Ніч і день. Частина ІV. (Автор: Гжицький Володимир)

Дата публікації допису: Jan 20, 2015 4:48:54 PM

XX

Коротенька нелегальна відпустка минула швидко, як сон. Треба вертатись на Північ, шукати роботи. Грошей нема. З тих, що дав йому брат, а він сам мав небагато, треба віддати борг Торецькому і їхати з Кожви туди, де потрібний агроном. Таких місць було кілька. Воркута мала свої радгоспи в Новому Борі, Кедровому Шорі, Кочмесі, мала радгосп «Северный» по ріці Усі і досить великий радгосп за сто кілометрів від Воркути, теж на цій річці, «Горняк». Однак всюди посади агрономів були зайняті.

Гаєвський вирішив поїхати на нову велику будову в Абезь, під саме Північне полярне коло. Що то була за будова – не знав: тримали в секреті, – але його й не цікавило. Туди відправлялись люди всіх спеціальностей. І хоч там були, можливо, й важчі (порівняно з іншими місцями європейської Півночі) умови, їх приваблювала перспектива високих заробітків.

Попрощавшись одного дня з Миколою Андрійовичем Торецьким, Гаєвський рушив далі на північ. Був січень, морози страшенні – п'ятдесят градусів нижче нуля, а то й більше. В Абезь приїхав увечері. Станція маленька, дерев'яна, незатишна. Ночувати довелось у товарному вагоні для перевезення худоби, обладнаному для ночівлі. Це був тимчасовий притулок для таких приїжджих, як Гаєвський. Хазяйнував у цьому вагоні, що носив претензійну назву «готель», в'язень із злодіїв. Обов'язки мав невеликі: раз на день підмести і напалити в залізній пічці, що стояла посеред вагона з дерев'яними (нижніми й верхніми) полицями для спання. Миколі дісталося місце на верхній полиці. Там лежав матрац – такий, який він мав у таборі, – вузький, чорний, набитий стружками, подушка в не дуже чистій пошиванці, таке ж простирадло і суконне покривало. Пічка зовсім не гріла. Блатний господар «готелю» сидів майже в обнімку з нею, а про мешканців не дбав, і холод тут панував жахливий. Про те, щоб роздягтись, не могло бути й мови. Всі місця були зайняті, люди спали, а може, тільки намагалися заснути, скулившись у три погибелі. На нижніх нарах якийсь п'яний безперестанку вигукував непристойні слова. В такій обстановці заснути було неможливо. Але минула й ця страшна, холодна ніч. Умитися вранці не довелося. Замість умивальника в «готелі» до стіни була прибита якась бляшанка, але вода в ній замерзла навіки. Не було й убиральні, тільки яма, не захищена від вітру й хуртовини, за кільканадцять кроків від «готелю». Внутрішні стіни вагона вкрилися товстим шаром інею. В повітрі стояла холодна імла, мороз не меншав.

Микола вибіг до управління будівництва, передусім, щоб зігрітись. Поки зійшлися службовці, перестав дрижати від холоду, від якого, було, зуб на зуб не попадав.

Допитавшись до відділу кадрів, пішов туди. В гарній теплій кімнатці сидів майор військ МВС. Службовцями були здебільшого недавні зеки, що відбули строк. Тепер вони веени, і далі тягнуть усю роботу. Тільки високу посаду (начальник відділу кадрів), як правило, займав військовий. Звичайно, не з тих, що воювали на фронті, а з тих, що в тилу боролися з вигаданими ворогами. Вони і зараз з тими, ніби вже вільними, що закінчили строки, поводились не як з повноправними громадянами, а як з людьми нижчого ґатунку. Перед таким майором став Гаєвський. У ньому був дуже непрезентабельний вигляд: брудний табірний кожушок, що відслужив за довгі роки багато різної служби, не міг справити гарного враження.

- Що скажете? – недбало спитав начальник відділу кадрів.

Гаєвський розказав, хто він, чого прийшов і що хотів одержати.

- Документи?

Гаєвський показав паспорт і свою «довідку про звільнення».

- Двічі суджений? – здивувався майор. – І перший раз – за терор?

Гаєвський оповів, як дістав першу, а потім другу судимість, але це тільки роздратувало начальника.

- Ви, бачу, невдоволені радянським судочинством, – спитав, єхидно мружачи очі. – Місця для вас нема. – Майор дивився на Гаєвського так, що його охопив страх. «Коли б, чого доброго, третьої судимості не заробити».

Гаєвський вийшов у коридор в розпачі. Що робити? Куди подітись? Невже вертати в Еджит Кирту? Невже і на краю цієї холодної землі не зможе знайти собі роботи? Пригадав, що дехто з товаришів, які закінчили строк у сорок п'ятому році, одержали посади у Воркуті: важкий там клімат, невеселі обрії, безкрая тундра, ніде ні деревини, довгі ночі, довгі зими. Але вибору не було. Вирішив їхати туди. Дорогу Кожва – Воркута тільки будували, проте залізнична вітка Абезь – Воркута вже існувала. З управління до вокзалу було далеченько, та мороз підганяв. Опинившись у теплому вагоні, зітхнув з полегшенням. Що буде далі – не думав, був щасливий, що вирвався з похмурої Абезі. Після розмови з майором навіть радів, що не знайшов там роботи.

Воркута, про яку тільки чув, захопила його. Це вже було велике дерев'яне місто, збудоване руками в'язнів. Виросло воно, наче в казці, на голому, безлісому місці, в тундрі, над невеликою річкою Воркуткою кілька років тому. Коли чотирнадцять років тому Микола їхав у табір, на місці Воркути ще паслись олені. А тепер уже мало близько ста тисяч мешканців, було оточене териконами й вишками шахт. Споруджували їх також зеки.

Перші будинки, в тому числі й будинок управління таборів і шахт, не звиклому, не призвичаєному оку могли видатись чудиськом. Всі вони були покороблені, з горбами й сідловинами, як верблюди. Справа в тому, що будівельники не врахували глибини й нерівномірності відтавання ґрунту в районі вічної мерзлоти, і почали западати стовпи під фундаментами, а відтак і стіни. Далі такого вже не траплялось, люди набули досвіду.

Гаєвського, що за свій довгий строк у таборах бачив усяке, здивував і дуже пригнітив вигляд каторжан, яких уперше зустрів на Воркуті. Чув про них, але бачити не доводилось. І ось перед ним у місті чистять вулиці від снігу ці люди. Хто вони? Вороги? Прислухався до мови – ні, звичайні радянські громадяни. За що ж їх так безчестять? На їх шапках, на спинах бушлатів і на штанях – білі смуги з номерами. Гаєвський згадав: людина – номер. Проїжджаючи через Москву, він відвідав музей подарунків Сталіну, і серед експонатів бачив такі ж смужки з номерами. Належали вони борцям за волю Іспанії, Франції, інших країн. Не було тільки аналогічних подарунків від радянських каторжан...

У сільськогосподарському управлінні, куди в першу чергу подався Гаєвський, несподівано зустрів Аркадія Михайловича, доброго знайомого з давніх покчинських часів, чудового, розумного товариша, який тоді, при першому знайомстві, стругав з напарником кільсони на березі Печори. Потім відбулося ближче знайомство, яке переросло в дружбу, перервану, на жаль, тоді, коли Гаєвського перекинули на Кирту. Невдовзі цей талановитий інженер Аркадій Михайлович, закінчивши свій трирічний строк, перейшов завідуючим відділом у Воркуту, в управління сільського господарства, під керівництво естонця Карла Гансовича. Тепер зустріч була несподівана й радісна. Друзі впізнали один одного відразу, зраділи, розцілувались. Довгі роки розлуки не зменшили їхніх почуттів, що гартувалися в суворих табірних умовах.

- Закінчив строк нарешті? – спитав Аркадій.

- Нарешті закінчив.

- Скільки ж ти просидів?

- Рівно чотирнадцять літ.

- Немало! Що думаєш робити?

- Шукаю роботи.

- В сільському господарстві?

- Так.

- Маєш щастя, – промовив, усміхаючись, Аркадій. Голос у нього низький, бархатний, усмішка добра, лагідна, сам великий, могутньої статури, флегматик. Нагадував чомусь добродушного сенбернара, який радо дозволяє бавитися з собою малим дітям. Зараз трохи розповнів, постарів на десять літ, уже намічалося й черевце. – Маєш щастя, що тепер приїхав.

Гаєвський усміхнувся. Він пригадав, що саме такі слова сказав йому Павло Михайлович Голубенко дев'ять років тому, коли його перегнали з Покчі в Еджит Кирту. Тоді Павло Михайлович влаштував його на роботу агрономом. І от зараз Аркадій зустрічає його тими ж словами. Чи мало б це бути доброю прикметою?

- У чому ж це щастя? – поцікавився Микола.

- Сьогодні, – сказав Аркадій, – відкривається щорічний з'їзд сільськогосподарських робітників усіх радгоспів і ферм «Воркуттабору». Будуть агрономи, зоотехніки, бригадири, ударники, доярки.

- І що це мені дасть? – спитав Гаєвський, не розуміючи, до чого веде Аркадій.

- Перш за все побачиш людей, з якими так чи інакше доведеться працювати, побачиш обстановку, в якій відбудеться з'їзд, ну, і познайомишся з нашим керівником Карлом Гансовичем.

- Це той, що був начальником радгоспу в Кедровому Шорі?

- Той самий. Ти знаєш його?

- Бачив здалека. Він колись з револьвером не розлучався, коли приїхав у табір із своєї Естонії, думав, що всі зеки – бандити, «контрики», словом, небезпечна публіка.

Аркадій засміявся.

- Той самий. Проте він скоро сховав револьвер.

- Сховав?

- Так. Йому там, у Москві, в управлінні таборів, змалювали нас, як страшних злочинців, які ладні висадити державу в повітря.

- Як люди могли вірити? – дивувався Гаєвський.

- А ти хіба не вірив, доки самого не посадили?

- І вірив, і ні.

Аркадій махнув рукою.

- Замилювали й замилюють очі, – сказав тихше. – Але про це іншим разом. Іди зараз до залу засідань як гість. Під час перерви підійди до Карла Гансовича, він буде головувати, і подай йому заяву. Напиши зараз. Сідай отут, бери ручку і пиши.

Він продиктував Миколі текст.

Засідання почалось тільки-но Гаєвський ввійшов у зал. Кілька вільних місць було ще ззаду, і одне з них зайняв Микола. Головував начальник сільськогосподарського управління – невисокий на зріст чоловік, огрядний, кремезний, з обличчям фінського рибалки, яких малюють на лубочних картинках. Відкрив він нараду коротким вступним словом. Говорив з сильним естонським акцентом, запам'яталося слово «тисячі», яке вимовляв, як «тісяці». З його дозволу доповідач, головний агроном управління, недавній зек, говорив довго, майже годину. Доповідь про підготовку до весни, про заготівлю торфогноєвих горшечків під капусту – однієї з основних культур, що дає добрі врожаї на далекій Півночі. Нарешті, про трудове змагання двох радгоспів.

У дебатах виступали прославлені на весь табір доярки, які викликали інших позмагатися, запрошували редактора табірної газети бути арбітром у цій справі.

Микола слухав і вухам не вірив, що все це відбувається в таборі, що всі промовці, які закликали до змагання, – зеки. У його мозок вбилось незвичне слово – трудзмагання замість соцзмагання. Невже поняття «соціалізм» чуже в цій радянській установі? Вирішив спитати Аркадія.

Як тільки було оголошено півгодинну перерву, Гаєвський швидко попрямував до президії і подав записку. Голова прочитав і вголос почав пригадувати, звідки він знає прізвище Гаєвського.

- Чи не ви працювали агрономом у Кирті? – нарешті згадав.

Гаєвський підтвердив.

- Ви якось прислали мені кавуна, що самі виростили?

- Я.

- Добрий був кавун.

Начальник управління розповів головному агрономові, що стояв поруч з ним, історію кавуна, і тут же наклав резолюцію на заяві Гаєвського: «Відділ кадрів, зарахувати старшим агрономом у Кожву». Були два місця на вибір – Кочмес і Кожва. Микола вибрав Кожву з різних міркувань. По-перше, там був лікар Торецький, близько залізниця і, нарешті, там тепліше, бо це на південь від Кочмеса.

