Краще впадь, а не зрадь!

Дата публікації допису: Dec 22, 2012 4:18:51 PM

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 157

Гросберг-Наконечна Ольга Северинівна, псевдо «Степанівна», народилася 1923 р. у с. Рошневі Тисменицького району Івано-Франківської області, українка, греко-католичка, повітова провідниця юначок ОУН, заарештована в грудні 1946 р., звільнена у травні 1956 р.

Я вважаю себе українкою. Мій прадід, львівський єврей, покохав служницю-українку з Рошнева, що в Тисменицькому повіті на Станіславщині, і втік з нею у її рідне село. Там вихрестився і вони одружилися.

Мій дід був уродженцем Рошнева. Брав участь у будівництві церкви, офірував для неї дзвін. Був навіть головою сільської управи. Дід організував у селі читальню, осередок товариства «Просвіта», збирав фольклор. Він був високого зросту. Як вечоріло, в Рошневі жартували: «Сонце ще тільки в одного Юлька!» (діда звали Юліаном). Коли він помер, я вже вчилася у Станіславі у «Василіянках» (дівоча гімназія сестер-служебниць Чину Святого Василія Великого).

Мій тато, Северин Гросберг, пішов дорогою діда і прадіда. Був головою товариств «Просвіта» та «Луг». Вивчився на ветеринарного фельдшера, дбав, щоб молоді селяни були вмілими рільниками, вів курси «Молодий господар».

У Рошневі я закінчила 7 класів, далі вчилася у Станіславі. В 1939-му році, як прийшли «визволителі», я була у 2-ій гімназійній клясі. Гімназію розігнали, а мене зробили восьмикласницею середньої школи.

У кінці 39-го мені переказали, що в Рошневі заарештували тата, як українського націоналіста.

До Панчаків (я у них квартирувала) прийшов на Свят-Вечір якийсь начальник зі Станіславського НКВД. Його запросив Олесь Панчак. Він з тим начальником знався. Перед вечерею мені, як наймолодшій, сказали молитися вголос. Молячись, я розплакалася, бо згадала, що тато – в темниці. Енкаведист пообіцяв мені (люди є всюди!), що тата випустять. Через тиждень тато був удома. Поки були совіти, він працював у кооперативі касиром. За німців знову повернувся до хліборобського вишколу молоді. Привчав молодих до землі, прищеплював їм національну свідомість.

Під час других совітів тато пішов у Рошнівські ліси. Став підрайонним господарчим. В кінці 45-го у рідному Рошневі, на сусідньому подвір'ї, большевики зрешетували тата автоматними чергами. В той день загинуло з ним ще шестеро бойових побратимів. Татове псевдо в підпіллі «Незнаний».

Після 8-го класу я поступила на 3-ій курс торгівельної школи. Закінчила я вже при

німцях. Трохи працювала в Рошневі обліковцем. Потім вчителювала у початковій школі в сусідньому селі Юрківцях. Тоді я вже займалася підпільною діяльністю в ОУН.

Як українку мене усвідомили мій дід і тато, великий вплив мали на мене мої тіточний і стриєчний брати Осташ Василь і Гросберг Микола. Вони були старші від мене. Вчилися у Львівському університеті.

В юнацтві ОУН я з 39-го, була в Рошневі станичною, вела вишколи. У 1942-му Тисменицький районний провідник юнацтва ОУН «Остап» призначив мене районовою юначок. Я розпочала з налагодження сітки. Ми об'їжджали з «Остапом» на роверах терен, призначали підрайонних і станичних. Переважно – з молодих учительок.

Десь через півроку окружний юнацтва ОУН «Всеволод» (Михайло Хміль з Кукільник Галицького району), окружний активу ОУН (молодь після 21 року), «Бар» і окружна юначок ОУН «Звенислава» (Марійка Скрентович із Залукви, що під Галичем) рекомендували мене на повітову юначок в інший терен.

Мама плакала, а тато тішився, що його доньці довіряють. Запріг у сани коней і відвіз мене вночі в Підпечари, що біля Станіслава. Там мене чекав зв'язковий. Я попрощалася з татом, і пішла по зв'язкових лініях аж у Завадку на Калущині. На відпочинок майже не спинялися, йшли вночі. Були одягнені, як селяни. Тому вдень не дуже ховалися. Німці не були такі пильні, як москалі.

Я була дуже втомлена дорогою. Останній зв'язковий привів мене в Завадку серед ночі до сільської хати. Господарі відразу уклали мене спати.

Пробудилася від гомону. За мною прийшов повітовий юнацтва Калущини «Артем» (Володимир Калиній із Сваричева Долинського району). Був моїм ровесником. Він вчився у Стрийській гімназії. Якось не пасував до його рухливої вдачі мудрий і спокійний вираз очей.

