Дата публікації допису: Feb 22, 2013 9:13:16 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізм
Англія – 1956
Забава перед боєм
Музика, що складалася з двох скрипок, флейти та бубна, усілась на ослоні під розлогим дубом, а козаки, як муравлі, обступили колом невелику, кроків на сто галявину; багато молодиків позлазили на дерева, бо відти було видніше.
Розпорядчик розваги, викінчивши позначати коло в дванадцять кроків у діяметрі, запросив охочих до герцю на шаблях, пояснивши всім, що потрібно на протязі п'ятьох хвилин витримати напад двох противників і не вийти з цього кола – переможець здобуде право першим танцювати з дівчиною.
Музика заграла мелодію, під'юджуючу до герцю, й до кола один по однім вибігли два сотники загону Хрестового (козаки казали, що вони були «по вуха» закохані в Наталю). Вийшов і Масюта на коло, заявивши, що перший приймає напад, і підтикав передні поли жупана за пояс.
Змагуни схрестили шаблі, а на вдар бубна почувся їхній брязкіт. Масюта кількома вдарами своєї довжелезної-музейної (мабуть ще славетних Мазепинських часів) шаблі роз'єднав противників і цим поставив їх у оборонну позицію й перебрав на себе ініціятиву нападу. Кільканадцять разів з зловісним дзижчанням розрізала Масютина шабля повітря, заки врешті зустрілась з невеликою офіцерською шаблею праворучного противника, і від сильного удару шаблі Масюти, під веселий сміх козаків, третина шаблі сотника посюрчала метрів на 15 догори.
Наталя в своєму житті ще не бачила, щоб шабля перерубала другу шаблю й була цим видовищем впрост по-дитячому захоплена; вона плескала в долоні й, сама того не помічаючи, правою ніжкою пристукувала. А Масюта тим часом навалився на другого сотника, але той, шкодуючи шаблі, ухилявся від удару й усе поступався назад, аж заки вийшов з кола.
Слава! Слава! . . . загуло серед глядачів. То тішилися козаки загону Масюти своїм отаманом, що не дався «в кашу наплювати».
Масюта попросив музику заграти козачка й чемним уклоном запросив Наталю до танцю.
Як дивитися на Масюту, то видавалося, що такий громило здатний танцювати хіба з спритністю й зграбністю ведмідя. Але таке враження зразу ж розвіялося, коли з першого ж коліна Пилип виявив надзвичайну легкість і прудкість танку.
Виконавши кілька колін танцю на весь ріст, Пилип заходивсь навприсядки кружляти навколо Наталі; але яке ж здивування охопило глядачів, коли Наталя теж стала танцювати навприсядки, гейби справжній козак.
– Наталя навприсядки танцює! Наталя по-козацьки танцює! – загомоніло навкруги. А вона, усміхнена, з легкістю куріпки продовжувала танцювати навприсядки, бо їй хотілося перетанцювати, втомити Масюту; маленький кинджал на переді паска Наталі від танцю шалено тріпався – спадало на думку, що саме тим капосним кинджалом Наталя карбує серця молодим козакам.
Врешті Масюта підвівся, а за ним і Наталя – під вибух оплесків присутніх вони стиснули руки й вийшли з кола.
Левко Хрестовий теж був немало здивований, бо він ніколи не бачив, щоби сестра його танцювала навприсядки.
Товаришка Наталі пояснила йому, що знає українські танки, бо вона вчила панських дітей козацьких танків; отже вони з Наталею вирішили, що та таємничо, в лісній гущавині навчиться козацьких танків, щоби потім, у слушний момент, зробити для всіх несподіванку, яку вона сьогодні й зробила.
Наближалась третя година, й отамани зі своїми ближчими помічниками пішли на нараду. Тим часом на коло виступила ще трійка змагунів на шаблі, й з другим переможцем Наталя теж танцювала танок, а о четвертій годині розвага закінчилася, й козаки пішли на відпочинок.
Нарада Отаманів
Отамани зі своїми помічниками обговорили на нараді вироблений бойовий плян дій проти 14-ої армії большевиків. Основним завданням козаків було перетяти большевицьким частинам переправи на річці Пслі – в напрямку на В. Сорочинці, на Лютеньку й інші. Переправу в Лютеньці дав згоду захищати отаман Масюта з своїми пластунами та кількома сотнями пластунів загону Хрестового, щоб злі язики не казали на Левка, що він захищає тільки свої хати й десятини.
