Терниста дорога до України. (Автор: Касінчук Петро Юрійович)

Дата публікації допису: May 15, 2016 5:27:50 PM

Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

Народився 19 травня 1929 року в смт. Мельниці-Подільській на Тернопільщині у патріотичній родині. З малих років запам'яталися розповіді батька Юрія, який брав участь в армії УГА. В бою за місто Львів батька поранили і йому ампутували ногу.

Малий Петро багато читав патріотичної літератури, в їхньому домі збиралися українські патріоти і велися дискусії про визвольні змагання, він добре запам'ятав, як мадяри у 1939 році боролися і знищили вояків Карпатської Січі і окупували наше Закарпаття. Також Петро добре пам'ятає прихід на Західну Україну червоних визволителів у вересні 1939 року, масові арешти громадських і політичних діячів, інтелігенції, священиків, вивіз українських родин на Сибір і Казахстан.

Петро закінчив 9 класів місцевої початкової школи, а під час німецької окупації навчався у Чортківській гімназії. Там він вступив до молодіжної організації ОУН. З приходом червоних «визволителів» у 1944 році Петро продовжував навчання у середній школі Мельниці-Подільської і активно підтримував підпілля.

У 1944 році його призначили підрайоновим провідником юнацької сітки і присвоїли йому псевдонім «Тур». У 1945-1946 роках він став політвиховником чоти у сотні «Оселедця».

23 березня 1946 року у збройній сутичці з відділами НКВД був поранений, закиданий гранатами, втратив свідомість і був заарештований. Його посадили в Чортківську тюрму. Там пройшов складні допити і 16 травня 1946 року військовий трибунал військ МВД Тернопільської області засудив його на 15 років каторжної праці (ст. 54-1а і 54-11 КК УРСР) з конфіскацією особистого майна. Після засудження через Львівський пересильний пункт Петра Касінчука етапували спочатку на лісоповали в Томську область, а пізніше в порт Ваніно і на Колимські уранові копальні.

Родину Касінчуків – маму вивезли на поселення в Красноярський край, а батька – засудили до 10 років позбавлення волі (ст. 54-1а) з конфіскацією майна.

Там, в умовах суворого північного клімату, пройшли юнацькі роки його каторжної праці в таборах «Бутичиган» і «Куцуган».

Після смерті Й. Сталіна в більшовицьких таборах відбулися масові повстання політв'язнів, які налякали більшовицьку владу і відповідно до рішень Верховної Ради СРСР розпочалася політика лібералізації, у зв'язку з чим Петру Касінчуку скоротили у 1954 році термін покарання і звільнили з таборів у грудні 1954 року. Після звільнення Петро заїхав до рідних в Красноярський край і у 1956 році родина Касінчуків повернулася на батьківщину.

Влада ставилась з недовір’ям до політичних в’язнів, тому Петро був змушений працювати на різних роботах: малярем, штукатуром, електриком, художником, майстром на консервному заводі і на Тернопільському комбайновому заводі.

Навчався в Глибочецькому училищі механізації і електрифікації (Чернівецька область), в Борщівському технікумі механізації сільського господарства. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1968).

Уникаючи арешту за розповсюдження праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» на 5 років виїхав у Російську Федерацію, у місто Тюмень.

Після проголошення Незалежності України Петро Касінчук активно включився в боротьбу за відновлення Української держави.

З 1989 року він став членом УГС, співорганізатором Тернопільської організації НРУ, Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, голова обласного товариства «Меморіал» (1990-1993), делегат всіх з'їздів НРУ, Всесвітнього форуму українців, засновник і керівник обласного братства ОУН-УПА «Лисоня» Подільського краю, член Тернопільського обласного політпроводу КУН, член Головної Булави Всеукраїнського братства УПА.

Петро Касінчук як громадсько-політичний діяч брав активну участь у Всеукраїнських маршах, акціях протестів, пікетів, посвяченні могил видатних діячів визвольної боротьби, виступав на форумах, панахидах, по місцях бойової слави побратимів, співпрацював з редакцією Літопису УПА. Нагороджений двома Золотими Хрестами Заслуги першого класу (1997, 1999).

Відійшов у вічність Петро Юрійович 13 травня 2012 р.