Ми зустрілися через день у Степанівці. То село було як острівець серед густого пралісу. Німці туди заходити боялися. Артем рахувався в Степанівці на постої. Але в селі він бував рідко. Обійшов зі мною весь повіт.

До мого повіту входили Калуський, Войнилівський і Перегінський райони. Коли й тут налагодили сітку, я почала ходити і без Артема. Спочатку із зв'язковим, потім – сама.

Працювала я і в Калуші. Там на випадок облави я мала назватися сестрою одної калушанки, керівниці юначок ОУН міста. Мене в Калуші затримали. Я сказала, де живу. Патруль повів мене туди – перевірити. Моя подруга накинулася на нього зі сваркою: чому мене чіпають, я не сповна розуму. Казала так, щоб мене не взяли в Німеччину на роботу.

Я проводила ідеологічні вишколи, підбирала по селах на медсестринські курси дівчат. Курси були в Тяпчі, вчили на них доктор «Пастер» (Олексій Зеленюк) з Великої України і доктор «Берест» (Ярослав з Богородчан). Вчилися «Невідома» (Зеновія Чекалюк з Калуша), Тамара з Моковець коло Войнилова (псевдо і прізвища не пам'ятаю), і «Циганка» (Євгенія Кузь з Перегінська). Дівчат готували до праці в курені «Різуна»-«Грегора» (Андрусяка Василя зі Снятина). «Різунці» базувалися в Чорнім Лісі. То був мій терен.

У кожному районі ми утворювали медпункти. У Калуському – в Кадобні і Завадці, в лісі під Болеховим, в Перегінському – у Ясені і в Сливках, у Войнилівському – в Томашівцях. За кожним медпунктом була закріплена медсестра. Ми готували індивідуальні пакети. Бинт, марлю і вату для них нам постачали зі Старого Угринева на Калущині. Ми зашивали ці матеріали в тканину, яку нарізали з плащ-палаток.

У Новичі був учитель, який робив для себе мило. Ще й формочки мав такі, що мило виходило з написом і малюнком. З одного боку на милі була намальована кицька, з другого боку було написано «Мило «Кіт» – найліпше!»

Я попросила вчителя робити мило для повстанців. Він радо погодився. Я дала йому гроші. Він накупив каустику, несвіжого дешевого м'яса і старезних кур. Дівчата збирали в лісі живицю. Фабрика пішла в рух. Хлопці мали «фірмове» мило.

Ми ще заготовляли по селах носові хустинки, рушники і старі полотняні сорочки на бинти.

У Старому Угринові я мала доручення відсилати Оксані і Володимирі – рідним сестрам Степана Бандери (він, як відомо в Старому Угринові народився) посилки на Сибір.

Крім медпунктів, ще були лікарні (шпитальки). Була одна гірська – на Магурі в Ясені. Вона виглядала, як колиба, – житло для пастухів на полонині. Важкопоранених ми відправили в лікарню у село Камінь. Там уже орудував доктор Пастер. Як прийшли совіти, поранених стало більше.

Посада моя не давала мені сидіти на місці. Я постійно перебувала в небезпеці.

Якось пізно ввечері зайшла я до станичної Дусі. Вона жила на краю Мостищ, під Калушем. Дуся порадила мені в неї переночувати, а справою, з якою я прийшла, зайнятися зранку.

Вночі прийшли стрибки. Постукали у моє вікно. Я спала під ним на банбетелі. Ще добре, що були закриті віконниці. Вбігла Дусина мама. Сказала лізти на піч. Закидала мене лушеною кукурудзою, що там сушилася, накрила хідником і посадила зверху п'ятирічного Дусиного братчика, який там спав. Зайшли стрибки. Обшукали всю хату. Малий сидів на мені і плакав. Стрибки і під ним провірили енкаведистським знаряддям – довгими загостреним дротом. Дріт проколов мені праве стегно. Я стерпіла і не крикнула.

Мама вмовила Дусю, щоб швидко одягалася. Казала, що вона без вини, і її скоро відпустять. Хотіла, аби стрибки забралися, щоб мене не знайшли. Стрибки забрали Дусю і її вже не відпустили...

Влітку 45-го ми з «Артемом» у Витвиці проводили вишкіл підрайонних провідниць Юнацтва ОУН. На Витвицю найшла облава. «Артем» сховався в бункер. Господиня дала мені і дівчатам серпи, і ми пішли жати. Як небезпека минула, ми перейшли в Сливки.

