Дата публікації допису: Mar 15, 2013 7:24:18 PM
Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму
Англія – 1955
Один у камері
Під кінець листопада в камері залишились лише фельдшер, наймит і я. Передачі одержував тільки наймит, та й то бідненькі й не часто. Фельдшер і я, перебуваючи безвихідно без прогулянок у вогкій пивниці, не купані, не голені, хутко стали спадати на силі. Щоб запобігти розслабленню нервової системи, фельдшер порадив підтримувати нервову систему гідротерапією; тож ми вранці й увечорі натирали своє тіло по пояс змоченими у воді полотняними рушниками й крім того вранці хвильку провадили легкі спортові рухи. Аж після трьох місяців перебування у в'язниці постригли нам голови й бороди.
Під кінець грудня залишився я в камері один; тоді вперше мене завели до лазні, яка містилася не в тюрпозі, а на першому поверсі ГПУ. Вода в лазні була не тепла, хатня – отже не могло бути й мови, щоб я добре помився.
На той час більшість камер тюрпоза лишились пустками; було всього тільки до десяти в'язнів. (У тюрпозі перебували аж до закінчення слідства тільки деякі, важливіші політв'язні, а решта після допиту переводилась до в'язниці на Кобеляцькій вул.; були й такі, що взагалі весь час перебували у в'язниці, хоч їх і обвинувачували по 54 статті.) Вони всі були в камерах поодинці. Мав я сусіда, але не довго; після того, як наглядач підгледів, що я через стінку розмовляв в'язничним «морзе» з тим сусідом, його перевели до іншої камери.
Поодинче ув'язнення не заломлювало мене. Я багато думав; часто ставив перед собою питання: як це сталося, що ми, українці 40-мільйонова нація, не скористали з революції 1917 року й потрапили в неволю, ще гіршу ніж була до революції. Хто в цьому завинив? Шкодував я, що нема тут зі мною тих міських паничів, що в 1918 році повалили Українську Гетьманську Державу й потім, не збудувавши ніякої, утекли за кордон, а ми тепер маємо так тяжко покутувати їхнє безглузде соціялістично-народоправне політиканство.
Остерігався я, щоб часом, непомітно для самого себе, не з'їхати з глузду; тому намагався я внести різноманітність у працю мого мозку – виробив я з хліба маленькі шахові фігурки, на сірниковій коробочці накреслив шахівницю, й так один грав у шахи на дві руки з уявним партнером.
Поки скінчу було партію, то добре промерзну, бо в камері було холодно. Поперек камери по стіні проходила дискова рура центрального опалення, поверх якої була вмонтована бляшана в дірках коробка; коли встромиш було палець у дірку, то відчуваєш, що диски рури є трохи тепленькі – при такому нагріванні рури температура в камері мала мабуть ступенів два по Цельсію. Я весь час був у шапці, зодягнений у теплий зимовий піджак, але ноги в літніх хромових чоботах мерзли, й я змушений був кожні півгодини проходжуватись по камері, щоб зігріти ноги – а це в свою чергу знесилювало мене й змушувало лягати на ліжко й вкриватися.
Щоб, лежачи в ліжку, не весь час сушити голову думками, я часом прислухався до бою годинника в коридорі тюрпозу, а потім рахував 60 разів по 60 і знову прислухався – годинник знову б'є, й, значить, я вірно відрахував секунди. Часто молився, потихеньку співав і знову думав – так чергував одне по одному.
Перед Новим Роком настало потепління, падав дощ, і в мою камеру через стіну текла вода, так що за добу, збираючи шматою воду з підлоги, я зібрав чотири параші – відер по сім кожного разу.
Слідчий читав мені мій вірш
По Новім році, вперше після декількох місяців, мене було викликано до слідчого. Це мене стурбувало – чи не знайшли вони ниточку від клубочка.