– Буду я захищати ваші хати – казав Масюта.
– На мене цього не говоритимуть, бо своєї хати не маю. Та, до цього, хочу я якнайбільше пекло створити большевикам – бо тремтить істота моя до пімсти за смерть моєї улюбленої тітки та її чоловіка, яких цими днями каральний відділ большевиків постріляв за зв'язок зі мною.
Нараду закінчили о 9 годині вечора. Зразу ж жіноцтво подало на стіл перекуску та по горнятці вина – з цим поспішалися, бо о 10 годині вечора був призначений вимарш сотень на вказані місця назустріч ворогу.
Ніч перед боєм
Масюта був уже за порогом кімнати, коли Наталя саме виводила свого коня, щоб повести його до водопою.
– Я допоможу Вам, Наталю, коня напоїти – озвався Пилип.
– Прошу дуже, бо мій кінь вибагливий і любить, аби його просили воду пити.
– Саме я до цього й надаюся.
Пилип і Наталя повільно йшли в напрямку струмка.
– Щиро дякую Вам, Наталю, за сердешну гостину й за так приємно проведений час у Вашім товаристві – казав Пилип. – Хотілося б ще побути хоч декілька годин з Вами, але обов'язок козака не дозволяє цього сьогодні.
Тим часом вони зайшли в кущавину до струмка, й кінь охоче допався пити воду.
– На раді я взяв обов'язок захищати Ваше рідне містечко; в допомозі мені буде Ваш найстарший брат. Надіюсь і буду намагатися не допустити москалів-большевиків плюндрувати Ваших родичів, сусідів, земляків. Але Бог знає, хто з нас лишиться живий – тому бувайте щасливі… і Пилип тричі поцілував Наталю у щоку й скорим кроком пішов до свого коня, якого тримав джура.
А Наталя, мов зачарована, все стояла біля струмка, хоч кінь її вже напився води. Як це так сталося, що перший раз у житті вона допустила козака цілувати її щічку й чому її губки теж торкалися щоки Пилипа. Вона ж зовсім цього не хотіла, а чому воно мимо волі, само собою, так сталося?..
Лише кроки джури, що вів напувати братового коня, примусили Наталю опам'ятатися.
Левко Хрестовий з джурою теж від'їхав, наказавши жіноцтву позачиняти всі фіртки й закласти патрони в карабіни, щоб часом не проліз у табір якийсь шпиг. Сказав він дівчатам, що ранком за ними заїде фельдшер, з яким вони поїдуть до запільчого медичного пункту.
Хоч минулої ночі Наталя спала зовсім мало але й тепер сон не змикав її очей. В її уяві невідступно все стояла перед нею світла постать Пилипова. Ставила вона Пилипа в порівняння з іншими й усе перевагу находила в Пилипові. Згадувала й вродливих сотників – але жоден з них не мав тої вродженої лицарськосте, що її мав отаман. В кроках своїх вони твердо спираються на землю, а от Пилип так він ніби тільки для ради годиться торкається землі й дивиться не на землю, а вгору й по боках – видається, що він ось має відірватися від землі й вибирає напрям лету; в рухах його відчувалася відвага, кипуча енергія й сприт, і це непоборно приваблювало Наталю.
От і її брат Левко має таку ж кавказьку бурку, як і Пилип, але вона для нього довга, аж до острог сягає й видається, що вона є для нього тягарем, тисне його до землі; для нього скорше пасувало б, якби в тій бурці він, склавши руки з хрестом на грудях і схиливши голову трохи на бік, проповідував слово Боже. Пилипові ж бурка сягає лише до халяв чобіт і пасує, як орлові крила; коли б Пилип склав руки з хрестом на грудях, то виглядав би смішним – Пилипові пасує тільки шабля й то така довжелезна, яку він має.