Восени того ж року «Роберт» викликав до себе в гори, в Ясень,: «Артема», учителя з Войнилова окружного «Комара» (готованого на заступника «Роберта»), пропагандиста «Руслана», господарчого «Ігоря» і мене. Ми вже кілька годин були на місці, як прийшли з низу з повідомленням, що нас оточують. Не гаючись, рушили в напрямі на Чорний Ліс. Йшли ніч і день. Обходили села. Нас вів «Артем». Він прекрасно знав терен. Бог був до нас ласкавий. Ми щасливо виривалися з засідок. Мали лиш одного пораненого – легко, і не в ноги.

На другу ніч ми добралися до «Різунового» війська. Відчули себе в безпеці. Полягали коло вогнища і відразу ж заснули. Іскри з варти наробили нам трохи шкоди.

Було мені дуже гірко, коли моя головна зв'язкова «Пчілка» – молода кмітлива дівчина з гір – потрапила в руки ворога. Вона встигла з'їсти штафету, голосно кричала, як її вели – так нас попередила про небезпеку. «Пчілку» по-звірячому катували. Вона не витримала. Почала нас «сипати». Хлопцям вдалося її ліквідувати. Я тужила за нею, як за сестрою.

Не минула лиха година і «Артема». У лісі між Калушем і Підгірками він вів вишкіл районних і підрайонних провідників. Їх бункер видав той, що носив їм їсти, їх оточили, казали здатися. Хлопці попалили папери і пострілялися.

Я не могла повірити, що його вже нема. Через два дні пішла в Підгірки переконатися. Червоні мародери поскидали з них, ще теплих, одяг, чоботи. Як вони пішли, люди повбирали загиблих у своє, позносили на цвинтар і поховали всіх разом.

Я прийшла до могили. Наказала дівчатам розкопувати. Сиділа на землі і ридала. Я мусила побачити на свої очі. Не пам'ятаю, як мене вели з кладовища. Чи скоро зустрінемось «Артемку» на тому світі?

«Артема» нагородили Срібним Хрестом Бойової заслуги. Посмертно....

І за вами дотепер плачу, дорогі мої Петрусі!..

Я застала їх у Голині вже сиротами. В одного з них, десятилітнього, маму спалили живцем у хаті. За підтримку УПА. Спалили би й Петруся, але його врятували сусіда. Тата в нього вже тоді не було – не знаю, що з ним сталося. У другого, одинадцятирічного, тата і маму вивезли в Сибір. Спалили хату. Їх згарища були по сусідству. Петрусі були стриєчними братами.

Я забрала їх до себе. Була я в Новиці чи в Кадобні – шукала їм поряд квартиру. Хлопці добре знали всі села. Вороги не звертали на них увагу, а то були мої перші помічники. Хто б міг подумати, що діточки, які тягнуть, як коненята, у поле гній, мають під ним на санках коробку від фугасних бомб, повну ліків для повстанців? Лише недавно я довідалася, що Петрусі бігли за мною, як мене везли непритомну, і плакали. Як їх тоді не постріляли душогуби!

Вони прожили ще два роки. Викопали собі в полі біля Новиці криївку. Коли їх вислідили – розірвалися гранатою. Мали її напевно, від станичного, якому помагали.

Впав смертю героя 24 лютого 1946 р., вириваючись з оточення, полковник Василь Андрусяк – прославлений воєначальник УПА, командир тактичного відтинку «Чорний Ліс». Впав наш «Різун»-«Грегіт» у Чорному Лісі, недалеко від партизанської столиці Грабівки. Його син Василь народився через два місяці по загибелі батька. Василева дружина, медсестра УПА Євгенія Гуцуляк переховувалася з синочком у Новиці. Я їм помагала, як могла.

У грудні 1946 року окружний провідник «Комар» повідомив мене, що впала боївка СБ «Орленка» і наказав мені поміняти квартиру. Я, не гаючись, перейшла до інших господарів, де була криївка.

Зі мною в криївці переховувалися крайовий «Вірмен», обласний пропагандист «Залізний» (родом з Донецька) і ще хтось один.

Зранку 19 грудня, в день Святого Миколая, я вийшла на зв'язок з медсестрою «Невідомого» і районною провідницею «Тамарою». Віднесла їм теплу білизну і ліки для поранених в Ясені. Туди вибиралися лісоруби, і з ними мали їхати обидва Петрусі. Я попрощалася з дівчатами і пішла на попередню квартиру помитися та забрати свої речі, щоб більше туди не повертатися.

...Перебравши чисту блузочку, я відчула якесь занепокоєння. Підійшла до вікна. Побачила, що мене оточують. Я хапнула з ліжка пістоль. Накинула на голову хустину. Двері до кімнати вже відкривав енкаведист.