– Отже, Суслик, Вам вірити не можна. Ви казали, що в своїх свідченнях усе висвітлили, а насправді так не є – такими словами зустрів мене слідчий.
У душі я відчув сполох, але намагався бути зовні спокійним.
– Можливо, що дещо з дрібничок забув, але основне я все сказав – відповів я слідчому.
– Значить Ви свого вірша вважаєте за дрібничку?
Я зрозумів, що до рук слідчого потрапила котрась з моїх віршованих летючок – але котра?...
– Вірша я забув вкупі з його змістом – відповів я.
– В такому разі я пригадаю Вам його зміст – й, відчинивши шуфляду стола, не виймаючи з неї моєї летючки, слідчий прочитав:
Панове! Мені здається,
Що всім колгоспникам доведеться,
З комунізмом воювати,
З рабства себе, визволяти.
Ось по весні листя зашелестить
А нас Бог благословить;
Рушаймо різати-палити,
Ворогів своїх бити.
А як переріжемо й переб'ємо,
Всю наволоч розженемо,
Хліб тоді буде гарно родити
І без колгоспів селяни жити.
У загоні замукає, у сажі захрюкає,
І в конюшні заіржить,
і в кишені забряжчить
Обдерті хати забіліють,
Й селяни міцно забагатіють.
Тож годі чекати! Час зброю шукати
Та Україну вдоволяти!
Бо ще рік-два як пождемо,
В колгоспах з голоду помремо.
З приводу виявлення моєї летючки слідчий протокола не складав, і за кілька хвилин я знову повернувся до камери.
Розстріли в тюрпозі
Мої спостереженя життя тюрпозу від серпня до кінця року показали, що розстріли в'язнів відбувалися по п'ятницях і лише інколи по понеділках чи в інші неплянові дні.
Розстріли відбувалися між 10 й 12 годинами вечора. За півгодини перед визначеним у той день часом розстрілу наглядач камер відкривав у камерах вовчок і наказував в'язням лягати спати, а за кільканадцять хвилин виключалася електрична лямпа на стовпі, що освітлювала подвір'я ГПУ; незабаром на подвір'я в'їжджало авто, мотор не виключався й гуркотів весь час заки відбувався розстріл, і засуджених в'язнів по одному водили з машини до льоху.
Призначених до розстрілу частіше привозили ввечері, години за дві до розстрілу, й замикали їх до смертницьких камер тюрпозу; тоді мотор авта не гуркотів.
Розстріл провадився в кількох метрах від будинку тюрпозу, у великому вхідному льоху (погребі) – такі льохи часто можна бачити на Полтавщині. Якщо смертник перебував у камері тюрпозу, то його відти забирали й приводили два стрілки. По коридору вони йшли по обидва боки від смертника. З воріт праворуч по східцях коридору вів на перший поверх ГПУ, а двері просто вели на подвір'я; отже, доходячи до дверей, стрілки одною рукою брали жертву під пахву, а другою тримали руку в'язня біля п'ястука, щоб жертва не могла орудувати руками. Стрілки раменами відчиняли двері, хутко підтюпцем проходили з жертвою кільканадцять кроків від дверей і зникали у вхідному льоху.
Ззаду жертву ескортували з пістолями в руках комендант Полтавського ГПУ Попов і комендант тюрпозу, прізвище якого було засекречене, бо він був першим екзекутором – він перший стріляв у потилицю в'язню; коли ж його стріл був невдалим, то тоді другий стріл робив Попов; через те що пістоль Попова був меншого калібра, то стріли різнилися в силі.
Після закінчення розстрілів на подвір'я в'їжджала парокінна фіра, запряжена дебелими кіньми, й трупи розстріляних кидалися в безтарку: (я часто перераховував їх кількість). 3верху трупи прикривалися плахтою-брезентом, і фіра виїздила з подвір'я; часом, коли розстріляних було багато, всі трупи не могли вміститися в безтарці, й їх вивозили тягаровим автом.
