Дата публікації допису: Mar 22, 2013 8:6:8 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Комсомольці приїжджали забирати решту харчів
Одного дня мене покликали на побачення. Маленька кімнатка була перегороджена двома парканами – за одним було нас кілька в'язнів, а за другим наші рідні. Посередині між парканами стояв наглядач, чув наші розмови й стежив, щоб наші рідні нічого нам не передавали. Побачення тривало лише 15 хвилин; розмови провадилися на близькій віддалі, але всі жінки й в'язні в нервовому піднесенні намагалися за такий короткий час обговорити якнайбільше різних родинних справ і через це непомітно для себе говорили все голосніше та голосніше; долучався ще плач жінок, а тому тяжко було почути слова своєї рідні.
Дізнався я, що в Зінькові дуже тяжко купити хліба, так що мені передали те кіло, що його купили, ставши в чергу, в Полтаві. Для харчування п'ятичленної родини до врожаю 1933 року дружина моя придбала мішок (40 кгр.) жита й три мішки (120 кгр.) кукурудзи, (в січні 1933 р. до моєї родини приїхала саньми хлібна комісія з комсомольцями, щоб забрати решту харчів, але їй не пощастило виконати цю каїнову роботу, бо добродій Григоренко попередив мою дружину.) купити зерна або борошна ніяк не можна, бо ніхто його не має; колгоспи з-під молотарки відвозять до Гадяча на елеватор все зерно, що намолочують; аналогічні вісті переказали в'язням рідні з інших районів Полтавщини.
Побачившись з рідними, ми не так журилися власною долею, як долею рідних; ми за ґратами щоденно стало мали кусник хліба, а наші діти – діти хліборобів «на волі» – цього не мали.
Крок у бік і будеш застрілений
Нас вишикували на в'язничному подвір'ї по чотири й сказали: «Хто з строю ступить крок у бік, буде застрілений; якщо хто впаде знепритомлений – не зупинятись, а переступити через нього й іти далі; хто не зможе донести речей, залишай їх на дорозі та йди далі.»
Тоді, за наказом начальника конвоя, стрілки подали патрони в цівки гвинтівок, і колона в кількасот в'язнів з клунками на раменах, оточена собаками та стрілками військ ГПУ, погожого вересневого дня 1932 року крокувала брукованими вулицями Полтави на південний залізничний двірець.
За нами йшов гурт у кількадесят жінок і матерів, що того дня прибули на побачення; обливаючись сльозами, провожали вони своїх рідних у далеку непривітну Московщину.
Прохожі полтавчани пильно вдивлялися, зором шукаючи серед нас знайомих, тих, що возили на базар до Полтави молоко, сметану, сир, масло, яйця, городину, садовину та інше, й журливим поглядом провожали нас; вони не тільки співчували нам, як землякам, а й журилися за власний добробут – бо чим більше таких валок хліборобів вибувало з Полтави, тим бідніше й бідніше виглядали колись переповнені продуктами базари Полтави.
Наблизились ми до школи; дітвора, що мала перерву, вибігла з подвір'я школи й геть заповнила пішоходи. Діти з острахом уп'яли в нас очі, й не одно з них з турботою в душі думкою питало – а може й мого татуся так само поженуть до Московщини копати канали, будувати фабрики, ліс рубати. Дивлячись на наші змарнілі, виснажені обличчя, деякі з дівчаток втирали очі хустинками – може й тих діток батьки були заарештовані, а ми, як живі свідки, нагадували їм долю їхніх батьків.
Проходили ми вулицею Панаса Мирного, потім йшли повз будинок В. Короленка; спало мені на думку, що ці письменники, що мешкали в Полтаві – замість того, щоб плекати й звеличувати братню любов поміж українцями й ненависть до москаля – в своїх творах з соціяльно-клясовими настановленнями затроювали душі українців братоненависництвом. А тепер жнемо загибельне для українського народу жнитво – без гризот сумління українці допомагають ворогові нищити українців.
На двірці нас, по 30 осіб, розмістили в товарових вагонах з заґратованими колючим дротом люками, двері зачинили на засуви, й через кілька годин ми залишили Полтаву й у ній ув'язненого Афанасія Теслю, опікуватися над яким старший брат Дмитро доручив своїй дружині.