Я стояла в дверях. В хаті було ще дві дівчини. Хто з них повітова, він не знав. Я йому сказала, що йду через сіни за капустою. Він... пустив! Я відчинила інші двері. Вибігла на подвір'я. Але мене побачили. Скакали через паркани, гулюлюкали, як на пса. Коло хати текла вузька, але глибока ріка. Там було місце, що не замерзало. Думка була кинутися і втопитися. Коли зрозуміла, що не добіжу, приклала до голови пістоль. Мене вдарили збоку по руці, але я вже вистрелила.

Прийшла до тями, як добре смеркалося. Я лежала у своїй першій квартирі, на підлозі, без блузочки і боса. Постягали з мене, бо думали, що не живу. Наді мною стояв начальник обласного відділу по боротьбі з підпіллям Яценко. Що це був він, я дізналася пізніше.

Яценко питався, чи я знаю, хто мене видав. Моя голова була замотана. Мене мучив страшний біль. Але не там, не в тому місці, де зайшла куля, а над лівою бровою. Я впала на гострий камінь. Він пробив мені череп і там застряг. Я стогнала і кусала губи – не так від болю, як від злості і жалю, що залишилася живою і тепер мушу терпіти наругу.

Яценко наказав віддати мої чоботи і блузочку. Мене взули, одягнули. Підклали до мене «Орленкового» бойовика «Ворона». Я зрозуміла, що «Ворон» – зрадник, що то він мене видав. Потім я дізналася, що й «Орленко» – працівник КГБ.

Того ж вечора мене вбрали у якийсь старий кожух (моїми речами ті голодранці вже поділилися), понесли на фіру. На обличчя падав лапатий сніг. Вони боялися, що мене будуть відбивати і по дорозі не їхали. Тряслися навманці, по вибоїнах. Нахилялося над підводою гілля, очерет. Лиш перед мостом через Лімницю виїхали на дорогу

Мене завезли в Калуш. Занесли в кабінет начальника НКВД полковника Лобача. Поставили на підлогу біля його стола. Він прийшов серед ночі на мене подивитися. Копнув ногою в голову: «Я за тобой, птичка, давно охотился!» Наказав мене пильно стерегти і пішов досипляти. Лікаря до мене не викликали.

Вранці мене схопили під руки і затягнули в лікарню. Лікар оглянув мої рани. Дуже дивувався, що я ще живу. Не вірив, що в мозку куля. Наказав готувати мене до операції. Лікар щиро перейнявся моєю долею. Я не хотіла ніякого порятунку, просила дати мені отруту. Він сказав, що його робота – рятувати. Попередив, що операція буде болюча. Ніякого наркозу застосувати не може, бо йому треба бачити мою реакцію.

Хірург запхав через дірку в черепі магніт. Витяг ним кулю. Не мав би він зі мною клопоту, якби я стрілялася своєю «дев'яткою». Я її залишила в криївці. Вороги забрали її разом з моїм архівом і бібліотекою. На свій останній зв'язок я йшла з «Різуновою» «сімкою». Цей легенький новенький бельгійський пістолетик партизанський командир подарував своїй дружині... Вона передала мені.

Лікар довго морочився з тим камінцем над бровою. Витяг і його. Довго промивав рану, бо камінець був брудний, і міг наробити більше біди, як куля. На чоло наклали шви. На голову – лиш пов'язку. Лікар (а він був ленінградець) сказав мені запам'ятати його адресу. Щоб я, як вийду з цеї біди, приїхала до нього в Ленінград, і він вставить мені платинову пластинку. Чи мені з моїми бідами було про таке думати? Так без тої пластинки ходжу і дотепер.

Біля мене і вдень і вночі були два охоронці. Через тиждень у палату ввалилося їх понад двадцять. Медсестра, Настуня з Завадки, сказала мені, що хлопці з Калуша хотіли мене викрасти. Енкаведисти дізналися про це і посилили охорону.

Лікар-ленінградець (старший чоловік, під шістедесятку) казав, що в нього такого унікального випадку ще не було. Доглядав мене, як дитину. Взяв мене на Свят-Вечір на перев'язку. Коли все зробив, лишив мене на столі і сказав нагодувати, а сам вийшов. Сестрички дали мені куті.

За кілька днів мене з лікарні забрали. Прийшли так, що лікаря не було, бо він не дав би. Мене підняли на відкриту машину, посадили між солдатами. Повезли до Станіслава. Але не гостинцем, бо до нього підходить Чорний Ліс, а вони боялися засідки. Машина поїхала аж через Войнилів, по тряскій дорозі. Я від такої їзди вмлівала. Чула ніби в сні, як у селах колядували...