Так! Пилиповою дружиною Наталя погодилась би бути, але ж він сам казав, що є бідняк, а батьки не погодяться віддати її за бідняка; на те ж і ховали вони її від парубочих очей, щоби часом не залюбилась вона у першого ліпшого хлопця. То ж бувало й у церкві матуся вкажуть їй місце десь у кутку й самі стануть попереду, щоб своєю постаттю заслонити її від людей; а коли вона було репетувала на це, то матуся казали, що вона, Наталя, дуже вродлива, а тому й треба ховати її від людських очей, бо люди є різні, щоб ще, боронь Боже, не зглазили, або щоб перестріт не вчепився. А тепер от тисячі козацьких очей впинаються в неї, але, дякувати Богові, до цього часу ніхто її не зглазив й перестріту немає.
Любі батьки скорше віддали б її за такого, що має двадцять або тридцять десятин землі – то й буде вона свиней годувати, корів доїти й від зорі до зорі не присідати в праці. Ні! Не була б вона Наталею Хрестовою, коли б знову пішла до свиней та корів – хай будуть свинарками та доярками ті дівчата, що тепер до большевиків усьміхаються.
Ось незабаром прийде Петлюра; буде тоді своя Українська Держава. Пилип же є отаман і буде тоді принаймні сотником, а якщо скінчить військову школу, то може й полковником. А чи ж їй не пасувало б бути полковниковою або сотниковою?
Але чи прийде до нас той Петлюра? Бо ж батько посварились з Левком за те, що той не захотів Гетьманові служити, а пішов до Петлюри, й казали татусь Левкові, що «з того пива не буде дива»
Отак думки з думками зпліталися в голові Наталі й нервово збуджували її так, що довго, довго, не могла вона заснути.
Діти допомагали повстанцям
Цієї ночі сотник розвідки зовсім не спав; весь час він то приймав, то висилав звідомлення. За ніч він добув відомості, що червоні підійшли до Лютеньки.
Зі сходом сонця почала працювати дитяча розвідка. В той день дітвора в віці 12-14 років була переобтяжена працею. Збудивши тих дітей, що спали в бункері, сотник давав кожному зокрема вказівки, куди треба йти, яким шляхом, і в який час має повернутися – до обіду, по обіді тощо.
– Оленко! – казав сотник 12-річній дівчині. – Ось маєш у хустині зав'язану пляшку меду. Знай, що ти несеш її у Вербівку своїй хворій бабуні – так будеш казати, якби дорогою запитали тебе большевики, куди й за чим ідеш.
Звертай увагу, що є у большевиків на підводах – чи то скриньки й які саме, чи може кулемети. Якщо везтимуть гармати, то порахуй, скільки їх, чи скільки підвід із скринями; взагалі запам'ятай кількість усього, що бачитимеш.
Як зайдеш у Вербівку, ліворуч буде перша вуличка, а на ній праворуч четверта хата, крита бляхою; близько воріт росте акація. В те подвір'я маєш зайти – там мешкає дядько Самсон, що кульгає трохи на праву ногу; йому скажеш, що прислав тебе дядько Тарас.
Якби хто з тіток поцікавився, до кого йдеш, чого йдеш, за чим ідеш, то відповідай, що йдеш до дядька Самсона кульгавого, що нам начиння до ткацького варстату в'яже. У дядька Самсона відпочинеш пів години; він дасть тобі їсти. Скинеш свою кофтинку – він сам зашиє в неї папірці.
Так від табору, у різних напрямках йшли дівчатка з гостинцями до бабусь, тіток, дядин; а хлопці з старими мотузяними обротьками, налигачами в руках шукали лошат, коней, телиць – ворогові й у голову не впадало, що це були найсумлінніші розвідники повстанців.
Бій під Лютенькою
21 липня зі сходом сонця большевицька розвідка з декількох вояків наблизилась до перших хат Лютеньки. На оклик повстанців з вимогою кинути зброю відповіли вони стрілами з гвинтівок, а тому всі були забиті.
З цього большевицьке командування довідалося, що Лютеньську переправу доведеться брати з бою, й за дві години часу авангардні частини армії широким і густим ланцюгом – хлібами, баштанами, толоками – пішли в наступ на Лютеньку. Коли вони наблизились до повстанців метрів на триста, Масюта дав команду – «огонь!», і після кількох ґвинтівочних сальв большевики припинили наступ і залягли.
Кілька разів, на протязі дня большевики намагалися знову переходити до наступу, але сальви повстанців завдавали їм важких втрат і примушували знову залягати.