Ігор Олещук

Жива легенда подільського краю

Хвилі демократії, які зародилися у 1968 році на московському Арбаті, дуже швидко дійшли до нашого краю, як і до інших пригноблених околиць СРСР. На Тернопільщині їх підхопила хоч малочисельна, але дійова група УГС, яка і дала поштовх створенню надзвичайно потужної на той час громадсько-політичної організації – Народного Руху України. Яскравим представником першої і другої формацій в нашому краї був член ОУН і довголітній політв'язень Петро Касінчук. Незламне прагнення волі він перейняв від батька – колишнього стрільця Української Галицької армії, тому в 1989 році 60-літній політик, а ним він був завжди, поринув у вир громадсько-політичного життя у Тернополі, а згодом на своїй малій батьківщині – Борщівщині та інших південних районах, особливо у рідній Мельниці-Подільській.

Пан Петро був біля колиски зародження у Тернополі Товариства української мови (зібравши майже 30 000 підписів за нього). «Меморіалу», який згодом очолив, крайової організації НРУ (учасник установчого І, II та III з'їздів у Києві). Гранично безстрашно виступав на мітингах. Якщо на ту пору ще й був природний страх, то його розвіювала неймовірна радість новітніх хвиль національного відродження, відчуття особистої причетності до його спалахів.

У березні 1989 року кореспондент «Радянської України» Б. Сидоренко прибув на Борщівщину на прохання райкому партії, щоб зустрітися з Петром Касінчуком і очорнити представника Руху в республіканській прокомуністичній газеті. Кореспондент не пішов на компроміс зі своєю совістю, віддавши належне «бандерівцю» як позитивному герою. Журналіст сам ознайомився з кримінальною справою «Тура» у відповідних органах і в статті підкреслив: «Мене пронизало зразу кілька почуттів. Так, він був ворогом радянської влади і зазнав покарання. Так, він не явився з повинною і не хотів помилування. Так, коли його знайшли у схроні й запропонували здатися, він стріляв, його поранили в руку, але й тоді він не здався. І тоді його добивали гранатами. І на довершення до схрону вистрілили з ракетниці. Його взяли напівживого із забитими памороками. При ньому були німецький автомат з чотирма магазинами, пістолет, граната і «Мала історія України» на 24 аркушах – і його шістнадцять літ».

Цей бій був останній також і для Івана Костюка («Шаблія»), який перебував поряд з Касінчуком у схроні. У той час, коли ішов бій і рвалися гранати, Іван спалював документи, які ворог міг би використати проти них...

Після бою юного Касінчука приводили до чуття катівським «нашатирем»: ударами чобіт і палиць. Записали прізвище і псевдо... І провели по головній вулиці Мельниці-Подільської, повз школу, в якій вчився юний патріот. Саме в ці хвилини тривала велика перерва. Учні і вчителі вийшли на сходи. І споглядали на заарештованого. Дехто з друзів упізнав Петра, тоді саме і стався курйозний випадок: «стрибок» Крижановський змушував «Тура» голосно викрикувати – «Я бандит». Але не таким було виховання юнака, щоб ганьбу виливати на себе. Тому вийшло, що кричав лише той, хто був бандитом, – конвоїр. Люди слухали тільки його викрики... Бо ні побої, ні московські матюки не вичавили жодного звуку з арештованого, тільки губи «Тура» ворушилися – молився...

Після закінчення 7-го класу Петро вступив до Чортківської гімназії на третій курс. Саме тоді почались великі дії УПА на Волині проти німців та польських боївок, більшовицьких партизанів. Касінчук дуже любив історію України і всі конспекти розмальовував аквареллю, особливо гетьманів. А на титульній сторінці юнак зобразив тризуб у синьо-жовтому кольорі.

При швидкому відступі німців студентів гімназії відпустили додому. Прийшли незабаром і «червоні визволителі». У 1944 році в Мельниці-Подільській райвідділ КГБ заарештовує батька Петра Касінчука. Конфісковують книжки, папери, фотографії. Між паперами кагебісти знайшли і Петрові конспекти з історії України, де був намальований тризуб. Маму і Петра викликали в КГБ, погрозили посадити до камери з батьком...

Будучи підрайоновим юнацької ОУН, Петро передав керівництво своєму другові Миколі, а сам подався в підпілля.

Мати про це знала. Щоб уникнути підозрінь, вранці пішла до райвідділу КГБ і спитала: «Де мій син? Його вдома нема. Ви його посадили з батьком, бо погрожували це зробити?» Начальство витріщило очі. Мама вимагала показати її сина. Кагебісти заперечили: «Його в нас нема, мабуть, його викрали. Ви йдіть додому, ми його знайдемо». Мужня жінка ще кілька разів приходила до катівні, приносила передачі синові і чоловікові...