Відповідальним за розстріли був москаль Попов, як комендант цілого Полтавського ГПУ; він був приблизно сорока років, русявий, з цибулькуватим носом, середнього росту – на невисоких ногах мав товстий тулуб з великим черевом і товстий карк. Прізвище й ім'я впертого екзекутора було засекречене; звали його тільки комендант тюрпозу. Він був низького росту, років понад тридцяти, смолисто-чорнявий з маленькими чорними пронизливими очима, з височеньким широкуватим носом; за зовнішнім виглядом тяжко було відгадати, якої він був національносте – не то мордвин, не то кавказець – але мова його була чисто московська. Він був жвавий прудкий і завжди напідпитку.
Ознайомившись досить досконало з процедурою розстрілів, я вирішив «озброїтися», щоб виявити спротив у тому випадку, якщо вестимуть на розстріл. Я не міг придбати сильнішої зброї за таку – з великими зусиллями витяг я цвяха в 10 сантиметрів завдовжки, яким був збитий дощаний настил на вільному ліжку; кінець цвяха я вигострив об цементову лутку вікна, а головку обвив кусником шмати – щоб цвях, коли його міцно стиснути, тримався в п'ястуку. Того цвяха я застромив у кутику кишені піджака, До того ще під час обіду ухитрявся залишити у пучці дрібку соли (сіль була в дрібках), а в камері горням тер її на цементовій лутці на порох; таким чином за кільканадцять днів я мав у кишені з ложку меленої соли, перемішаної з порохами.
У камері смертників
У першій половині лютого (1932 р.), опівночі наглядач викликав мене «з речами»; в кінці коридору повернули ми ліворуч у закуток, і, відчинивши двері камери, наглядач сказав: «Заходи.»
Отак вступив я до камери смертників. Вона не мала вікна, а третина дверей від верху була з залізних прутів. Розмір камери був приблизно 2x2 метри; стояло з ній ліжко з брудним матрацом. Таких камер у тому закутку було дві.
Колись у банку в цих кладових переховувалась грошова готівка, а тому вони не мали вікон, а двері на третину були з ґрат, щоб охорона банку, не відчиняючи дверей, могла бачити, чи не добрались туди злодії підкопом: тепер же наглядач раз-у-раз наглядав крізь грати за смертниками.
Сильне електричне освітлення уможливлювало читати дряпанину на стінах, яку наглядачі не цілком стерли. Я прочитав там: «Тут перебував останні години перед розстрілом козак Шило з Драбинівського району. Передайте моїй дружині й дітям, що мене розстріляно (написана дата, прізвище, та звідки походить). Я був тут не перший, але останніми будуть наші кати (підпис).»
Прочитавши багато написів, я вибрав чисте місце й написав: «Тут конав козак Суслик Зіньківського району.»
– Сусідо! Сусідо! – почув я в цей час з сусідньої камери. Крізь грати я тихенько озвався. Через те що двері другої камери були від мене на віддалі метрів три, ми пошепки обмінялися інформаціями один за одного. Сусідом моїм був (я пізніше його побачив) дід з симпатичним обличчям і рухливими молодечими очима; арештували його кілька тижнів тому за участь у підпільній організації. Він сказав мені, що з тої камери, до якої мене тепер привели, за годину перед тим забрали в'язня на розстріл.
Наглядачі тюрпозу, щоб вони могли нечутно наближатися до камер, були й узимку й улітку взуті в повстяники; але ми користувалися часом, коли наглядачі були в глибині коридору, й тоді розмовляли.
У камері смертників шість днів на тиждень я почував себе спокійним; лише в п'ятницю – в кривавий день – моя нервова система була напруженою.
Другого дня спала можливість побачити Теслю (старшого), коли він повертався з обіду. Той факт, що мене перевели до камери смертників, тяжко вплинув на Теслю, бо й його доля була тісно пов'язана з моєю.