Надходив уже вечір. Отаман Масюта розумів, що тепер большевики можуть піти в наступ під прикриттям темряви. Вночі з гвинтівок не можна прицільно стріляти, а стріляння навмання завдасть ворогові мало втрат, та, до того, й патрони у повстанців були на викінченні. Отже, довелося б приймати багнетний бій, а гвинтівки й обрізи повстанців не мали багнетів. Тому отаман Масюта, пишучи от. Хрестовому звідомлення про перебіг денного бою й висвітлюючи ситуацію, яка склалася на кінець дня, просив, щоб до надходження темряви до його розпорядимости були приставлені кілька сот вил-двійчаків, ціпів, і міцних та замашних київ до сажня довгих – щоб було чим озброїти козаків для рукопашного бою. Населення охоче виконало розпорядження от. Хрестового, й у призначене місце було привезено кілька фір ціпів, вил та київ, які зразу ж були розподілені між повстанцями. Але ворог вночі не переходив до наступу – відбувалися тільки сутички розвідчиків.
На другий день – 22 липня – на світанку, коли тільки сонечко усьміхнулося першим ласкавим промінням до нашої землі, в Лютенці вибухнув перший гарматний набій; за ним другий, третій, десятий, кільканадцятий. Одні набої вибухали на висоті 10-20 метрів над землею; другі вдаряли в землю й, вибухаючи, нищили все навкруги; треті вдаряли в будівлі й запалювали їх.
Гармати стріляли одна по одній на протязі п'яти хвилин по лівому берегу Псла Лютеньки. Після цього першого п'ятихвилинного обстрілу в Лютенці все переполошилося – бігали й плакали збуджені від сну й перелякані діти, ревіла худоба, гавкали й вили собаки, голосили жінки, ранені благали по допомогу, а в багатьох місцях знімалися клуби диму, горіли хліви, клуні, хати й інші будівлі.
Після кількахвилинної перерви гарматний обстріл Лютеньки відновився, й огневих язиків все більше й більше підносилось догори. А разом з цим три густі ланцюги большевицької піхоти, наїживши багнети, пішли в рішучий наступ на Лютеньку. Надійшла критична хвилина – витративши патрони, надівши на рамена свої безбагнетні гвинтівки й обрізи, козаки взяли в руки вила, киї й ціпи й з зціпленими зубами чекали наближення кількакратно переважаючого ворога.
Отаман Масюта в цей час обходив своїх вояків і підбадьорював козаків до бою.
– Страшно вмирати – казав він – коли ще не забив і двох большевиків; а коли вже забив двох, то вмирати не страшно, бо святий Петро вже поспішається з ключами, щоб відчинити браму і впустити такого козака до раю.
– А як одного тільки большевика заб'єш, то святий Петро пустить тоді до раю, чи ні? – питали, козаки.
– О ні! Такому козакові, що забив лише одного большевика, шкода лісових кислиць дати, не то що райських яблук – відповідав отаман під веселий сміх, а Масюта йшов, далі й влучними дотепами підносив на дусі повстанців.
Коли перший ланцюг большевицької піхоти, нащетинивши свої багнети, з криками «ура! За Леніна!» наблизився вже кроків на тридцять до козаків, отаман Масюта, заломивши на потилицю шапку й засучивши рукава жупана, з піднятою догори шаблею, з хуткістю блискавки вискочив на коні з укриття дерев саду на баштан проти наступаючих большевиків з вигуком – «За мною, козаки! Слава Україні!»
Козаки, як наелектризовані, вибігли з вигуками «Слава!» зі своїх укрить назустріч большевикам – тримаючи в руках вила й піднесені вгору киї та ціпи.
Наблизившись до ворога, Масюта міцним ударом шаблі відтяв на рівні його вух половину голови праворучному від себе большевикові; в цей момент з лівого боку большевик досяг багнетом до ребер Масюти – але встромити його не встиг, бо сильний удар шаблі Масюти розтяв надвоє не тільки голову, але й груднину цього большевика, і він, наполовину перерізаний, упав.
У цей час пластуни теж наблизились до большевиків, і під міцними ударами їхніх ціпів та київ черепи большевиків тріскалися так, ніби повстанці били порожні череп'яні горшки, поставлені догори дном.