У пересильній в'язниці Харкова
На ранок ми зупинились на запасових коліях у Харкові; на команду ми стали по чотири, й нас погнали до пересильної в'язниці. Мене одвели до великої, переповненої камери, до якої не потрапив ніхто з моїх земляків. Третина в'язнів були уркачі – отже крадіжки були явищем звичайним і не караним. Моя спроба організувати відплату не повелася; ми, селяни, не виховані в дусі хоч би професійної солідарности – сусіда обікрали, байдуже, аби не мене. Через те третина камери верховодила над двома третинами – така наша селянська байдужість дуже шкодила й шкодитиме.
Примістився я під нарами поруч двох студентів з Одеси. Один з них Дибек, здібний, енергійний, був засуджений на три роки за нелегальне розповсюдження власних антисовєтських націоналістичних віршів; Дибек читав мені свої вірші, а я йому свої – отже мав товариство до душі.
З в'язниці написав я листівку на ім'я родички П. Ф., що в той час мешкала в Харкові. Скоро дістав від неї передачу: садовину, кіло чорного хліба (стільки можна було дістати в тодішній столиці України, простоявши кілька годин у черзі) та книжку чистого паперу в твердій обкладці. Ту книжку я зберіг і тепер маю замітки понад двадцятирічної давности.
У Харківській пересильній в'язниці була гірша ніж у Полтавській баланда, більше було вошей та блощиць, більшим було переповнення камер та більша була сваволя злодійсько-босяцького елементу.
Ватажок босячні нашої камери Рашевський був колишній студент; цікаво, що в рисах обличчя він мав щось спільне з тим Рашевським, що в Полтавському тюрпозі був камерним сексотом. Одного разу його «братва» через пильне береження не змогла вкрасти у нас харчів; від зголодніння Рашевський «розпсихувався», почав ганьбити совєтську владу й врешті вигукнув: «Через того сифілітика Леніна маємо ми такі нестерпні умови життя!».
Чи був Ленін сифілітиком, чи ні? – це не є істотно важливим. Все однаково, мисляча частина людей трактує Леніна гірше ніж босяка. Босяки ж крали у людей тільки майно; люди на них плювали, й за це не було кари. А Ленін, проводир революції, винищив квіт людства на просторах колишньої Російської Імперії й утворив там такі тяжкі політичні й соціяльні умови, що відважніша та морально стійкіша частина населення бралася за зброю, творила осередки спротиву, а менш стійка частина людей, що все таки не могла стерпіти тяжкого уярмлення й працювати напівдурно, йшла в босяки. За вчинені гетакомби злодійств бридке мертве тіло Леніна виставлене, як святощі, й плюнути на нього не вільно, бо за цим слідуватиме тяжка кара.
Той прилюдний плювок босяка Рашевського на особу Леніна був – за совєтських умов – відважною дією, й тому це заохотило мене «поритися» в босяцьких душах. Раніш я, як і всі інші, гидував цієї категорією людей, але в кацеті я вже провадив розмови з босяками, цікавився їхньою автобіографією.
Серед босяків було багато виходців з колишніх статечних родин; дівчата-повії, коли я торкався моральної сторони їхнього життя, не хотіли слухати й відходили від мене – лише одна з моїх співбесідниць стала гірко плакати й сказала: «А все таки я пропаща!». З української частини босяків більшість потрапила в те середовище не від лихої від природи вдачі, а через тяжкі обставини – батьків розкуркулено, вивезено на Сибір, розстріляно, вивезено батьків до кацету, або вони померли з голоду і т. п.
На загал босяки були енергійними, рішучими й часто талановитими на дотепи й антисовєтські пісні. Вони не годилися з тим, щоб людина тяжко працювала й за це мала напівголодне існування; через те босяки ненавиділи Леніна, бо були свідомі того, що стали жертвами його побудови «справжнього соціялістичного раю» на землі.
Безпритульна дітвора, з якої витворюються соціяльно-шкідливі елементи, поставала в наслідок тяжких соціяльних умов – жахливої павперизації трудівників міста й села в совєтсько-московському царстві. В цьому переконує нас такий факт. В Англії мешкає в тому ж місті що й я, українець В. О-ко, що під Совєтами був караний по ст. 35-й (соціяльно шкідливий елемент), прибув до кацету, до Сосновця тим же потягом, що й я, і перебував на 1-му таборовому пункті. В Англії він живе вже сім років, весь час працює й добре працює, купив собі «будинок», має дружину-англійку; від праці своїх рук він ситий, зодягнений, має за що купити квитка до кіна й випити гальбу пива; поліція з ним не має клопоту. Отже наш земляк В. О-ко, що під Совєтами був соціяльно-шкідливим елементом – в англійській соціяльній системі, де людська праця належно ціниться, є корисним елементом. А якби робітники англійці за ті сім фунтів, що вони одержують тижнево, могли купувати харчів, взуття, одягу тощо тільки стільки, скільки вони тепер купують на один фунт, то ще невідомо, чи досконала англійська поліція могла б дати раду дерти-бойсам.