– То це ти вже там. . . – протяжно-безнадійним шепотом відповів він на мій оклик.
Я заспокоював Теслю, кажучи, що так близьке від нього перебування мене дуже тішить, бо тепер ми маємо змогу обмінюватись словами й дізнаватись про перебіг допитів слідчими. Тесля сказав мені, що його молодший брат Афанасій теж був у тюрпозі, але кілька днів тому його в тюрпозі не стало.
Наступної п'ятниці розстрілів не було. Другої п'ятниці привезли автом дві особи й розстріляли їх під гуркіт мотору. Льох, у якому розстрілювали, був метрах у чотирьох від моєї камери й мабуть однакової з нею глибини, бо детонація стрілів по ліжку чутно доходила до мого вуха – тому мені було легко дізнаватись про кількість розстріляних.
Третя п'ятниця минула без розстрілів. Четвертої п'ятниці ще з вечора наглядач перевів мене в камеру поруч з виходом на подвір'я; Тесля перебував у такій же камері по другий бік виходу. Коли малося розстрілювати багато в'язнів, то всі камери, ближчі до виходу, заповнювалися смертниками – через те й я насторожився.
Незабаром до тих двох камер, де перед тим перебували я й дід, привезли якихсь в'язнів. Я хутко написав віршик-заповіт для своїх маленьких синів та свої віршовані летючки й вкинув їх у дірку центрального опалення — щоб зберігався матеріял для вивчення життя політичних в'язнів тюрпозу.
Приклав вухо до вовчка. Кільканадцять хвилин була тиша, а потім почулася в коридорі тверда вояцька хода, а за хвильку тихий, але настирливий запит: «Так ти что євангеліст что лі?», скріплений матерщиною. На це тихим, спокійним голосом з мішаниною московських і українських слів відповідалося: «Нєт, я нє євангеліст, але я не можу». І далі щось говорилося, але так тихо, що я не міг розібрати.
Дід, мій сусід по камері смертників, що, як і я, на час розстрілів був переведений до іншої камери саме близької до стола наглядача, де відбувалась суперечка, – чув до подробиць перебіг розмов і пізніше розповів мені все. Сперечалися два стрілки військ ГПУ, яким на той день припала черга бути в тюрпозі; коли комендант тюрпозу, він же й екзекутор, подавав цим стрілкам інструктаж-розказ, як вони мають брати смертників під пахви й за руки вище п'ястука й вести до льоху, де розстрілюватимуть, то один з стрілків – українець – відмовлявся, а другий стрілок – москаль – тиснув на нього, називаючи його євангелістом і паплюжачи матерщиною.
Комендант тюрпозу не став силувати стрілка, і його було відіслано назад до касарні, що була поруч з будинком ГПУ. Той стрілок, що відмовився водити в'язнів на розстріл, наступного дня був замкнений до тюрпозу, а незабаром його зовсім не стало – нам в'язням було невідомо, що з ним сталося.
Навіщо то було притягати до кривавої розправи стрілків військ ГПУ? Можна ж було мати двох постійних водіїв в'язнів на розстріл. Але Москва, що прагне стати катом людства всього світу, з покоління в покоління дбає про створення великої кількости катів, хоче, якнайбільше її підданців втягнути в криваві злочини большевицької диктатури.
Невдовзі після суперечки між стрілками на подвір'я в'їхало авто й зупинилося, не виключаючи мотора. Хвилин за п'ятнадцять закінчили розстріл тих, що були в авті, й почали брати з камер смертників тих, яких привезли години за дві перед тим.
Почали далі брати на розстріл в'язнів з камер того ряду, в якому перебував і я. Видалось мені, що вже забрали Теслю. Я був певен, що за дві-три хвилини прийдуть по мене, й приготувався. Я читав молитву й у ліву жменю зібрав терту в порох сіль, а в правій тримав гострого цвяха; як тільки відчиниться камера, я мав поволі підійти до екзекуторів, сипнути стрілкам у очі соли, а Попову застромити цвяха в око – взагалі учинити бійку, у висліді якої мене мусили б застрілити тут у коридорі і мали б зі мною багато клопоту, виносити трупа, змивати кров і т. п.