У Станіславі мене замкнули в палаті-одиночці тюремної лікарні. На другий день до мене знову прийшов Яценко. Розповів мені про своє життя. Українець. Полтавець. Був рядовим у Петлюри. Запізнився з побачення. Його засудили на розстріл, замкнули. Виконати вирок не змогли, бо відступили перед червоними. Ті визволили. Поклявся їм служити. Переманював і мене. Я сказала, що він – зрадник, а я такою не була і не буду.

Потім Яценко підіслав до мене прибиральницю. Вона жила по сусідстві з Панчаками, де я була на квартирі. Я знала її як добру людину. Передала їй до мами листа. Вона віддала його... Яценкові. Він поїхав з листом у Рошнів. Наперед говорив з моїм стриєм (він був секретарем у сільраді). Яценко сказав стриєві, що я горда, що не хочу з ним говорити. Не знаю чому, але Яценко розповів стриєві і таке, що не мав би. Передав мої слова до Яценка: «Як я і піду до вас, то хіба для того, щоб у слушну мить вас зрадити і вам помститися!»

Почав Яценко, продовжили адвокати, начальник тюрми: всі впрошували, примушували мене написати відкритий «покаянний» лист. Не добилися нічого. Тоді напустили мені в камері диму. Запалили в коридорі несправну пічку. Я перестала бачити двері, задихалася, дим виїдав очі. Я кричала, гримала в шафку, що була коло ліжка. Вставати з нього я ще не могла, бо ліва моя половина була паралізована. Як треба було до параші, я скочувалася з ліжка і повзла по підлозі, загрібаючи здоровою правою рукою, як веслом. Так пересуватися тепер боялася, бо дим біля підлоги був густіший.

Вони не хотіли мене задушити, а лише зламати. Прийшов начальник тюрми. Обізвав мене недопеченим гусеням і спитався, чи я вже буду робити, що накажуть. Я сказала, що слухаю лиш свою совість.

Повернувшись з Рошнева, Яценко розповів про розмову зі стрийком. Сказав, що мама пришле мені посилку. Я зрозуміла, що мій лист до мами не дійшов. Мені було дуже шкода, бо я написала в листі, що як я не вернуся, то аби вони поховали мої кісточки. Я відіслала в листі осколки з черепа, які куля загнала в мозок.

Мене мучили далі. Не били. їх тортури були вишукані. Спочатку перевели в одиночку, в якій ніби спеціально розводили щурів. Їх було так багато. Там не було вікна, не було ліжка, а була лише параша. Я її побачила, як відкривала двері Ледве до неї в темноті досунулася. Я просиділа на тім смердючім відрі добу, а, може більше. Щурі підскакували мені аж до голови, гризли мені чоботи. Були голодні. Як кожна дівчина, я боялася мишей. Що вже про щурів казати...

Всевишній допоміг мені витримати муку. Мене знову затягли в мою «палату». Я ночами не спала. Медсестру з побутових в'язнів, яка часом до мене навідувалася я впросила носити мені люмінал. Я його збирала. Випила за раз 8 пігулок. Ранком не пробудилася. Прибігли лікарі з зондом. Не дали вмерти.

Медсестра була до мене добра, бо їй приглянулися мої чоботи. Мало з ними не пішла.Чо6оти в неї відібрали, а її пустили етапом. За люмінал вона би поплатилася але я її не продала.

Яценко далі не давав спокою. Якось прийшов з медсестрою. Як я знову відмовилася стати сексоткою, наказав медсестрі мене вколоти. Я корчилася від заштриків з болю, тратила пам’ять, марила. Він приходив і уважно слухав. Потім казав, що я мелю нісенітниці.

Вони нічого не добилися і з заштриками. Я від них дуже тратила сили, і їх відмінили.

Мене перевели в загальну тюрму 28 лютого 1947 р., але також в одиночку Мені стало трохи краще, бо я навчилася ходити. Почалося слідство. Я йшла на нього спираючись на стіну. Як я падала, то мене вели під руки.

На першому допиті поки питалися, хто я і звідки – я відповідала. Як дійшло до підпілля – сказала, що відповідати не буду. Я мовчала і на другому допиті. Тоді слідчий викликав наглядача. Шепнув йому: «Трі раза!»

Мене повели в підвал. Я там довго йшла, поки не дійшла до глухої стіни. Сказали стати до неї лицем, підняти руки. Я їх піднести не змогла, лише сперлася до стіни. Гримнув постріл. Хвиля від кулі підняла мені на голові волосся. Бахнуло ще раз. Третього вистрілу я не чула. Опам'яталася вся мокра. Відливали. Мені тоді було дуже страшно. Набагато легше приймати смерть від себе, як від ката.