«Тура» призначили до чоти «Оселедця», яка згодом переросла в сотню. Невдовзі став політреферентом чоти. Перше бойове хрещення отримав на «Троянівському валу» між Збручем і Дністром, біля села Вигоди. А далі було ще півтора року підпілля.

... Його засудили на 15 літ каторги. Перед етапуванням затримали на сім місяців у Чортківській тюрмі, допоки не зажила прострілена рука, щоб зняти відбитки пальців. Покарання відбував у таборі «Чекіст» в Томській області. У ньому від дистрофії за шість місяців померло більше тисячі людей. Хто залишався живий, підгодовували на ОП (оздоровлювальний пункт). Опісля спеціальна комісія відібрала здоровших на новий етап. І проліг шлях на Далекий Схід, Приморський край через «угрюмий» порт Ваніно. У 15-ти зонах тут розмістили 70 тисяч «зеків». А далі вісім діб у темних трюмах пароплаву «Дзержинський» Татарською протокою повз острів Сахалін – у відкрите Охотське море. І ось Магадан – тут були табори «Сопка», «Коцуган», «Білова» та інші. Уранові руди і золоті копальні імені Берії. Тут приречені втрачали здоров'я, знаходили свою смерть.

Там же разом з Касінчуком відбували покарання й інші відомі краяни – уродженець Збаразького району, поет, який в роки незалежності України став лауреатом Національної премії імені Т. Шевченка, Іван Гнатюк, письменник Богдан Когут із Конюхів Козівського району, Іван Гурин з Тернопільського району, знаменитий командир ІІІ-ї військової округи «Лисоня» Омелян Польовий («Остап») і Сильвестр Скоробагатий зі Зборівщини, художники Михайло Климчук з Вінниці, Матвій Сухина з Кубані, письменник Натан Лур'є з Одеси та багато інших.

Після смерті Сталіна в 1953-1955 роках у політтаборах відбулися великі зміни. У 1955 році Петра Касінчука звільнили за амністією для малолітніх. Він переїхав на поселення у Хакасію – Красноярський край, бо там жила його мама Настя. Домігся через Булганіна її звільнення з-під комендатури. Мати Касінчука отримала право виїзду в Україну. У 1955 році разом з мамою і такими ж краянами з сусідніх сіл, яких загітував Петро, повернулися в рідний край. У Мельниці-Подільській господарства були конфісковані, тому Петро Касінчук з матір'ю поселилися у родини. Почалися митарства з працевлаштуванням. Він хотів вчитися на водія, але виявилося, що його біографія для цього не підходила. Прийняли електриком.

Після закінчення профтехучилища пішов працювати у колгосп «Прогрес» електромеханіком. Вступив до Борщівського технікуму механізації на заочне відділення, а згодом – на заочне відділення Тернопільського філіалу Львівського політехнічного інституту.

Через явне переслідування владою доводилося постійно змінювати місце роботи. Працював художником, малярем, керівником технічного гуртка в будинку піонерів, мотористом на Кудринецькій ГЕС, фотографом і навіть майстром на консервному заводі. Але після вступу до вузу з Касінчуком провели спеціальну співбесіду, після якої декан запропонував йому роботу в інституті.

Зацікавлені люди помітили всебічний талант Петра, до слова, не обділений він був і хистом художника і скульптора. За короткий час у фойє інституту побачили праці Касінчука – погруддя Ломоносова, «Будівничий Тернополя» та роботи з попередніх обласних виставок, зокрема скульптурне погруддя Юстини Мельник, передової доярки. А ще на рахунку ветерана є акварелі, графіка, зарисовки олівцем...

Зробив він і кілька скульптурних пам'ятників – своїм батькам у Мельниці-Подільській та покійним друзям. Створив спільно з іншими надгробний пам'ятник герою національно-визвольної боротьби Омеляну Польовому («Остапу») на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі.

Після закінчення Львівського політехнічного інституту у 1968 році за спеціальністю «технологія машинобудування, металорізальні верстати та інструменти» його направили в управління місцевої промисловості. Як новачка послали до Києва на двомісячну перекваліфікацію.

Тут, у Києві, Петро Касінчук зав'язав контакти з шістдесятниками і отримав від них заборонену працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Повернувшись додому, він розтиражував текст і виготовив маленькі книжечки для поширення. Закінчилося усе тим, що Касінчук негайно вилетів у Тюмень «на заробітки».