Ось почув я, що з подвір'я заходять по східцях у коридор, повернули в бік моєї камери, але. . . проминули її; зупинились біля стола наглядача й пошепки про щось розмовляли – чи то вже складали акта по скінченню розстрілів, чи може перевіряли по списку, кого вже розстріляли, а кого ще мають стріляти.
Минула хвилина напруженого чекання. .. друга. . . п'ята. В коридорі стало тихо. Аж чую – гупі гупі гуп! – в керунку камер смертників в'язень б'є ногою в двері камери й кричить несамовитим голосом. Кілька осіб побігли коридором до тієї камери, де чулося гупання; тільки-но відчинили двері камери, як на підлогу посипались черепки з битої глиняної посуди, а далі почувся крик: «Бандити! Защо ви мене б'єте?» – аж тепер, коли камера того в'язня була відчинена, я пізнав голос Теслі. Йому дали стусанів, і він заспокоївся.
Черепки змели з підлоги, й знову настала тиша, яка тяглася хвилин десять; порушило її клацання замка й засувів сусідньої зі моєю камери і потім кроки в напрямку камери смертників; за дві хвилини клацнув замок моєї камери, й наглядач, відчинивши двері, сказав мені: «давай с вєщамі» – й я знову опинився в тій камері смертників, у якій був дві години тому.
Щойно відійшов від моєї камери наглядач, як з сусідньої камери почувся виклик.
– То Ви, діду, кличете мене?
– Так я. Ти живий?
– Живий.
– Тож дякувати Богу! Так багато розстрілювали, й я вже гадав, що й до тебе черга дійшла – заспокоюючим тоном відповів дідусь.
Став я викликати Теслю.
– Так ти живий! – почувши мій голос, радісно відізвався Тесля.
– А чому ти у двері бив та кричав? – запитав я його.
– Гадав, що тебе розстріляли, й прийшла черга на мене.
З цієї відповіді я зрозумів, що при очікуванні з хвилини на хвилину розстрілу, його нервове напруження зросло до тої міри, що він мав приступ божевілля, який змінив і вираз його очей.
Били Теслю не дуже, і то за те, що, при відчиненні дверей камери, він череп'яною макітеркою вдарив у голову коменданта тюрпоза (екзекутора), на якого всі в'язні дивилися, як на свою ходячу смерть.
Отже з'ясувалося, що тоді, коли я гадав, що взяли на розстріл Теслю, в дійсності забрали в'язня з суміжної з Теслею камери – того, що раніш перебував у одній камері з Теслею.
Був то офіцер – комендант міста Ромни при Петлюрі. Ховаючись від большевиків, він, вдаючи божевільного, потрапив до Полтавської лікарні нервово-хворих (на Шведській могилі), як ніби божевільний; мусив лишатися там і при владі Денікіна й потім дванадцять років удавав з себе божевільного, й справді на такого вже був і схожий. Лише в 1931 році вирішив він зголоситися до ГПУ й сказати, хто він є.
Так розповів мені Тесля. Але він не міг з певністю твердити, чи того дня, коли забирали на розстріл, у суміжній камері був саме той офіцер, чи, може, в межічасі відбулася заміна на іншого в'язня, але Тесля цього не помітив.
Візита прокурора
Наступна п'ятниця минула без розстрілів. Колись серед тижня повз мою камеру пройшли дві особи й деякий час тихенько розмовляли з дідом. Потім наблизились до ґрат моєї камери. Один з них кивком пальця покликав мене до ґрат – то був той слідчий, що в перший день мого прибуття до Полтавського ГПУ мав провести мені допит, але я попросив відкласти на другий день.
– Тихенько відповідайте на запити товариша прокурора – сказав мені слідчий.
