різні терміни ув’язнення, а його відпустили.
Одного разу будучи з батьком на футбольній зустрічі він, вказуючи непомітно на одного вболівальника, сказав: «Це один з тих переодягнутих енкаведистів».
З часом моя поінформованість про нього збільшилась. Він працював у Львові на «заслуженій» посаді – завідувач базою. Періодично навідувався у Миколаїв, звідкіля був родом.
І ось ще до цієї розповіді. За часів радянської влади, я тоді ще хлопець а він – солідний дядько, повчальним тоном мені говорить: «А знаєш, Івасю, ця партизанка і великі жертви нашого народу – все це було марно, все це дурне було».
Завершення його життєвого шляху було раптове. За пару днів до Святого Вечора він сказав купити ялинку. Її купили. Однак на Свят Вечір він лежав у труні, а ялинку… хтось забрав.
Не мала ця людина в серці Батьківщини, тай чи можна назвати її людиною, яка зреклась святого.