Як мене привели назад, слідчий спитав, чи я вже буду говорити. Я кивнула. Дала волю своїй фантазії. Але мене довго не слухали. Завели в камеру і кілька днів не чіпали. Я зрозуміла, що перевіряють мої «свідчення». Так і було. Як мене викликали знову, то там уже сидів Яценко. Кричав, доки я буду їх дурити. Я сказала, що я їх дурила і дурити буду, поки будуть мене мучити. Мене відвели в камеру.

У камері я застала якусь жіночку. Дуже нею втішилася. Кажу: «Сексотка ти, чи ні – одне слава Богу, що є жива людина!» Вона розплакалася. Призналася мені, що має вивідати в мене про «Дениса» – окружного СБ. Я сказала їм передати, що «Денис» не такий дурний, аби після мого провалу сидів на одному місці і чекав, щоб його взяли. Сексотці порадила не вірити обіцянкам енкаведистів. Її не будуть поважати ні свої, ні чужі.

Вона довго в мене не була. Пішла по етапу.

Я пробула в одиночці ще місяць чи два. На слідство вже не кликали. Повели до фотографії. Це знак, що йде до суду.

Мене перевели в загальну камеру. Там я зустріла свою сестру, тету, багатьох з Рошнева. Вони думали, що я вже на тім світі. Я всіх веселила своєю розмовою. Вони дуже дивувалися, що я при такому здоров’ї, ще можу веселитися. А я після одиночки не могла натішитися людьми.

Суд відбувся 23 серпня 1947 року. Присудив мені статтю 54-1а – 25 років виправно-трудових таборів і позбавлення прав на 5 років. Я була вирокові... рада. Як виглядала би я перед своїми, якби мені дали 10 чи 15 років?..

У жовтні «чорний ворон» повіз мене до Львова на пересилку. Вона була переповнена. Кілька годин ми чекали за парканом. Потім ввели, дали їсти іржаву тюльку.

Йшли дощі, були вже приморозки, а нас тримали надворі. Мій кожух на ранок примерзав до землі. Лиш через місяць помістили нас у коридор ІІ-го корпусу. Хоч у нім не було нар, але там було ліпше, як під голим небом. Змилосердилася гуцулочка Леся – впустила мене на своє місце, а сама перейшла в коридор. Ненадовго, бо 25-річників перевели в 12-й барак – пересилочний БУР (барак посиленого режиму). Там я зустріла свою товаришку – сестру «Роберта» Оксану Мельник. Відросло моє волосся (в Калуші перед операцією мене постригли наголо), і Оксана мене чесала. Вона піклувалася мною, як мама.

Напроти нас у БУРі була чоловіча камера. Хлопці, як ішли на прогулянку, вкидали нам в годівницю записки. Мої нари були коло дверей. Мені потрапила в руки записка від Миколи Куделі. Він писав, що з ним є сотенний з Чорного Лісу, і той мене впізнав. Як нас вели на прогулянку, вони вилазили на грати і зазирали. Питався, чи дійсно це я. Добре, що ця записка попала до мене. Моє псевдо знала лише Оксана Я його не афішувала. Миколі я відписала сама.

Хлопці повідомляли,що випускають підпільну рукописну газету «Воля в’язня». Просили, щоб ми дописували. Я післала свій вірш. Про себе. Вони його помістили.

У ручці кошика, яким носили передачі, відправляли газети на волю. Ми готували відіслати восьме число. Оксана вшила кисет, поставила у нього газету і зроблені нами з хліба вервечки. Прийшли енкаведисти і вигнали нас усіх у коридор. Шмон зробили тільки при одній сексотці. Вона показала комендантові, де кисет. Бачила, як Оксана ховала.

Всіх пустили до камери. Мене забрали до коменданта. Тут перший раз за всю неволю мене били. Їх три показували мені «п'ятий кут». Від того у мене на спині виріс жировик-ліпома.

На цьому не скінчилося. Мене відвели до начальника табору. Він наказав одягнути на мене гумову сорочку. Ще й з капюшоном. Від неї тріщали і голова, і кості. Ліпше би ще били.

Закликали лікаря. То був в'язень, який вислужувався. Порадив відправити мене в карцер. Без сорочки з гуми, бо вона за кілька годин робила з людини покійника. В карцері я не змогла лягти навіть на бетонну підлогу, бо її заливало нечистотами з туалету. Можна було присісти лиш на суху латку в куточку.

Мене морили в карцері 10 діб. Тримали би й довше, але треба було посадити якогось «страшного бандита», і мене перевели в одиночку з підлогою. На ній я відіспалася.

Ці муки я перетерпіла за газету. Допитувалися, хто її видає. Я казала, що знайшла її на прогулянці.