Прокурор, з відразливим обличчям, запитав моє прізвище.
– То це Ви Суслик? – здивовано запитав слідчий. Він бачив мене зразу після заарештування в серпні 1931 року, а тепер у березні 1932 року мене не пізнав, бо я дуже схуд, обличчя моє обросло, й тім'я стало лисим.
– Як довго перебуваєте під слідством? – запитав мене прокурор.
– Сьомий місяць.
Прокурор запитливо глянув на слідчого. Той взяв прокурора під пахву й, відійшовши від моєї камери, щось йому тихенько казав. Потім вони пішли до камери Теслі.
Очевидно прокурора цікавило одне – як довго в'язні є під слідством? Бо ж, перебуваючи під слідством, в'язні не працювали, й, видаючи їм хоч ті мізерні 300 грамів, совдержава все таки даремно витрачала на них хліб.
Розстріл адвоката Виноградського
У п'ятницю в перших числах квітня о 9 год. вечора діда забрали з камери, а за кільканадцять хвилин на подвір'я заїхало авто, й у камеру, де був дід, завели в'язня.
Як тільки стрілки, що привезли в'язня, пішли геть, наглядач відімкнув камеру й покликав: «Пойдьомтє обєдать» і повів в'язня до їдальні. Коли поверталися, я став так, що побачив в'язня. На вигляд він був років понад сорок, низького росту; світлі вуса були (на зразок німців-прусаків) круто направлені вгору. Замкнувши в'язня до камери, наглядач крізь грати голосно сказав йому, що вже включив його на завтра на харчі, за що в'язень подякував.
Ця джентльменська чемність наглядача видалась мені підозрілою, й, як тільки наглядач відійшов у глибину головного коридору, я викликав новоприбулого в'язня на балачки, питаючи його, хто він є й звідки. Новий мій сусіда розповів, що він є адвокат Виноградський з Полтави, має власний будинок недалеко від помешкання ГПУ, що за Гетьмана був комендантом станції Константиноград (за большевиків – Конград), а після повалення Гетьмана втік до міста Новоросійська й там мешкав до заарештування в 1931 році. Мав він дружину й донечку 12 років; дружина саме поїхала до Петровського прохати помилування, бо його за службу у Гетьмана засуджено на кару смерти. У в'язниці йому сказали, що везуть до ГПУ, щоб зачитати відповідь Петровського на прохання дружини.
Після цих інформації мені було ясно, що години за дві Виноградського розстріляють; але я йому про це не говорив, щоб він спокійно перебув останні години життя.
О 10 год вечора до моєї камери замкнули «свіжого» в'язня, щойно з волі. Був то селянин років 35, що працював теслярем у радгоспі; речей при собі не мав жодних, бо його заарештували на праці.
Я мав підстави припускати, що тієї ночі розстріляють і мене. Тож я поінформував того свіжого в'язня, що цю ніч розстрілюватимуть сусіда й напевно мене, розповів, хто ми є й звідки, й просив, щоб він, як буде живий і вийде на волю, або буде переведений до в'язниці, пустив за нас розголос, коли саме нас розстріляно; показав ще камеру Теслі й просив розповісти й про нього, якщо з тої камери візьмуть на розстріл. Ці мої прохання дуже налякали свіжого; лише мої запевнення, що йому нема чого боятися, бо його не будуть розстрілювати, заки не проведене слідство, ніби трохи заспокоїли його.
О 10 год. 30 хв. наглядач наказав нам лягати спати, а Виноградському не казав. Я дописав до раніш написаних мною на стіні слів дату мого розстрілу, й ми лягли спати вдвох на одному ліжкові; через те що воно було дуже вузеньке, розмістились ми валетиком – головами лягли до бильці в, а ноги одному сягали до потилиці, а другому до обличчя.