А Масюта вже третьому большевикові загнав шаблю навкісь через рамено до грудей; шия цього большевика не була вся перерубана, й його голова схилилась у бік Масюти, ніби подякувавши за такий міцний удар, і большевик упав на землю.
Розріджений уже перший ланцюг большевиків почав тікати, й у цей час з другого ланцюга ворожої піхоти, який наблизився вже менше ніж на сто кроків до пластунів, почувся стріл з ручного кулемета «люіс» та кілька стрілів з гвинтівок, і кінь Масюти поваливсь на землю; це підбадьорило большевиків, і вони з криками «ура» мов несамовиті, збільшували лють свого нападу.
Пластуни, що були на близькій віддалі від Масюти, побачивши, що впав отаман, подумали, що його вбито, й, приголомшені цим, кинулися поміж палаючими будівлями тікати в напрямку річки Псла, а решта пластунів, побачивши це, не знаючи, в чім справа, перебуваючи під натиском кількакратно переважаючого ворога, теж почала відходити назад.
У дійсності ж отаман Масюта в тій сутичці не був забитий, але був поранений, а тому не міг зразу витягнути своєї ноги з-під забитого коня. Коли ж він таки випростався, то большевики вже були в кількох десятках кроків від нього, й Масюта, спливаючи кров'ю, побіг за своїми козаками в напрямку річки Псла, раз-у-раз відстрілюючись з нагана від насідаючих большевиків. Це стверджували ті козаки, які, вистрілюючи останні патрони, стримували тиск ворога.
Серед виловлених у воді й піднятих на землі трупів Масюти не було знайдено. Правдоподібно, що він кинувся перепливати Псьол і в воді швидко зійшов кров'ю з своїх ран, знесилився, й вода потягла тіло в глибінь, у корчі.
Увірвавшись у Лютеньку, большевики підпалювали решту будівель, а тих людей, що лишились у містечку – чи то було старе, дитина, чи жінка – стріляли, де здибали; про ці жертви складатимем докладні списки вже на Рідних Землях.
Робітниками органів Че-Ка присилали на Україну москалів
На світанку 21 липня Наталя одягла чорний вовняний чекмень (черкеску); закинула за плечі карабіна; до сідла прив'язала наплечник Червоного Хреста, в якому були укладені чисті полотняні бінти, нарізані з старих сорочок, пляшка міцного самогону-первака, пляшка вина та пляшка рудоватого навару з зел, що його виготував фельдшер. Коли за ними заїхав фельдшер, Наталя з приятелькою на конях поїхали до медпункту, що отаборився в лісі.
Ще не доїхавши до медпункту, дівчата почули, як за Лютенькою розпочалася гвинтівочна стрілянина. Здалеку видавалося, нібито хтось сипле горохом на покрівлю, криту бляхою. Стрілянина то зменшувалась чи й зовсім стихала, то знову збільшувалася, підсилювалася.
Біля намету з брезентових плахт уже були два козаки-санітари. Недалеко від намету стояли ноші з рядна: всередині намету було послане сіно, заслане чистими ряднами; збоку на невеликому столику лежали: пінцет, пилочка, ніж, кілька невеликих пляшечок з ліками та спиртом, виготовлені з липової кори різних розмірів лубочки, кілька скруток справжніх марлевих бінтів, відро з водою та коло стола два круглих дзиґлики.
Той день проминув без ранених. Але наступного дня на них не довелося довго чекати. Ось на лісову дорогу виїхала однокінна лінійка, на якій було три козаки – візник і два ранених. Один з них мав легке поранення, а другий мав роздроблену кістку руки вище п'ястука. Скинувши бінти, що були накладені санітаром на передовій лінії, фельдшер промив рану, припасував кусники кости, наклав лубки й туго забінтував руку. Під час перев'язки ранений зазнавав тяжких болів; з нього рясними патьоками стікав піт, і Наталя, тримаючи раненого за рамена, раз-по-раз витирала хустинкою його чоло.
Ледве встигли перев'язати перших ранених, як друга лінійка привезла ще трьох, а протягом трьох годин ранених зібралось уже кільканадцять. Терплячи від болів, всі вони весь час просили пити; Наталя весь час була біля них невідлучно; роздала вона їм свою пляшку вина, а потім підносила до вуст ранених горня з водою; її гарне личко з жалісливо-співчутливим поглядом, ніжний дотик її руки були найліпшими ліками й зм'якшували муки ранених.