У тій «комфортабельній» одиночці я сиділа 20 днів. Ще через тиждень поїхала етапом. Товарняк віз нас через Москву, в Мордовію. Тяжка то була дорога. Ми мерзли, терпіли голод і спрагу.

У Мордовії нас загнали в 1-й лагпункг, у старі бараки. Тут були «видатні» в’язні: сестра Троцького (працювала в бараці), Мур'є, Стасіва, Олтаржевська. Вже не пам’ятаю, хто ким був на волі.

Я зустріла багатьох зі свого терену: медсестру «Циганку», «Марійку» (Рудкевич Ганну з Новиці). Майже всі наші працівники на швейній фабриці. Я там робити не могла. Сторожувала в бараці. Я мала досить багато часу. Багато читала. Робила собі з написаного конспекти, щоб легше було вечорами і по неділях розповідати дівчатам. Я так чекала, щоб вони поприходили з роботи.

Звичка гуртуватися не покидала нас і в таборах. Ми проводили різні вишколи. Маскували їх під релігійні зібрання, бо за них менше карали. Ми в таборі багато молилися. У щирих молитвах просили Всевишнього бути милосердним до нашої України. Дівчата взялися випускати «Волю в'язня» і в Мордовії. Я була однією з ініціаторок. Дуже допомагала мені «Циганка» і киянки – Галя та Люда. І з нашої столиці були політичні. Національне відродження в Києві – не на голому місці!

До шмону вийшло три числа. На шмоні у мене знайшли лиш конспекти про подорожі Васко де Гами і Амундсена. По шмоні мене викликали до оперуповноваженого Баранова.

Опер був людяний. Сказав, що знає від табірних сексотів, що я випускаю газету. Хотів навіть сексотку привести. Я попросила того не робити. Опер вмовляв мене не привертати до себе уваги, бо з моїм здоров'ям найлегша кара буде для мене тяжчою ніж для інших.

Такі, як Баранов, довго в таборах не затримувалися. Його замінив Миронов. Наша Іванишин, гуцулочка з Коломиї, назвала його Нероном. Він цю кличку виправдовував. Дуже любив вриватися в кухню, де дівчата готували собі їжу з отриманих в посилках продуктів і скидати все з плити на підлогу.

Неронові нашептали майстри. Він переглянув мою справу. Запроторив мене на 168 діб у БУР. І там була добра душа – наглядач Іван Толстіков. Його родичів –полтавців розкуркулили. Він уже народився в Мордовії. Прізвище його родичів було – Товсті. Коли Іван чергував, то пускав мене провідувати Марійку Ковальчук зі Стопчатова.

Дівчата підняли бунт. Мали дві вимоги: щоб не примушували їх працювати в свята, і щоб випустили мене з БУРу. Начальник табору сказав, що мене випустить, як я виведу на роботу дівчат і стану обліковцем. Я відмовилася. Мене перестали випускати на прогулянку.

Іван Толстіков, порушуючи режим, давав мені іноді глипнути свіжого повітря. Він попередив, що мене чекає етап. Пішов до Марійки, і вона принесла мені харчі на дорогу. В потемках, щоб не бачили дівчата, мене перевезли підводою на 16-й лагпункт, де були майже самі інваліди. І там перші два місяці я пробула в БУРі.

З БУРу мене перевели в зону, але ненадовго, бо з 16-го мали робити табір для побутових, і нас усіх перевели в 6-й. Начальникові 6-го уже сказали, що я «бунтую» молодь. Він мене викликав і попередив, а потім щоб мене хоч якось ізолювати від дівчат, перевів у барак, де були люди похилого віку. Як я була вдячна йому за таку «кару»! У тім бараці мучився в неволі цвіт української нації.

Була там дружина славного нашого композитора Олександра Барвінського. Мала в зоні кімнатку, де ліпила, оздоблювала дзеркала і малювала малярка і скульптор Ольга Маруневич.

Тут я мала зустріч, за яку дотепер не надякуюся Всевишньому: я зустріла в табірному бараці нашу легендарну січовичку справжню Степанівну – Олену Дашкевич. Вона працювала в бібліотеці. Видавала мені найкращі книжки. Дуже дбала про мою освіту. Якось спитала мене, чому я взяла собі таке псевдо. Я знітилася, хоч такого питання сподівалася, потім пояснила, що не я взяла собі таке псевдо, а мені його дали. Герой наш «Різун»-«Грегіт», як я перший раз попалася йому на очі (я принесла в Чорний Ліс ліки і медичні матеріали для поранених), підкликав мене і сказав: «Будеш, дорога, другою Степанівною!».

Перебування біля Степанівни – найсвітліший мій спогад за всю неволю. Я з усіх сил намагалася, щоб я більше помагала в бараці старшим паням, ніж вони мені.