Матушка да Расєя всєму свєту галава
21-го вересня 1932 року нас кілька десятків в'язнів викликали з камери з речами й повели до лазні, а одяг забрали до дезінфекції. Після санобробки нас примістили в залі клюбу, а наступного ранку дали нам баланди й хліба й почали викликати партіями осіб по двісті.
Годині об одинадцятій викликали й мене, конвоїри зробили обшук, і ми, з речами в руках, оточені конвоєм, рушили в одчинену браму. Зразу ж після виходу на вулицю я побачив свою родичку в черзі до вікна, де приймали передачі; вона теж побачила мене, вийшла з черги та йшла пішоходами близько мене, витираючи хустинкою сльози.
Прогнали нас вулицями Харкова, й, не доходячи до залізничного двірця, вийшли ми на запасову колію, на якій стояв довгий потяг з столипінських вагонів, (вагони, спеціально виготовлені для транспортування в'язнів з наказу царського прем'єра Столипіна) і нас почали розміщувати по обох боках переділів вагонів. Моя родичка простежила, до якого переділу вагона я потрапив, і попросила стрілка передати мені передачу, в якій було більше кіла хліба та інші харчі.
Щоб якнайскорше вивезти з України національно свідомий елемент, активно діючий у обороні України та її народу, в наш етап включили в першу чергу політичних в'язнів, організованих тоді в основному в СВУ. Криміналісти ж переважно не вивозились, а лишались у в'язницях; наприклад, наш земляк Фесенко, молодий чоловік, засуджений на десять років за вбивство, зовсім не був відправлений на північ, а через два роки був випущений на волю; а в той же час політичні в'язні, літні чоловіки навіть тільки з трирічним присудом, всі були відправлені на північ,
Надвечір, коли вже всі вагони були заповнені в'язнями, потяг рушив. На скруті колій вікна нашого переділу були звернені до заходу, й через грати сонечко своїм вечірнім промінням на мить заглянуло в наш переділ, ніби прощаючись з нами на Українській Землі.
Потяг рушив – і припинились балачки; в'язні замислились; кожний замкнувся в собі; ритмічне вистукування вагонових коліс наганяло тугу-біль на душі. – Нас везуть у неволю до Московщини! – молотом било по свідомості в'язнів.
У дорозі давали нам грамів 300 хліба, біля 100 грамів солоної риби; один раз на день ми одержували грамів 300 сирої води й дуже терпіли від спраги.
Везли нас з довгими зупинками на станціях. В Орлі стояли майже цілий день. Лежачи на полику, спостерігав я через вікно частий відхід потягів-порожняку на Україну (в тому числі й столипінських вагонів) і прибуття з України навантажених потягів – короби з вугіллям; невідомо чим навантажені криті вагони. Прибув потяг з худобою; провідники худоби в полотняних вишиваних сорочках з відложними комірцями (на зразок, як у наших Диканців) в жилетках поверх сорочок, повискакували з вагонів, і кожен двома відрами носили до вагонів воду й напували худобу. Скінчили напувати, й за кільканадцять хвилин потяг відійшов. Отже в царстві соціялізму людей трактували гірше ніж худобу, бо худобі при транспортуванні давали досхочу води, сіна й не затримували потягів на станціях.
Шостого дня їзди наш потяг пірнув у море вагонів на одній з станцій Москви; кожен в'язень хотів хоч крізь грати глянути на зненавиджену Москву, що грабує й поневолює нашу любу Україну; то ж її невільниками є ми українці, й оце нас везуть розбудовувати Московщину. Та хіба тільки нас – он недалеко стоїть ще потяг з столипінських вагонів, а далі товарняк з люками, заґратованими колючим дротом, за яким виглядають виснажені змарнілі чоловічі постаті у вишиваних сорочках. А ген на віддалі ряд кранів з довгими шиями, мов лелеки на болоті жаб, клюють своїми ненажерливими ковшами з коробів-вагонів вугілля нашого Донбасу. Поруч нас у вагонах піють півні, реве худоба, верещать свині – Москва ж потребує свіжого м'яса, вугілля, рабів тощо.