Ось фіра привезла ще одного раненого й зарядження Хрестового, щоб медпункт з раненими переїхав до таборового укріплення; від візника довідалися, що три ланцюги большевицької піхоти наближалися до Лютеньки.
За декілька хвилин намет з майном медпункту був наладований на бричку; п'ятьох ранених, які не могли йти, повезли на лінійці, а решта пішли пішки. Дівчата сіли на коней і їхали позаду валки. До них долітали вигуки «Слава!», «ура!», крики переляканої людности, виття собак, рев худоби – все це творило жахливу симфонію. . .
Наталя оглянулась і побачила, що вже простір над Лютенькою затягається димом. Серце її стиснув невимовний біль-туга, й Наталі жагуче захотілося глянути на рідну Лютеньку. Дерева лісу заслоняли її від Наталіного зору. Ось праворуч, на віддалі метрів двісті, вона побачила лісисту горку.
– Відти можна буде бачити Лютеньку – подумала Наталя й повернула коня праворуч, а слідом за нею поїхала її товаришка й один козак-санітар. Переїхавши глибоку, заросшу лісом, вибалку, дівчата дістались до верха горки. Тепер, дивлячись у далековид, Наталя бачила, як горять сусідські хати; а он і будинок її батька лижуть огневі язики; огонь перекинувся вже й на хлів, на кухню; полум'я відриває з даху червоні кусні бляхи, які високо летять догори й потім чорними метеликами спадають ген-ген за селом.
Наталі стало болюче жаль рідного батьківського гніздечка – тож у ньому провела вона своє безтурботне дитинство, там бувало їй і радісно й сумно, і весело й гірко, і працьовито і дозвільно; а тепер воно горить на втіху ворогам. . .
Наталя відняла від очей далековид, витерла хустиною сльози, хотіла знову прикласти його до очей й ще дивитися на так рідну палаючу Лютеньку. Але.. . о лихо! Наталя побачила, що недалеко від них у балку проходило кільканадцять большевиків.
– Миттю до табору, бо большевики недалеко від нас! – сказала вона товаришці й вдарила острогами коня.
Дівчата їхали з гори повільною ристю й уже виїздили в вибалку, як багнети загородили їм дорогу зпереду, а за трензеля коня Наталі вхопились два большевики. Кінь прудко й круто повернувся, так що Наталя не втрималась у сідлі й упала під кущ хворосту, й на неї зразу ж навалились три большевики. При падінні з Наталіної голови злетіла шапка, й большевики побачили чепурно й туго скручені коси.
– Товаріщі! Да ето не мужік, а баба!. . . І вторая тоже баба! Смотрітє товаріщі, у хахлов і баби воюют! Давай скорєй іх к батальонному коміссару.
Козак-санітар їхав трохи позаду – він кинувся в лісову гущавину й тим врятувався.
Дівчат зразу обеззброїли й привели до комісара; він запитав у полонених прізвище й ім'я й коли почув – Наталя Хрестова – то з радощів аж підскочив і запитав Наталю:
– Ти, вєроятно, сестра ілі жена командира бандітов?
– Ні я є сестра козацького отамана Левка Хрестового.
– Ну да ето всьо равно – сміючись казав комісар. Дівчат посадили в тачанку, проти них сів комісар, а на дівчачих коней сіли два большевики, й усі хутко рушили до міста Гадяча.
Комісар привіз дівчат до Гадяцького Політбюра (так у повітових центрах називалась тоді Че-Ка).
З донесень таємної повстанської розвідки, яка в ті часи густою мережею просякала усі радянські установи, ми докладно довідалися, що сталося з дівчатами в Гадячу. Глянувши на Наталю, Політбюрівське начальство побачило, що таку красуню можна посилати й на конкурси жіночої краси; отже начальник захотів взяти Наталю собі, дав зарядження видати з кладової жіночий одяг, щоб Наталя переодяглася, й став виготовляти собі потрібні документи для виїзду додому, до Москви.
У ті роки керівниками та відповідальними робітниками органів Че-Ка присилали на Україну москалів найбільше з Москви. Наприклад у місті Зінькові в 1921 році начальником Політбюра був москаль Рунов, слідчий Попов, було ще два москалі. Серед них небагато було малописьменних – здебільшого то були колишні царські урядовці та офіцери, російські шовіністи.