Справа з кавуном була досить цікава. В сорок другому році комусь із зеків прийшла з дому посилка. Прислали, між іншим, і гарбузове насіння, а між ним – два зернятка кавуна. Микола взяв ті зернятка і ранньою весною посадив у невеличкій теплиці, яку побудував з власної ініціативи, вклавши в це будівництво немало фізичної праці. Не було великої надії на ці зернятка, але, на щастя, вони проросли. Коли надворі потеплішало, Гаєвський переніс уже досить сильні рослини з горщиками, у яких вони росли, в парник. Доглядав цих дорогих південних гостей, як найбільшу цінність. Коли зацвіли, сам запилював і нарешті з'явилися зав'язі, а згодом – і кавуни, на диво гарні, великі, майже як південні.

Велику радість приносили ці кавуни Гаєвському. Щодня зранку біг на город, піднімав рами, вентилював парник, милувався ростом дорогих серцю рослин. Це була до деякої міри творча праця, без якої, людині важко жити.

Довідався про ці кавуни начальник рудника. Це вже був не Карпунов, а садист і п'яниця Паршин Петро Петрович. Рідко він показувався в сільгоспі, але, зачувши про кавуни, прийшов відразу, порахував і, наче свої, розподілив кому їх роздати. Всіх було двадцять чотири штуки, з них десять – більших і чотирнадцять менших. Найкращі звелів послати у Воркуту – керівнику, це в порядку підлабузництва, щоб показати, який він господар, одного кавуна – в Кедровий Шор, начальникові радгоспу, щоб його подражнити: мовляв, у нас тільки підсобне господарство, а є й кавуни, у вас – радгосп, а кавунів нема. Решту наказав роздати місцевому начальству, забувши того, хто ті кавуни виплекав. Цей розкрадач державного майна не вважав зека повноцінною людиною, з якою треба рахуватися. Гаєвський кавуна навіть не покуштував. Але він про це і не думав: було просто цікаво виростити кавуни під Північним колом.

XXI

Наступного дня по поверненні в Кожву Гаєвський прийняв від агронома-зека справи нового радгоспу, якого фактично ще не було і який треба було тільки-но створити. У Кожвинському господарстві, яке протягом року мало перетворитися на радгосп під назвою «30 лет Октября», Гаєвський застав сорок корів і десять коней, старий, зіпсований трактор і дві вантажні автомашини, на яких калимили шофери, відвозячи ночами з пристані на станцію Кожву, за шість кілометрів од пристані, пасажирів і вантажі. Агроном, уже літня людина, добував свій строк і зовсім не цікавився господарством. Всюди було запустіння. Стайня ледве трималася, гноєм завалене велике подвір'я, дисципліни ніякої.

Першим завданням нового агронома було навести порядок і дати відчути робітникам і службовцям, що прийшов господар. Це Гаєвському вдалося легко. Він зібрав людей і сказав, що вони мають робити, а тим, кому це не подобається, порадив добровільно покинути господарство; розповів про перспективи і завдання. А завдання – велике: необхідно звалити і викорчувати п'ятдесят гектарів лісу і на очищеній ділянці посадити картоплю. Здаючи своєму наступникові територію, на півметра вкриту снігом, старий агроном попередив, що, можливо, не все зроблено, бо зима не дає змоги начисто вибирати з землі коріння тощо. І коли сніг зійшов, Гаєвський побачив, що пні не викорчувані. Зеки рубали дерева під корінь, а старий агроном ніколи не навідувався туди, де йшли роботи, він тільки й знав що лежати у своїй холодній комірчині при корівнику, і підписував липові наряди.

Навесні Микола забракував усі зимові роботи старого агронома і почав шукати місця, де з меншими затратами відразу можна посадити картоплю, а потім, після справжньої розкорчовки, розширити площі для посівів на наступні роки. На той час зеків-чоловіків вивезли у Воркуту, на шахти, а на їх місце пригнали в табір велику кількість жінок, переважно з західних областей України, яких тут називали «ойками» або «почекайками» – від слів «ой» і «почекай», які вони часто вживали. Це були молоді, працьовиті, переважно вродливі жінки і дівчата, забрані з недавно звільненої від фашистських окупантів території. Принесли вони з собою запах рідної землі, солодку мову і солов'їні пісні. Було багато і з інших областей Радянського Союзу. Поки не почалася навігація, жінкам нічого було робити, і їх посилали в радгосп корчувати пні, причому – по триста жінок щодня, хоч Гаєвський просив не посилати стільки, бо не мав навіть інструменту на всіх. Конвой, що приводив цих жінок, визначав невеличку територію, на якій вони могли працювати. Розвернутися не було де, і ті сиділи без роботи. В результаті виробництво дорожчало. Адже вартість усіх людино-днів лягала на молодий радгосп, який тільки-но починав існувати. А люди не могли заробити і на пайку хліба, голодували. Та на це ніхто не зважав. Щоб людей хоч будь-чим зайняти, їх гнали в радгосп. А там, звідки їх пригнали, вкрай була потрібна робоча сила. Країна піднімалася з воєнної розрухи, але внутрішній, прихований ворог робив своє – знаходив усе нових, і нових «ворогів народу».

Першої весни на першій самостійній відповідальній роботі старший агроном радгоспу «30 лет Октября» Гаєвський посадив на десяти свіжорозкорчованих гектарах картоплю і на десяти гектарах кормові трави. Земля під цими культурами дика, без слідів гумусу, на врожай не було ніякої надії, треба підживлювати, отже, знову займати велику кількість людей. Але все це зробили і, нарешті, восени зібрали по шість тонн картоплі з гектара. Це була справжня перемога на лісових піщаних землях, – перемога, якої ніхто не сподівався.

Гаєвський радів, як колись від виходу в світ своєї нової книги. Радів, свідомий того, що на землях, які ніколи ніхто не обробляв, на диких землях Півночі, відвойованих у тайги, він перший виростив культурні рослини. Дорого це коштувало, але вина тут не його. Була б техніка і роботи непримусові, все обійшлося б значно дешевше.

По збиранні картоплі два асенізатори цілу зиму поливали ті землі нечистотами, возили гній з корівників і стайні. Тільки на третій рік поля почали давати по п'ятнадцять-двадцять тонн з гектара, але, можна сказати, що родила там «золота» картопля.

Зберегти спокій, повагу і авторитет серед стількох молодих жінок, які щодня приходили на роботу в радгосп, чоловікові важко. Багато з них були спокусливі, різні за красою і віком, соціальним становищем і темпераментом. Вибір великий. Але за зв'язок вільнонайманого з засудженою жінкою карали висланням з місця роботи, а за повторну «провину» давали новий строк. Більше того, ті, що відбували строк, не мали права одружуватися з жінкою – членом партії.

Жив на Воркуті виключений з партії чоловік, до арешту – викладач математики в якомусь навчальному закладі. Казали, що професор. Непоказний на вигляд, невеличкого росту, кволий, в окулярах, не старий ще. Він часто хворів і відлежувався в лікарнях. Під час останнього довгого перебування в лікарні закохався в санітарку, просту селянську дівчину, що невідомо яким чином опинилась у Воркуті. Це трапилось напередодні звільнення «пересидчиків» з таборів, по закінченні війни. Він, як і багато йому подібних, пересиджував строк. Звільнившись, розписався з санітаркою в загсі. Через рік у них народилась дитинка. Батьки були щасливі. Та лиха година в особі слідчого чатувала на них. Одного разу молоду жінку викликав до себе в парткабінет слідчий, він же, на нещастя, був секретарем партосередку. Дівчина була членом партії. І в кабінеті відбулася така розмова:

«Ви одружені з таким-то?»

«Так, у нас і дитина є».

«Ви знаєте, хто він такий?»

«Знаю, колишній професор».

«А про те, що він мав десять років за контрреволюцію, знали?»

«Знаю, але він їх відсидів».

«Ну то, негайно подавайте в суд на розлучення або з партії геть».

Жінка просилась, але це не помогло. Довелось подати в суд, і от в суді відбувся такий діалог:

«Чому ви хочете розлучитися з чоловіком?»

«Я не хочу».

«Але ж це ваша заява?»

«Мене примусили».

Суддя знав, хто саме примусив, отже, і не питав.

«Ви чоловіка любите?»

«Дуже люблю».

«А він вас любить?»

«Ще більше. У нас і дитина є, яку ми теж дуже любимо».

«Ви не хочете розлучатись?»

«Ні, не хочу».

Суд не розлучив цих людей, але жінку виключили з партії.

Любовні зустрічі не припинялися, звичайно, але це крадене, недозволене, хвилинне кохання далеке було від справжнього. До тих взаємин, які мали місце між жінками-зеками і вільнонайманими чоловіками, найкраще підходила назва «пташина любов». Це стосувалось не тільки вільних чоловіків, що працювали з табірними жінками, але й Гаєвського.

В радгоспі кіньми завідував завгуж, корівником – бригадир, але обидва вони підлягали старшому агроному, який незабаром став начальником ферми: так перейменували радгосп після того, як комісія з Воркути ствердила, що будувати радгосп без техніки нерентабельно.

В корівнику і кінному парку працювали вільнонаймані, більшість з них – учорашні табірники. Були тут і місцеві жителі – комі.

Гаєвський почав думати про одруження. Він вважав, що доля його, як письменника, скінчилася, нічого кращого в житті не сподівався, хотілося тільки попрацювати до пенсії, збудувати тут же, в Кожві, дерев'яну хатинку на клаптику городу і поратись на цьому городі до смерті. Писати, відколи приїхав з Еджит Кирти, не пробував, бо на це не вистачало часу, на його відповідальності – велике господарство: корови, коні, теплиці, парники. Вставав удосвіта, о шостій вже обходив усі об'єкти, потім – контора, поле, і так до вечора. А ввечері сам варив щось їсти, якусь годину читав і засинав мертвим сном. Писати ніколи, та й не було охоти: знав, що його творіння ніхто не читатиме. От є кілька оповідань ще з Кирти, та й що з того? Нецікаво писати, коли знаєш, що тебе ніколи не надрукують. Отже, думка про одруження не виходила з голови Гаєвського. Заробляв він тепер добре, міг утримувати дім і дружину, та й набридло холостяцьке життя. Ні зварити, ні з'їсти вчасно, у хаті незатишно, не завжди й чисто. Наводити порядок дома раз на тиждень просив робітницю з ферми, доярку, скромну жінку з місцевих жителів, не з табірників. Була вдовою, мала дві дорослі дочки і малого синочка, який часто бігав перед його вікнами у будь-яку пору року. Гарненький білявий хлопчик років семи-восьми припав до серця бездітному Гаєвському, і він часто кликав його до себе, пригощав, чим міг. Скоро малий звик до дяді Колі і заходив до нього без запрошення. Мати його, порядкуючи в кімнаті, поводилася скромно, навіть з якимось острахом перед начальником. Ніколи він з нею майже не говорив. Це була людина малописьменна, російської мови добре не знала, української й поготів, то й не було про що з нею говорити.

Одного разу взимку Микола купив хлопчикові ковзани, про які той мріяв давно, бо мати не мала змоги купити їх. На радощах малий похвалився матері: мовляв, у нього є вже батько, тепер він, як і інші діти, все матиме на зиму. Почувши таке, Микола купив йому кожушок, валянки.

Оцей хлопчик своєю поведінкою, своєю прив'язаністю до людини, що зігріла його теплом свого серця, подав думку про одруження з його матір'ю. Ця скромна вдова, що зазнала багато горя в житті, могла стати ідеальною дружиною. Він бачив її спокійну вдачу, працьовитість, охайність, дбайливість. А те, що вона малограмотна, не має значення в умовах далекої Півночі. Головне – добра людина. І він сказав їй про своє бажання одружитися з нею. Спершу не повірила, потім заплакала, може, з радості, може, від несподіванки, і на другий день перейшла до нього жити. Люди, як звичайно, поговорили та й замовкли. Гаєвський написав про свій зв'язок рідним, його дії схвалили. І пішло в Миколи життя новою колією.

Минали роки, Гаєвський переконався, що його вибір вдалий. Маша стала прекрасною дружиною. Була ніжна, дбайлива. Він завжди ходив чистий, доглянутий. Бракувало, звичайно, волі, але про неї мріяти не доводилось. Переконався, що й ті, котрі ще сидять, і ті, що вже відсиділи, приречені на вічне перебування на Півночі. Навіть пішов поголосок: усі ці арешти для того й були, щоб заселити необжиті місця країни, бо добровільно мало хто погодився б покинути, наприклад, рідні місця на Україні. А примусово пішли – і нічого, звикли. Наводили приклади, і Гаєвський сам переконався, що люди справді звикли, особливо молодь, яка народилась уже на Півночі.