Свою подушку й рядно я подарував свіжому в'язневі, написавши розписку, що продав їх йому; поклав його на свою подушку, а сам мав перележати годину без подушки; поверх рядна ми вкрилися піджаками, й я попередив, що під час розстрілу ми чутимем стріли.
У ліжку я весь час молився Богу й чув, що Виноградський чистив щіткою своє вбрання. Отак – я свідомо, а Виноградський підсвідомо – готувалися ми в останню дорогу до вічности; я чистив душу, а він вбрання.
З годину ми отак лежали в ліжку; аж ось коридором наблизилося кілька осіб; нашу камеру минули – клацнув замок у сусідній камері, й Виноградського повели. Я щипнув товариша за литку, щоб він слухав стріли, але той не реагував. Подумав, що він мабуть заснув.
– Чули? Вже забрали! – пошепки, з притиском казав я йому, але відповіді не було. Я ще дужче щипнув – жодного реагування; в цей момент почув стріл, а за яким другий, слабший з ляском – то був стріл коменданта Попова.
– Чуєте?! – настирливо казав я й одночасно щосили щипав за литку товариша по долі, але він так само не реагував – був мов задубілий. В цей момент «кавалькада» екзекуторів східцями сходила донизу, але не повернула до моєї камери, а подалась до стола наглядача; за кілька хвилин наглядач зайшов до спорожнілої суміжної камери; зацокотіла покришка емальованого чайника – то він забирав речі розстріляного Виноградського. А ще за кілька хвилин до тої камери було замкнуто в'язня.
Я встав з ліжка, перш усього витер дату свого розстрілу, а потім викликав свого сусіда з суміжної камери. Там знову був дід.
– То тебе ще й сьогодні не розстріляли? – радісно-здивованим голосом озвався дідусь.
– Не розстріляли, як бачите – відповів я.
Я сказав дідові, що до моєї камери прибув один чоловік з волі, й дід попросив, щоб «свіжий» підійшов до дверей поговорити.
– Він спить – казав я.
– Збуди його. Матиме ще час виспатися.
Я кілька раз порухав за рамена «свіжого» в'язня – він кліпнув очима.
– Як Вам не соромно спати в той час, як у людей відбирають життя! – з докором сказав я новоприбулому.
– Я не спав. . .
– Як не спав? Я ж говорив до Вас, щипав за литку й Ви не реагували, а спали сном праведника.
– Я не спав – знову твердив в'язень.
– А якщо не спали, то чому не відкликались, коли я Вас щипав?
– Не відчував цього відповів в'язень.
– Дивіться! Ось маєте на литці три сині плями від моїх нігтів, а кажете, що не чули! – казав я з пересердя, розкриваючи його ноги й засукуючи штанину.
– Не відчував я ... тоном хворої людини відповідав бідаха.
Тоді я зрозумів – жах так скував його, що він не відчував навіть болю; побачив я, яка то немічна, безпорадна й бездіяльна буває та людина, яка дасться опанувати переляку. Переляк є близьким родичем смерти; та людина, що віддалася переляку, уподібнюється до тої, що віддала себе в костляві руки смерти. Коли над такою людиною нависає загроза, що вимагає рішучих і відважних дій чи то для захисту власного життя чи для добра загалу, то перелякана людина, в отупінню жаху, сліпо віддає себе в обійми смерти. Для мужньої людини такі полохливі люди видаються жалюгідними й смішними.
Червоноармієць тікав до партизан
Другого дня в нашу камеру прибув ще один «свіжий» – низького росту селянський парубчак; був він у червоноармійській уніформі; на його обличчю не помітно було ні переляку, ні смутку – з байдужим виглядом увійшов він у нашу камеру й таким був весь час.
Розмовилися. Байдужим тоном, ніби про звичайні парубоцькі гулянки, розповів він нам, що походить з Київщини, служив у червоній армії й що він разом з ще одним червоноармійцем вирішили тікати з армії до партизан. Забравши зброю й коней своїх командирів, їхали вони до Чорного Лісу, але потрапили на засідку ГПУ, бо товариш зрадив його, повідомивши ГПУ, коли й куди вони їхатимуть.