За кілька годин наш потяг поїхав колією Москва-обходная, а на ранок, коли потяг зупинився на якійсь станції, ми дізналися, що прямуємо на Вологду.
Від Москви до Вологди ми їхали кілька днів смугою непривітних лісів, серед яких зустрічалися такі ж на вигляд непривітні дерев'яні темно-сірі хати, господарські будівлі та церковці російських деревень.
Після зупинки в Вологді ми поїхали залізничною колією, що веде до Мурманської магістралі. Точилися здогади, куди ж то нас везуть – у Мурманські або Волховські табори, чи в Апатити, чи в Кемь, чи на Біломорканал. На одній з станцій тої колії, після роздачі хліба та риби, стрілок подав мені відро з водою.
– Нарешті чай! – з радістю сказав я, на що в'язні, що дивилися в вікно, вибухнули реготом. Я побачив перед нами вільховий луг, а близько біля колії рівчак з водою; стрілки відрами черпали з нього «чай», що від коріння вільх був темно-жовтий. Спрага змушувала нас пити й таку бурду.
Мали ми довші зупинки в Петрозаводську та Мєдвєжій Горі, (в Мєдвежій Горі був осідок управління Біломорсько-Балтійських таборів) там із вагонів взяли кільканадцять в'язнів різних фахів. Нарешті, на 12-й день подорожі, 4-го жовтня 1932 року на роз'їзді Сосновець стрілок, відчинивши двері вагона, крикнув: «С вєщамі виході!».
Ми вийшли з вагонів. Нас згрупували в три колони по кількасот людей у кожній і оголосили, що ми прибули до розпорядимости Сосновецького відділу таборів Біломор-Балтійського канала; кожна колона під окремою охороною стрілків ВОХР і з окремими урядовцями УРЧ рушила до таборових пунктів.
Б. Б. Л. – Бєломорско-Балтійскіє Лагєря
Занотовую московською мовою прізвища шефів і назви окремих частин системи Б. Б. Л.
Начальнік Главного Управлєнія Лагерей ОГПУ тов. Берман з осідком у Москві. Він, як ідеолог і організатор системи таборів, беззмінно посідав цю посаду. Шефи ГПУ-НКВД зникали, а Берман усе лишався. Прикрашений орденами, зірками та медалями, в салон-вагоні особистого потяга курсує він зі своєю жінкою та чисельною охороною по «нєоб'ятной» родінє. Напередодні приїзду Бермана до Сосновецького відділу по бараках у в'язнів робили ретельний обшук, забирали бритви, ножі, виделки тощо – відібраних речей потім не повертали.
З осідком у Мєдвєжій Горі перебували:
Начальнік Бєл.-Балт. Лагєрей тов. Фірін.
Начальнік работ Бєл.-Балт. Канала тов. Френкель.
Зам. начальніка Бєлмсрстроя тов. Рапопорт.
Всі вони були жиди (на жидівському питанні коротенько зупинюсь пізніше.)
Організаційна будова відділу (отдєлєнія) Б. Б. Л.:
УРЧ (учотно распрєдєлітєльная часть) є одною з найважливіших. УРЧ приймала й формувала для відправлення етапи, вела облік проданих в'язнів-фахівців, досконало упорядковувала кожноденні зміни спискового складу в'язнів; якщо хто вмирав, то вже на завтра УРЧ переносила особисту картку померлого з відміткою, коли помер, до картотеки вибувших; нотувала тих, хто потрапляв до шпиталю.
В УРЧ було відомо, звідки в'язень походив, коли, ким, по яких статтях кодексу й на кілька років був засуджений, в якому бараці мешкав, у якій колоні працював, яку виконував роботу, на скільки відсотків виконував норму та який фах мав в'язень. Згідно з табелем УРЧ госпчастина відпускала продукти для кухні; УРЧ стежила за терміном кари кожного в'язня й звільняла тих, хто відбув свій термін, та переводила поквартальне зарахування (зачот) робочих днів. Коротко – УРЧ була таборовим радаром, що зразу ж зафіксовував найдрібніші зміни в положенні в'язня. Апарат УРЧ у великій мірі складався з в'язнів політичних з високою освітою – юристів, статистиків, офіцерів та інших.