Недалеко від Кирти був виселок Горт-Йоль. Туди десь наприкінці двадцятих років вивезли родини розкуркулених з Кубані. Привезли їх з Нарьян-Мара цілу баржу, причалили до пустинного берега і сказали: «Отут будете жити. Рубайте ліс, будуйте хати, розкорчовуйте пні, сійте, садіть – словом, живіть». Баржа відчалила, і люди лишились на березі. Як вони жили, скільки живих залишилося, не згадують, але виник новий виселок, з'явились поля, на них – посіви. Створили колгосп. Виросли нові люди – і з тих, що маленькими прибули та вижили, і з тих, що народилися тут. Ті старі, котрі пам'ятають свої домівки, господарства, свій край, тужать за тим усім, згадують майже щодня, зітхають. А молодим байдуже. Спитаєш такого, чи поїхав би на Кубань, на Україну? Відповідає: ні, нам і тут добре. Тут наш край, іншого не знаємо.

Щось подібне було і в сім'ї Гаєвського. Він усе ще тужив за рідним краєм, а жінці – байдуже, їй тут добре, бо тут вона виросла, тут минула її молодість, хоч і в бідності. Адже замолоду й бідність не страшна. Тут вона вийшла заміж, виховала дітей, тут овдовіла і тут їй усміхнулося щастя – знайшовся чоловік, про якого і мріяти не могла, чоловік з освітою, на добрій посаді, правда, недавній зек, але для неї це не має значення, вона відчула його батьківську опіку над сином і щиру приязнь до себе. І цього досить для неї.

Хатинка, яку переробив із повітки, стала тісною, коли в неї вселилася жінка з дитиною, тож вирішили будувати нову хату. Сільрада виділила клаптик землі з того фонду, що Гаєвський розкорчував для майбутнього радгоспу, і він заклав фундамент.

Побудувати хату на Півночі, особливо в Кожві, де з ріки щороку витягають до півмільйона кубометрів деревини, не важко. Тим більше, що керівництво Лісоперевалочної бази – так називалася установа, в якій тепер працював Гаєвський, – само заохочувало співробітників будувати індивідуальні житла.

Через кілька місяців хата була готова, і подружжя зажило спокійним, мирним життям. Обоє працювали з ранку до вечора, а ввечері обох чекала спільна вечеря, затишок, який створила в проміжках між працею в корівнику ця не стара ще, жвава, скромна жінка. Завели курей, побудували для них окремий теплий курник, вечорами йшли туди, і при електричному світлі спостерігали життя домашньої птиці.

Треба сказати, що курей комі не тримають. Адже курка вважається на далекій Півночі екзотичним птахом, – як у мешканців Півдня – полярна куріпка.

Знову минуло кілька років без великих змін у житті Гаєвського. Розваг ніяких, хіба що кіно двічі на тиждень. В ліс не вийдеш, бо дуже глибокий сніг, а влітку комарі і мошка не дають жити. В селищі є бібліотека, але ніколи читати. Єдине забуття і задоволення дає праця, коли вона по душі людині. Гаєвський полюбив свою нову професію агронома і сільського господаря, для чого колись і вчився, і не помічав, як минали роки заслання, особливо відколи одружився.

Настав тисяча дев'ятсот п'ятдесят третій рік. Одного вечора, це було п'ятого березня, в гості до Гаєвського прийшов товариш, колишній зек, Сергій Михайлович Спиридонов. Сиділи, розмовляли. Була десята година. Гаєвський спати лягав рано, бо рано треба було вставати, а гість усе сидів і не збирався йти. Щоб делікатно звернути його увагу на пізній час, Гаєвський ввімкнув радіо і відразу зловив позивні Москви, невдовзі почувся голос диктора.

Уже кілька днів до того з газет і радіо стало відомо про недугу «вождя», але важко було уявити, що він взагалі може вмерти. Проте смерть пройшла через усі пости і заслони, що охороняли його кімнату, і здушила кістлявою рукою його горло. Голос диктора, що передавав звістку про смерть «вождя», тремтів. Можливо, він сам ще не вірив у те, про що говорив світові.

П'ятого березня, о такій-то годині, такій-то хвилині вмер Сталін...

Гість і господар на якусь мить наче скам'яніли, дивились один одному в очі, мінились на обличчях і мовчали. Нарешті господар підвівся і сказав:

- Вип'ємо по чарці.

Гість негайно погодився, хоч обидва і не любили горілки і ніколи разом не випивали. Того вечора вони удвох випили півлітра оковитої, при цьому не сказавши один одному й слова. Їх почуття були зрозумілі кожному з них, але висловлювати їх і тепер було страшно. Не знали, як бути: чи радіти, чи кам'яніти від страху. Вирішили чекати до завтра. Знали одно напевне – ера Сталіна закінчилась.

Уранці табір шумів. Усіх вільнонайманих по місцевому радіо було закликано в клуб на траурний мітинг. На той час Гаєвський уже знаходився серед робітників своєї ферми. Вільні трималися стримано, намагалися не коментувати смерті «вождя»; зеки не боялись висловлювати радість. Бригадир, зек Котиков, колишній інженер, сказав:

- Як буде, так буде, але гірше не буде. Може нарешті порозпускають табори і не мучитимуть невинних людей. Такого «мудрого» вже другого не буде. Ви знаєте, – звернувся від до Гаєвського, – у нас в бараку люди з радості христосувалися.

Гаєвський відійшов від нього, боячись провокації, бо всього можна сподіватись, тим більше, що він уже раз став жертвою зрадника Качанчика і ще одного «стукача»-провокатора.

О десятій годині клуб вщерть наповнився вільнонайманими. Прийшов і Гаєвський зі своїм штатом: доярками, тваринниками, завгужем, конюхами, бухгалтером, водовозами. До президії заздалегідь призначили кількох «вохрівців»: із жінок – двох молодих лікарів-практиканток, які прибули на Північ стажувати. Збори відкрив капітан воєнізованої охорони, який за життя Сталіна, при згадці його імені, завжди першим зривався з місця і плескав у долоні, солодко усміхаючись.

Гаєвському пригадався колишній учитель закону божого в гімназії. Був то здоровенний чолов'яга, в таборі його обов'язково назвали б півтора Івана, чорний, лице бліде, аскетичний на вигляд, отець Бородай. Коли правив у церкві месу і робив руками маніпуляції над чашею, то при цьому корчив неймовірні зворушливо-солодкі міни, підводив очі до неба, схиляв на бік голову. Створювалося враження, ніби сам збирався туди злетіти. А в класі поводився зовсім інакше. Тут він скидав з себе єлейну маску, походжав між партами, як поліцай, лупцював кулаком по головах хлопчаків, якщо котрий не так відповідав, як йому хотілось. Отого святенника нагадав Гаєвському вохрівець-капітан, який із зеками був далеко не нудно-солодкавий. З клаптика паперу по складах прочитав зворушливу промову про смерть «наймудрішого, наймилішого батька і вождя усього людства». В президії дві молоді лікарки плакали, пустив сльозу і сам капітан під кінець своєї промови. Вчорашні в'язні, а тепер вільнонаймані, в тому числі і Гаєвський, дивились на цю комедію і думали: «Що це? Справжня туга чи гра?» Спиридонов стояв біля Гаєвського і штовхав його ліктем у бік: мовляв, дивись на спектакль. Але сльози дівчат були щирі. Їм прищеплювали з пелюшок любов до цієї людини, втовкмачували, що це – мудрець, геній, завдяки якому тримається вся держава, і не дай боже його смерті – кінець буде всьому: і державі радянській, і всім людям на землі. Все це, безперечно, відбилося в серцях молодих лікарок, чесних радянських дівчат. А от що думав капітан, пустивши сльозу, – важко вгадати. Переважно у «вохру» йшли люди малограмотні, без спеціальностей, а тут вони, звичайні солдати, по короткострокових курсах діставали погони офіцерів. І хоч такий офіцер в одній фразі робив по кілька орфографічних помилок, зірок на його погонах більшало, як на вечірньому небі з приходом ночі – доходило до капітанських сузір'їв, а часом і вище. Можливо, у такого капітана з'явилась думка, що зі смертю покровителя для сотень тисяч таких, як він, щось зміниться. Може, зміниться режим, можуть зникнути табори – і більше не буде зірок на його погонах. Йому скажуть вантажити колоди, йти завгужем чи в конюхи, або – на пенсію.

Пророкували кінець світу і релігійні фанатики, яких теж не був позбавлений табір. Старий білорус Половченя, що побував колись на заробітках в Америці, в Нью-Йорку, провіщав кінець світу, але не у зв'язку із смертю Сталіна, а за гріхи людські. Він був зек, нічого не боявся і говорив про це сміливо.

- Весь народ загине, залишаться тільки праведники, які вірять у бога Єгову. Так було вже в історії, – завів розмову з Гаєвським.

- Коли ж це мало місце? – спитав той.

- Це було тоді, коли Господь знищив Содом і Гоморру за те, що люди там грішили.

- І ніхто не врятувався?

- Тільки праведний Лот із своїми дочками.

- Це він переспав із своїми дочками, і вони від нього завагітніли?

- Так записано в книзі буття, мабуть, так було угодно богові.

Втім ці напівписьменні проповідники не мали успіху, їх не слухали. Богом у зеків був хліб, пайка.

Мешканці таборів – веени і зеки – з нетерпінням чекали газет, чекали не кінця світу, а чогось нового, найбільше, звичайно, амністії. І ось доставили свіжі газети, а з ними й нові вісті. Радянський уряд оголосив низку заходів, спрямованих на очищення занедбаного господарства країни після недбайливого господаря. Люди відчули, що держава не загине зі смертю того, кого вважали вождем: навпаки, вона оживає, бо є керівники сильніші за старого, кволого, зломленого хворобою деспота. Сильніші, гуманні. І що можна чекати все нових і нових заходів, справді демократичних, які відповідають ленінським принципам, покладеним в основу соціалістичної держави.

Нарешті прийшла амністія, але принесла вона не радість, а велике розчарування. Амністували злодіїв і «соціально шкідливих», політичних амністія не торкнулась. І пішли розмови в таборі. Маленков став на чолі держави, а він – права рука Сталіна; Берія – міністр внутрішніх справ, а він земляк і улюбленець Сталіна. Значить, все буде по-старому. Тим часом, з ласки тих двох правителів, країну наводнив злочинний елемент. Звільнених злодіїв везли з Півночі в закритих вагонах, щоб не грабували по дорозі, і випускали аж за Котласом. Деякі амністовані тут же попадали в руки міліції і під конвоєм повертались в табори, на старі місця; деяких привозили через тиждень, місяць або півроку після звільнення. Крім, хіба, тих, що порізались у вагонах під час подорожі. Різалися «суки» й «законники». Охорони не було, спину ніякого. Трупи викидали під час руху поїзда. Одного разу три злодії викинули на ходу молоду провідницю за те, що вона погрожувала висадити їх на найближчій станції за безчинство.

Амністованих називали в таборі «відпускниками». І самі злочинці вважали себе за таких.

Гаєвський почав серйозно думати про реабілітацію. Хотілося довести і колишнім товаришам по перу, які цуралися його, і давнім читачам, якщо такі ще живі й пам'ятають про нього, і рідним та знайомим, і всім цим «вохрам», що він ніколи не був злочинцем. І хоч просидів безневинно чотирнадцять років, і вже шостий рік доживає в засланні, він не зрадив Вітчизну, бо не вона, а той «великий вождь» і його прибічники, його порадники, були винуватцями не тільки його особистої трагедії, а й всіх народів, що населяють Радянський Союз.

Гаєвський написав заяву в Москву на ім'я Маленкова, в якій висловив своє горе, розповів, як його арештували, як допитували, як без суду загнали на десять років, як просидів чотирнадцять і тепер доживає в засланні останні роки свого життя. Це був пробний камінь, мала бути відповідь на запитання: хто винен, чи одна людина, чи їх більше. Минуло два місяці, і прийшла страшна відповідь: вашу заяву не задоволено, бо нема підстав для реабілітації. Значить, старий курс і далі діє. А в табори все прибувають і прибувають люди. Значить, є спадкоємці «великого і мудрого», є його послідовники.

Остаточно примирившись із думкою, що про повернення в Україну нічого мріяти, Гаєвський з головою поринув у господарські справи. Саме наставала весна. Не така, як на півдні, бо з морозами і снігами, але сонце, довші дні й коротші ночі говорили про її тверду ходу.