У камеру, де перебували дівчата, внесли оберемок ношеного жіночого одягу (мабуть конфіскованого у буржуїв), й Наталі було наказано, щоб вона скинула з себе «бандитський» одяг і одягла жіночий.
У скорому часі до камери дівчат зайшов начальник з декількома чекістами й суворо запитав Наталю, чому вона до цього часу не переодяглася; вона нічого не відповідала. Наталі було оголошено, що коли вона хоче лишитися живою, то мусить дати згоду бути дружиною начальника, й дали їй 20 хвилин на подумання. Чекісти, безумовно, добре розуміли, що Наталя ні в якому разі не погодиться, й ці 20 хвилин потрібні були не Наталі, а чекістам, щоби виробити плян застосовання таких засобів терору, які заломили б Наталю.
Дівчата скористалися часом, даним Наталі для роздумування, помолилися Богові й попрощались одна з одною.
За пів години в камеру дівчат знову зайшли три чекісти й запитали Наталю, яка буде її відповідь. Наталя тільки заперечливо хитнула головою.
Тоді чекісти звеліли дівчатам іти за ними. Завели їх до льоху з невеликим віконцем, у якому розстрілювали людей. Там дівчат поставили потилицями до стіни, а метрів за півтора перед ними стали три чекісти з наведеними на груди дівчат цівками наганів.
Ну що, Наталю, погоджуєшся бути дружиною нашого начальника, чи ні?. Відповіді чекаємо, поки я нарахую три. Отже раз !. . . , два! . . . три! ... і гримнули три постріли з наганів.
Наталя стояла, але її товаришка, згинаючись, впала до ніг Наталі; три кулі пронизали груди гувернантки. Дихати їй ставало тяжче й тяжче; в спазмах корчів вона простягала руки до Наталі, намагалась щось сказати, але замість слів чулося тільки клекотіння, бо кров'ю наповнений рот вже не в стані був вимовити слово.
Тепер три нагани були спрямовані в одну Наталю.
– Відповідай, чи будеш дружиною нашого начальника? – запитав чекіст, вп'явши в Наталю свій гадючий пронизливий погляд.
Наталя не відповідала; видавалось їй, що густий туман заповнив льох, і віконце зовсім зникло з зору. Наталіне чуття ще донесло до її вух звук пострілу, і все вкрилось серпанком забуття.
Опритомніла Наталя в якійсь невеликій кімнаті; лежала в одній сорочці й штанцятах на м'якій софі. Коло неї на кріслі лежало кілька старих сукеньок. В перші хвилини Наталя не могла збагнути, де вона є й що з нею сталося. А згадавши все, тяжко зітхнула. ..
Щоб прикрити себе, Наталя одягла якусь сукню. За декілька хвилин до кімнати зайшли чекісти й сказали Наталі йти за ними; повільним кроком, з блідим і сумним обличчям, Наталя пішла. . .
Біля ґанку Наталю посадили у фаєтон; поруч сів один, а навпроти другий чекіст, і після скорої їзди висіли вони на залізничному двірці міста Гадяч. Від крайнього нервового напруження Наталю трусила лихоманка. В купе твердого вагона, поклавши руки на підвіконний столик і припавши до них обличчям, Наталя гірко плакала.
У Бахмачі пересіли в інший потяг, і під ритм стукоту коліс вагонів, за чергою, один чекіст спав, а другий вартував ясир, що його в двадцятому столітті віз експрес Київ-Москва. (Літом 1932 року в камері Полтавського тюрпоза мені довелося перебувати з Лютеньськими селянами. Обережно я навів розмову на Хрестового; згадав при цьому п Наталю. Селянин, що я вів з ним бесіду, невиразно натякував, нібито Наталя подала вістку своїй родичці, що вона перебуває в Москві.)
Після бою
Декілька годин після закінчення бою були надзвичайне тяжкими й клопітними для отамана Хрестового. Його страшенно пригнітила загибель отамана Масюти та рідного брата, його побратимів і порадників, а у нього ж так багато було справ до полагодження. Треба було організувати похорон забитих козаків й потурбуватися за ранених, налагодити транспортування їх додому й на хутори для лікування. Треба було дати раду тисячам жінок, дітей, підлітків та старих, що, рятуючись від беззглядного терору москалів-большевиків, втекли з охопленої вогнем Лютеньки в ліс, під захист повстанців.