Третя Часть – була прямим спадкоємцем «третєго отдєла» жандармерії царської Росії, який відав політичними в'язнями, засланими тощо. Третя частина створила серед в'язнів широку мережу сексотів, переводила слідства в різних справах – виробничих, побутових, політичних та інших, давала чи не давала дозвіл на побачення з родичами, стежила, щоб політв'язні не працювали на адміністративних та господарських посадах, у таборах, цензурувала листи до в'язнів і від в'язнів. Для таборян Третя Часть була чимсь подібним до ГПУ на волі.
ВОхр (воєнізірованная охрана) несла охорону таборових пунктів – на вишках, прохідних брамах, біля таборових склепів, та бараків РУР-а, біля рурівців під час праці й взагалі була подібна до міліції. ВОхр була на сто відсотків укомплектована з в'язнів «битовиків» (злодіїв, вбивників тощо), а командири були вільно наймані. Видавалось, що всі вохровці були москалі, але я бачив між ними й білоруса та українця – цигана з мого міста Зінькова з Беївської вулиці Івана Калниша. Він уже кілька разів відбував кару; цей раз перебував на Біломорканалі за кобилу чи за коня – він був стрілком ВОхра на другому таборовому пункті Сосновецького відділу.
П. Т. Ч. (Проізводствєнно-тєхнічєская часть) – керувала будівництвом об'єктів – шлюзів, водозливів, гребель, водосховищ, трас канала, рубкою й спуском на дно ряжів, перенесенням із зони затоплення колії і т. п. В ПТЧ працювали в'язні інженери, майже всі політичні.
Фінчасть (фінансовая часть) – вела облік затрат будівництва канала по об'єктах, переводила виплату заробітньої платні вільнонайманим і преміяльної винагороди в'язням. Апарат фінчасті складався переважно з політичних в'язнів.
Хозчасть (хозяйствєнная часть) – годувала, одягала, взувала в'язнів, за крилатим висловом, до смерти. Хозчасть відала склепами з продуктами, одягом, взуттям, інвентарем, фуражем, матеріялами та іншим. Мала у себе відділи: постачання, ларьковий, кухні-пекарні, лазні-пральні, транспорту, сільського господарства та інші. В хозчасті працювали переважно битовики.
К. В. Ч. (Культурно-воспітатєльная часть) – завідувала клюбами, бібліотеками, фаховими вечірніми курсами, аматорськими гуртками, сприяла розповсюдженню держпозик та квитків Осоавіяхима, видавала ударницькі книжки, брала участь у щоквартальному зарахуванню (зачоті) робочих днів в'язням і т. п. Працювали в ній тільки битовики.
Норміровщікі (нормувальники) – не були окремою частиною відділу табору. Досить скромне бюро нормувальників було зненавиджене всіма в'язнями, бо від нього залежали наші пайки хліба; воно встановляло норми виробітку на кожну працю до бригади, що закопувала трупи в'язнів, включно. Політичні в'язні ухилялися працювати нормувальниками.
Заввага
Моє перебування в'язнем у таборі невільничої праці було в роки найлагіднішого режиму й найліпших побутових умов – читач це має взяти до уваги. Такий період почався в 1930 році й припускаю, що тягся до 1937 року – до єжовщини.
До 1930 року в невільничих таборах в основному були такі засуджені: заможні елементи міста та села, панотці УАПЦ, вчителі, офіцери й взагалі патріотична інтелігенція України та інших поневолених Москвою земель та так звані «бувші» люди різних рангів, чинів і станів; серед останньої категорії був помітний і русский елемент. Всі ці в'язні офіційно позначалися «к-р» (від слова контрреволюціонери).
З другого боку були в'язні криміналісти – злодії, босяки, вбивники, розтратники. Криміналісти мали офіційну назву «битовикі», або соціяльно близькі (до партії й уряду) елементи.
Весь час – до і після 1930 року – таборова адміністрація, ВОхр, обслуга, до кухонь включно, згідно з розпорядженням влади, складалася з битовиків. Але до 1930 битовики мали право необмеженої сваволі над політичними в'язнями.