Найголовнішим елементом сільського господарства на Півночі є заготівля сіна на зиму. Це найбільша турбота кожного господаря. Кожвинській фермі ніколи не вистачало сіна з власних невеличких угідь над потоками серед лісів, і тому щороку доводилось орендувати луки в сусідніх колгоспах. Аж тут прийшов папір із центру, що Ухта передає перевалочній базі, а отже, і її підсобному господарству – фермі, сінокісні угіддя в колишньому селі Ось-Вань, що означає мовою комі «Іван Осипович». У Комі АРСР саме в такому порядку кличуть старших людей – спочатку по батькові, а потім ім'я, причому скорочено: Ось – Осип, Вань – Іван, Вась – Василь і так далі. Угіддя, а також будівлі та інвентар передавало Ухтинське нафтоуправління, якому зараз було не вигідно експлуатувати віддалені сінокоси, які, до речі, і від Кожви – не менш як за сто п'ятдесят кілометрів. Гаєвського відрядили до Ухти на переговори в цій справі. Микола з радістю поїхав, щоб хоч поглянути на ті місця, де вісімнадцять років тому зійшов з автобуса, що привіз його під конвоєм з Усть-Вимі. Їхав він туди уже поїздом. Природно, ніщо не нагадувало йому минулого. На місці бараків, розкиданих колись у хаотичному безладді, стояли високі дво- і триповерхові будинки, на тому місці, де колись був клуб імені Косолапкіна, височів новий сучасний театр, піднімалась велика споруда управління нафтової промисловості, з'явились магазини з великим вибором краму, сновигали по асфальтованих вулицях автомашини різних марок замість убогого гужового транспорту, а вишок нафтових довкола міста — як свічок.

Згадав Микола часи дев'ятнадцятилітньої давності, старого друга Павла Михайловича Голубенка, що розраджував його в тяжкому становищі, хоч самому доводилось нелегко. Страшні були ті перші дні, страшний барак, в якому ночував першу ніч у таборі: без підлоги й стелі, зате з блощицями й пацюками, що готові живих людей їсти (трупи в моргу таки об'їдали), згадав перший етап, злодіїв, баржу, вбивство Дурака, і серце стиснулось: яка все-таки сила в людини, скільки може перенести! Здається, скажи їй, що її чекає, – не витримає, руки на себе накладе, а не знаючи, дивись, живе і виживає.

В сільгоспвідділі при Нафтоуправлінні він швидко упорався із справами, переспав ніч у готелі і наступного дня рушив у дорогу. Попереду була поїздка в Ось-Вань.

Подорож у північних краях – зовсім не те поняття, до якого звикли люди півдня: сісти у вагон поїзда чи в легкову машину та й їхати. Тут це набагато складніше. Повертаючись з Ухти, Гаєвський уже в поїзді планував, як дістатись до Ось-Вані. Розраховував на зимову повітряну лінію Печори – Усть-Уса, по якій двомісні літаки перевозять морожену оленину Усть-Уси в Печору, а з Печори назад летять порожняком. Був певний, що не відмовлять і перекинуть його в Усть- Усу. А далі? Як подолати ще п'ятдесят кілометрів по абсолютному бездоріжжю? Про це довідуємося з щоденника Гаєвського, що його він почав вести для себе і для звіту начальству, яке послало його в цей бездоріжний край.

15 травня. Усть-Уса.

Вже вечір, а нема ніякої надії вибратись із цієї закутини. Погода різко змінилась, повіяв західний вітер, і сніговиця змінилася дрібним, холодним дощем. Цілковите бездоріжжя; ні саньми, ні човном, ні навіть літаком не виберешся. Іду, а на душі похмуро, як у цьому хмарному небі, з якого без кінця сіє холодна мжичка, сумно, як на цих безлюдних вулицях, вкритих брудною сніговою кашею.

Проходячи хитким і дірявим дерев'яним тротуаром повз місцеву їдальню, звернув увагу на сани, що стояли біля самого входу. На них кинуто купку мокрої одежі. В сани запряжено троє собак: сірий, жовтий і білий. Перші двоє лежали на мокрому снігу, а третій сидів і вдивлявся в далечінь. Оці сумні очі собаки затримали мене на мить біля упряжки. В очах тварин світилася смертельна туга. За чим тужить цей пес? Хто знає?! Може, за волею, яку відібрав у нього господар, запрягши в сани, може, за полюванням, на яке любив ходити з господарем, а може, це була мрія про кохання? Ішла весна, хоч і північна, але пора кохання... І раптом я відчув страшну самотність, неначе я один в цілому світі, і страшна туга закралася в серце, туга за рідним краєм, за рідними, за близькими, туга за втраченою волею, за марно занапащеним життям.

Я ввійшов у їдальню. Хотілося до людей, чути їх голоси, щоб не завити з горя, як собака, що в унісон моїм думкам завив на подвір'ї.

Їдальня була майже порожня, бо, крім трьох чоловіків, що сиділи за столом в кутку зали, більше нікого не побачив. Не важко було здогадатися, що серед них – і господар упряжки. Але котрий? Всі троє були п'яні. Я вийшов, не затримуючись.

16 травня.

Сьогодні п'ятий день мого вимушеного сидіння в Усть-Усі. Добратись до Ось-Вані нема чим. Погода, як і вчора, холодна, похмура. Забув, коли бачив сонце. Згадую щасливі травневі дні і ночі на Україні, свіжу зелень, пісні солов'їні й дівочі, згадую свою змарновану молодість, і ще важче стає на серці. Господиня, у якої я зупинився на квартирі, – молода ще, але вже давно овдовіла. У неї хлопчик-школяр. Він одразу заговорив зі мною про м'ячик. Це його, мабуть, найбільша мрія. Я купив би йому відразу, але в селі такого товару нема. Обіцяв купити у Львові, як буду, але бачу, що не вірить. Сьогодні написав сестрі, щоб купила і вислала на його адресу. Хай здійсниться дитяча мрія. Серед його книжок, які я переглянув, знайшов повість мого колишнього, близького товариша. В книзі, перекладеній на російську мову, описано життя-буття суворовців. Книжка мене зацікавила. Я надіслав поздоровлення авторові, але відповіді не одержав. З таким, як я, напівгромадянином, можна було не рахуватись.

Моя господиня, як і кожна господиня в селі, зранку палить у печі. Піч димить. Рятуюсь від чаду на підлозі, розстеливши оленячу шкуру. Але і звідси мене виганяють, бо митимуть підлогу. Прийшла мити сусідка, певно, родичка, бо господиня не здужає. Миття підлоги у цьому краю вважається ритуалом. Миють її гарячою водою, труть піском, віником, по кілька разів починаючи все спочатку, і витирають дошки досуха, щоб «чоловік не пив». Така тут прикмета. Чи помагає?

19 травня.

Третій день нуджуся у цьому пустинному, хоч й районному селищі. На вулицях людей майже не видно, бо всі ті дні погода стояла жахлива. Я перечитував усе, що було у мого маленького господаря, навіть його шкільні підручники. Готував з ним уроки з німецької мови. В селищі є бібліотека, але всі ці дні на ній висів здоровенний замок, а вище замка напис: «Бібліотекар у відпустці». У свою чергу хлопчик учив мене говорити на мові комі. Мої і його успіхи були, мабуть, однакові. Мова комі, як і кожна мова, гарна, коли нею добре володіти, а для мешканців цього краю найкраща, бо рідна. Є в ній багато спільного з карельською і фінською, сама назва краю Комі співзвучна з фінською – Суомі.

Навігація по ріці Усі ще не відкрилась, і нема певності, що відкриється скоро, але настрій у мене кращий. Може тому, що показалося сонце, очистилось небо від хмар, і наче ожила природа. Швидко тут змінюється погода, дуже різкі переходи від холоду до тепла. Учора було морозно, вітряно, а сьогодні – теплий тихий день. На Печорі абсолютний штиль. На городах пораються люди – переважно чоловіки і хлопчаки. Вони зосереджено копають землю. Можна подумати, що готують її під посів. Нічого подібного, вони шукають черв'яків – наживки для ловлі риби. Земля тут – побічне заняття, головне – риба. Над рікою пролітають кулики, висвистуючи на своїх довгих кларнетах, ячать білі лебеді, вітаючи ріку з весною, і тільки срібна чайка чомусь жалібно квилить на тому боці. Певне, самотня, як і я.

20 травня.

Сьогодні я нарешті виїхав з Усть-Уси в бік Ось-Вані на невеличкому яйцеподібному катері, який носив іронічну назву «Ванька-встанька», «Іван-покиван», по-нашому. Це була дуже ненадійна посудина. Якщо стати на один борт, то для противаги треба комусь натиснути на другий, інакше човен кланявся своїм бортом до самої води. Звідки взявся такий катер на Усі, ніхто не знав. Моторист називав його гордо морським катером, не казав лише, по яких морях-океанах він ходив. Пополудні, десь близько другої години, я – у бажаній пристані. Місце мальовниче, на високому березі Уси стоять у ряд десять рублених хаток, старих і чорних від часу, занедбаних. Колись тут мешкали селяни. Видно по хатах, та й по могилах на цвинтарі, що село старе. Жили люди з мисливства і рибальства, бо не видно тут полів, а городи біля хат маленькі. Коли ж почалась колективізація, то з таких маленьких селищ, як Ось-Вані, мешканців переселяли в більші. І там утворювали колгоспи. Мешканців Ось-Вані переселили в село Колву. Там вони побудували собі нові хати, а старі покинули напризволяще. Тепер у цих будиночках живе всього п'ять чоловіків-зеків – робітників ферми. Старшим серед них Андрій Федорович, колишній лісівник, з вищою освітою, дуже цікава, розумна людина. Він працює конюхом. Ми давно з ним не бачились, і він випитує, що нового в Кожві, питає про окремих товаришів. Його цікавлять політичні події, головна тема, звичайно, – амністія. Він чекає від мене новин, наче я з Москви приїхав. Хоч для цієї глушини Кожва майже столиця – там газети і радіо.

Поки ми з ним оглянули тварин і село – звечоріло. Прощаючись із сонцем, на високій сосні кльочив тетерук. Це всього двісті-триста кроків від селища. Я пішов у ліс, щоб зблизька почути цього провісника весни, співця кохання. В молодому сосновому ліску панувала тиша. Спало співуче птаство, поміж деревами ходив, присипляючи їх, прозорий сон. Безшумно ступаючи по м'якому моховому килимі, я близько підкрався до дерева, на якому воркував закоханий чорний півень, сповнюючи казковими звуками чарівну весняну білу ніч. Час від часу він переставав співати, прислухався, чи не прилетів, бува, суперник, і, не почувши нічого підозрілого, знов починав скликати своїх сірих красунь на весняні грища. По хвилині злетів на землю. Там уже походжало кілька самиць. Почалась містерія. Чорний тетерук розпустив хвіст, низько опустив крила і, кланяючись і пританцьовуючи, кружляв навколо кожної тетерки, видаючи звуки, які важко передати на письмі. Це звучало приблизно так: «чав-ваш», «чав-ваш», але другу половину слова «ваш» вимовляли, широко розкривши рота так, щоб виходило наче з хрипінням. Після такого короткого танцю тетерук починав знову ніжно туркотати – так, як туркочуть дикі горлиці, але гучніше і з характерним, притаманним цій породі птахів переливами.

Я дивився на це видовище, затамувавши подих. Мені здавалося, що я в царстві казки, що я в зачарованому лісі і що передо мною люди, обернені чаклуном у птахів, і моя місія – розбудити їх до людського життя. Я так захопився своєю фантастичною думкою, що непомітно для себе зітхнув голосніше, і цього було досить, щоб птахи розлетілись, не закінчивши своєї містерії. З їхнім відльотом закінчилася казка. Як я шкодував, що вона щезла...

Тутешні мисливці запевняють, що коли тетерук туркоче оте «чав-ваш», то з його дзьоба вилітають краплі слини, самиці поїдають їх, і від того запліднюються. Проте я сумніваюсь, чи мисливці в це вірили.

Годинник показував північ. Недалеко від того місця, де сховалося на ніч сонце, зарожевіла рання зоря. Пуночки зустрічали її співом.

21 травня.