В усіх цих клопотах в перший час не було звернено уваги на зникнення дівчат. Тільки від прибулого козака-санітара дізналися про це лихо. Зразу ж були вжиті всі можливі заходи для їхнього врятування, до відбиття їх збройною силою. Але всі ці заходи Хрестового були вже запізніли; цей бік справи чекісти врахували добре й тримали Наталю в Гадячі лише кілька годин.
Не стало серед повстанців Наталі, й з нею зник той живучий елексир, що його черпали молоді козаки від Наталі – дівчини неперевершеної краси української козачки. Зникла краса й гордість повстанців – боженятко, перед яким вклякали серця молодих козаків; зникли веселі години розваг козаків, бо не відбувалися вже герці на шаблях за першенство танку з Наталею.
А стовбури та бовдури обгорілих дерев і згорівших хат Лютеньки стали пристановищем для сичів та пугачів, які, перекликаючись ночами, віщували для українського люду ще жахливіше майбутнє.
Після загибелі їхнього отамана частина козаків загону Масюти залишилась у Хрестового, частина пристала до загону Степенка (Дороша), частина виїхала з рідних околиць, а ті, для яких це було ще можливим, повернулися додому. Повернувся й «мій» козак Д-н і прожив у своїй хаті аж до війни 1941 року, певно тому, що в розмовах був обережним, а за соцстаном був бідняк-швець.
Ранений Гриць повернувся додому
З наступом темряви Гриця Удовиченка та кількох інших ранених козаків – всіх при зброї – відвезено до найближчого хутора, а з того хутора Гриць опівночі виїхав у напрямку своїх хуторів.
Візником була дівчина – тож у балачках та жартах Грицеві не тільки що спати не хотілося, а він і болі рани майже не відчував. Час до світанку проминув скоро; під'їхали вони до хутора Черняки, де Гриць мав дістати іншу фіру – відти недалеко вже було й до рідного хутора.
До воріт батьківського подвір'я Гриць приїхав в передсніданкову пору й, подякувавши господарю за фіру, з обрізом під свиткою, кульгаючи на праву ногу й спираючись на ціпок, наближався до ґанку своєї хати.
– Ой як же я за тебе, синку, непокоїлася! А що ж то в тебе з ногою? А де ж жеребець? – питала радісно й занепокоєно стурбована мати, що вибігла Грицеві на зустріч.
– Немає вже, мамо, нашого жеребця. . .
Під час сніданку Гриць розповів батькам про весь перебіг бою й про загибель жеребця. Казав, як дві сотні козаків, об'їхавши лісами в запілля большевиків, одчайдушним наскоком хотіли захопити чотири гармати, що з них москалі стріляли по Лютеньці, але переважаюча чисельно (батальон) ворожа піхотна заслона, що охороняла гармати, кулеметним і гвинтівочним огнем не дала змоги це зробити. Оповідав, що він на своєму жеребцеві перший вискочив з-за бугра й кинувся на кулемета; в жеребця всадили кулеметну чергу, але він таки добіг до кулемета, а перескочити його вже не зміг – піднявши передні ноги для скоку, вдарив ними в кулемета й упав. Гриць же втримався в сідлі й убив з обріза кулеметників. Кулемета козаки затягли до табору, але він попсутий; жеребець копитом розбив подавальний механізм. (Того попсутого кулемета повстанці загону Хрестового возили, так само, як махновці, на тачанці для настрашки, щоб большевики думали, що й Хрестовий вже має кулемет).
– Дякувати Богові, що на жеребцеві лише окошилося, а ти живий – зітхаючи казала мати. – А чи тяжкою є твоя рана, Грицю?
– Ні не дуже тяжкою – куля литку прошила.
– Отже, ми маємо такі чутки пустити – подавав раду батько. – До сьогодні ми казали, що тебе вигнано в підводи, а тепер маємо казати, що жеребця забито, а тебе поранено в підводах.
І батько докладно пояснював всі вигадані ним обставини, при яких це нібито сталося під час Лютеньського бою.