Я зрозумів, що за таке вояка чекала сувора кара, але його байдужість до своєї долі непокоїла мене – чи не є він «стукачем»? З обережности я попередив діда й Теслю, й ми припинили наші розмови.
З тим червоноармійцем я не нав'язував балачок, та й він не наривався на розмови. Пізніше я довідався, що він не був стукачем, а дійсно тікав з червоної армії, й дуже жалкував, що ближче не познайомився з тим вольовим юнаком. В короткому часі його не стало в тюрпозі, й я не міг дізнатися, що з ним сталося.
Масові арешти підпільників
Скоро після того нас перевели з камери смертників. Дістались ми до просторої (приблизно 5 на 5 метрів) камери; в ній було чотири ліжка й два в'язні – отже й для нас були вільні ліжка.
Перш за все я своїм «ножем» (вигостреним боком держачка чайної ложечки) у верху дверей, на зшиві дощок, зробив маленьку шпарку, і, коли дивитися в неї одним оком, то можна було спостерігати рух по коридору близько камери. Так ми по кілька годин по черзі стежили за рухом, а особливо в п'ятницю – коли вдень стрілки носили передачі, а ввечері водили в'язнів на розстріл.
За кілька днів у нашій камері стало багато люду; щодня з волі прибували свіжі. З наступом весни, в перших числах квітня 1932 року, запобігаючи стихійному повстанському зриву на Полтавщині, розпочали арештовувати як окремих підпільників, так і цілі підпільні організації, які ГПУ через свою шпигунську мережу виявило на протязі зими.
Від прибулих з волі я довідався, що збільшувалася викачка хліба, і все зростав тиск влади при переведенні колективізації; в свою чергу з боку селян загострювалася ненависть до большевиків і зросло бажання взятися за зброю; але бракувало зброї, й не було керівників для організації й ведення повстання. Один молодий селянин з Миргородщини хватився, що в них з'явився організатор повстання з місцевих людей; незабаром той організатор прибув саме до нашої камери; він був непокірної натури, малописьменним дідом-селянином з гострою, трохи посивілою борідкою.
За молодих років він довгий час працював на золотодобуванню в Якутії і на Далекому Сході й, за тяжко запрацьований гріш, купив дві десятини землі, щоб йому з дружиною (дітей вони не мали) на старості не голодувати. Тепер цю земельку забрали до колгоспу, й це так вразило діда, що він ходив з села в село, з хутора в хутір і закликав селян до спротиву та повстання проти комуністичної влади, що поневолювала трудовий нарід. Дідусь довго викручувався від агентів ГПУ, але врешті авто ГПУ нагнало його, коли він удосвіта переходив степом.
Скоро у нашій камері було вже кільканадцять в'язнів, і стало веселіше. На запити слідчих, як в'язні почувають себе в камері, майже всі, заарештовані тоді в квітні 1932 року, відповідали, що чуються не дуже зле, бо такого кусника хліба, який вони щодня дістаюсь у тюрпозі, на волі тепер тяжко здобути.
Певно через те хлібну пайку нам зменшили з 300 до 200 грамів, а фактично ми одержували 170-180 грамів, бо від наших пайок крали для себе наглядачі.
Одного разу наглядач оголосив, що нам дозволено купить медяників, не більше кіла по ціні 6 крб. за кіло. Ціна ця була дуже дорога, бо в ті часи держава виплачувала хліборобам 6 крб. за центнер (100 кгр.) збіжжя.
На три крб. мені припало 12 малясних маленьких медяників. Дванадцять днів я споживав щовечора по одному медянику, зате пів пайки хліба їв у обід. Таке моє вольове поступовання викликало подив і повагу співкамерників, бо інші купили по 24 медяники й за одним разом поїли їх.