Сьогодні цілий день займався господарськими справами. Невесело вони виглядають. Ось-Вань – це не лише сінокісна база, а ще й ферма для вирощування молодняка: телят, лошат. Було рішення не возити сіна з Ось-Вані до Кожви для молодняка, а перевезти увесь молодняк з Кожви на Ось-Вань, до сіна. Ідея розумна. Але і найкращу ідею можна звести нанівець, якщо за проведення її в життя беруться люди байдужі або ворожі. Яскравий приклад цьому Ось-Вань – ферма. Телята миршаві, брудні, голодні. Хліви повні невивезеного гною. Трохи краще з лошатами. Відколи вийшли на пашу, то поправились, але на них чатувала друга біда. Фельдшер своєчасно не покастрував жеребчиків, і тепер усі дворічні кобилки жеребні. Доведеться лупати очима перед начальством. Цілий день помагав чистити осьванські «авгієві конюшні». І тільки ввечері пішов у ліс помилуватись перед сном чудовою весняною природою. Йдучи понад берегом, набрів на невеличке озерце. На ньому плавали дикий селезень і качка. Помилувавшись ними і не сполохавши молоду пару, я пішов далі. На тому боці, в шуварах, ґелґотіли дикі гуси, готуючись до гніздування. А на цьому боці, десь далеко в тайзі, тужила сова.

Гарно, чудово почуваю себе на самоті з природою. Зараз я далеко від суворої буденщини. Не хочеться покидати ці казково-прекрасні місця, а доведеться. На ранок чекаю катера.

22 травня.

Я прокинувся від холоду і спросоння довго не міг збагнути, яка це пора дня і року. Замерзлі шибки збили мене з пантелику. Отямившись, виглянув через вікно надвір. Земля вкрита снігом. Це після вчорашньої ночі! Недарма вчора кричали гуси, недарма тужила сова. Дме північно-західний вітер, термометр показує мінус дванадцять за Цельсієм. Катера нема. На Усі хвилі, як на морі. Про поїздку нема й мови. Робити нічого, сиджу в хаті, нуджусь. Мої харчові запаси, що привіз з Усть-Уси, меншають, а тут навіть хліба купити ніде.

Минув день, а вітер не вщухає, жене по небу сірі хмари, і вони висипають на землю рештки снігу, снігової крупи, граду, витрушують усе, що залишилось від зими.

23 травня.

Зранку я був у страшному відчаї. Надворі скаженіла хуртовина. Звечора вирішив було пливти до Усть-Уси човном. Наближався кінець місяця, і я мусив бути на роботі, але вранці побачив, що пливти неможливо. Вітер дув зустрічний і такий сильний, що човном не добрався б до Усть-Уси і за два дні. Знову минув довгий, сірий день, і коли я вже почав втрачати надію вирушити звідси, раптом вітер ущух, небо очистилося від хмар, визирнуло сонце, вигладило розбурхану стихію, і знов усміхнулася весна-красна. Яке це щастя – весна в житті людини, весна народу, весна в Природі! Люблю весну. Палко люблю життя.

Мені підігнали човен, і я з одним робітником ферми вирушив на ніч у дорогу. Прекрасна в такий золотосонячний вечір ріка. На тлі блакитно-рожевого неба пропливають зелені верхи ялин, безлистих беріз, модрин, човен мчить по великій воді стрілою, а здається, що він стоїть на місці, і тільки дерева біжать кудись назад, у далечінь. Тиша велика, могутня, казкова, тиша після бурі. Її не порушують навіть ритмічний стукіт кочетів і легкі сплески весел. Спить водоплавне птаство в лозиняку і сухих шуварах обабіч ріки. Заснуло на мить, бо весняна ніч коротка. Зараз друга година, а сонце вже зійшло. Велике, червоне, окрилене рожевими хмарами, вийшло з тайги і позолотило хвилі.

Яка це краса! Я щасливий, що можу спостерігати чари неба, води і лісу, що можу милуватись неповторною грою барв і тіней. Скільки людей позаздрило б, побачивши мене в цьому човні серед цієї неймовірної пишноти. Мій супутник не бачить того, що я. Він втомився і куняє, а я примушую себе не дрімати, щоб не проспати казкового царства, повз яке пропливаємо. Он, я бачу, як із-за кущів виглядає бог лісів, козлоногий Пан. Він перестав грати на флейті, дивиться, чи не пливе з нами його улюблена німфа. Заспокоєний, повертається до своєї худоби і зникає в лісі. Раптовий крик потривожених гусей будить мого супутника, і він налягає на весла...

Тільки на пристані в Усть-Усі я відчув, що дуже змерз. Було, зрештою, від чого. Весла вкрились тонкою плівкою льоду.

24 травня.

Ранок знов холодний. На щастя, без хуртовини. На ріках Усі і Печорі біліють гребені хвиль, але мені байдуже. Біля пристані стоїть великий пасажирський пароплав. За кілька годин він повезе мене додому.

XXII

Подорожі до Ось-Вані були найприємнішими хвилинами в житті Миколи Гаєвського по звільненні з табору. Тільки-но починалась навігація на Печорі й Усі, він їздив туди пароплавом, а найчастіше катерами перевалочної бази. Їх для сплаву лісу було кілька, але Микола уподобав «Воркутстрой», що мав дві каюти і пасажирський салон. Як правило, Гаєвський був єдиним пасажиром. Він займав маленьку окрему каюту, і тільки-но катер відчалював од пристані, Микола на весь час плавання викидав з голови думки про сільгосп, свої обов'язки, забував про існування дурного начальства. Бо, мабуть, ніде не було стільки начальників-самодурів, самозакоханих неуків, матерщинників і садистів, як у таборах. Вони раділи з того, що карні злочинці називають їх начальниками, що вони можуть «тикати» ув'язненим інженерам, професорам, письменникам, генералам, що можуть робити з ними все, що захочуть. Опинившись далеко від начальства, лягав на диван і читав книжку, мріяв, або виходив на верхню палубу і починав співати, змагаючись з шумом мотора. Ніхто його не чув, і він, не соромлячись, співав, що спадало на думку. Співав арії всіх відомих йому опер (причому і жіночі, і чоловічі партії), переспівував усі знайомі народні пісні. А коли втомлювався, повертався у свою каюту і знов поринав у думи-мрії. Гаєвський не любив гучних компаній, не любив п'яного товариства, і ніколи не брав у них участі. За довгі роки звик до самотності, любив залишатись один із своїми думками, повторюючи відому фразу, що в самотності він принаймні знаходиться в доброму товаристві. Не раз, сидячи в каюті і поглядаючи через ілюмінатор, повз який пропливали лісисті береги Печори, думав про ліси на Україні, про лісництво, де минуло його дитинство, про близьких і рідних, з любов'ю і смутком згадував тих, кого вже немає.

У каюту постукали. Гаєвський сів на дивані, а думки пурхнули врозтіч, мов горобці від порогу, сполохані рипом дверей. Увійшов капітан катера Сафа Теміров.

- Не спите?

Гаєвський зняв окуляри, заклав ними прочитану сторінку і закрив книжку.

- Сідайте,– запросив.

Капітан сів. Він звільнився з табору ще в сорок п'ятому році, але, боячись вертатись у свою Татарію, залишився тут. Можливо, йому і дозволили б працювати на Волзі, по якій він ходив, будучи на волі, але не хотів рискувати. З розповідей знав, що ставились на волі до колишніх табірників, навіть амністованих, з недовір'ям. Тож вирішив чекати спокійніших часів. До того ж тут краще платили, по півторарічній роботі за кожні наступні півроку він одержував десять процентів надбавки, доки ставка не подвоювалась. Це були так звані «північні», які багатьох приваблювали. Інакше навряд чи хто лишився б на Півночі добровільно...

- Як вам подорожується? Не нудно? – поцікавився капітан, не знаючи, як почати розмову. Молодий, жвавий, бистрий, з гарним круглим лицем, вкритим загаром, трошки розкосими очима, хотів бути схожим на бувалого морського вовка, хоч це і не пасувало йому.

Гаєвський знав, що не це привело його сюди, проте відповів:

- Подорожується добре. Ви знаєте, що я люблю ваш катер. Тут я по-справжньому відпочиваю, ніхто мене не тривожить своїми постійними скаргами, запитаннями, тут не бачить мене начальство і головне, я його не бачу. – Обидва усміхнулись. – За тих кілька діб, що я пробуду поза володіннями табору, не бачитиму осоружних пик табірних самодурів, хоч трохи нерви заспокояться, а це чогось варте.

- Безумовно, – погодився Теміров. – Скільки раз хотілось заїхати в пику такому дурневі, що прискіпується сам не знає чого, і йти звідси на чотири вітри, але подумаєш, що ще не час, і проковтнеш образу.

Він зціпив зуби.

Помовчали. Щоб перемінити тему, Теміров заговорив першим:

- Додому не збираєтесь?

Микола вдав, ніби не розуміє, що той має на увазі. До якого дому? – спитав. – Мій дім у Кожві.

Капітан, усміхнувшись, заперечливо хитнув головою.

- Ні, то не дім ваш, – заперечив. – Це тимчасове, вимушене перебування в напівневолі.

Щоб з'ясувати, чого добивається капітан, Гаєвський сказав:

- Як не дім? У мене жінка, син.

- Ет, – махнув рукою Сафа. – Коли б повернулись на Вкраїну, ви б їх з собою не взяли?

- Чому ви так думаєте? – здивувався Гаєвський.

- Ви людина з вищою освітою, а ваша дружина, пробачте, ледве читати й писати вміє.

- Можна бути розвиненим і не дуже грамотно писати. Ви знаєте, що цариця Катерина II робила три помилки в одному слові «е щ е»?

- Не знаю. Як це можливо?

- А от дивіться.

Микола взяв олівець і на шматочку газети написав «и с ч о».

- Бачите?

- Справді, – усміхнувся Сафа. – Колись це могло вважатись нормальним. Але не в наші часи, – заперечив він. – Та, зрештою, це особиста справа кожного.

- Маєте рацію, про смаки не сперечаються. Але чому ви заговорили на цю тему – про повернення в рідний край?

Під час подорожей до Ось-Вані, а вони відбувались по кілька разів на сезон, капітан катера часто заходив до каюти Гаєвського поговорити. Це був сміливий і говіркий чоловік. Він побував на війні, був двічі пораненим, мав чин старшого сержанта, а потрапив у табір на п'ять років за те, що дав по пиці офіцерові-наклепнику. Відсидівши два роки, був амністований, одержав чистий паспорт і залишився в таборі вільнонайманим.

На питання Гаєвського Сафа довго не відповідав, щось думав, можливо, зважував, чи можна таке сказати.

- Мені здається, – промовив він нарешті, – що в політичній атмосфері пішло на потепління.

Гаєвський зацікавився. З хитруватої усмішки капітана, та й з усієї його поведінки, видно було, що він щось справді знає, але не може чи боїться сказати.

- З чого ви взяли? – спитав Микола.

- Сашко – так кликали Сафу товариші по роботі, довго ще думав і, усміхнувшись, немов згадав щось смішне, сказав:

- Ви чули, що нашого партійного німця звільнили з-під нагляду комендатури? Його і юрисконсульта Мирона Титовича.

- Не чув про це, – відповів Гаєвський.

- І не могли чути. Це сталося сьогодні. Я був уранці в Каніні, бачив Гертнера і говорив з ним. Він прийшов, як звичайно, в комендатуру відмітитись, що живий ще і не втік, а йому сказали, що більше відмічатись не треба, мовляв, йому днями повернуть паспорт (замість його «хлібної картки»).

Фрідріх Гертнер був членом Комуністичної партії десь з кінця двадцятих років, працював у партійних організаціях в місті Енгельсі, що на Волзі. В тридцять сьомому році йому запропонували виїхати на Північ. Виконуючи наказ партії, переїхав у Кожвинське відділення «Воркутбуду» і почав працювати як інженер-будівельник на Воркуті, Печорі і Кожві. Він повірив, що тут більше потрібний, ніж на Волзі, і працював, як справжній комуніст. Аж прийшла війна 1941 року, і Гертнера, старого члена партії, чесного і самовідданого спеціаліста, передали під нагляд комендатури, відібравши у нього паспорт, але залишивши партійний квиток. І цей комуніст з великим партійним стажем не мав права відлучатись з місця роботи без відома коменданта ні на кілометр. Замість паспорта мав карточку, в якій двічі на місяць відмічався у коменданта. Цей папірець засланці й охрестили «хлібною карткою». І ось Гертнера нарешті звільнили з-під комендантського нагляду і повернули йому громадянські права. Це Сафа вважав «потеплінням».