Те, що я чув від в'язнів, що перебували в таборах до 1930 року було таким жахливим, що немовби й не випадає про таке згадувати в теперішній культурний відрізок часу, коли так багато пишуть і виголошують про свободу, поступ, добробут, гуманність, демократію тощо. «Старі» в'язні, порівнюючи тогочасні умови з попередніми, казали:
– Тепер є «благодать». Не виконав норму – маєш менше хліба й гіршу баланду, а тоді за невиконання норми б'ють було дрючками до смерти. Коли було не поздоровиш злодія, то роздягнуть, зв'яжуть – хай дві години комарі кусають. От ти, чоловіче, маєш золоті зуби, й до цього часу голова твоя на карку, а тоді її одрізали б і золоті зуби повитягали. Тепер, коли під час праці в'язень від виснаження знепритомнює, то його відводять до шпиталю, переводять до команди слабосилих і по 400 грамів хліба денно дають, а раніш такої «ласки» не було; не мав хто сили дійти з праці до табору – вохровці кидали його в огонь, (під час праці при морові 30-50 ступенів Цельсія палили великі ватри, біля яких грілись вохровці й в'язні, коли вже починали замерзати) живого й так позбувались клопоту.
За годину бувало не переслухаєш такого змісту оповідань.
«Старі» в'язні казали, що зміни на краще стали ось чому. В 1930 році до Архангельського порту прибув англійський пароплав за пилолісоматеріялом. Його вантажили вручну в'язні. Один в'язень – українець-учитель – скористав нагоду й власною кров'ю написав на сосновім брусі про те, що ліс, який купує Англія та інші країни Заходу, заготовляється працею в'язнів – кращих людей країни – й написав, у яких жахливих умовах сваволі й знущання перебувають в'язні. Написане він накрив брусом, і ті бруси були повантажені на пароплав. При розвантаженні лісу напис було викрито, й він був розголошений вільною пресою. Після того Англія відмовилася від «дешевого» російського лісу, а в ЗДА нібито була утворена комісія, яка мала на меті відвідати Росію й на місці перевірити, чи дійсно в такий спосіб і такими людьми, як було написано, виготовляється ліс.
Москва добре розуміла, що вона чинить такі жорстокості над політв'язнями, які в наші висококультурні християнські часи є не до подумання; через те вона готова була йти на поступки, щоб не скомпромітувати себе перед культурним робітництвом вільного світу, до якого Москва тоді підлещувалась.
Певно що в той час Кремль таки боявся Америки та Англії, бо тоді в'язні, які були в таборах, розташованих близько Мурманської залізниці, на протязі однієї доби були виведені з таборів. Від того часу й режим у таборах по відношенню політв'язнів злагіднішав.
Це зм'якшення режиму в таборах політв'язні відносили на конто Америки та Англії, й можна було чути багато вдячних висловів на їхню адресу. В ті часи (до 1934 р.) політв'язні Московських кацетів були найщирішими приятелями англосакського світу. Ми жили надією, що ось-ось Англія й Америка «стукнуть кулаком і буде ліквідована система невільничих таборів на Московщині. Але ці надії нас підвели – ба гірше, пізніше настало огірчення й розчарування.
Ми йшли тереном Сосновецького відділу
Йдучи від станції, ми минули метрів на 25 довгий новий з соснових кругляків будинок, у якому містилися частини відділу. Близько того будинку було велике брезентове шатро, в якому мешкали кільканадцять в'язнів – бухгальтери фінчасті. А в кількадесяти метрах були три нові дерев'яні, криті дранкою, будинки-особняки, кімнат на 5-6 кожний. Як я пізніше довідався, в них мешкали начальник Сосновецького відділу Прохоровский, його заступник та начальник ВОхри.
Ще за кілька сот метрів ми наблизились до річки Виг, а на протилежному правому низькому березі було кілька десятків меншого й більшого розміру бараків. Перед бараками був виритий у скелі канал, і коли ми зайшли на міст упоперек канала, що був близько шлюзів, то видно було в довжину дно канала і на ньому людський муравлинник; різноманітний одяг свідчив за багатонаціональний склад в'язнів. Там були бухарці з завиненими, як у бедуїнів, головами; казахи й узбеки в шапках і квітчастих, довгих, просторих мантіях; українці в свитах, кожушинках, смушевих шапках; білоруси в довгих свитах-кобеняках; кубанці в низьких з кольоровими денцями смушевих шапках; донці у високих з денцями смушевих шапках; грузини з каштанового руна шапках; кавказькі горці в чорних бурках; якути в шапках з у метр довгими проти вух хутряними пасками; жовтолиці китайці та корейці в брудному подертому військовому одязі.
І спало тоді мені на думку – аж ось де можна сказати: «В Інтернаціонале воспрянєт род людской!».