Найбільшим здобутком свого життя він вважав заснування братства ОУН-УПА Подільського краю «Лисоня». Петро Касінчук постійно працював над збереженням архівних матеріалів, рукописів, спогадів, впорядковував унікальну бібліотеку, яку вдалося зібрати через контакти із Всесвітнім братством ОУН-УПА в Америці і, зокрема, з його головою Левком Футалом і секретарем Богданом Коваликом. Сприяв формуванню Всеукраїнського братства УПА імені генерала Романа Шухевича.

У громадських клопотах він мав вірних помічників і однодумців. Це письменник Богдан Когут зі Львова – автор трилогії «Під чорними вітрами», журналіст Іван Гермаківський, академік Богдан Андрушків, соратники з братства ОУН-УПА «Лисоня» Володимир Ситник, Сергій Прокопчук, Ярослав Перчишин, Дмитро Сопінський, Оксентій Каменюк, Лука Бойко, Михайло Тарас, Григорій Левинець, Георгій Стасюк та інші.

Петро Касінчук своїм життям заслужив перед рідною Україною найвищі нагороди, якими вона вшановує своїх вірних синів.

Олександр Ліверний

Командир групи УПА-Південь

В архівах крайового братства ОУН, УПА Подільського краю «Лисоня» знаходимо дані про багатьох визначних борців і командирів УПА, що брали участь в національно-визвольній боротьбі українського народу.

Омелян Грабець – «Батько» – командиру групи УПА-Південь

Хотів би зупинитися на полковнику Омеляну Грабцю – «Батьку» – командиру групи УПА-Південь, що діяла на Вінниччині в 1942-44 рр. проти німецьких фашистів.

Пам'ятаю, як разом з тернопільським пластом та вояками Братства ОУН-УПА «Лисоня» 10.03.1994 р. приїхали автобусом в с. Микулинці Літинського р-ну Вінницької області на місце, де 50 років тому загинув геройською смертю полковник «Батько» в бою з більшовиками, «заградітільними» відділами НКВД. (У 2001 році видавництво товариства «Вік» у Коломиї видало книжку «Командир групи УПА «Південь» полковник «Батько» Омелян Грабець у спогадах бойових друзів та родини» за редакцією Дмитра Кощука).

Сюди приїхали побратими й учасники відділу «Батька». З Вінниці – М. Климчук – живий свідок цих подій і зв'язковий командира, з Теребовлі – Петро Мулик, з Борщова – Микола Гуменюк – стрільці групи «Південь». З Коломиї приїхала дружина «Батька» Галина Грабець з синами – Любомиром і Нестором.

Всі, хто знав «Батька»« виступали зі спогадами про бої, про друзів, що полягли в боях з фашистами і більшовиками.

Пані Галина розповідала про молоді літа пластуна Омеляна, його активну участь у спорті, в організації молоді для духовного і фізичного гарту, про Пласт, як кузню кадрів для УВО, ОУН і УПА. Наприкінці дякувала всім пластунам, Братству ОУН-УПА «Лисоня» та місцевим людям за допомогу у встановленні пам'ятного березового хреста на місці загибелі чоловіка.

Пані Галина Грабець пройшла з маленькими дітьми важкий тернистий шлях поневірянь: Польща, Німеччина, підпілля, арешти, більшовицькі катування, табори Мордовії... Але де б вона не була, її жіноча тендітність і музична обдарованість дають їй притягаючу і динамічну силу організовувати своє оточення, будити байдужих до свідомої боротьби за нашу Українську державницьку ідею.

Галина Грабець є почесним членом Братства «Лисоня», постійно спілкується з крайовим проводом. Тут зберігаються її листи, спогади, відеокасети із записом її постановок-опер, конференцій за її участю, «Рейд повстанськими стежками по Карпатах», творчих вечорів приурочених їй. Подарована бібліотеці Братства книжечка Михайла Андрусяка «Ув'язнена скрипка».

Найбільш цікавими є, мабуть, її спогади та листи, винесені з сталінських таборів. Про людей, що жили з нею однією надією. Зустрічаємо тут і про подружжя Барвінських: Василя – композитора-піаніста родом із Шляхтинець, та його дружину – Наталію – піаністку, випускницю Віденської консерваторії, яка була найстаршою дочкою Івана Пулюя – уродженця Гримайлова, вченого фізика з світовим іменем.

Петро Касінчук