І це таки справді можна було назвати «потеплінням»: для народів Радянського Союзу воно настало після двадцятого з'їзду Комуністичної партії. Двадцятий з'їзд був тим струменем свіжого повітря, яке значною мірою очистило затхлу атмосферу культу, що панувала протягом десятків літ. Знайшлись комуністи, які нарешті сказали правду радянському народові і всьому світові, правду, якої так чекали знедолені зеки: хто коїв злочини над мільйонами радянських людей, яких безневинно гноїли в тюрмах і таборах, хто перекручував філософію комунізму, хто знехтував ленінські принципи справедливості й гуманізму. Двадцятий з'їзд відкрив простір для вільної творчості поетам, письменникам, художникам, композиторам, які досі змушені були звеличати того, хто винищив їх батьків, рідних і близьких, знайомих, мільйони людей, цілі нації! З'їзд відновив ленінські принципи і норми партійного життя й керівництва, відкрив очі обманутій молоді, що плакала, коли почула про смерть «всесоюзного батька». З'їзд додав сили і бадьорості тим, хто вижив після довголітнього сидіння по таборах, людям, які в найскрутніші, найчорніші часи вірили в соціалізм, в ідеї Леніна. Вони побудували тисячі шахт, видобули мільйони тонн вугілля, заліза, марганцю, вони намили тисячі тонн золота, створили сотні величних споруд – заводів, електростанцій. Вони не мали за це ні нагород, ні премій, ні слави, а лише трохи більшу пайку хліба за ударну роботу. Але вони не бунтували, не ремствували, бо знали, що працюють для народу, для його щастя.

По кількох днях після двадцятого з'їзду партії Гаєвському принесли телеграму з Києва від Павла Михайловича Голубенка, з досить незрозумілим змістом. В телеграмі були такі слова: «Поздоровляю, приїжджай негайно Київ. Цілую. Павло».

З чим поздоровляв Павло Михайлович? Хіба з розвінчанням культу особи Сталіна, через якого їм обом довелось витерпіти стільки моральних і фізичних мук у тюрмах і таборах протягом довгих літ.

Проте Гаєвський не роздумував. Попрощавшись з Машею, того ж дня увечері рушив у дорогу. Перед від'їздом Маша несміливо спитала його, чи вернеться, з чого Гаєвський щиро посміявся:

- Чого б це я мав не вернутись?

Маша не відповіла на це. Не могла висловити того, що творилося в її душі. Вона інстинктивно відчула, що в житті її чоловіка, якого любила всім серцем, відбувається або має відбутись якась докорінна зміна. Знала: Микола завжди мріяв про повернення, не раз довгими зимовими ночами не спав, зітхав, думаючи про щось своє, а вона вдавала, що спить, щоб не тривожити його думок, але серце її було неспокійне, і їй теж не спалося до ранку. Сама думка про те, що він може покинути її, наводила на страх. Як раділи б з її нещастя сусіди, котрі потай заздрили їй. А що буде з сином, який мріяв про навчання? Невже ще раз залишиться сиротою? Не може бути, ні, не може цього бути ніколи! Вона гнала геть чорні думки. Але навіщо ж Миколу викликають у столицю його України? У минулі роки справді можна було сподіватися, що людина не вернеться, але не з власної волі. Тепер, звичайно, інші часи, і повернення залежатиме від нього самого. Тому й спитала. По його усмішці, по щирому, сердечному прощанню бачила, що нема підстав для страху, але чекала, щоб сказав слово, бо вірила йому беззастережно.

- Чому ж не відповідаєш? – спитав, бачачи її вагання. – Чому б мав не повернутись?

Жінка довго не могла зібратись з думками. Треба було відповісти так, щоб не образити людину, а підібрати слова ніяк не вдавалось, та ще й їй, не дуже сильній у російській мові, якою користувалась, бо української взагалі не знала. По довгій мовчанці сказала: Побачиш рідних, може, відрадять тобі брати бідну, малограмотну селянку. Я знаю, як мені далеко до тебе...

- Хто тобі сказав?

- Сама знаю, тут і говорити не треба.

- Нічого ти не знаєш. Щирого, відданого друга нелегко знайти. А я знайшов і вважаю це своїм щастям. Можеш спати спокійно і чекати мене. Повернусь обов'язково.

З цим він і поїхав.

Голубенко зустрів його з розкритими обіймами.

- Поздоровляю, поздоровляю, – кричав ще здалека Павло Михайлович.

- Та з чим? – спитав Гаєвський не розуміюче.

- З реабілітацією...

Гаєвський зблід. Хотів щось сказати, але не міг вимовити жодного слова. В ту щасливу хвилину відчув і зрозумів, що людина від надмірної радості може не тільки втратити мову, а й умерти.

- Ну, ну, чого зблід, візьми себе в руки, – торкнув його за плече Павло Михайлович.

Гаєвський почав приходити до пам'яті.

- Бери зараз машину і їдь у Головну прокуратуру. Шофер знає. – У Павла Михайловича вже на той час була власна машина. Сам він не управляв нею, а тримав поки що шофера. За останні тринадцять літ він встиг видати кілька нових книжок, перевидати свої прекрасні старі твори, і це дало йому змогу не тільки повернутись до нормального людського життя, а й придбати автомашину.

- Ти знаєш, мене реабілітувати тільки два місяці тому.

- Як же це можливо?

- Бачиш, усе можливо було при Сталіні. Це була своєрідна страховка. Побачили б щось не так, то могли кожної хвилини забрати паспорт, а його власника повернути на Північ. Тепер, на щастя, цього більше не буде, двадцятий з'їзд перекреслив безправ'я, що панувало при Сталіні.

День приїзду Гаєвського до Києва був днем безперервних поздоровлень.

Не встиг Микола назвати своє прізвище в прийомній Прокуратури, як з кабінету вийшов підполковник і привітав його з приїздом і реабілітацією. Це було щось неймовірне. Через кілька хвилин йому дали познайомитись з «дєлом», по якому його обвинувачено в тяжких злочинах. Там було стільки безглуздя, що Гаєвський не схотів і читати його до кінця. Не було сил, нерви не витримували, в очах рябіло від тої страшної писанини. Він ледве підписався, що читав, та не своїм звичайним підписом, а якоюсь кривою рискою. Тремтіння руки не давало відтворити власний підпис. Підписавшись, віддав папір дівчині. Одержана довідка за № 102/0–56 не справила великого враження. В ній коротко й лаконічно було сказано, що «справа, за відсутністю складу злочину, припиняється». Внизу підпис і кругла печатка. Отже, на цей папірець треба було чекати двадцять два роки! Але Гаєвський про це не думав, він біг вулицями столиці як навіжений. Машину одразу ж відправив. Люди оглядались на нього, думали, що трапилось якесь нещастя, але він біг, байдужий до всього, що діялося навкруги, до того, що про нього думають. Йому хотілося скоріше опинитись у гостинному домі друга, показати йому довідку, принести свою радість.

- Що ж думаєш робити? – спитав Павло Михайлович, коли вже обидва заспокоїлись після бурхливих проявів радості, наговорившись про справи, тільки їм обом зрозумілі.

- В першу чергу, їду додому заспокоїти жінку, бо, мабуть переживає, чи повернусь, а якщо надумаю переселятись в Україну, то чи візьму її з собою.

- Ти, гадаю, не кинеш її там?

- Звичайно, не кину.

- Від тебе іншого я й не чекав.

А в Кожві в той самий час ішли розмови, що доводили дружину Гаєвського до сліз.

«Не повернеться твій», – казала сусідка, яку вже давно брали заздрощі, що не її вибрав Гаєвський, хоч вона й набагато молодша і грамотніша за Машу. Не раз кокетливо поглядала в бік Гаєвського, але він удавав, що не помічає.

«Вернеться», – впевнено відповідала Маша.

«А я кажу, що не вернеться».

«Сперечатись не хочу».

«І я не хочу. Якщо й повернеться, то за речами, а не за тобою. Ти що собі гадаєш: там, де він буде, такі, як ти, потрібні?»

«А чого ти хвилюєшся? Вернеться чи не вернеться – мені турбуватись!»

«Мені тебе шкода».

«Відколи ти така жаліслива стала?»

Сусідка пішла, радіючи, що хоч на мить вселила тривогу в серце жінки, якій заздрила і тому ненавиділа.

Приїзд Миколи розвіяв сумніви Маші. Вона розповіла, як їй докучали сусідка та інші знайомі, розповіла про свої тривоги.

- Може, справді, вони мають рацію? – запитала. – Подумай, щоб пізніше не нарікав. Візьмеш мене звідси, перевезеш на свою землю, як ялинку, як деревце, що тут виросло, на холодній, неласкавій, але рідній землі. Чи прийметься вона в твоїм теплім краю?

Микола не сподівався такої поетичної мови від цієї простої жінки. Заговорило й чоловіче самолюбство. Невже вона так легко могла його забути.

- Ти так говориш, наче тобі байдуже, чи візьму тебе з собою, чи ні, – промовив. – Хіба не дуже любиш, що без жалю можеш мене відпустити?

Маша витерла сльози, що набігли на очі.

- Спочатку я боялась тебе, думала, що жінка мусить боятись чоловіка. Ти навчив мене ласки, і я відчула в своєму серці те, чого ніколи не знала молодою, і цього вже ніхто і ніщо не вирве з нього. Не знаю, чи ти візьмеш мене, але все те прекрасне залишиться зі мною до смерті.

- Диви, яка ти! Говориш так гарно, поетично. Виходить, що я не зовсім знав тебе. Правда, за роботою ніколи було про це думати. Ми зустрічалися, справді, тільки ночами. Тепер ти заживеш інакше. Я не покину тебе і тут не залишу. А щоб нікому не було приводу дратувати тебе, ми розпишемося у загсі.

Очі жінки засяяли. Вона мовчки взяла руку чоловіка і поцілувала.

- Що ти! – збентежився Микола. – Що ти вигадала, чоловікам не цілують руки.

- А мені дуже хотілося поцілувати твою руку, вона дала мені спокій і щастя.

Розписались наступного дня в сільраді. Свідками були сам голова сільради Канев і секретарка, яка реєструвала їх у книзі записів і ставила штампи в їх паспорти.

Тепер Гаєвський гарячково працював, готував матеріали для передачі своєму заступникові, а думками витав уже у Львові, в Києві, душа рвалась до рідних місць. І коли б йому зараз сказали, що не повернеться туди, а залишиться на якийсь час тут, він не витримав би, серце розірвалося б. Микола порівнював себе зі стрілою, яку випустили з лука: горе тому, хто став би на її дорозі до мети.

У Києві було вирішено, що він поселяється з сім'єю у Львові. За дружиною і сином Микола Степанович тепер і їхав. До Кожви Гаєвський повертався вже як член Спілки письменників.

Квиток письменника обрадував тільки в той момент, коли його одержав, бо що то за письменник з таким доробком, який був у нього до арешту. Два романи, повісті, три п'єси і кілька оповідань. А коли зважити, що весь його літературний доробок був знищений, усі книги вилучені, що двадцять два роки його ім'я не з'являлося в жодному журналі, в жодній газеті, що протягом довгих років його просто не читали, а молодь і не чула його імені, то можна зрозуміти настрій Миколи Степановича.

Але, як і в кожної живої людини, хоч в які скрутні обставини вона не потрапляє, у Гаєвського були свої плани, надії. Якщо він у таборах не втратив надії на кращу долю, то тим більше тепер нічого довго сумувати. Він був вільний, реабілітований, повернений в лоно рідної Вітчизни, з чистим паспортом, без 99-ї статті про паспортизацію. Це щось значило! Яке щастя бути вільним!

Зі Львова до Кожви дорога довга. Сидячи в купейному вагоні (Гаєвський вирішив, що тепер їздитиме тільки в м'яких або купейних!), він обдумував зміст своєї першої книги, що має з'явитись по двадцяти двох роках перерви. Вона повинна привернути до себе увагу. Інакше не варто починати. В думках уже завирувало творче бродіння: ескізи до оповідань, які писав у самотній хатині в Еджит-Кирті і читав вечорами єдиному слухачеві, Іванові Криворуку, він розгорне в повісті й оповіданнях. Уже зараз має їх у голові на цілу книжку. Є навіть назва – «Новий день». Це буде добра назва для такої книги і головне, правдива. Бо справді в його житті настав новий день.