Лагпункт N3
Перейшовши міст, (до прибуття нашого етапу канал будувався вже два роки) ми вступили в браму табору, який містився на низькому болотяному грунті. Тому головна дорога в ньому була вимощена товстими кругляками сосни. Тією дорогою нас завели до просторого бараку, в якому була улаштована сцена. Приміщення те використовувалось для санітарної обробки етапів та для театральних вистав. Тут ми дізнались, що прибули на третій таборовий пункт.
За кільканадцять хвилин нас, чоловік по тридцять, почали водити до лазні. В лазні на нашому тілі постригли все волосся й видали звичайного для прання мила по такому куснику, як четверта частина сірникової коробки – такий був сталий приділ мила при відвідуванні лазні.
Сама лазня була обладнана примітивно. В ній були два великі дерев'яні чани, в які були вмонтовані скрутки рур, що нагрівали воду. В'язні з тих чанів набирали гарячу воду дерев'яними посудинами, ставили її на полицю, що була під стіною лазні, й пригорщами обливали своє виснажене тіло. Після купелю ми одержали по парі старої білизни, старі, брудні, латані, ватяні військові штани й фуфайки. (Був то ношений військовий одяг, який уже не надавався для червоноармійців; в його одягали в'язнів таборів.) Свій одяг ми здали на дезинфекцію.
Одночасно з санобробкою писарі УРЧ, виповнюючи особисті картки на кожного в'язня, записували прізвище, дату і місце народження, родинний стан, професію і т. п. В 1928 році я скінчив приватні річні курси бухгальтерії, але не мав бухгальтерської практики, а тому на питання про професію відповів «счетовод» (рахівник).
Тут же скарбник таборового пункту обмінював гроші на лагерні бони, але тільки на 5 карб. Решту грошей треба було здавати скарбникові на особистий рахунок у ощадкасі.
Коли закінчилася санобробка всього етапу, викликали тих, що записалися теслярами (таких була більшість), і їх повели до бараків теслярів.
Решту, чоловік сто, повели до крайнього від лісу, щойно збудованого бараку. Барак той був метрів двадцять довгий; ліворуч метрів на три, була відгорожена кімнатка для баракового начальства, а з обох боків стін були суцільні двоярусні нари, на яких мало вміститися в'язнів двісті.
Посередині був прохід, метрів два широкий; там стояли, віддалені одна від одної, дві невеликі печі з тонкої бляхи та дві лавки-столи. Барак був збудований з сирої шалівки, а порожнеча стін була засипана тирсою. Стелі не було. Дах упоперек кроков був критий шалівкою, а зверху брезентом. Підлога була послана з нетовстих дощок і трималася на стояках сантиметрів тридцять від болотяного грунту. Двері були з обох боків, і біля них по одному вікну.
У бараці нам видали по коцу й талони для одержання харчів з кухні та оголосили, що наступного дня ми призначені на працю в бригаду ручного буріння, й що бригадиром є Рашевський (уже відомий нам уркач). Я мав подушку, рядно й теплий піджак, та ще й місце мені припало біля печі, а тому мені не було холодно спати; але багато було в'язнів таких, що мали лише таборовий коц та одіж на собі – на нарах з сирих дощок вони ніяк не могли угрітися.
О пів на шосту наступного ранку на таборовому невеликому тартаку загудів гудок. Дід, що був приділений до нашого бараку топити вночі печі й рубати дрова, будив нас – «заключоні піднімайтесь!. . . Заключоні піднімайтесь!. . ».
Після гудка минуло хвилин десять, ще не всі й зодяглись, як у барак вскочив таборовий придурок (так звали адміністративну таборову обслугу, що комплектувалася, з кримінальних елементів) і крикнув: «бистро виході на повєрку!». Ми стали близько бараку по два в ряд, і бараковий доповів черговому, що цієї ночі один тікав і тепер перебуває в рурі (рота усіленного режіма); то був жид Уманський, студент з Одеси.
Нас порахували й подали команду: «на кухню за супом!». Я мав посуд і в числі перших став у чергу до вікна кухні; коли в мою посудину кухар черпачком влив грамів 150 супу з одним кусничком картоплі, а решта, як казали туркмени, «одін сухой вода», то я здивовано запитав: «Оце й усе?»
– А ти что, галушєк єщо хочеш? – глузливим тоном відповів мені кухар.
По «сніданку» на команду «виході на работу!» ми пішли на трасу канала.