Часом забігала я на 6-му у бараки для молодих. Там я зустрічалася з гімназійною товаришкою, повітовою Галича, Пташник Марійкою (ми називали її Пташкою), секретаркою «Роберта» «Рутою» (Галя з Долини, прізвища не пам'ятаю), Ольгою Мараневич, Даркою Майданською – маляркою зі Станіслава.

З 6-го лагупункту мені було йти найтяжче. Всіх інвалідів з 6-го перевели на 13-й. Там не було ніякого виробництва, але для мене роботу знайшли. Послали обліковцем в пральню. У таборах тоді запроваджували госпрозрахунок.

З пральні мене перевели рахівником у контору. Але з 13-го мали робити чоловічий табір, і я опинився в 10-му. Тут я зустріла свою рошнівську сусідку Настю Легун. Вона взяла мене в індпошив обліковцем. На 10-му був інтернаціонал: латиші, естонці, москвичі. І лише 8 українців. Жили дружно. Біда єднала всіх.

Я працювала в 10-му чотири роки. Зі смертю Сталіна зблисла надія на волю. Почали звільняти. Спочатку – малолітніх, потім – з малими реченцями. Ми, 25-літники, сподівалися, що дійде й до нас.

Треба було мені готуватися до звільнення. Я не мала в що одягнутися. Написала мамі листа в Караганду – вона була там з моєю молодшою сестрою Марусею на висилці. Мама прислала мені матеріал на плащ. То була єдина посилка, яку я дістала в таборі. І то не з України. Мені естонки пошили плащ задармо. На зароблені гроші купила суконку.

Настя звільнилася на рік раніше. Я знала, що мене на Україну не пустять, і передала їй до Рошнева мої вишивки: Ісуса Христа на Голгофті, Пречисту Діву Марію і ще одну вишивку, на якій у рамці з колючого дроту – дівчина з пістолетом біля скроні. Внизу напис: «Краще впадь, а не зрадь!»

Мене викликали на комісію 5 травня 1956 р. Сказали прийти з фотографією. Я знала, що то вже – воля! Тиждень чекала я за зоною на паспорт. Ще тиждень діставала квитки. Поїхала в Караганду, точніше – в Кар-Караколінськ. Там працювала обліковцем на пункті «Заготзерно». При допомозі колишнього політв'язня Петра Лавріва, який працював старшим бухгалтером в обласній конторі, я влаштувалася на роботу в Караганді – теж обліковцем в «Заготзерно». Я квартирувала у його мами.

Петро порадив мені піти на вечірні курси бухгалтерів. За півтора року я дістала диплом.

Ще в Мордовії я листувалася з політв'язнем Петром Наконечним. Він у 57-му звільнився і приїхав до мене. Ми одружилися. Надрайонний Долинщини Іван Долішній, який працював у Караганді шахтарем, купив за свої гроші хатчину. Їх там ліпили одна до одної, як тепер гаражі, у так звані лінії. Вони були покриті дошками, зверху – рубероїдом, який закидували землею. На хатах росли буряки, помідори...

Сестра моя й далі в Караганді. Мама в 57-му вернулася в Рошнів.

На Донеччині, в Слов'янську, жив брат мого чоловіка. Він кликав нас до себе. Чоловік поїхав. За півроку – я за ним. То вже була Україна. Але не така, як мені хотілося.

Я обійшла в Слов'янську 23 установи. Я мала два дипломи, але роботи для мене не знайшлося. Ледве влаштувалася сторожувати. Допоміг Донецький обком КПСС.

У 81-му внадився мені до хати уповноважений Донецького КГБ Скляров. Хотів зробити на мені кар'єру: вговорював написати компрометуючого листа на ОУН і УПА. Обіцяв, що опублікують його лиш за кордоном. Я ніяк не могла того «товариша» збутися.

Скляров не добився від мене нічого, то вчепився мого сина. Намовляв Володимира на співпрацю, обіцяв золоті гори. Не помагали обіцянки – почав погрожувати. Володимир з ним не церемонився. Він відчепився.

У тому ж році мене викликали ще і в Слов'янський КГБ. Хотіли того ж. Я сказала, що як напишу – то саму правду. Їм моєї правди не було треба. Вони приходили навіть серед ночі, влаштовували допити. Перевіряли, чи до мене не приїхав хтось з закордону.

Я зітхнула вільніше, як почалася «перебудова».

У лютому 1993 р., перед днем совіцької армії, прийшов до мене посланець від ветеранів великої вітчизняної війни. Пропонував допомогу. Я, звичайно, відмовилася.

Галицький собор (Галич). 1993, № І. С. 10-15.