Він підвівся, щоб пройтися по вагону. В його душі знову бриніли струни творчості, йому наче тісно стало в порожньому купе. Коли б швидше на місце! Ніколи не думав, що після такої довгої перерви взагалі творчість можлива. Виходить, можлива. Повернувся в купе, зачинив двері, ліг горілиць. В думках поставали сцени, сюжети, перед очима пропливали чудові картини природи, невигадані, реальні. Природа віддячувала за безмежну любов до неї.

Гаєвський дивувався письменникам, які не любили її описувати. Хоч би й такий великий митець, як Анатоль Франс. Він радше описував творіння людських рук, ніж природу. Правда, витвори людських рук бувають чудесні, геніальні, але ж вони в якійсь мірі копіюють природу. Гаєвський розповідатиме і про те прекрасне, що створив народ комі, серед якого йому довелося прожити багато років. За той довгий час він полюбив цей народ, полюбив край і природу і напише про них.

Народ комі займає територію набагато більшу, ніж Японія, але весь він би міг легко розміститися в одному місті Львові. Проте він має свою давню культуру, своєрідну архітектуру, різьбарство, орнаментально-прикладне мистецтво, своєрідну вишивку, в'язання кофт і панчіх різнокольоровими (власні пряжі і фарбування) нитками. Орнамент із червоного і зеленого сукна оздоблює хутряний одяг: малиці, совики, піми, рукавиці, торби мисливські, лузани. Домашній дерев'яний посуд: миски, сільнички, а також прядки та інші дерев'яні речі – коромисла, наприклад, теж прикрашені різьбленням. Жінки люблять барвистий одяг. У святковому одязі молодої жінки можна побачити всі кольори веселки. З встановленням Радянської влади комі одержав школи й інші блага, якими користуються всі народи нашої країни. Тут почали розвиватись мистецтво, наука. В столиці республіки Сиктивкарі є свій національний театр, Спілка письменників, Спілка художників, філармонія, відділення Академії наук. Чого мало було до революції, особливо в селах над Печорою, то це оригінальних пісенних мотивів. Якщо Гаєвському вдавалося почути деколи спів, то здебільшого частівки, та й співали їх на північноросійський фольклорний лад. Чув Микола Степанович в одному селі, як співали дівчата «Розпрягайте, хлопці,коней» – дуже популярну на той час пісню. Слова були жахливо перекручені, бо їх просто не розуміли, але співали.

Роздумуючи над усім цим, Гаєвський твердо вирішив написати повість про народ комі.

Ніхто, мабуть, досі не зробив цього, а це, може, й буде вкладом в українську радянську літературу, може, народ український колись за це спасибі скаже. І ще одне. Письменник повинен писати про те, що сам добре знає. А що він зараз знає про Україну? Він не жив в Україні двадцять два роки, а там життя не стояло. За цей час по ній пройшла жорстока, найбільша в історії людства війна, після її закінчення вже минуло одинадцять років. Впродовж цих літ тут щось будувалось, відбудовувалось, підростало нове покоління, а його покоління сходило поволі зі сцени. Тепер він більше знає про Комі АРСР, отже, про неї і напише.

Сувора, холодна природа цього краю зробила людей мовчазними, зате викувала в них мужність, чесність, правдолюбство. Народ комі не знав замків, а слово «злодій», «грабіжник» не значилося в його лексиконі...

Серед таких мрій і планів проминули дні і ночі подорожі. І от нарешті Кожва. На станції чекає дружина. Вона щаслива. Кінець сумнівам, кінець насмішкам заздрісливих сусідок. Вона вже готова в дорогу.

- Все спакувала, пов'язала вузли, – хвалиться Маша. – Хоч зараз їхати.

- Скільки ж тих вузлів? – сміється Гаєвський. Він же знає, що крім двох-трьох подушок та кількох пар білизни, більше нічого не має. Одяг повезуть на собі. Можна б і тих вузлів не брати з собою, але Маша вважає, що навіть дрібниці потрібні.

Гаєвський сміється, що жінка везе посаг, але Маша захоплена, не помічає усмішки.

Найбільше мабуть, чекає від'їзду до Львова синок Маші, Федик. Важко вгадати, що діється в голівці хлопчика. За межі Кожви він не виїжджав, великого міста не уявляв собі, ніколи не їздив пасажирським поїздом, як, зрештою, і його мати, яка не їздила поїздом далі недавно збудованого міста Печори, що за шість кілометрів від Кожви. Та й сама залізниця була тільки недавно прокладена по республіці.

Проводи були короткі. Проводжала дочка Маші з чоловіком і найближчі сусіди. Все майно в двох невеликих клунках і двох чемоданах лягло на підлогу, посідали на неї подорожні. Візник Капітонович цвьохнув батогом і... прощай Кожва! Маша, хоч як трималась, а все ж, виїхавши за селище, заплакала. Гаєвський удав, що не бачить. Це почуття її було нормальним. Вона покидала місця, де народилася, людей, що говорили однією з нею мовою, звичні з дитинства пейзажі, велику ріку, ліси, а їхала в невідомий край. Що являє собою її чоловік? Може, тут, у Кожві, де такі невеликі вимоги і примітивне, по суті, життя, він добрий, бо вона йому догоджає. А що буде там? Що буде у великому місті, де стільки спокус? Тут він працював агрономом, знав і любив землю, свої парники, теплицю, любив худобу, цілі дні віддавав сільському господарству, вставав удосвіта, лягав пізно і не мав часу вгору глянути. А там?.. У Львові буде письменником, а у письменників інші запити, інші вимоги, там він зустрічатиметься з людьми, а люди різні на світі, багато й поганих. Вона знає по деяких своїх земляках, простих мисливцях, що покинули жінок, тільки-но почали працювати у сільрадах, виконкомах чи в інших державних установах, бо старі жінки були вже для них тягарем. Чи не жде і її така доля?

Аж ось показався Кожвинський вокзал, відлетіли на деякий час сумніви і висохли сльози на обличчі жінки. Поїзд на цій станції стоїть усього три хвилини. Першим, як того й можна було сподіватися, сів у вагон Федик, який уже кілька днів ходив, як сам не свій, не маючи терпіння дочекатись, коли нарешті поїде справжнім поїздом у широкий, невідомий світ.

Комі не вміють бурхливо виявляти свої почуття. На запитання Гаєвського, чи подобається той чи інший пейзаж, побачений у дорозі, будівля, станція, жінка відповідала коротко: «так» або «ні». І що відбувалося в її душі, важко було зрозуміти.

Гаєвського, людину експансивну, іноді сердило, що Маша так слабо реагує на речі і події, які захоплювали його, хоч і не були для нього новиною. Але він бачив, що і хлопець, котрий не відходив од вікна, за яким відкривався новий для нього світ, не висловлював свого захоплення. Найжвавіше реагували мати й син на ліс або ріку, які появлялися в дорозі. Тоді вони порівнювали їх з рідними лісами, ріками, і виходило: все, що було в їхній республіці, не йде ні в яке порівняння з тим, що вони бачать.

..Львів справив на Машу і Федика сильне враження, мабуть, таке, яке справила б тайга на людину, котра вперше її побачила: це було і захоплення, і розгубленість, і страх.

Дружина Гаєвського довго не могла уявити, як люди не блукають у місті, довгий час сама не наважувалась піти в найближчу крамницю, боячись, що не потрапить назад додому.

Одного разу Гаєвський сховався від Маші в браму, коли вона задивилась на вітрину, і стежив за виразом обличчя дружини. Побачивши, що його нема біля неї, вона злякалася серед кам'яної тайги, де сновигають машини, що для неї були страшнішими від звірів.

Гаєвський швидко вийшов зі схованки, щоб не мучити жінку. Вона знала: чоловік жартує, а проте не могла опанувати себе.

Перші дні по прибутті до Львова Гаєвським довелося поселитись у брата, і хоч господар дуже гостинно прийняв їх, дружина Миколи Степановича почувала себе пригніченою. Мабуть, так почував себе Дерсу Узала, коли Арсеньєв поселив його у своєму домі. Смуток весь час не сходив з обличчя Маші, її не покидала мрія про власний куточок, де вона була б господинею. Несподівано скоро ця мрія здійснилася.

Одного разу прийшли представники міської Ради і принесли ордер на квартиру. В той же день Гаєвські покинули гостинний дім брата і перевезли свої клунки в нове приміщення на центральній вулиці міста – велике, світле, прекрасне. Отут Марія Михайлівна виявила справжнє захоплення. Кілька днів не відходила від вікна, милуючись видом на площу, вуличним рухом, до якого поволі стала звикати. Та все ж найбільше захоплювалась власною квартирою, де буде повною хазяйкою.

Радів і Гаєвський – і з захоплення дружини, і з чудового помешкання, яке було ще зовсім порожнє. Цей перший день новосілля і перша ніч, яку вони провели на газетах, простелених на підлозі, були, мабуть, найбільшим щастям у їхньому житті.

Порожнечу в квартирі скоро заповнили. За кілька днів було куплено все необхідне, починаючи від щітки для підмітання і відра для води до килимів на стіни. І почалося нове життя, і головне – праця, улюблена праця на літературній ниві, яку він не з власної волі покинув був на довгі роки.

У перші дні, і навіть місяці, у Львові Гаєвський не міг звикнути до думки, що він справді вільний і ніхто не прийде контролювати, що він робить, як живе, що ніхто більше не зазіхатиме на його волю, не позбавить його радості життя. Минав час, а йому все ще здавалося, ніби про нього думають і чи він, бува, не ховає каменя за пазухою. А як він міг довести, що це неправда, що він не мав злоби на Радянську владу навіть тоді, коли був ізольований від світу.

Чомусь у житті ніколи не буває тривалої радості. Гаєвському здавалося, що після всього лиха, пережитого протягом останніх довгих літ, настануть часи нескінченних радостей, успіхів. Він десь чув, що добро і зло в житті людини балансуються, що після важких років наступають кращі. Не дуже-то вірив у цю теорію балансування добра і зла, а проте хотів вірити.

Недавно він повернувся з Києва, де підписав договір з видавництвом на нову книгу, відвідав улюбленого друга і побратима Павла Михайловича; застав і покинув його в непоганому стані здоров'я, і задоволеним повернувся додому. І от несподівано одного вересневого ранку задзвонив телефонний дзвінок міжміської станції – тривожний, вимогливий. Гаєвський схопив трубку і скам'янів. Говорила Варвара Олексіївна, сповіщала про смерть свого чоловіка, про несподівану кончину Павла Михайловича Голубенка. Не хотілося вірити, страшно було уявити, що не побачить більше, не почує голосу людини, яку так сердечно любили мільйони його земляків. Умер великий письменник, який гострою зброєю – сміхом – викорчовував зло, письменник, який безмежно любив свій народ, що подарував йому чудесний талант гумориста. Із смертю він переступив поріг безсмертя.

Із сльозами невтішного горя збирався Гаєвський до Києва, щоб віддати останню шану мертвому другові. Застав його вже в домовині, за півгодини до виносу.

Почалась громадська панахида. Один за одним виходили на трибуну промовці – товариші і друзі покійного. Люди, що нескінченним потоком ішли прощатися з улюбленим письменником, витирали сльози, а коли хор, знаменита «Думка», заспівав улюблену пісню покійного «Забіліли сніги», а потім під винос тіла – «Козака несуть», – усі ридма ридали.

Такого велелюдного похорону Київ давно не бачив. Здавалося, всі мешканці столиці вийшли з домів, щоб провести чудесного письменника, улюблену людину в останню путь. Над свіжою могилою виросла гора вінків і квітів, а хтось із друзів поклав на його могилу вудочку. Це, здається, було жартівливе бажання покійного, щоб, як умре, поклали йому на могилу рибальські снасті. Він же так любив вудити рибу, цей милий рибалка і мисливець.

Минув рік від похорону друга. Коли людина пройде половину життєвого шляху, то друга половина швидко минає. Роки біжать, і нема їм спину. На полицях книжкових магазинів з'явилася перша після повернення з Півночі книга Гаєвського. Молодим людям нічого не говорило це прізвище, але старше покоління пригадало письменника, і книга розійшлась дуже швидко. В місцевому журналі почали друкувати новий роман Гаєвського, в газетах час від часу з'являлись статті письменника, рецензії на його твори. Ім'я Миколи Степановича ставало популярним, пошта щодня приносила листи від читачів, від людей, з якими колись був знайомий. Та, на жаль, не було листів від тих старих друзів, яких він любив найбільше, – не було вістки від Владика Сміленського, від Михайла Лукаша, від Хоми. Ті вже не напишуть ніколи. Доля їх була вирішена багато років тому.

Розповіла про них Надія Сміленька, з якою Микола Степанович зустрівся в Сестрорецьку під Ленінградом. Сумний вигляд має така зустріч по довгих роках розлуки. Давній образ молодої, красивої жінки, що зберігався в душі, заступає карикатура на неї.

Гаєвський їхав на побачення з Надією з певним острахом. Прочитавши його ім'я в якійсь із газет чи в журналі, Надя дала про себе знати, Гаєвський відповів, умовилися зустрітись, і він поїхав.

З'явився несподівано, і бідна жінка довго не пускала до кімнати, у якій вживала, мабуть, усяких косметичних засобів, щоб не злякати своєю зовнішністю того, до кого була колись не байдужою.

В першу хвилину обоє не знали, що говорити. В обох стояли в очах сльози. Це не були сльози радості від зустрічі, це були сльози жалю за молодістю, що невблаганно минула, за красою, за щастям...

Звичайно, це тривало недовго. Надія Яківна заходилась готувати сніданок. Гаєвський приїхав уранці і привіз із собою все потрібне для цього, знаючи, що застане жінку не підготовленою.

Під час сніданку та після чарки вина хвилювання уляглося, вони поволі освоїлись, розмови пішли дружні, спокійні. Господиня розповідала, як жила після розлуки з чоловіком, як їй не давали роботи, бо була ж дружиною «ворога народу».

- Мого Владика зробили «ворогом народу»! Чи можна було вигадати щось більш абсурдне? – зітхала Надія Яківна. – Можливо, посадили б і мене, коли б не виїхала з Харкова та не опинилась у цьому курортному місці, під чужим прізвищем... Що робила? Весь час працювала фармацевтом, а тепер на пенсії, – додала сумно. – Пенсія маленька, не вистачає, доводиться здавати кімнату курортникам на літо, а самій тулитись на кухні.

- Чого заміж не вийшла? – спитав Гаєвський.

Надя довго не відповідала, відтворюючи в пам'яті час і події, потім стрепенулась і глянула на Гаєвського, неначе його вперше побачила.

- Могла. Було навіть два серйозних претенденти на мою руку, але вийти заміж, щоб не самій бути, без внутрішнього гарячого бажання, без того, що привело мене до першого заміжжя, не в моїй натурі. Та й сама гадка, що бідний Владко десь там страждає, мучиться, не дала б мені спокійно жити.

- А потім, коли довідалися, що його вже немає серед живих, коли стали вільною...

Надя не дала закінчити фразу.

- Ніколи я вільною не стану, – промовила вона. – У нас, удів, що втратили чоловіків таким насильницьким способом, виробилася своєрідна, неписана етика. Ні одна, принаймні з моїх знайомих, не вийшла заміж. Усі залишилися вірними і мертвим. Самі, хоч як важко було, виховали дітей в любові до батьків, у вірі, що вони невинні. Ви думаєте, жінкам легко було? А дітям, яких бойкотували у школах їхні однокласники, з якими не хотіли дружити товариші? Для дітей це було страшніше, ніж для дорослих. Ви не уявляєте, – говорила, все більше хвилюючись, Надія Яківна, – які муки переживали ці бідні, ні в чому не винні діти. Вони були між двох вогнів: з одного боку, їх переконували, що їхні батьки злочинці, з другого, вдома матері запевняли їх, що це неправда. Цього не забути і не викреслити з історії, яка, без сумніву, буде колись написана, хоч нам і не доведеться її читати.

- Ви це на собі відчули, – сказав Гаєвський.

- Так, це мені дорого коштувало.

Обоє замовкли. Здавалося, тема вичерпана.

За довгі роки в обох відбулися великі зміни. Колись не було дня, щоб ці люди не бачились, не говорили хоча б по телефону, а зараз шукали тем для розмови.

Гаєвський перервав мовчанку.

- Про Тасю не чули? – спитав. Він уже кілька разів поривався про неї спитати, та не було нагоди.

- Не забули? – підвела голову Надія.

Вона сватала його колись за свою подругу, і коли б не трагедія, що трапилася з ним двадцять п'ять років тому, він мав би Тасю за дружину, мав би, певно, дорослих дітей, а так бурлака – бурлакою, хоч уже й жонатий.

- Все в житті забувається: і добре, і зле. Лихе навіть швидше якось забувається, хоч це дивно. Тася залишила в моїй душі світлий образ, і я її згадую дуже часто. Коли б у мене була дитина, я, здається, був би зараз щасливий, мені цього так бракує: не виконав обов'язку, який поклала на мене природа... наче я – неповноцінна людина.

- Може, ще зараз не пізно, – не то серйозно, не то з тінню іронії сказала Надя.

Гаєвський не помітив іронії.

- Хто по шістдесятці думає про такі речі! Дітей треба не тільки народити, а виростити й виховати. Вже я не почую сміху власної дитини, а як колись цього хотілося...

- Ви, здається, взяли на виховання сина своєї дружини?

- Взяв, – промовив Микола Степанович, – узяв і не каюсь. Хлопчик почуває себе непогано. Батька він не знав, бо забрали його, коли дитині було півтора року, а я до нього ставлюсь, як справжній батько, з внутрішнім бажанням замінити йому рідного, котрий, як і я, потрапив у ту безжальну машину. Все це так, але не знаходжу у ньому того, чого ревно дошукуються в своїх дітях батьки: подібності в обличчі, руках, в натурі, й у всьому. Нічого цього в ньому нема, не моя в ньому кров, не він продовжувач мого роду.

Надія Яківна слухала друга, похнюпившись. І вона була бездітна, і не тому, що не могла бути матір'ю. Могла, але часи тоді були тривожні, і обоє – вона і чоловік – боялись появи дитини. Так на цьому побоюванні й закінчилось. Чоловіка забрали, і вона залишилась бездітною вдовою.

- Ви страждаєте від того, що не маєте дітей? – спитала сумно.

- Сказати правду, так. Іноді навіть дуже.

Він раптом усміхнувся.

- Чого ви? – здивувалась Надія Яківна.

Гаєвський поспішив вибачитися за недоречний сміх.

- Пробачте, – попросив він, – зараз скажу, щоб і вам веселіше стало. Було це, здається, в тридцять першому, а може, в тридцять другому році. Словом, задовго до того, як мені довелося покинути Харків назавжди.

Він хвилинку помовчав, відтворюючи в пам'яті хороші давні часи великих сподівань, а головне, часи молодості, за якими не переставав тужити.

- Ви, звичайно, пам'ятаєте, чудовий клуб імені Блакитного в Харкові, пригадуєте і його директора. Так от у цьому клубі була організована виставка картин грузинського художника Ніко Піросманішвілі. Картини його були цікаві – оригінальний грузинський лубок. Принаймні такими вони мені зараз уявляються. Пригадую дві картини, що стояли поруч. На одній була зображена пара літніх багатих людей і під малюнком російський напис: «Бездетни миланер», на другій – жінка з кількома дітьми і теж напис: «Многодетни вдова». Усміхнулись? Бачите, я оповів це, щоб розрядити атмосферу. А тепер скажіть, що з Тасею?

Надя думала над картинами художника, що дітей вважав дорожчими від мільйонів.

- Він мав рацію, – промовила, відповідаючи на власні думи, а не на питання Гаєвського. Проте він зрозумів її, зрозумів і те, що, замість розвеселити, засмутив її ще більше.

- Що вам сказати про Тасю? – вирішила нарешті відповісти на питання Миколи. – Я вам писала, що вона виїхала з Харкова – і як у воду канула. Можливо, її спіткала така ж доля, як вас. Можливо, й гірша. Ви ще живете, і живете творчим життям, не тільки існуєте, а її, може, вже й нема на світі. Скажіть, – спитала вже іншим тоном, – хотіли б ви її зараз побачити?

Гаєвський задумався. Справді, чи хотів би він, щоб жінка, яку колись кохав, вийшла зараз з оцих дверей?

- Мабуть, ні, – відповів поволі. – Це тільки роз'ятрило б душу. Я вже не такий, яким був у ті роки, і вона не така. Хай краще її прекрасний образ залишиться в моїй душі незмінним. Я одружений. Покинути мою добру жінку, до якої ніколи, правда, не було пристрасної любові, але завжди були пошана і щира приязнь, покинути її не зміг би. Тася ніколи не була моєю... Може, тому не ввижалась мені у снах на далекій Півночі.

XXIII

Минали роки, виходили з друку книги Гаєвського. Микола Степанович працював днями й ночами, щоб надолужити прогаяне, щоб залишити по собі пам'ять, щоб послужити своєму народові, якому він двадцять два роки був позбавлений можливості служити. Читачі полюбили його роман «Карпатські легенди», де показано боротьбу простого народу Підкарпаття з феодалами. Критики були до неї прихильні. Гаєвський уперто завойовував місце в літературі. Але його ще довго мучила думка, чи товариші по перу вірять йому. Були ж випадки холодних зустрічей з товаришами (колишні сусіди по квартирі ще до його арешту в Харкові) після реабілітації Миколи Степановича. Правда, це поодинокі випадки, на які можна б і не звертати уваги, пам'ятаючи недавні часи культу, коли люди не були певні за свій завтрашній день. Гаєвського невідступно переслідувала ще одна думка: чи вірить йому партія, чи вважає вона його своїм помічником. Може, там гадають, що цей інженер людських душ тільки вдає з себе помічника партії, а насправді так і дивиться, щоб знайти нагоду майнути за кордон і там уже розперезатись, як це чинять безбатченки, що покинули пороги вітчизни і здалека поливають її словесним брудом.

Гаєвський не мав реальних підстав для таких думок, але вони мимоволі з'явилися. Він ділився ними з товаришами, з якими мав ближчі стосунки, і ті запевняли його в помилковості цих побоювань, відносили їх за рахунок хворобливої підозріливості, що виробилася там, на Півночі. Щоб остаточно перевірити себе, чи мав підстави так думати, Гаєвський попросив дозволу поїхати за кордон. Несподівано скоро прийшов дозвіл. Значить, побоювання були помилкові, значить, йому вірять.

І от одного квітневого ранку він вилетів літаком до Москви, а звідти – до Праги.

Після Праги були ще Ірландія, Канада, острів Свободи – Куба. Здійснилася його дитяча мрія побувати в тропіках. Згодом Гаєвський об'їздив майже всі країни північно-західної Європи. Побував у Лондоні, Брюсселі, Копенгагені та інших зарубіжних столицях й містах.

Чужі краї розширяли горизонти, але де б не був письменник, скоро починав тужити за рідним краєм і поспішав до нього, як дитина до рідної неньки, переконаний, що нема в світі кращих пейзажів, багатшої зелені, лагіднішого клімату, сонця, неба, кращих людей, як у рідній Вітчизні, у якій після похмурої ночі задзвенів працею і піснями довгий, ясний, творчий день.

ЛИТЕРАТУРНО-ХУДОЖЕСТВЕННОЕ ИЗДАНИЕ

Гжицкий Владимир Зенонович

НОЧЬ И ДЕНЬ

Роман

Художник

Прыйма Любомир Владимирович

Автор вступительной статьи

Лубкивский Роман Марьянович

Львов, «Камэняр»

(На украинском языке)

Художній редактор І. П. Плесканко

Технічний редактор В. І. Франчук

Коректор Є. Ф. Русин

ИБ № 1849

Здано на складання 07.02.89. Підписано до друку 23.06.89.

БГ 02749. Формат 70Х100 1/32, Папір офсетн. № 1.

Гарнітура таймс. Офсетний друк. Умов. друк. арк. 12,51.

Умови, фарбовідб. 12,84. Обл.-вид. арк. 14,36.

Тираж 30 000 пр. Замовлення 321–9.

Ціна 1 крб. 20 к.

Видавництво «Каменяр». 290008 Львів, Підвальна, 3

Львівська книжкова фабрика «Атлас»

290005 Львів, Зелена, 20.

Сдано в набор 07.02.89. Подписано к печати 23.06.89.

БГ 02749. Формат 70Х 100 1/32, Бум. офсетн. № 1.

Гарнитура таймс. Офсетная печать. Усл. печ. л. 12,51.

Усл. кр.-отт. 12,84. Уч.-изд. л. 14,36.

Тираж 30 000 экз. Заказ 321–9.

Цена 1 р. 20 к.

Издательство «Каменяр».

290008 Львов, Подвальная, 3

Львовская книжная фабрика «Атлас».

290005 Львов, Зеленая, 20.